Саша з Одеси  Останній із класу

Від початку війни, розв’язаної Росією проти України, тисячі сімей виїхали з країни, насамперед ті, хто володів іноземними мовами та мав зв'язки за кордоном. Олександр Ковальський – єдиний зі свого німецького класу, хто залишився в Одесі після закінчення школи у 2022 році.

Олександр Ковальський закінчив середню школу в липні 2022 року в Одесі, на півдні України, отримав атестат про середню освіту, що приблизно відповідає німецькому поняттю «Abitur». На той час Росія вже п'ять місяців вела жорстоку агресивну війну проти всієї України.


Саша навчався у гімназії з поглибленим вивченням німецької мови. У свої 17 років, опанувавши декілька іноземних мов, він міг би втекти за кордон з найкращими перспективами на майбутнє. Зрештою, таке рішення ухвалили всі його однокласники зі своїми родинами. Але він залишився.

Тож Саша – єдиний зі свого німецького випускного класу, хто не залишив Одеси й України, а натомість вступив до місцевого університету. Тепер він зустрічається з друзями лише онлайн. Коли восени Саші виповниться 18 років, він уже не зможе виїхати з України, поки триває війна. Адже за деякими винятками українським чоловікам у віці від 18 до 60 років, придатним для участі в бойових діях, заборонено залишати країну.

Він це знає. У цьому інтерв'ю він пояснює, чому вирішив залишитися і що відчуває з цього приводу.

Сашо, що ти робиш, закінчивши школу?

Зараз я навчаюся на першому курсі факультету кібербезпеки в Університеті інформаційних технологій, тут, у центрі Одеси, поруч із будівлею СБУ, української служби безпеки. Я обрав цю спеціальність, бо вона дуже популярна, а ще тому, що мені добре дається математика. Я вирішив вступати на неї ще в 10 класі. Раніше я хотів бути кухаром, але це мене більше не цікавить.

Зараз я цікавлюся ІТ, а досвід програмування отримав іще у школі. Вивчаючи кібербезпеку, згодом зможу працювати в поліції або в армії. Однак для таких людей, як я, зараз бракує робочих місць – багато претендентів, але мало пропозицій. На щастя, я отримую стипендію і не мушу працювати під час навчання.

Як відбувалося твоє навчання в школі після початку російського вторгнення у 2022 році, майже перед випускними іспитами?

Насправді я закінчив школу з гіршими результатами, ніж хотів. Через війну якість викладання дуже погіршилася. Ми ще з лютого мали почати посилено готуватися до випускних тестів, запланованих на липень.

Наприкінці лютого у нас взагалі кілька тижнів не було уроків, потім ми повернулися до онлайн-навчання, як за часів «корони». Але й онлайн майже нікого не було, бо багато хто виїхав за кордон. Як учні, так і вчителі. Після пандемії ми ще пам’ятали, як навчатися вдома. Але коли багато людей за кордоном мають зовсім інші турботи, це сповільнює темп, розпорошує увагу. Тож ми не пройшли всі теми до кінця.

Для нас запровадили спрощені випускні тести. Набагато легші, ніж раніше. Урешті ми навіть не мали випускного вечора. Дуже шкода, адже ми вже почали до нього готуватися.

І зрештою, всі твої однокласники виїхали...

Так, і це стало для мене розчаруванням. Це був шок. Досі пам'ятаю, як ми стояли у дворі в середу – війна почалася в четвер – і говорили про якісь дурниці.

А тоді в четвер, о п'ятій ранку, пише мені одна подруга: «Тут вибухи!». Я собі думаю: «Що ще за вибухи?» Потім теж щось почув удалині. Але я її заспокоїв, написав: «Не бійся!»

О сьомій годині прокидаюся знову, вже від обстрілу. Почалася велика війна проти нас.

Ми були дуже знервовані, виходили на вулицю тільки в разі крайньої необхідності. Усі були в паніці. За кілька тижнів більшість сімей виїхали. Через місяць поїхали майже всі, і було зрозуміло, що вони найближчим часом не повернуться. Я залишився – без однокласників, без друзів.

Кілька однокласників хотіли записатися в територіальну оборону, але їм тоді було по 16 років, і їх не взяли. Тим часом вони теж виїхали. Минулого року мала повернутися зі США одна добра подруга. Я дуже на неї чекав, але через війну вона не приїхала.

