8 грудня 2025 РОКУ, захід України  Біль

Слова, речення, уривки думок… усе це з маленького блокнота, який супроводжує мене майже в усіх поїздках. Тут, на JÁDU, я вирішила привідкрити завісу. Так виглядають мої дні в країні, де йде війна.

  Ми сидимо в хаті з чотирма молодими чоловіками. М'яке денне світло окреслює кімнату, на стінах висять старі барвисті килими. У них в'ївся запах алкоголю, сигарет, запах ненависті та відчаю. Якщо поглянути цим чоловікам в обличчя, то дивишся ніби крізь них. Очі сірі, зуби зруйновані. Коричнева пляшка на столі порожня вже на чверть. За кілька хвилин вона спорожніє зовсім — настане така порожнеча, яку можна відчути фізично. Хай як красиво сонце осяває гори, та спокійно тут, на заході, лише на перший погляд.
  Війна залишає шрами в кожному куточку цієї країни. Навіть там, де не стріляють, далеко від фронту, в тилу люди ведуть власні битви. Битви, які цим хлопцям самотужки не виграти. Коли вечір опускається на поля, річки та маленькі хати, Олександр* п'є до забуття. Самогон — міцне пійло, пійло, що має втихомирити грозу в голові.

Але ці грози занадто сильні. Коли чоловіки розповідають про окопи, немає нічого, що перевершило б це за жорстокістю. Вони розповідають про розірвані тіла й кінцівки; про те, як спали на трупах; про побратимів, яких вели на смерть; про черепи, проломлені лопатами; про відчайдушну боротьбу за життя. Коли Олександр напивається вщент, усе це виривається назовні. Тоді він вмикає музику у своєму старому «Мерседесі» на повну, відчиняє двері, падає на землю, б'є кулаками по багнюці й кричить: «Чому, Боже? Чому я живий? Чому Бог помер? Чому всі інші мертві?» — та він не знайде відповіді. Він п'є далі.

І сьогодні вранці питиме. І питиме післязавтра. Поки я набираю цей текст у телефоні, щоб переписати його у маленький шкіряний блокнот, я саме сиджу на стільці біля сплячого Олександра. Він п'яний, знову заснув. Ловлю себе на тому, що розглядаю хлопця, поки Мерлін надворі розмовляє з його побратимами. Він спить мирно, ніби нічого й не було. А тоді лунає мелодія мобільного, він прокидається, тягнеться до пляшки поруч, робить великий ковток, коротко зиркає на мене і знову заплющує очі. Я сиджу і питаю себе: як, бляха, я маю про це розповісти, щоб люди зрозуміли глибину цього болю?   * Ім'я змінено

Квітень 2026