Реформа військової служби в Німеччині  «Ніколи знову» – а проте на службі

Пацифісти та пацифістки протестують, експерти та експертки з безпеки застерігають. Разом із реформою військової служби повертаються дебати, які десятиліттями залишалися в тіні. Німеччина бореться за власну відповідальність, розриваючись між рухом за мир та новою гонитвою озброєнь. Про суспільство, яке мусить заново визначити своє ставлення до власної армії.

Уранці 5 грудня 2025 року, коли Бундестаг голосував за запровадження нової моделі військової служби, біля берлінського Рейхстагу та в інших містах Німеччини люди збиралися на протести. Це рішення, ще кілька років тому політично немислиме, ознаменувало розрив із політичною культурою, яку десятиліттями визначали військова стриманість та повоєнна мантра «Ніколи знову». Поки в парламенті тривали дебати, на вулицях скандували гасла. Минуло понад 80 років після краху нацистського режиму, і ось знову стало очевидним, наскільки неоднозначним досі залишається ставлення Німеччини до своєї армії.

У Берліні понад 3000 молодих людей долучилися до так званого «шкільного страйку проти призову». «Замолоді для виборів, а для війни в самий раз» – було написано на плакатах і транспарантах. На заході панував дисциплінований і серйозний настрій, що радше нагадував демонстрації на захист клімату. Сама хореографія акції здавалася знайомою: лише кілька років тому рух Fridays for Future так само мобілізовував школярів та школярок на страйки.

Яннік Кізель (Yannick Kiesel, 32 роки) теж був тоді серед протестувальників. Нині дипломований географ бере активну участь у діяльності організації «Німецьке товариство миру – Об'єднані противники військової служби» (DFG-VK), одного з найстаріших пацифістських рухів країни. Для нього боротьба за клімат та мир нерозривно пов'язані. «Ми усвідомили, що захист клімату й довкілля можливі лише за умови миру», – каже він, стоячи під банером із написом «Молодь – не гарматне м'ясо». Його організація прагне «надихнути молодих активістів та активісток, які виходять на вулиці заради екології, так само протестувати й задля миру».

За часів Холодної війни DFG-VK допомагала цілим поколінням юнаків відмовлятися від служби зі зброєю з міркувань совісті. Це право закріпили в Основному законі як пряму відповідь на злочини Вермахту. Так виник потужний рух за мир, який підтримували церкви, профспілки, студентство, а згодом і партія «Зелених». За десятиліття відносного спокою після падіння Берлінської стіни на перший план вийшла інша тема – клімат. Здавалося, мир більше ніхто не ставить під сумнів.

Російська агресія проти України похитнула цю впевненість. Паралельно з дебатами про зміцнення Бундесверу, знову набуває популярності Товариство миру. На думку Кізеля, нова модель військової служби – це не прагматичний крок, а порушення табу, що торує шлях до відновлення обов'язкового призову до армії, яку він вважає морально дискредитованою. Нарощування озброєнь, мовляв, свідчить про хибні пріоритети – і це в країні, де поглиблюється соціальна нерівність, а видатки на освіту та соціальну сферу постійно скорочують. Молодим людям кажуть, що вони мусять «зробити щось для Німеччини». «Ні, – каже Кізель. – Я не захищатиму свою країну, бо не знаю, що тут іще залишається захищати».
   

Повернення витісненого питання

Грудневі протести стали чимось більшим, ніж просто спонтанною реакцією на рішення парламенту. Вони унаочнили глибокий розлом у німецькому суспільстві – між історичним самосприйняттям Німеччини як мирної держави та безпековою ситуацією, що стрімко погіршується.

Експерти та експертки з питань безпеки застерігають: ще до кінця цього десятиліття Росія може напасти на чергову європейську країну – найімовірніше, одну з країн Балтії. Берлін відреагував найамбітнішим переозброєнням з часів Холодної війни. Цю зміну курсу тодішній канцлер Олаф Шольц назвав «зміною епох», коли за кілька днів після початку повномасштабного російського вторгнення оголосив про створення спеціального фонду для Бундесверу у 100 мільярдів євро. Тоді він мав дотримуватися стандартів НАТО, які на той час передбачали оборонні витрати членів альянсу на рівні двох відсотків від валового внутрішнього продукту (сьогодні цей показник становить уже п'ять відсотків).

