Слова, речення, уривки думок… усе це з маленького блокнота, який супроводжує мене майже в усіх поїздках. Тут, на JÁDU, я вирішила привідкрити завісу. Так виглядають мої дні в країні, де йде війна.
Її син мертвий. Він був солдатом. У вітальні висить фото, єдине, що вона б взяла з собою, залишаючи дім. Але коли це станеться, не знає. Моя колега Андреа запитує, чи їй не страшно. — «Щодня».
Коли Микола* заплющує очі, у нього сіпається права повіка. Він не припиняє говорити, розповідає і розповідає, кружляє замкнутим колом. Хоч куди б він намагався звернути, а знову повертається до тієї ж ситуації. Його дружині відірвало руку вибухом дрона. Ось він намагається покликати на допомогу, але ніхто не може до них дістатися. І знову: дрон. Гучний вибух. Він махає руками: «БА-БАХ». Де його дружина? Микола переводить подих, він розповідає про яму в землі, де він її поховав, перш ніж спробувати втекти. Всюди трупи, ніхто не може їх забрати; фронт занадто близько. Хто має збирати ці бездиханні тіла? Він вибрався, вибрався з Костянтинівки — у його сусідки ще осколкові поранення на обличчі. У нього — на нозі. Права повіка Миколи продовжує сіпатися, а я просто думаю: яке диво, що він взагалі вижив.
Кінець березня, в Краматорську гучно. Двічі сьогодні нам стрівся російський FPV-дрон. Власне, вони тут усюди. Іншого разу нам довелося падати на підлогу в кафе через приліт КАБу, який забрав життя 12-річної дитини. Чоловіки поруч із нами сміялися. Вони здаються звиклими. Я, мої колеги — ні.
Я лише питаю себе:
Як взагалі можна звикнути до війни?
«Ніяк», — каже Валентина*, яка сидить у своєму садку і плаче. Російські війська — за 12 кілометрів. Її син — мертвий. Він був солдатом. У вітальні висить фото, єдине, що вона б взяла з собою. Коли їй доведеться піти, вона не знає. Чи страшно їй, питає моя колега Андреа —
«Щодня».
У будинку навпроти ввечері горить світло. Єдине світло, що ще горить на вулиці. Прифронтове місто оповите темрявою. Тільки фари машин солдатів світяться яскравіше — вони їдуть на завдання вночі; деякі з них вже не повернуться. Інші отримають важкі поранення. Я фотографую, натискаю на спуск, відправляю фото в редакцію, а далі? Далі Валентина завтра знову сидітиме в саду і плакатиме; таких, як Микола, будуть евакуйовувати, а якомусь солдату залишиться тільки один подих, останній.
Цю статтю опублікували в рамках проекту PERSPECTIVES – нового лейблу для незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. JÁDU реалізовує цей проект, який співфінансується ЄС, разом з шістьма іншими редакційними командами з Центрально-Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut. >>> Дізнайтеся більше про PERSPECTIVES
