5 жовтня 2025 року, схід України  Дзвінок

Слова, речення, уривки думок… усе це з маленького блокнота, який супроводжує мене майже в усіх поїздках. Тут, на JÁDU, я вирішила привідкрити завісу. Так виглядають мої дні в країні, де йде війна.

  Перша година ночі 5 жовтня 2025 року, і ми їдемо. А кермую, до речі, я. Стискаю кермо пальцями, а в голові проноситься: ага, отже, мені двадцять три. Про свій вік думаю часто — усі дні народження останнім часом я святкувала в дуже різних місцях. Своє 22-річчя я відзначила на північному сході Сирії, у місті Ракка; 23 роки мені виповнилося цьогоріч у Херсоні, на півдні України — там під артобстрілами ми готували репортаж для «Focus». Ось і зараз ми знову на виїзді.
  Ми — це мій німецький колега Мерлін та український колега Володимир. Попереду лінія фронту: поруч зі мною сидить пресофіцер 113-ї бригади. «Ти гарно водиш», — каже він, і мені це лестить. Я мимоволі сміюся. Ми їдемо до польового шпиталю. Ще кілька днів тому я вагалася, чи не скасувати цю поїздку. Після того як французького колегу Антоні вбили, а український колега Георгій втратив ногу і лише дивом уникнув смерті, я майже дві доби просто дивилася в стіни своєї квартири в Харкові. Єдине, що допомагає в такі моменти, — сісти в машину і слухати музику. Це заспокоює. Принаймні доки над містом знову не залунає повітряна тривога.

Але тими днями ніщо не могло вгамувати біль. Я знала: він значно сильніший для тих, хто був близьким другом Антоні. Говорила з друзями, з колегами… В певний момент відчула себе жалюгідною, а я не хотіла такою бути… і все одно не могла втриматися, знову й знову переглядаючи фотографії Антоні, які опублікували «Репортери без кордонів». Часом зривалася на сльози.

Здається, вперше усвідомила: це могло статися з будь-ким із моїх близьких друзів.   Учора російська армія поцілила в дитячий садок. Я прокинулася від вибуху. Насправді я вже давно не лякаюся. Звикаєш до всього. Навіть до дзижчання дронів над дахом. Я тут уже два місяці, працюю без перестанку. Думаю, єдине, що рятує від розпачу в цій холодній квартирі з постійними тривогами, — це друзі та колеги.
  Ось Емма — одна з найдивовижніших жінок у моєму житті. Вона настільки мудра, що часом дозволяє собі стати під дощ. Не під холодний шквал, а під той рятівний літній дощ, від якого нарешті легшає. Емма лагідна. Коли вона кладе голову мені на плече, я знову відчуваю себе цілою. Я так вдячна, що вона є в моєму житті.

Ось Марго. Її руді кучері важко не помітити. Не почути її теж неможливо. Іноді я дивлюся на неї — і бачу чисту радість. Її жага до життя унікальна. З Марго в кімнаті завжди радісно: вона здатна розбудити в тобі навіть останню іскру енергії.

А це Мерлін. З ним я працюю найтісніше. Принаймні поки що. Мерліну властивий такий спокій, який інших довів би до сказу, але розум у нього непересічний. Іноді він мене бісить, але здебільшого ми — чудова команда: поки навколо палахкотять вулиці, я веду машину, а він штурманить.

І поки я сиджу, стискаючи кермо, я думаю: а як це буде — одного дня взяти слухавку і почути, що когось із цих людей більше немає?
   

Квітень 2026