Інтерв'ю з Мікулашем Мінарем  «Людина сама себе ззаду не бачить»

Мікулаш Мінарж у свої двадцять п’ять років опинився в центрі політичного життя достоту випадково – досі він політикою майже не цікавився. Попри це саме Мінарж як співзасновник громадського об’єднання «Мільйон хвилин для демократії» став одним із найбільш помітних обличь громадських протестів демократичної Чехії після завершення Оксамитової революції 1989 року. Як це – нести на своїх плечах надії та сподівання сотень тисяч людей? І чи можна при цьому зберегти своє власне «я»? Наша розмова проходить в непростий для Чехії період. Знову насувається загроза, що наступні вибори виграє Андрей Бабіш, та ще й, можливо, з набагато радикальнішою командою. Чи варто в такій ситуації намагатися боротися за ідеали? І як загартовувати громадянську стійкість?

Ви зустрічалися з найвидатнішими особистостями чеської культури та політики. Як Ви працювали з тиском, відповідальністю й діаметрально протилежними очікуваннями, які така роль несе з собою?

Як міг (сміється). На мою думку, найважливіше – це чітко зрозуміти самому для себе, навіщо я все це роблю, у що я справді вірю, за чим стою. Водночас мені завжди було важливо дослухатися до своїх найкращих критиків: до тих, кому залежить на нашій спільній справі, а не тих, хто її тільки лаяти охочий. Тому ми намагалися зібрати навколо себе розумних людей, які нам давали дуже критичні оцінки. Попри це нести на собі настільки велику відповідальність було в кожному разі дуже складно, оскільки ми не були до такого готові.

Та чи можна взагалі до такого підготуватися?

Не думаю, що можна підготуватися до такого досвіду, який нам зрештою довелося на себе приміряти. Проте можна працювати над собою – відточувати характер і пізнавати самого себе. Наприклад, шляхом терапії, рефлексії свого життя, через усвідомлення того, що в людині відбувається. І щоб було хоча б найменше уявлення, що з тебе може вилізти, якщо опинишся під тиском. Та все одно такі події – це іспит вогнем і мечем.

Що тоді Вам особисто допомагало витримувати напругу?

Нам допомагало повторювати собі: «Головне – не обіс..тися.» Не піддатися враженню, що ми робимо щось смертельно важливе. Розуміти, що те, що ми робимо, – це, звісно, важливо, але водночас не втрачати ширшої перспективи – інакше це б нас паралізувало. У моєму житті дуже важливе місце займає також музика і моє особисте духовне життя, медитація або молитва. Віра була для мене і для мого колеги Бена Ролла важливим внутрішнім джерелом.

Велику роль відіграло також внутрішнє відчуття, що це велика справа й відступати не можна. Що те, що ми почали, це вже не лише наша справа, що зараз відбується щось велике і важливе для багатьох інших людей, що наша справа переросла нас самих. Це нас тримало. Мені особисто в якийсь момент дуже допомогло, коли я знайшов собі гарного коуча. Він вчив мене, як я можу зберігати легкість й водночас ефективно вчитися упродовж усього процесу. Це було дуже цінно.

Важливо було також зробити максимум, що можна було зробити, а потім перекласти все на волю Божу. Ми з Беном Роллем часто повторювали: «А тепер хай буде воля Божа.» Тому що такі акції, як були на Летні (У 2019 році у парку Летна в Празі пройшли багатотисячні демонстрації за відставку тодішнього прем’єра Андрея Бабіша – прим. перекл.) не можна спланувати, усім забезпечити чи повністю контролювати. Ви можете їм просто віддатися і пливти за течією. Ось така усвідомлена передача справ особисто для мене значила дуже багато – це дозволяло зняти з себе тягар відповідальності, що треба все зробити самому. Бо інакше я би точно збожеволів.

Наскільки різним може бути тиск на людину, що опиняється в такій ролі?

Це кілька видів тиску. Перший з них – це конфлікт між тим, що треба зробити, і особистими потребами, потребою приватного простору. Може здаватися, що ви жертвуєте занадто багато. Складно змиритися з тим, що те, що ви робите на благо суспільства, водночас негативно впливає на вас самих і ваших близьких. Тому мені постійно доводилося зважувати, чим ще я можу пожертувати.

Інший внутрішній тиск – це вигорання, коли вам хочеться втекти, але ви не можете й силою змушуєте себе стояти далі. Потрібно розібратися з внутрішнім дискомфортом, вчергове нагадати собі, навіщо все це робиться. Мені стало набагато легше, коли я навчився просити про допомогу. Перестав намагатися впоратися зі всім самостійно і хотіти, щоб все було ідеально. Потрібно навчитися радіти тому, що деякі речі будуть зроблені просто добре.