У центрі цієї «зміни епох» тепер перебуває Закон про модернізацію військової служби – наймасштабніша спроба зміцнити кадровий потенціал збройних сил від моменту скасування обов’язкового призову в 2011 році. З 1 січня 2026 року всі 18-річні юнаки повинні заповнити анкету (для дівчат це добровільно), покликану визначити їхню мотивацію та придатність до служби у Бундесвері. З 2027 року всі чоловіки 2008 року народження й молодші, проходитимуть призовну комісію. Мета реформи – системне взяття на облік усіх потенційних рекрутів та рекруток.

Завдяки підвищенню грошового забезпечення, виплаті премій та структурним реформам чисельність війська до 2035 року має зрости з нинішніх 180 000 до 260 000 осіб. Мобілізаційний резерв планується подвоїти – до 200 000 солдатів та солдаток. Якщо ж кількість добровольців виявиться недостатньою, закон передбачає можливість обов'язкового призову.

Запеклі політичні дебати перед ухваленням закону засвідчили, наскільки глибоко розколоте суспільство у цьому питанні. Чимало соціал-демократів та частина «Зелених» застерігали від прихованого й поступового повернення до обов’язкової призовної служби. Натомість консерватори стверджували, що без обов'язкової служби Німеччина не зможе виконувати свої безпекові зобов'язання.

Зрештою було досягнуто компромісу, далекого від того бачення, яке федеральний канцлер Фрідріх Мерц висловив у своїй програмній промові в травні 2025 року: перетворити Бундесвер на «найпотужнішу конвенційну армію Європи». Це спроба поєднати військову необхідність з історичною чутливістю та підготувати суспільство до реальності, яку багато хто вважав давно й назавжди подоланою. Чи це вдасться – питання залишається відкритим.

Однак закон має виграти час: для рекрутингу, відновлення інфраструктури, вишколу, адже після 2011 року багато чого з цього було скорочено. Скепсис великий. Згідно з опитуванням Forsa за серпень 2025 року, лише 16 відсотків німців «однозначно» захищали би свою країну зі зброєю в руках, іще 22 відсотки – «ймовірно». Особливо низький рівень підтримки серед молодих дорослих, тобто саме того покоління, якого безпосередньо торкнеться можливий обов'язковий призов.

«Була така собі доброзичлива байдужість»

Яннік Кізель належить до покоління, яке вважало війну пережитком минулого. Вирісши в умовах миру та з переконанням «Ніколи знову», нині він уособлює позицію багатьох молодих німців, які не приймають можливого повернення до обов'язкового призову та нарощувань озброєнь. Вони спрямовують свій опір проти держави, яка знову потребує солдатів і солдаток, проти Бундесверу, що веде активну кампанію із залучення новобранців, та проти політики постачання зброї. Натомість вимагають дипломатії, переговорів, роззброєння.

Особливо сильна ця позиція на сході Німеччини. Там Росія була не тільки окупаційною владою, але й за часів НДР – союзником і орієнтиром, тоді як НАТО вважалося ворогом. Цей поширений світогляд не зник і після возз'єднання Німеччини. До нього додається глибока недовіра до державної влади, що виросла на ґрунті потрясінь після 1990 року, коли чимало східних німців почувалися безсилими та позбавленими права вирішувати власну долю. Скепсис щодо переозброєння та військової справи й досі знаходить особливий відгук у східних федеральних землях – політично це втілюється в успіху партій АдН (AfD, Альтернатива для Німеччини) та «Лівих» (Die Linke). Обидві сили мобілізують своїх прихильників проти постачання зброї Україні та мілітаризації.

