Кримські татари  По четвертому кругу біженства

Історія кримськотатарського народу — це незмінна боротьба за право жити на своїй землі, всупереч репресіям, русифікації та фізичному знищенню. Ця боротьба досі не закінчилась.

Кримські татари — корінний народ України тюркського походження, який сформувався на Кримському півострові та у степовій зоні ще в часи середньовіччя. Мають свою мову та сповідують іслам. Нині частина із них переживає уже четверту хвилю вимушеного переселення.

Перша відбулась в 1783 році — внаслідок перемоги Росії над Османською імперією Крим окупували, а потім анексували. Тоді велика кількість людей, рятуючи своє життя, виїхала на територію сучасної Туреччини.

Друга хвиля — депортація в травні 1944 року. Протягом кількох діб до Центральної Азії та деяких північно-східних регіонів росії радянська влада вивезла понад 200 тис. осіб. Офіційна причина — «колабораціонізм з нацистськими окупантами». Неофіційна — позбутись раз і назавжди нелояльного до режиму населення. За різними підрахунками, тоді загинуло від третини до половини тогочасного кримськотатарського населення.

Формально кримці отримали право на повернення до своєї історичної батьківщини у 1974 році, а на ділі — в 1989 році, коли Верховна Рада СРСР засудила депортацію, визнавши її незаконною і злочинною. Уже в період незалежної України половина всіх радянських кримських татар (понад 250 тис.) повернулася додому.

Однак на цьому їхні поневіряння не закінчились. Частина людей втретє залишила свою землю внаслідок анексії Криму росією у 2014 році. Також кримських татар почали масово мобілізовувати для участі у сучасній війні росії проти України. В Києві це оцінили як «спробу чергової масштабної зачистки протестного населення та геноцид за етнічною ознакою». Деяким довелось вчетверте в своїй історії вимушено покидати півострів. Вони відмовляються воювати проти України та жити в окупації. Дехто оселився на материковій частині, а дехто доєднався до свого народу в евакуації за кордоном.

«Люди помирали від тисняви, хвороб, голоду та спраги»

Голова Благодійного Фонду «Evkaf Foundation» Ельдар Умєров з 2014 року допомагає кримським татарам виїхати на територію материкової України та інших держав. За цей час організували переїзд близько 3 тис осіб. Ельдар як ніхто знає, що його народові не вперше приходиться прощатись з власним домом.

«Населення тих країн, куди депортували моїх предків (в 40-х роках - ред.), довго готували до їхнього приїзду. Їм розповідали, що привезуть канібалів з рогами, — зауважує Ельдар. — Здивувались, побачивши переважно дітей, жінок та літніх людей. Почали допомагати з розселенням».

Архівне фото родини Ельдара. У верхньому правому кутку дідусь з бабусею. | Фото: © з приватного архіву Люди їхали на спецпоселення безперервно по 7 днів. На зупинках тих, хто не встиг повернутися у вагон, залишали. Помирали від тисняви, хвороб, голоду та спраги.

«Перша хвиля повернулась додому в 90-х, — говорить Ельдар. — Приїжджали групами. Купували спеціальні причіпи до автівок, на яких везли майно. Направлялись у колишні поселення, де народилися їхні предки. Селилися посеред поля, розбивали намети. Претензії влади ігнорували. Були конфлікти й з тогочасним місцевим російським населенням. Останні намагалися всіляко вижити корінних мешканців. Але мій народ не здавався. На голій землі рили траншеї, заливали фундамент і будували будинки. У багатьох навіть документів на них немає. Що станеться з домівками тих, хто покинув нині Крим через війну, — складно спрогнозувати. Інформація з півострова обмежена. В Херсонській області уже є випадки, коли невідомі заселяються в покинутих будинках кримських татар».

«Вдома розмовляємо кримськотатарською і російською, жартуємо українською»

Сафіє народилася і жила в Ялті. Покинула Крим у 2016 році, переїхала до Польщі. Дівчина мріє повернутися додому — після деокупації. ЇЇ рідний та двоє двоюрідних братів в знак протесту щодо примусової мобілізації виїхали з Криму до Казахстану. Нині через посольство оформлюють українські документи. Не виняток, наголошує Сафіє, що повернуться до України і підуть воювати.

«Мене часто запитують, чому кримські татари активно підтримують Україну. Адже коли в Крим прийшла російська влада, то нам надали багато привілеїв: знижки на навчання, спеціальні пільги та програми. Але ми не забули те, що робила століттями з нами росія», — розповідає кримчанка.

Пригадує, як в школі зіштовхувалась з булінгом. Однокласники копіювали від своїх батьків зневажливе ставлення до татар. Її досі болить те, що кримськотатарська мова так і не визнана офіційною в Криму. «Вдома розмовляємо кримськотатарською і російською, жартуємо українською. Однак на практиці, коли приходиш до школи і хочеш вчити свою мову, то такої можливості тобі можуть не дати» — зазначає Сафіє.

