Оператори дронів на фронті  Світанок на Донбасі

Зона смерті на сході України постійно розширюється. Це чоловіки, які регулярно вступають до неї, щоб захищати свою країну від російських агресорів.

Перед нами військові завантажують рюкзаки в позашляховик, обладнаний металевим каркасом з натягнутою сіткою, і докурюють останні цигарки. Ще темно, вони підсвічують собі налобними ліхтариками. Один із них, із позивним Мірчик, усміхається нам і показує на годинник. Ми знаємо, що запізнюємося.

Поблизу фронту GPS, як зазвичай, не працює — так українці ускладнюють росіянам наведення ракет. Ми не змогли в затемненому Слов’янську знайти виїзд на трасу, а потім у Краматорську — провулок до будинку, який орендують Мірчик та інші хлопці. Хоча ми вже кілька разів там були, але ніколи поночі.
 

Смерть з неба

Сьогодні потрібно вирушити до світанку. Машиною – тільки до певної точки. Останні шість кілометрів до позиції операторів дронів бригади «Азов» підемо пішки. Пішоходи непомітніші, ніж машина, а коли в повітрі багато дронів, то важливо залишатися непомітними.

Машина висаджує нас і швидко від’їжджає. У сутінках знайомимося з провідниками — Брекетом та Адміном. На відміну від нас вони мають автомати, більш надійний антибалістичний жилет, а Адмін ще й антидроновий сканер «Чуйка». Командує Брекет. Маємо тримати дистанцію від п’яти до десяти метрів, триматися під деревами й кричати, коли побачимо або почуємо дрон. «Якщо хтось крикне „дрон“, біжимо під дерева, кожен окремо, тримаємося подалі один від одного», — ще раз пояснює Брекет.

Він іде першим і стежить за ситуацією. Треба також дивитися і на дорогу. «Ждуни» – дрони на оптоволокні, яких сканер не виявляє, можуть чекати на землі навіть три дні й атакувати, коли хтось проходить повз.
    Сонце повільно сходить над спустошеним Донбасом. Йдемо зоною смерті, повз обвуглені залишки автомобілів та наземних дронів, які не змогли дістатися до місця призначення та були підбиті. Брекет нахиляється, щоб підняти металеву деталь. «З російського дрона», – каже він, передаючи її Марцелю. «Сувенір». Марцель ховає метал у кишеню свого балістичного жилета. Пізніше знаходимо шматок пластику. Брекет піднімає його та знову пояснює, з якого типу російського дрона він є. Знову його передає Марцелю. Той розуміє, що якщо так продовжуватиметься, то вже за якусь мить не зможе втекти. Він викидає шматок пластику.

Праворуч від нас — покинуте село. Розбомблені будинки. На дорозі — іржавий остов машини.
   

В укриття

«Дрон», – раптом попереджає нас Брекет. Ми біжимо під дерева. Рання весна. На них ще немає листя. Я не бачу і не чую дрона, але в мене таке відчуття, що він точно мене бачить зверху, бо я не змогла знайти гарного укриття так швидко. Усі дерева навколо здаються мені міцнішими, а кущі густішими, ніж ті, під якими знаходжуся я. Моє серце шалено б'ється. Як і під час попередніх поїздок до зони смерті, я на мить запитую себе: мені це треба було? Чи вартий репортаж того, щоби втратити життя… Боже, будь ласка, краще втратити життя, ніж ногу, бо цього я не можу собі уявити. Я спостерігаю, що роблять Брекет та Адмін, щоб побачити, чи можу я прочитати напруження на їхніх обличчях. Через кілька хвилин дійдуть згоди, що дрона більше немає, і ми можемо рухатися далі.
  Коли бачу остови машин, вражених російськими дронами, рада, що йдемо пішки. Хоча нам ще кілька разів доводиться ховатися під деревами, а настирливий дрон ніяк не хоче летіти геть. Контраст із прекрасним світанком над цією важко випробуваною війною країною величезний. Зрештою Брекет дає команду: «Останню ділянку маємо дуже швидко пробігти. І одразу — під землю». Ми біжимо.
  У підземеллі хлопці знімають шоломи та бронежилети. Відкриваються ще майже дитячі обличчя. Адміну 22 роки. Брекету — 21, і він носить брекети на зубах. Звідси його позивний. На початку він запитує, чи не будемо ми проти, якщо в тісному приміщенні бліндажа він буде вейпити. Не буде. Мені більше заважають росіяни, які хочуть убити тут усіх нас. Ще один «ґандж» в цій кімнаті — плакат молодої жінки в бікіні над робочим місцем із моніторами.