Свою роль зіграв і страх. Наприклад, страх того, що вам потрібно приймати важливі рішення швидко й часто на основі дуже обмеженої кількості інформації. При цьому ви знаєте, що ваші рішення можуть у найгіршому випадку нашкодити всьому протестному руху. Мені було дуже страшно, що я можу все зіпсувати. Що я ще не достатньо підкований, щоб успішно завершити цю справу.

Чи пов’язаний цей тиск і з публічним образом, реакціями медіа чи людей?

Безперечно. Потрібно змиритися з тим, що про вас поширюються фейки в медіа, що люди вас лають чи навіть погрожують. Але це тільки зовнішній бік справи, а є ще й внутрішній вимір – як все це на вас впливає і як ви на це реагуєте. Чи не сприймаєте все надто близько до серця. Інші не обов’язково бачать, що я роблю максимум того, що можу. Тому в такі моменти потрібно бути до себе поблажливим. Жаліти себе. Позбутися амбіцій сподобатися всім і всіх задовольнити.

Ви вчилися працювати з тиском поступово місяць за місяцем, чи з самого початку розуміння цього прийшло само собою?

Це, звісно, велике питання, звідки це все в людині береться? Думаю, що велику частину всього сказаного я зрозумів вже в процесі. Краще за саме життя мене б нічого не могло підготувати. Водночас я одинадцять років серйозно займався футболом, а це вас вчить бути витривалим, вміти серйозно братися за справу й витримувати біль. Я вів кілька скаутських і молодіжних християнських організацій, клуб для соціально слабких дітей і дитячі табори – саме там я набирався досвіду, як вести за собою інших людей. Вивчення філософії, богемістики й теології навчило мене думати й висловлювати свої думки письмово. Проте нічого з цього досвіду не готувало мене до конкретної ситуації, яка настала. Я мав до цього сам дорости.

Багато-хто б точно сказав, що Ви зі своєю роллю чудово впоралися й були на висоті.

На мою думку, ми були успішними, зокрема, і тому, що постійно удосконалювалися. Якщо чесно, то на початку ми дуже часто не розуміли, що й до чого. Ніколи до цього ми не організовували демонстрацій. Наша перша акція була суцільний панк. У нас був столик метр на метр, а навколо двадцять тисяч людей і ніякої нормальної звукотехніки. Та в нас навіть промов підготовлених не було. Суцільна імпровізація. І вже після цього досвіду ми сказали собі: усе пройшло добре, але наступного разу було б непогано організувати все трішки краще. На самих добрих намірах далеко не заїдеш. Якщо ви хочете, щоб щось справді змінилося, потрібно мати й відповідну компетенцію. Ремесло. Зібрати навколо себе хороших людей. Тут без якості не обійтися.

За Вашими словами, Ви хотіли розворушити й змінити Чеську Республіку, не втративши при цьому самого себе. До Чеської Республіки я ще повернуся, але чи було у Вас відчуття, що Ви стаєте чужим самому собі?

Оглядаючись назад, я бачу, що в мене були певні затемнення. Наприклад, я надто сильно зосереджувався на тому, що повинно статися, відповідно менше уваги приділяв людям з команди чи особистому життю. Я пригадую, що в певний момент, коли заснував політичну партію «ЛЮДИ ЗА», мої думки потроху почала отруювати зарозумілість. І хоча саму ідею заснування партії я досі вважаю правильною і потрібною, тоді мені здавалося, що за що б я не взявся – усе вдасться, і хто як не я зможе довести цю справу до кінця. Думаю, це була одна з причин, що потім вибила в мене ґрунт під ногами.

А як Ви розумієте, коли Ви є самим собою?

Як я вже говорив, ключ лежить у самопізнанні. Це вміння відчувати, що мені близьке, що є моєю правдою, чому я хочу лишатися вірний. І надалі цього триматися – не зраджувати цих позицій, навіть коли приходять найскладніші випробування, коли на вас тиснуть обставини й намагаються зігнути, потрібно лишатися вірним самому собі навіть тоді, коли оступитеся і зробите помилку. Не слухати злих язиків, які відразу ж починають вас психоаналізувати, пояснювати, що вам просто хотілося влади, але не вийшло. Ні. Це лиш образ, який формує хтось інший. Але тільки я сам знаю, ким я є насправді. І в такі моменти потрібно відстоювати себе й свої базові цінності. Дослухатися до своїх відчуттів і мати навколо себе наставлені дзеркала у вигляді друзів чи близьких людей, які мене знають і не бояться сказати: «Слухай, це вже трохи занадто.» Тому що людина сама себе ззаду не бачить.