У берлінському офісі DFG-VK, де працює Яннік Кізель, телефон розривається частіше, ніж будь-коли. «До нас щодня звертаються молоді люди, матері та бабусі, дідусі, які бояться за своїх дітей та онуків». Телефонують і колишні резервісти, які хочуть оформити відмову від служби заднім числом. «Багато літніх людей, які відмовилися від служби у 60-х, 70-х чи 80-х роках, діляться своїм досвідом – вони ніби передчували, що їхні історії знову знадобляться». Дзвонять бабусі, тривожачись за своїх 13-14-річних онуків. «Страх панує вже зараз».

Кізель описує розрив між поколіннями: старші спираються на досвід, молодші перебувають у непевності. «Бракує середньої ланки», – каже він. Тобто покоління, яке виросло в мирі, ніколи не вчилося активно взаємодіяти з темою війни.

Водночас Бундесвер розгорнув агресивнішу, ніж будь-коли, рекламну кампанію: за допомогою плакатів, YouTube-серіалів, інфлюенсерів і присутності у школах. «Однак їм це не вдається, – каже Кізель. – Армія не є привабливим роботодавцем». Він переконаний, що Бундесвер, який попри зростання бюджетів роками бореться зі стагнацією показників комплектування, не зможе переломити тенденцію лише самими анкетами.

На його думку, повернення дебатів про призов до армії – це прояв політичного безсилля. Замість «готовності до війни» Німеччині потрібна «готовність до миру», вважає Кізель: інвестиції в освіту, соціальну захищеність та суспільну солідарність. «Згуртованість суспільства не зміцніє від того, що ми нарощуватимемо оборонні потужності».

У Дессау, далеко від берлінських протестів, офіцер запасу Роланд Бескер (Roland Bösker) бачить це інакше. Він вступив до лав Бундесверу в 1989 році, незадовго до закінчення Холодної війни – у часи, коли багато його однолітків відмовлялися від служби. Нині він входить до федерального правління організації BundeswehrGrün – об'єднання військовослужбовців, які є членами партії «Зелені» або симпатизують їй.

Бескер не заперечує наявності соціальної напруги, але не погоджується з висновками. Звісно, існує багато нагальних проблем – від соціальної несправедливості до політичної поляризації. «Але саме можливість вільно обговорювати ці питання й самостійно ухвалювати рішення, ось що стоїть на кону».

Захист України для нього – не побічна тема соціальних дебатів, а їхнє необхідне підґрунтя. «Європа – це союз демократичних і вільних держав. Ми мусимо забезпечити цю свободу». Тому оборона – не альтернатива соціальній політиці, а її засаднича умова.

Для Бескера новий закон – це не стільки про кількість особового складу, скільки про менталітет. Десятиліттями в Німеччині до Бундесверу ставились із «доброзичливою байдужістю». Панувало зручне припущення: «Якось воно само працює, і хтось там захистить нашу свободу».

Це відчуття виросло в суспільстві, яке звикло сприймати мир як природний стан речей. Новий закон, на думку Бескера, вперше змушує ціле покоління знову визначати своє ставлення до військової служби. «Тепер вирішувати мусить не хтось там, – наголошує він. – А кожен особисто».

Сама ця вимога є переломним моментом. Бескеру ця внутрішня напруга відома з власного досвіду. Його дід, ветеран Сталінградської битви, з жахом сприйняв рішення онука піти до Бундесверу одразу після школи 1989 року. Дід утратив ногу і все життя носив у тілі осколки; для нього військова служба була нерозривно пов'язана з втратою і провиною. «Він казав: "Таке ніколи не має повторитися. Найкраще, щоб солдатів не було взагалі"».

Бескер зробив інший висновок. Саме для того, щоб гасло «ніколи знову» не залишалось порожніми словами, демократія повинна бути здатна себе захистити. Поки він проходив вишкіл, розпалася Югославія, і війна повернулася в Європу. «Ми на власні очі побачили, якою жорстокою може бути війна. Це лише зміцнило моє рішення служити в Бундесвері».

