Цивільна оборона  «Питання виживання»

Матері на мінометних навчаннях, діти на курсах із протидії дезінформації: у країнах Балтії та Північної Європи оборона і стійкість стали повсякденною справою й завдання усього суспільства. У Німеччині ж це питання (досі?) викликає суперечки. Хто захистить свободу?

Як екоактивістка й переконана пацифістка Інґрід Нільсен (Ingrid Nielsen) з Таллінна ніколи не уявляла себе у військовій формі. «Якби я могла знищити всю зброю у світі, я б це зробила», – каже вона.

Але тоді настав день 24 лютого 2022 року. Кадри з Бучі. Братські могили. Зруйновані міста. Повідомлення про зґвалтування. «У мене три доньки», – пояснює Інґрід. У ту мить абстрактна загроза стала особистою. «Живучи поруч із Росією, ми не можемо дозволити собі розкіш пацифізму. Тож ми готуємося. Бо іншого шляху немає».

Кілька разів на рік мати трьох дітей стоїть на морозі в лісі, заряджаючи 120-міліметровий міномет. 35 кілограмів спорядження на плечах, руки задубіли від холоду. Вона – одна з лише двох жінок у своєму підрозділі.

Від початку повномасштабного російського вторгнення тисячі жінок, як і Інґрід, поповнили лави естонської добровольчої організації Naiskodukaitse («Жіноча самооборона»), жіночого крила Союзу оборони Естонії Kaitseliit. Їхня мета – не допустити окупації. Лави подібних організацій зростають і в інших країнах: Zemessardze в Латвії, Lietuvos šaulių sąjunga («Спілка стрільців») у Литві та Maanpuolustuskoulutusyhdistys у Фінляндії. Принцип скрізь однаковий: оборона – це справа всього суспільства.

В Естонії це не просто гасло, а чітка структура. Маючи лише 7000 професійних військових на 1,3 мільйона населення, країна покладається на добровольців: резервістів, ІТ-фахівців, волонтерів-парамедиків, учителів, батьків. Матері організовують молодіжні гуртки. Програмісти дбають про безпеку мереж. Громадяни й громадянки тренуються в тих самих лісах, де колись бавилися в дитинстві. «Добровольці – це сполучна тканина нашої стійкості», – зазначає Неле Лоорентс (Nele Loorents) із Міжнародного центру оборони та безпеки (ICDS) у Таллінні. «Йдеться про те, щоб закарбувати готовність до спротиву в національній свідомості». Для Естонії, додає вона, оборона – це «питання виживання». Такий самий підхід і в інших балтійських та нордичних країнах.
 

Урок Півночі

Чого Німеччина може навчитися у країн, для яких загроза – не абстрактна ймовірність, а повсякденна реальність? Це питання стало центральним на конференції Фонду Конрада Аденауера, близького до партії Християнсько-демократичний союз (ХДС). Захід під назвою «Цивільна оборона та стійкість суспільства – уроки російської загарбницької війни та досвід країн Північної Європи й Балтії» відбувся в посольствах північних держав у Берліні за кілька днів до голосування за нову модель військової служби. Безпекові експерти й експертки з Фінляндії, Латвії та України обговорили засади оборони в демократичних суспільствах. «Цивільна оборона складається не тільки з солдатів і зброї, – зазначив на відкритті Флоріан Константін Фаєрабенд, експерт із міжнародної співпраці, політичного діалогу та безпеки. – Вона стосується всього суспільства». На його думку, Німеччина надто довго ставилася до безпеки як до чогось належного. Поки Москва веде гібридну війну, націлену як на суспільства, так і на армії, Німеччина занадто призвичаїлася до миру. «Стійкість – це не вибір, – наголосив він. – Досвід України доводить, що вона необхідна для виживання».

У нордичних та балтійських країнах ця суспільна стійкість глибоко вкорінена. У Латвії оборона починається з повсякдення. «У разі надзвичайної ситуації громадяни мусять брати відповідальність на себе, адже армія та рятувальні служби будуть перевантажені», – розповіла Сіґіта Струберґа (Sigita Struberga) з Латвійської трансатлантичної організації. Основи оборони там викладають у школах. У Фінляндії дітей змалку вчать розпізнавати дезінформацію. Політики регулярно відвідують підземні укриття Гельсінкі, достатньо великі, щоби вмістити майже все населення столиці. «Кожен має свою роль. І кожен повинен її знати», – наголосив фінський дослідник Пекка Калліоніємі (Pekka Kallioniemi).

Особливо повчальним є приклад України. «В Україні стійкість не насаджується державою зверху», – каже політологиня Оксана Гус (Oksana Huss) із Університету Дуйсбурґ-Ессен, яка родом з України й нині досліджує питання суспільної опірності. «Вона виникає горизонтально».

Після Революції гідності 2014 року, коли тодішній режим президента Віктора Януковича застосував силу проти демонстрантів, громадяни й громадянки почали самотужки організовувати медичну допомогу, логістику та структури захисту. З імпровізованих ініціатив виросли надійні мережі: вони споряджали солдатів, опікувалися переселенцями і зрештою під час повномасштабного російського вторгнення 2022 року підтримували функціонування цілих міст.

Натомість у Німеччині багато хто й досі очікує, що держава владнає все сама, каже Оксана Гус: «У разі справжньої кризи це не спрацює».
 