Свобода й демократія
Що Вас спонукало зайняти активну громадянську позицію?

«Мільйон хвилин за демократію» взагалі народилися лише дякуючи сильному розумінню цінності свободи та демократії. На той час політика мене ще не надто цікавила, але за кілька днів до виборів у 2017 році мені остаточно дійшло, наскільки сильно я вдячний всім поколінням до мене за всі їхні жертви. За те, що сьогодні я живу в демократичному суспільстві, де можу вільно приймати рішення щодо свого життя. Я відчував, що якщо цей подарунок попередників опинився під загрозою, то мені потрібно щось робити, чимось пожертвувати заради того, щоб зберегти його.

Це дуже сильний мотив. Він залишається з Вами і до сьогодні?

Так, цей внутрішній обов’язок і досі лишається для мене дуже потужним мотором – зараз, можливо, він навіть ще сильніший, тому що ми живемо в часи, коли взагалі невідомо, як виглядатиме світ через кілька років. Невідомо, чи буде в Америці працювати демократія. Невідомо, чи зупиниться Путін в Україні. Невідомо, чи переживе демократія усе сильніший вплив дезінформацій, маніпулювання у соціальних мережах чи тиск авторитарних режимів. На кону стоїть дуже багато. І це ще один аргумент, чому потрібно намагатися не лише зберегти свободу й демократію, а й розвивати їх.

Які ще цінності Ви вважаєте ключовими для себе?

У «Мільйоні хвилин» ми поступово дійшли згоди щодо трьох цінностей: це доброзичливість, розсудливість і сміливість. Три колони, які укупі складають одне ціле. Доброзичливість, або ж добрі наміри, любов до людей, щирий намір щось робити заради добра. Та лише цього буде замало. Потрібна й розсудливість, тобто правдивість, мудрість, критичне мислення. Вміння шукати відповідь на питання: А що ж таке добро? І, насамкінець, це сміливість, оскільки мало знати, що правильно, потрібно це ще й робити. Вийти з зони комфорту й діяти.

Ця трійця допомагала мені приймати рішення в реальному житті. Я завжди ставив питання: «Чи доброзичливо це? Чи розсудливо це? Чи сміливо це?» Якщо чогось бракувало, я розумів, що цей план недопрацьований. Проте всі мої дії однозначно були спрямовані на свободу та демократію – ці цінності були й досі лишаються основоположними для мене.

До цього всього я б хотів додати ще одну особисту цінність, яка мені здається все більше важливою: легкість. Я не люблю, коли все надто серйозно, усі напружені, скрючені й бракує гумору й ширшої перспективи.

Петр Людвіґ у книзі «Кінець прокрастинації» пропонує вправу на Геройство, коли люди можуть за зразком Філіпа Зімбардо намалювати собі крапку на лобі й виходити так між люди. Так людина звикає виділятися серед інших і привертати до себе увагу. Чи порекомендували б Ви якісь методи, як можна посилити свою дієздатність, наприклад, у рамках оборони демократії?

Я люблю цю конкретну вправу й навіть сам колись її робив. Петр Людвіґ, до речі, був одним із тих, хто допоміг нам визначити цілі «Мільйона хвилин», тільки він їх назвав доброзичливість, критичне мислення і сміливість. Дуже влучно він підловив наші настрої.

Що стосується дієздатності, то тут я можу порекомендувати простий експеримент: спробувати діяти так, як ніби я можу змінити суть справ. Думаю, всі будуть здивовані, наскільки велику різницю може зробити лише зміна нашого ставлення. Віра в те, що ми можемо на щось вплинути, має силу пророцтва, що збувається. Немає різниці, вірите ви в те, що ви важливі, чи що ви не важливі, але в обох випадках ви будете мати рацію. Те, у що ми віримо, має принциповий вплив на те, як ми поводимося.

І ще одна річ, яка, як на мене, дуже важлива: змиритися з помилками. Прийняти, що вони є природною частиною кожного шляху. Бо якщо людина ніколи не вийде на свій шлях, бо боятиметься зробити помилку, вона не зрушить з місця.

Історія Вашої публічної кар’єри почалася як відповідь на загрозу демократії. Андрей Бабіш навіть після всіх судових процесів, протестів і програних президентських виборів зараз знову став фаворитом осінніх парламентських виборів. Як Ви можете пояснити, чому йому все ще вдається утримувати настільки сильну підтримку?

Цей парадокс демонструє одну важливу річ – Андрей Бабіш сам по собі аж ніяк не є головною проблемою. Він радше симптом проблеми, якою є глибока незадоволеність серед народу й системні помилки. Люди довгостроково незадоволені тим, що в країні щось не працює, а оскільки принципово нічого не змінюється, підтримка Андрея Бабіша залишається високою.