«Я вважаю неприпустимим використання військових засобів задля досягнення політичних інтересів, – каже він. – Я хотів захищати права і свободи». Коли Європа відправила миротворчі сили на Балкани, він побачив у цьому місію, яку прагнув виконувати: захист і стабілізація замість агресії.

Нині він формулює це принциповіше: «Більшість хоче, щоб ми й надалі жили у свободі, щоб наше суспільство функціонувало». Вирішальне питання полягає лише в тому: «Як кожен особисто долучається до збереження цієї свободи?»

Відповідь, каже Бескер, ніхто не може делегувати комусь іншому.
   

Між історією та сьогоденням

Стриманість Німеччини зумовлена історичними причинами. Після моральної катастрофи Другої світової війни сама думка про створення нової німецької армії була табу. Бундесвер був заснований у 1955 році свідомо як альтернативний проєкт: солдати мали бути «громадянами в уніформі», підконтрольними демократичному суспільству. Проте недовіра залишилася, а гасло «Ніколи знову війна» стало моральним рефлексом.

Після возз'єднання Німеччини таке самосприйняття лише посилилося. Витрати на оборону постійно скорочували, військові майже зникли з повсякденного життя. І тільки анексія Криму у 2014 році та вторгнення у 2022 році поклали край цій фазі. Війна повернулася в Європу, а разом із нею і питання, яке десятиліттями намагалися ігнорувати.

Нова модель військової служби – це спроба примирити військову реальність та історичний досвід. Яннік Кізель вважає це небезпечним кроком. Роланд Бескер – необхідною адаптацією до нових умов.

Відкрите питання

Між скептицизмом Кізеля та переконаністю Бескера пролягає головна лінія конфлікту сучасної Німеччини: між пам'яттю і невпевненістю, між поколінням, що звикло до миру як до даності, та реальністю, в якій війна знову стала можливою.

У середині січня 2026 року міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус намагався випромінювати впевненість, заявляючи, що чисельність Бундесверу сягнула найвищого рівня за більш ніж десятиліття: «Ми маємо найкращі показники рекрутингу з моменту призупинення обов'язкового призову. Молодь дедалі охочіше долучається до забезпечення зовнішньої безпеки Німеччини».

Чи буде цього достатньо – питання відкрите. Лише найближчі роки покажуть, чи вистачить армії добровольців, чи Бундестагу все ж доведеться ухвалювати рішення про повернення обов'язкової служби.

Попри зростання загроз та очікувань з боку союзників, культура військової стриманості залишається глибоко вкоріненою. Поки політики просувають реформу збройних сил, країна намагається знайти відповідь на засадничі питання: що саме потрібно захищати, чому, і як оборона знову може стати спільною справою?

Реформа спровокувала дискусію, яка давно вийшла за межі Бундестагу. Вона точиться у школах, у сім'ях, на кухнях.

Майкл Гарш (Michael Harsch) зі Школи Айзенгауера Національного університету оборони США вбачає в цьому частину масштабного процесу. Німеччина – нехай повільно й неохоче – відходить від своєї повоєнної пацифістської ідентичності. Стратегічний фокус Європи зміщується на схід. Часу на усунення військових дефіцитів стає дедалі менше.

«Чи вдасться це? – запитує Гарш. – Якщо так, то Німеччина завершить свій довгий шлях: від країни, що асоціює владу з провиною, до країни, яка трактує владу як відповідальність».

Гасло «Ніколи знову» залишилося. Але його зміст переосмислюється. «Оборона – це не хтось там абстрактний, – підсумовує Роланд Бескер. – Це кожен, хто мусить вирішувати сам».

«Зміна епох», про яку у лютому 2022 року оголосив тодішній канцлер Олаф Шольц, – це суспільний процес, переконаний Бескер. «Це вимагає багато спілкування, обговорень, величезної толерантності та прийняття того, що різні люди мають різні погляди на оборону. Це неможливо втілити одним рішенням. Але процес пішов».

березень 2026