Між фронтом і притулком  Життя в транзиті

Втекти чи сховатися вони не можуть: люди з обмеженою мобільністю безпорадно віддані на милість російських дронів і бомб. Мережа гуманітарних організацій рятує їх від наближення фронту — але ті, хто надає допомогу, досягають межі своїх можливостей. Ми здійснили візит до транзитних центрів «Океан добра» у Дніпрі та Павлограді, де люди знаходять тимчасовий притулок.

Олександра, яку всі лагідно називають «баба Шура», показує, що в неї залишилося після довгого життя: у 93 роки це сумка, набита зимовими чобітьми, теплим одягом, папками з документами та невеликим фотоальбомом. «А моя куртка там лежить?» — запитує. Біля узголів’я її ліжка лежить купа одягу. «Не хвилюйся, баба Шуро! Твої речі всі на місці!» — особливо голосно вигукує Лілія Земляна.

36-річна Лілія працює в «Координаційному гуманітарному центрі» (КГЦ) і керує транзитним центром для біженців у Павлограді. Частина її роботи тут полягає в тому, щоб надавати підтримку та орієнтацію низці літнім людям, яких евакуювали від наближення фронту. Самостійно втекти вони не можуть. Самостійно влаштуватися, почати нове життя — теж ні. «Баба Шура любить поспілкуватися. Тільки пам’ять у неї вже не така добра». Земляна та її колеги працюють у команді: біля ліжка 60-річної сусідки по кімнаті перебуває разом з психологинею та юристкою з «Схід SOS». Вони обережно пояснюють, що буде далі.

Що означають для літніх людей та осіб з обмеженою мобільністю російське захоплення земель та повітряний терор — тут, у транзитному центрі, можна уявити масштаби цього. Безпорадні Олександра та її прикуті до ліжка сусідки лежать поруч у імпровізованій спальній палаті — переобладнаному спортивному залі. Очного навчання вже давно немає. Там, де колись школярі займалися фізкультурою, сьогодні знаходяться літні люди, деяким із них — 90 років і більше. Дні, а іноді й тижні вони проводять тут у невизначеності, між втратою свого колишнього життя та старістю, яка ще не має постійного місця. Допомагають їм такі благодійні організації, як «Схід SOS», «Карітас Україна» та КГЦ. Вони допомагають людям подолати бюрократичні перепони, шукають притулки, якщо у них немає родичів.

Туалетів, пристосованих для людей з інвалідністю, які можна зачиняти на ключ, немає. «У нас є 38 ліжок усередині для людей з обмеженою мобільністю, а для сімей з дітьми — ще вісім місць у контейнерах назовні та 14 у наметі — тобто загалом 60. На території маємо модульну душову та модульний туалет. Взимку це, звісно, проблема. А для людини, яка не може самостійно пересуватися, взагалі складно виходити на вулицю, щоб прийняти душ», — пояснює Земляна. Коли в лютому 2022 року Росія вторглася в Україну, країна не була готова до стрімкого зростання потреби в евакуації та розміщенні переселенців. За даними УВКБ ООН, станом на лютий 2026 року у світі було зареєстровано 5,9 мільйона українських біженців. Крім того, Міжнародна організація з міграції налічувала станом на березень 3,9 мільйона внутрішньо переміщених осіб.

Майже половина домогосподарств внутрішньо переміщених осіб (47 відсотків) залежить від гуманітарної допомоги. Особливо вразливими є люди похилого віку, які становлять майже 30 відсотків внутрішньо переміщених осіб, а також люди з інвалідністю. Внаслідок обстрілів, окупації та загострення ситуації на фронті багато хто залишився без підтримки соціальних працівників.

«Краще я загину вдома від ракети, ніж буду бездомним».

Їхній порятунок залежить від волонтерів та небайдужих людей — таких, як Едуард і Роман. Рік тому я супроводжувала цих двох співробітників гуманітарної організації «Схід SOS» під час евакуації з прифронтових районів. Вони доправляли сім’ї, людей з обмеженою мобільністю та людей похилого віку до транзитних центрів у Лозовому та Павлограді. Тема, яка постійно піднімалася під час цього: страх опинитися в похилому віці перед порожнечею — і пов’язане з цим небажання тікати.