Нова дискусія в Німеччині

На відміну від країн Балтії, де оборона стала частиною повсякденного життя, Німеччина лише починає знову підступатися до цього питання. Протягом десятиліть безпеку делегували оборонним альянсам, дипломатії, економічним взаємозв’язкам. Тепер ця тема повертається до шкільних класів, молодіжних центрів, соціальних мереж.

Військові відвідують школи, розповідають про стримування та закордонні місії. Конференції про суспільну стійкість – донедавна нішева тема – збирають повні зали. Фонд Генріха Белля, близький до партії «Зелених», присвятив свою щорічну зовнішньополітичну конференцію в січні 2026 року питанню, як демократії можуть стати стійкішими – у військовому, соціальному та політичному плані. Ще кілька років тому таке було б важко уявити в пацифістському середовищі екологічного руху.

Наскільки німецьке суспільство готове підтримати цю зміну менталітету? Наразі це питання залишається відкритим. Але дебати з цього приводу вже вийшли за межі політичних інституцій і стали частиною буденного життя. Вони точаться навколо питання, на яке в країнах Балтії вже давно знайдено відповідь, а в Німеччині його тільки-но починають формулювати: яку роль відіграватиме саме суспільство, коли ситуація стане серйозною?

Суспільний процес

Зміни відбуваються повільно і залишаються суперечливими. Для багатьох німців оборона – це й досі щось далеке та абстрактне.

Наприклад, активіст руху за мир і захист довкілля Яннік Кізель (Yannick Kiesel) з Берліна рішуче відкидає аргументи федерального уряду щодо масштабів загрози з боку Росії та необхідності ремілітаризації. Так, Росія – агресор, і так, війна має закінчитися. Однак: «Ніхто не показує мені довгострокового плану перемоги України». Кізель описує спустошення прифронтових міст – мінні поля, зруйновану інфраструктуру, втрачену батьківщину. Для нього головним залишається питання: що можна було зробити раніше і що робити зараз, аби запобігти подальшим жертвам?

Активіст не погоджується з тим, що в Україні захищають «нашу свободу». «Люди в Україні гинуть, бо захищають свою країну, а не нашу свободу». Патріотизму, який можна спостерігати там, в Німеччині не буде. «Я не захищатиму свою країну, бо не знаю, що тут іще залишається захищати».

На думку Кізеля, безпеку гарантує не військова міць, а соціальна стабільність: «Згуртованість суспільства не зміцніє від того, що ми нарощуватимемо оборонні потужності. Вона зміцніє, якщо ми покращимо освіту, соціальну сферу, інтеграцію».
  Офіцер запасу Роланд Бескер (Roland Bösker) з Дессау заперечує: «Саме тому, що ми маємо змогу вільно дискутувати про соціальну несправедливість, ми мусимо цю свободу захищати». Бескер пішов до Бундесверу 1989 року. Зараз він – підприємець у сфері PR і член федерального правління BundeswehrGrün e.V., мережі з питань безпеки, яка близька до партії «Зелених». Підполковник запасу нарікає, що в Німеччині надто довго панувала «доброзичлива байдужість» за принципом: «Якось воно само працює, і хтось там захистить нашу свободу». За словами Бескера, дебати про військову службу, що спалахнули через війну проти України, розвіяли цю ілюзію: «Тепер вирішувати мусить не хтось та, а кожен особисто».

Особливо на нього вплинув випадок під час служби в Литві у 2017 році. Один чоловік, упізнавши уніформу, яку носили Бескер та інші солдати, що брали участь у місії НАТО, розплакався і сказав: «Європа піклується про нас». Для Бескера це був момент, який унаочнив, що означає захист для малих держав: «Європа – це союз демократичних і вільних країн, – каже він. – І цю свободу треба забезпечувати.

Практичний вимір

Не кожен мусить ставати солдатом. Відмова від військової служби з міркувань совісті була і залишається глибоко шанованою, як і громадянська активність. У Німеччині оборона також має багато форм: у системі захисту від катастроф, у лікарнях чи в органах влади. «Вирішальною є участь». На думку Бескера, стримування починається не зі зброї, а з усвідомлення. «Що сильніша ця свідомість, то стійкішим є суспільство – і то менш імовірною стає війна».
  Ця свідомість має і цілком конкретний вимір. У разі нападу на країни Балтії чи інших партнерів по НАТО Оперативний план Німеччини (скорочено: OPLAN DEU) передбачає, що «основні військові компоненти оборони країни та Альянсу будуть об'єднані з необхідними цивільними службами підтримки». Завдяки своєму географічному розташуванню Німеччина стане логістичним хабом, зоною розгортання та транзиту для підкріплень НАТО – сотень тисяч військових із технікою, танками, боєприпасами. Військові перевезення здійснюватимуться залізницями та автомагістралями, цивільні лікарні прийматимуть поранених. Дефіцит ресурсів торкнеться й побуту. Оборона перестане бути далеким сценарієм – вона стане помітною й відчутною.

«Це не паніка. Це наша реальність. Ми маємо бути готовими», – каже Інґрід Нільсен у Таллінні.

Чи сформує Німеччина колись подібне ставлення до власної оборони, як Фінляндія, країни Балтії чи Україна, наразі передбачити важко. Проте ця тема вже вийшла за межі конференц-залів та політичних кулуарів. Навіть коли критикують нову модель військової служби, питання стоїть уже не лише про міць армії, а про готовність усього суспільства.

«Зміна епох», про яку говорив колишній федеральний канцлер Олаф Шольц, ще не настала. Але вона почалася. І, як каже Роланд Бескер, це «не одне рішення, а тривалий процес».

березень 2026