«Йди, літатимеш!» — кричить Адміну Кодак. Він передає йому пульт керування FPV-дроном, який саме зараз перебуває в повітрі. Кодака я знаю. Ми вже разом були в подібних бліндажах у зоні смерті. Йому 23 роки, університет він закінчив в окопах. Після тижня під землею залишає позицію. На нього чекає сім днів у тилу. Для розуміння – це у прифронтовому Краматорську, у зв’язку з яким складно говорити про безпеку. Тобто якщо він переживе повернення до відносної цивілізації.

Шампанське та мандаринки

Наступного дня і ночі ми ділимо невеликий простір з Брекетом та Адміном. Це все ще найрозкішніший бліндаж, у якому я будь-коли була. Не звичайна діра в землі, з якої вибігаєш у туалет під деревами. Суцільна частина оборонної лінії, з кімнатами, коридорами і навіть викопаною вбиральнею за головним виходом з підземелля, але все ще в окопі. «У таких умовах можна легко прожити місяць», – погоджується Брекет. Це явно улюблена позиція. Чому росіяни досі цього не виявили? «Вони точно знають, що під землею щось є, але, мабуть, ще не здогадалися, що ми це використовуємо», – думає Брекет.

Через кілька годин мова заходить і про те, як сюди влучали російські КАБи (керовані авіабомби). Одне підземне приміщення вони зруйнували, а від нашого — відкусили шматок. Отвір затягнули поліетиленовою плівкою, натягнутою на стелі та стінах. Водночас у разі потреби він має слугувати аварійним виходом. Позитивним є те, що бліндаж витримав і цю руйнівну силу.
  Тут у нас двоярусні нари, стіл із моніторами та лава для сидіння. Є запас питної води та газова плитка. Під землею хлопці не мають особливого апетиту. У рюкзаку кожен приносить щось смачне до швидкорозчинних супів — принаймні на перші кілька днів. Потім харчування стає одноманітним. «Але ж нам на Новий рік прислали шампанське», – сміються хлопці, показуючи фотографії наземного дрона, що прибув з пакунком шампанського та мандаринів. Він прибув до місця призначення – на відміну від того, що сьогодні мав доставити серед іншого матеріалу спальний мішок Брекета та Адміна. Він скінчив десь на дорозі, обгорілий після удару російського дрона. Так само як і машини, які ми проїжджали дорогою сюди. Військовим це не заважає. На тих кілька хвилин, коли можуть поспати, вони лягають просто на голі нари.

Слухати, чи не дзижчить

В іншому ж вони знову й знову повторюють ті самі дії. Від розвідки отримують ціль, яку потрібно знищити. Адмін готує FPV-дрон і прикріплює до нього відповідний боєприпас. Іноді звичайний, іноді виготовлений в «азовській» лабораторії, щоб він був якомога легшим та ефективнішим. Так вони «посилають» росіянам вибухівку, наприклад, у бляшанках з-під кави.
  Адмін виносить підготовлений дрон з бліндажа. Спочатку, при вході, потрібно прислухатися чи поруч не дзижчить  російський дрон. Якби військовий був необережним, це означало б не тільки втрату його життя. Він би викрив усю позицію. Росіяни знищили б її важкими КАБами. Вони б убили кожного, хто не встиг втекти. І підрозділу безпілотників довелося б шукати нову позицію. Побудувати її зараз у зоні смерті, де постійно в повітрі багато ворожих безпілотників, практично неможливо. Позиція, на якій ми зараз знаходимося, є частиною раніше окопаної оборонної лінії.
  Адмін готує дрон на місці запуску. Намагається якомога менше часу перебувати над землею. І швидко знову — під землю. Там усі ми почуваємося безпечніше. Брекет уже одягнув FPV-окуляри, а в руках тримає пульт керування. Тут літають без GPS. Адмiн допомагає йому з навігацією, орієнтуючись за картою на моніторі. Дрони стають дедалі потужнішими. Щоразу, коли через кілька тижнів ми знову приїжджаємо на фронт, техніка вже трохи випередила попередню. Це означає і розширення зони смерті. Сьогодні вона сягає вже п’ятдесяти кілометрів.