У Краматорську, Слов’янську, Костянтинівці та Дружківці Едуард і Роман благали літніх людей втекти від бомб. Іноді знадобилося кілька спроб, перш ніж ті набиралися мужності. Особливо складно було з тими, хто жив один: «Я забрав свого дідуся, який витримував обстріли в Бахмуті. Тоді мені стало ясно: багато людей не можуть подбати про себе самі — але всі вони заслуговують на захист», — пояснив мені тоді Едуард. А одного разу, у грудні 2024 року в сильно зруйнованому прифронтовому місті Покровську я почула жахливе речення: «Краще я загину вдома від ракети, ніж буду бездомним». Тож я повернулась до Павлограда, щоб подивитися, що відбувається з усіма тими людьми, на яких ніхто не чекає.

Для тих, хто вже не може покладатися на зір та слух, у кого відмовляють ноги, евакуація означає не просто виривання з коренем — це крах їхньої крихкої мережі підтримки, яка підхоплювала їх вдома. Це може бути, наприклад, команда соціальних працівників та сусідів, які чергуються.
 

Хто підтримає самотніх, коли їхній життєвий простір, що часто зводиться до однієї кімнати чи навіть ліжка, руйнується?

Олександра, баба Шура, мружить очі, намагаючись розгледіти оточення. Навіть після майже століття в ній залишилося щось дівоче.

«А де ми зараз?» — запитує.
«У Павлограді, моя люба!» — вигукує Земляна.
«А, тож у Павлограді? Ну, там, де мене поселять, там я й буду. Слава Богу, що таких стареньких, як я, не залишають без уваги. Дякую, що є такі молоді люди, як ви».

У Білозерському вона жила сама. Залишилася лише одна самотня сусідка. До неї приходила доглядальниця. «Тож я не була зовсім сама». Коли ситуація погіршилася, Олександру спочатку доправили до лікарні в Краматорську, а потім евакуювали до Павлограда.

Майбутнє залишається невизначеним, тож думки блукають минулим: «У мене була донька. Я назвала її Світланою. Від слова «світло» — щоб у неї було осяйне життя. Але, на жаль, вона померла у віці 20 років. Настільки коротким було її життя. І я дуже, дуже страждаю». Чому ж вона все-таки так довго витримувала під ударами касетних бомб? «Я боялася покинути свою дитину. Як я могла залишити її там саму? Поруч уже нікого не було, ні родичів, нікого».

Олександра працювала все життя: спочатку вчителькою, потім економісткою. У імпровізованому спальному залі все її життя зводиться до одного єдиного статусу: біженка. Хто має родичів, які десь чекають, той належить до щасливців. «Не у кожного є родичі, до яких можна звернутися. Про них дбали сусіди або родичі, які мусили залишитися — ті, хто не бачить можливості почати все з нуля десь і забезпечити себе, а тим більше — ще й людину, прикуту до ліжка», — пояснює Лілія Земляна. Олександрі пощастило: на неї чекає племінниця Тетяна у Києві.
  Кілька разів на день на території лунає повітряна тривога. Тут, за 70 кілометрів від фронту, вже давно відсутнє відчуття безпеки. Мобільні бомбосховища на території розраховані на 80 осіб. Тих, хто тікає від фронту, постійна тривога майже не виводить із рівноваги. Того дня там збираються лише співробітники центру. Олександра та її сусіди по кімнаті, які прикуті до ліжка, залишаються у спальному залі. Транзитний центр у Павлограді наразі шукає безпечніше місце, пояснює Земляна. Де саме це має бути, поки що не зрозуміло. «Десь поблизу Дніпра. І цього разу ми враховуємо питання доступності».

Наразі транзитним центром щодня проходить загалом від 120 до 130 осіб. Влітку їх було до 400. Приблизно 80 відсотків мають місце або родичів, до яких можуть поїхати. Для всіх інших команда шукає рішення. Часто першою перешкодою стає те, що вони не мають документів, необхідних для направлення до відповідних установ: «Дехто їх втратив — дорогою до нас або тому, що від їхнього дому нічого не залишилося. Інші ніколи не мали документів — такі випадки, на жаль, теж трапляються. А ще інші приходять до нас зі своїм старим радянським посвідченням — так, я бачила й таке. Часто вони не можуть отримувати пенсію через відсутність документів. Усе це нам спочатку доводиться оформлювати», — пояснює Земляна. Однак не лише кількість людей перевантажує систему: постійна повітряна тривога ускладнює роботу. «Під час повітряної тривоги державні установи закриваються. Тоді ніхто не відповідає на дзвінки. Якщо ти чекав на зустріч кілька днів, це особливо дратує».