Багато моїх однокласників вже здали німецьку на рівень С1, дехто й так планував їхати до Німеччини. Інші боялися, що Київ можуть захопити. Тому поїхали. Натомість мені мій сертифікат з німецької мови зараз навряд чи знадобиться.

Як ви з родиною вирішували, залишатися чи їхати?

У перші кілька тижнів ми не розуміли, що діється. Ми з батьками живемо в дев'ятиповерховому будинку. Уся моя сім'я походить з Одеської області, лише прабабуся і прадідусь з Вінниці. Мабуть, у нас десь є і польське коріння, бо моє прізвище Ковальський – польське.

Мій батько працював у профспілці моряків, зараз він на пенсії. Мама – вчителька французької мови. Ми ніколи далеко не їздили. Я ніколи не був за кордоном. Лише один раз у Миколаєві – на змаганнях із бадмінтону. Зараз ми теж нікуди не поїхали.

З нами живуть іще мої бабуся і дідусь, але вони дуже старі і не надто мобільні. Покинути їх самих – для нас це не варіант. Тому мої батьки залишилися тут. І я з батьками.

Звичайно, це було жахливо, у перші кілька тижнів мені було дуже страшно. Я досі пам'ятаю, як у той час містом бігали якісь підозрілі люди, ставлячи дивні позначки на будинках. Нібито мішені для обстрілів. На щастя, в нас так нічого й не влучило.

З часом небезпека від Одеси відсунулася, і ми змогли трохи розслабитися. Ми звикли до війни. А я і так ніколи не хотів їхати на навчання в інше місце. Одеса – гарне місто.
 

Україна перебуває у стані війни уже протягом половини твого життя. Ти раніше стежив за бойовими діями, що йдуть на Донбасі від 2014 року?

Не дуже активно. Мені не було й десяти років, коли це почалося. Я був занадто малий, щоб цікавитися цим. Пізніше для мого покоління це стало чимось нормальним.

Що буде, коли в жовтні тобі виповниться 18 років? Тоді ти вже більше не зможеш виїхати з країни.

Я зараз навчаюся, а студентів денної форми навчання не призивають. Навіть на строкову військову службу. Тож довчусь і сподіваюся, війна до того часу закінчиться. Якщо ні, то подивлюся, призвуть мене чи ні. Такі програмісти, як я, можуть бути дуже корисними в армії.

Що найбільше змінила для тебе війна?

Насамперед те, що в мене тут, в Одесі, більше немає друзів. Хіба ще кілька знайомих. З близькими друзями ми щодня спілкуємось онлайн. Звісно, хотілося би з ними зустрітися, але наразі тільки одна подруга з Німеччини приїздила.

Деякі, напевно, залишаться там, де вони зараз, назавжди. Інші хочуть повернутися, але я не знаю, наскільки це серйозно. На початку, звісно, хочеться назад, але потім звикаєш до оточення. Не хочу ні на що сподіватися, щоб не розчаруватись.

Чи змінилися теми спілкування з друзями?

Гадаю, наші теми стали більш дорослими. Дехто вже працює або теж навчається. Ми дорослішаємо. Життя змінюється.

Мої друзі, які зараз у Німеччині, були моїми однокласниками. Раніше ми говорили про школу, про спільних знайомих. Зараз цього немає. Але мої друзі в Америці ніколи не були в моєму класі, тому зміни у спілкуванні не такі суттєві. Ми пишемо один одному щодня, що дуже класно і дуже мені допомагає.

З початком війни я звик більше бути сам. Зараз я просто більше часу присвячую навчанню.

У тебе є плани на майбутнє?

Закінчити університет, зрозуміло. Але це не буде проблемою. Коли мені виповниться 18, шукатиму роботу в ІТ-секторі. Хочу швидше почати заробляти собі на життя і набратися досвіду. Що мені ще залишається, як не працювати: мені цікава моя робота, я хочу розвиватися.

І, звісно, хочу, щоби закінчилась війна. І, може, щоби хоч дехто повернувся. Можливо, я знайду нових друзів, в університеті в мене чудові однокурсники. Але мені хотілось би, щоби повернулися близькі друзі.

серпень 2023