Життя у прифронтових містах Слов’янську та Краматорську стрімко стає нестерпним. Російські дрони долітають і туди. Вулиці хоч і накриті сітками, але вони не захищають від усього. Вони полюють на вулицях на автомобілі й людей. Чимраз більше будівель перетворюють на руїни. Кожні кілька тижнів людей стає менше, а зруйнованих будівель – більше.
 

Епізод

Брекет пролітає над ціллю, а потім атакує її FPV-дроном. Монітор гасне безпосередньо перед ударом. «Влучив», – повідомляє він через захищену лінію інтернет-зв’язку до штабу. Він знімає окуляри та затягується електронною сигаретою. Іноді ціллю є транспортний засіб, іноді людина, іноді бліндаж, антена, обладнання. Тут не говорять про вбитих як про вбитих. Вони говорять: ціль, мінус один, ліквідувати, знищити, двісті. «Я не вибирав це», – Брекет серйозно дивиться на мене, коли заходить мова про вбивства. «Вони прийшли на мою землю, щоб вбивати та знищувати». Брекет раніше був студентом. Він добровольцем пішов до «Азова», і ще не досяг мобілізаційного віку. Як і кожен військовий з бригади «Азов», якого я зустрічала, Брекет та Адмін кажуть, що обрали бригаду «Азов», бо вона піклується про людей. Підрозділ безпілотних систем часто нагадує мені технологічний стартап. Водночас вони розробили суворі протоколи безпеки та прагнуть забезпечити максимальний захист та комфорт своїх військових.

Хоча, звісно, в умовах ям під землею на фронті важко говорити про безпеку й комфорт.
  Замість навчання, подорожей, дискотек Брекет проводить дні й ночі під обстрілами російської зброї в ямі, з якої сам наводить зброю на ворога. Він не обирав цього. І знає: якщо не знищить ворога, хтось із його людей заплатить за це життям. Я питаю, які плани він має після закінчення війни. Хоче повернутися до цивільного життя. Не бачить свого майбутнього в армії. Вважає, що це буде епізод його життя, протягом якого він був змушений робити те, що робить, а потім усе знову повернеться до нормального життя. Тобто якщо він виживе і в нього залишаться всі руки й ноги, очі, обличчя.

Він не думає, що його будитимуть кошмари, що в нього буде ПТСР. Можливо, тому, що він ще дуже молодий. Я помічаю, що старшим чоловікам і жінкам на передовій реальність війни дається важче. Особливо якщо вдома на них чекають діти. У Брекетa немає навіть дівчини. «З окопу це абсолютно нереально, – думає він. – Як ми взагалі могли б бути разом? Я через роботу не мав би на неї часу, а вона постійно за мене переживала б», – додає він після паузи.
 

Куріння вбиває

«На пачках сигарет же написано, що куріння вбиває», — лаконічно констатує хтось зі штабу через рацію, коли Брекет повідомляє про влучання. Перед цим на моніторі ми бачили, як російський військовий отримав удар, коли вийшов із бліндажа покурити. Ще деякий час триває дискусія про те, чому він навіть не спробував використати проти дрона автомат, який мав на плечі.

Відтоді як Ілон Маск наказав відключити російським військовим Starlink, російські військові на фронті змушені домовлятися між собою по раціях. Українці перехоплюють їхні переговори.

Брекета наводять на ліс, у якому десь ховається російський бліндаж. В окулярах він бачить каністри з дизпаливом. Якийсь час думає, чи достатньо це цінна ціль. Потім наводить дрон на каністри. «Я ще помітив за ними мотоцикл», — каже він, коли ми вже дивимося на монітор, що мерехтить зернистим зображенням.

Через деякий час ми чуємо перехоплені переговори росіян: «Сволоти, знищили мої каністри. Але я був розумний. Не поставив усі в одному місці — частину за двадцять метрів ліворуч, під деревами», — доповідає ворог у рацію. Туди одразу летить наступний дрон.

Ще один дрон прямує до бліндажа, з якого перед тим вийшов ліквідований курець. Влучає у вхід, але заряд чомусь не вибухає. Росіяни повідомляють, що не можуть працювати, бо перед виходом у них лежить нерозірваний дрон. «Принаймні більше не будете виходити курити», — коментує це українець зі штабу. Адмін сміється. «Ми дбаємо про ваше здоров’я».