Але, за словами Земляної, дедалі гостріше дається взнаки й нестача місць у закладах догляду. «Це велика проблема, в принципі, для всіх організацій, що займаються розподілом. Адже саме для людей з обмеженою мобільністю місць стає все менше». Більшість із них спочатку доставляють до Дніпра, у притулок, який тимчасово приймає людей. Але там нещодавно оголосили: прийом припинено. «Тоді вони опинилися у нас — на щастя, лише на десять днів».

Проміжні зупинки на шляху через стан невизначеності

Я їду до Дніпра, щоб відвідати цей притулок. Ще одна проміжна зупинка на шляху через стан невизначеності.

За своїм столом в офісі благодійного центру для людей з інвалідністю «Океан добра» мене зустрічає керівниця Ольга Волкова. Звідси вона координує догляд за своїми підопічними разом із юристками та психологинями з «Схід SOS» і доглядальницями.

«Ми єдині, хто приймає цих людей. Якщо у нас всі місця зайняті, їм доводиться чекати в транзитних центрах у Павлограді та Лозовому або залишатися в лікарні. Інших можливостей немає».
  «У всьому світі під час військових операцій умови для людей з обмеженою мобільністю є особливо складними». Волкова говорить з точки зору людини, яка сама стикається з цією проблемою. Вона не може ходити. «Чому взагалі відкрили цей центр? Коли я побачила, як евакуюють людей, мені стало зрозуміло: якби мене так розмістили в спортивному залі чи в наметі, я б вранці не змогла підвестися. А ще ці спільні туалети — з унітазом чи без — для такої кількості людей...» Так і виник центр «Океан добра». Він розрахований на 170 місць для догляду, але через ремонтні роботи наразі може прийняти лише 120 осіб. З моменту його заснування у 2022 році тут побувало майже 5000 людей.

Волкова показує фотографії на своєму телефоні: «Ось це чоловік, який прибув до нас 20 липня. Ось як жахливо він виглядав. А це той самий чоловік через кілька днів, після того як він зміг помитись, виспатися, регулярно поїсти та поголитися. Ось така у нас робота». Однак наразі знову введено заборону на прийом нових мешканців. «Ми чекаємо на кошти від наших партнерів. І поки чекаємо, не можемо виплачувати зарплати». Деякі співробітники вже звільнилися. Водночас кількість людей, які потребують догляду, зросла: «Ми працювали на повну потужність, приймаючи 120 осіб. Потім додалося ще 13 — і мусили доглядати за ними, маючи майже вдвічі менше співробітників. Звісно, завжди мусимо дбати про безпеку наших мешканців».

Окрім щоденного догляду, центр потрібно підготувати до зими — з огляду на тривалі російські атаки на енергетичну інфраструктуру країни заклад потребує сонячних панелей. «Ми обов’язково хочемо бути енергетично незалежними». На вікна вже наклеїли броньовану плівку. «Тепер я сплю спокійніше, бо знаю, що наші мешканці захищені від осколків». Майже щоночі та багато днів у місті лунає повітряна тривога. Щоразу переводити 120 лежачих та людей з обмеженими можливостями до бомбосховищ — практично неможливо.

Психологиня Марія Безбабна проводить екскурсію коридорами закладу. За її словами, зараз сюди приїжджає особливо багато людей зі Слов’янська та Краматорська. Декого з них врятували прямо з-під завалів, а потім перевели з лікарні до цього закладу. «Вони привозять із собою дуже важкі історії», — каже Безбабна.
  29-річна жінка працює в центрі з липня. Насамперед її завдання — надати постраждалим простір, щоб вони могли розповісти про пережите. «Я слухаю їх, приймаю їхні переживання та почуття і допомагаю їм опрацювати те, що сталося. Справа в тому, щоб разом витримати ці емоції та прожити їх, щоб люди поступово знову знайшли стабільність і змогли відкрити для себе власні внутрішні ресурси», — пояснює психологиня.