З дитинства дівчина чула історії рідних, яких заслали в Узбекистан. Її бабусі було на той час 5 років, дідові — 12. Ніхто не знав, куди їде та на скільки. З маминої сторони в прабабусі в потязі під час депортації померла дитина. Їхали кілька днів, жінка змушена була тримати її весь час на руках, інакше б тіло викинули з вікна. Прадідусь зі сторони батька воював за радянську армію. Після закінчення війни шукав по всьому Узбекистану своїх дітей, через те, що дружина загинула при депортації.

Кримські татари в чужій країні були залишені самі на себе. «Офіційні дані СРСР про загиблих занижені і абсурдні, — переконана кримчанка. — Якщо розглядати історії кожної родини окремо, то в нас є власні дані — загинуло понад 70% нашого народу». Дівчина додає, що нині низка росіян в Криму після повномасштабного вторгнення почали продавати нерухомість і повертаються на батьківщину. Вона, як і більшість кримських татар, чекає на звільнення своєї землі. Однак, визнає, що знає і тих, хто підтримує росію.

«Батько в 10 років вже керував трактором - заробляв їжу»

Алім (ім'я змінено з питань безпеки) із Сімферополя також покинув Крим після анексії в 2014. З того часу живе в Словаччині.

Його 14 річного дідуся у 1943 році німці вивезли до Австрії. Як неповнолітній в'язень працював на фермі в місцевих мешканців. Коли до Австрії зайшли радянські війська, його та ще кількох кримських татар «звільнили» і відправили відразу до Узбекистана. Там він доєднався до решти депортованої родини. На нових землях кримці важко працювали фізично. Батько Аліма в 10 років вже керував трактором, заробляв їжу — переважно картоплю.

В 1989 року в Узбекистані стало неспокійно. «Ми жили в місті Хамза, що у Ферганській області, — розповідає Алім. — Мені тоді було 14 років. В регіоні почалась міжетнічна ворожнеча між узбеками і турками-месхетинцями. Гвинтокрили літали кожну годину над житловими будинками. Вечорами постійно чули перестрілку. Почали боятися за своє життя, продали будинок і вирішили повертатися в Крим. Купили житло на дві сім’ї».

Архівні фото родини Аліма в Узбекистані (з питань безпеки не уточнює, хто є хто) | Фото: © з приватного архіву На момент анексії Криму Алім мав невеликий магазин, продавав стелажне обладнання. Почав боятися, що власну справу може втратити. Переконаний, в Росії малого бізнесу немає, все працює за схемою відкатів та корупції. «У січні 2014 році до нас понавозили багато тітушок (провокатори — ред.), — пригадує він. — На них ніхто не реагував. Викрикували гасла в стилі «Крим — це росія». На вулицях постійно відбувалися проросійські мітинги».

Дружина Аліма почала вмовляти переїжджати. Знайомі допомогли освоїтись в Словаччині. В Криму продали все, що могли. На новому місці родина займається виробництвом сувенірів з дерева та фанери. Житло орендують. Син навчається на архітектора в університеті, а донька у технічному училищі промислового дизайну. Чоловік каже, що у Словаччині жити комфортно, немає на що скаржитися, але попри все дуже хотів би повернутися до Криму, якщо його звільнять від окупації.

«Коли російський військовий наставив на мене дуло рушниці — відчула тваринний страх»

Ліля (ім'я змінено з питань безпеки) — мешканка Сімферопольського району. У 2014 році покинула Крим і переїхати до материкової України. Спершу до Одеси, пізніше — до Києва. Нині через війну опинилась у Сполученому королівстві.

«Так склалось історично, що через русифікацію історія моєї родини постійно замовчувалась, — говорить вона. — Рідні не розповідали про події, які пережили в 40-х роках. Вочевидь, боялися згадувати ті часи, думали, що це нікому не цікаво. Прабабусю депортували до Урала. Декілька її дітей померли ще в дорозі і після прибуття. Важко працювала на лісозаготівлі. Згодом переїхала в Узбекистан, де влаштувалась на швейне виробництво. Поруч з роботою був дитячий будинок. Там вона всиновила хлопчика сироту з Криму. Я вже росла, знаючи його як рідного дідуся, і це була найдобріша і найсвітліша для всіх нас людина».
  Портрет кримських татар при радянській владі вибудовувався таким чином, що вони, за замовчуванням, вважалися зрадниками. Та й після повернення в Крим їх позиціонували як загарбників. Поширювалися чутки, що можуть вбивати просто так.

Рішення покидати Крим для Лілі було травматичним. «Якщо більшість людей не помічала небезпеки від військових, то я чула її своїм нутром, — ділиться дівчина. — Пригадую, як переходила вулицю, в центрі міста до мене повернувся військовий з рушницею. Не бачила ні його обличчя, ні емоцій, лише дуло і очі, направлені на мене. Відчула тваринний страх за своє життя».

Після того, як в лютому Росія напала на Україну, Ліля разом з мільйонами українських біженців вирішила шукати захисту за кордоном. «В Сполученому королівстві діаспора дуже підтримує українців та українок, — додає вона. — Це для мене важливо. Хотілось, щоб більше людей цікавились спільною історією Криму та України та не звинувачували один одного у початку війни і окупації. Єдиними винуватцями війни є росія і її народ».

грудень 2022