Послання

Але навіть у таких ситуаціях йдеться про життя і смерть. А на українські міста та людей тим часом і далі падають російські бомби. Особливо після ударів по цивільних цілях військові пишуть на боєприпасах послання: «За вбитих у Кривому Розі», «За командира Сову», «За дитячий садок у Харкові»…

Вночі я якийсь час думаю про те, що якщо наша позиція «спалена» (розкрита – прим. ред.), росіяни можуть у будь-який момент навести сюди КАБи. На іншій позиції це невдовзі станеться. Не в лісі, а в підвалі будинку одного з покинутих, розбитих прифронтових сіл. Бомба впаде на господарську будівлю у дворі. «Хлопці в порядку, тільки оглушені й, імовірно, мають контузію», — заспокоює всіх голос зі штабу. Їм наказують швидко зібрати все, що залишилося, і пішки поспішати на найближчу позицію. Там перечекати до ранку й чекати подальших наказів. У звичайному світі за людиною з черепно-мозковою травмою приїхала б швидка.
  На щастя, наша позиція залишилася непоміченою. Попри те, що вночі близько та сильно гупало. Рано-вранці, ще в сутінках, ми залишаємо бліндаж, щоби вирушити у зворотний шлях до прифронтової «цивілізації». Недалеко від входу нам блимає нерозірвана російська «Молнія».

Дорогою назад у Краматорськ ми ще зустрічаємося з командиром батальйону безпілотних систем Стьопою Вітковським, із позивним «Будь». Коли почалася війна, він жив разом із родиною в Данії. Одразу повернувся і мобілізувався до війська. Сьогодні командує чотирмастами людьми. Відтоді, як ми познайомилися два роки тому ще біля Лимана, у Серебрянському лісі, його підрозділ виріс і чисельно, і професійно. Виросла й наша дружба. Завдяки публічному збору ми привозимо йому зі Словаччини розвідувальні дрони і знаємо: як тільки безпекова ситуація дозволить, він організує нам поїздку з його хлопцями на позиції.
 

Зустріч у директорському кабінеті

Замовляємо каву в кав’ярні, яка вже майже розпродала весь асортимент, а працівник саме знімає зі стін світлові декорації. Війна до Краматорська вже надто наблизилася. Багато закладів, магазинів і кав’ярень закриваються. Тут надто ризиковано.

«Бувало й краще», — відповідає Будь на запитання, як він. Він прийшов у цивільному. Військові вже не ходять у прифронтових містах у військовій формі, щоб не привертати уваги операторів дронів.

Будь лише кілька годин тому приїхав із західної України, майже всю ніч був за кермом. Має стурбований вигляд. Я чекаю, що він розповість про ситуацію на фронті. «Азов» утримує важливу ділянку біля Покровська та Костянтинівки.

«Однокласник мого сина спіткнувся і зламав руку. Його батько стверджує, що мій син підставив йому підніжку. Тож ми з дружиною мусили прийти на зустріч до директора», – пояснює причину своїх переживань. Події у четвертому класі початкової школи десь на заході країни на тлі антиутопічної реальності зони смерті в зруйнованому Донбасі звучать просто абсурдно. Однак Будь знає, що він і його люди можуть воювати на фронті й зберігати здоровий глузд лише тоді, коли не втрачають зв’язку з реальністю вдома.

«Величезний тягар – це переживати стрес дорогою на позиції та з позицій, бачити побратимів, які дістали поранення і втратили кінцівки, знати, що з позиції можеш не повернутися живим. Ніхто не може п’ятий рік поспіль безперервно залишатися замкненим у війні. Кожен наш військовий проводить щонайменше три дні на місяць удома з родиною. З дружиною, дівчиною, дітьми, мамою, зустрічається з друзями, психологічно відпочиває. Після цього йому легше повертатися на позицію».

Будь уже вояк тілом і душею, і своє майбутнє бачить в армії навіть після того, як ця війна закінчиться. Як і Брекет, він не обирав цього. Але зараз це його місце. Попри це, він не припинив бути батьком. І не вагався їхати за кермом із фронту на Донбасі до містечка на заході України заради зустрічі в директорському кабінеті.

вересень 2026