Вона пояснює, що в перші дні перебування в центрі багато постраждалих ще перебувають у стані шоку. Потрібен час, щоб люди стабілізувалися. Вирішальну роль у цьому відіграє фізичне відновлення. Через постійні обстріли багато хто спить лише кілька годин на добу. «Організму дуже важко впоратися з таким дефіцитом сну», — підкреслює психологиня. Тим важливішими стають такі базові речі, як достатній сон, регулярне харчування та спокій — речі, які деякі з них відчувають тут вперше за багато років. Вже ці прості заходи позитивно впливають на загальне самопочуття. «Саме почуття безпеки має велику терапевтичну цінність». Лише після цього психологічна підтримка може допомогти ще більше стабілізувати стан постраждалих.
  «Часто люди спочатку приїжджають сюди, повністю втративши орієнтацію. Поступово вони починають знову думати про своє майбутнє: що буде далі? Як я хочу продовжувати своє життя?», — описує цей процес Марія.

Особливо людям похилого віку часто важко відірватися від свого колишнього життя. Вони сильніше тримаються за спогади про звичні місця. «Вони згадують, як там були щасливі, і що їхній дім залишився там», — пояснює психологиня. Невизначеність щодо майбутнього додатково обтяжує багатьох. Вони не знають, як далі жити, де і як житимуть у майбутньому та чого ще можуть очікувати від життя. «Це, звісно, дуже їх турбує», — каже Безбабна.

Під час обходу закладу Безбабна заглядає в одну з кімнат. Тут сплять шість жінок. Їхні ліжка місцями нагадують маленькі замки, на яких нагромаджуються речі — все має бути під рукою. Тут з липня мешкає Марина. Після автокатастрофи в грудні вона частково паралізована, попри це все одно залишалась у своєму рідному місті Краматорську. «Але це стало нестерпним. Я зрозуміла, що залишитися тут неможливо». Вона ходила на милицях, не хотіла бути нікому тягарем.

Стільки минулого — а майбутнє — порожня сторінка

«Коли я приїхала сюди, у моїй голові була суцільна каша», — розповідає Марина. «У мені піднялася така безмежна печаль, тільки тут я взагалі змогла все це відчути. Я згадала все своє життя, усе, що мусила залишити позаду, — а майбутнє… це була просто порожня сторінка». Та доля ще мала на неї свої плани: сьогодні вона заручена. Зі своїм майбутнім чоловіком Олександром познайомилася тут, в «Океані добра».

Вона хитро посміхається, розповідаючи, як водій забув їх обох після візиту до лікаря — і як вони ближче познайомилися на лавці перед лікарнею. Співмешканки зачаровано слухають і зі сміхом коментують: «Наша дівчина підчепила собі молодого хлопця». — «Так, саме так. Мені 50, а йому 48 років. Я ніколи не була заміжня — і тепер усе по-новому: новий чоловік, нова країна, нове життя».
  У саду ми зустрічаємо Олександра. Після інсульту його рухливість обмежена. Йому також важко говорити. Він розповідає, як у липні його евакуювали з Нікополя зусиллями Червоного Хреста і доставили до центру. Вдома про Олександра дбали друзі, але він уже давно не виходив із кімнати. «А потім почали літати ці мухи». Він має на увазі дрони FPV. «Я дуже злякався». Про своє прибуття в безпечне місце він каже: «Чесно кажучи, мені було все байдуже. Але тепер уже ні», — сміється. «Знову з’явилися мрії про майбутнє». Завдяки реабілітації Олександр знову навчився ходити. «Тепер усе буде добре. Як Бог призначив, так і буде».
  Вони обоє чекають на спільне місце в будинку для літніх людей — за кордоном — та на оформлення всіх документів. «Я розумію, що руйнування можуть дістатися й сюди, до Дніпра. Краще почати все з нуля в безпеці». 29 вересня вони відсвяткували своє весілля в центрі. Досі там перебувають. Але нове життя набуває обрисів: паспорт Олександра готовий, ще одну перешкоду подолано. Незабаром подружжя залишить «Океан добра» позаду — і ще двом людям буде надано допомогу. Список очікування ще довгий.

листопад 2026