Також його силу сильно обумовлює слабкість конкурентів. Якби інші партії спромоглися запропонувати зрозуміле й переконливе бачення майбутнього, яке б вони вміли правильно представити, підтримка Бабіша б не була такою високою. Та тільки це вже довший час нікому не вдається. До того ж він вкладає в свою кампанію величезну кількість енергії, грошей і дуже активно працює сам. Його життя зараз зморщилося до єдиної мети – виграти вибори. А народ іде за енергією, сильною рукою, особливо в нестабільні часи. Ще один фактор – це те, що частина виборців сприймає його як «неполітика», така собі альтернатива до системи, у яку вони не вірять.

Усе це демонструє, що в нас є проблема: ми не здатні довгостроково приводити в політику здібних і водночас порядних людей. Без трансформації політичних партій – чи появи нової – це не зміниться. Немає швидких рішень. І велика демократія тут не зробить карколомних змін. Лише терпляча щоденна робота та сміливість здібних людей взяти на себе відповідальність.

Восени в Чехії пройдуть вибори до Парламенту. За даними останніх опитувань першість веде права партія на чолі з Андреєм Бабішом. Чого ми можемо очікувати, якщо «ANO 2011» виграє вибори?

Перше і, можливо, найважливіше, це те, що прем’єр є зразком того, що можна вважати нормальним. Я думаю, що це не нормально, коли країною управляє людина, яка неправдиво присягалася здоров’ям своїх дітей, неодноразово була зловлена на брехні, яка змінює свої погляди відповідно до ситуації, та ще й заперечує, що в минулому був агентом чехословацьокої комуністичної Служби безпеки. Людям так починає здаватися, що така поведінка – це нормально. Що життя – це джунглі, де перемагає той, хто обведе навколо пальця всіх інших, а це псує характер всього суспільства і душу народу.

Друга площина – системна. Я боюся, що Бабіш знову буде намагатися підпорядкувати собі громадські медіа та розширити свій контроль над державними фінансами. Він також може ще раз спробувати зосередити всю владу в своїх руках і ослабити демократичні інституції – як він це вже робив раніше. Однак я хочу сподіватися, що чеське суспільство йому цього не дозволить.

Що можуть вибори означати на європейському рівні?

Зараз найбільший бій у Європі ведеться за те, чи залишиться вона сильною та єдиною. Як Путін, так і Трамп, очевидно, намагаються ослабити Європу таким чином, що хочуть її роздробити на багато маленьких держав, націоналістичні й популістські рухи яких саботуватимуть єдину європейську політику. Рух Бабіша підігрує цій наративі як член фракції «Патріоти за Європу», програма якої полягає, по суті, у створенні Європи націоналістичних держав. На мою думку, це суперечить чеським інтересам і поведе нас у напрямку, куди вже рухаються Роберт Фіцо в Словаччині й Віктор Орбан в Угорщині.

Чи є у Вас надія на те, що ситуація може розвиватися інакше?

На сто відсотків впевнений, що все ще може змінитися. Хто вважає, що вже все вирішено, той не розбирається в тому, як працює політика. Навіть за тиждень до виборів все може змінитися. Настрої людей дуже мінливі.

Що під силу зробити кожному з нас, якщо ми хочемо зміцнити демократію?

Ключову роль зіграє явка на виборах. Вплинути на неї може справді кожен з нас. За два тижні до виборів складіть собі список з десяти людей, яких ви знаєте, але не спілкуєтеся регулярно. Запитайте у них, чи підуть вони на вибори. Багато-хто про це не задумується, люди забувають, вагаються чи їм просто лінь. А це якраз та категорія людей, з якими варто поговорити і пояснити їм, чому це важливо. Так кожен може допомогти зробити так, щоб замість однієї людини на вибори прийшло троє чи четверо. Якби так вчинило сто тисяч людей, ми б змогли вплинути на сотні тисяч виборців, які можуть стати вирішальними у питанні, чи потраплять у Парламент екстремістські партії, які хочуть вийти з НАТО, або ж чи буде Бабіш здатен сформувати уряд. У крайньому разі навіть те, чи отримає він конституційну більшість. Я б цього дуже не хотів. Тому важливий кожен голос, кожна хвилина.

Та навіть якщо вибори не закінчаться добре, це не кінець світу. Важливо зрозуміти, що правильні речі ми робимо не тому, що вони переможуть чи що вони популярні, але просто тому, що вони правильні. Зрештою, ми ж це робимо заради себе самих. Щоб жити в гармонії з собою і з своєю власною правдою. Щоб могти поважати самих себе.

вересень 2025