Кліматичний шок  Куди дівається вода

ООН оголосила про настання на Землі «водного банкрутства» — в низці країн запаси прісної води вичерпалися настільки, що відновити їх неможливо. Яка ситуація в Україні та її європейських сусідів, розповідає Асоційований дослідник Лабораторії «Географія міст» Вищої школи суспільних наук (Париж), економіко-географ Іван Савчук.

В умовах війни, кліматичних шоків і руху до Європи водне питання в Україні виходить на передній план, хоча й не завжди потрапляє на передову шпальту новин. Ситуація непроста: від руйнування Каховської ГЕС і втрати 70 відсотків зрошуваних площ під рисом до надлишку води на Поліссі та критичного гідростресу (води настільки мало, що екосистема перестає нормально функціонувати — ред. ) на півдні й сході. Чому вода з крану в Києві поступається європейським містам, чому радянська централізована система стала ахіллесовою п’ятою під час обстрілів та як Європа вже давно живе в режимі «вода — це не дарунок, а ресурс», який треба економити. Розмова про реальні виклики, болючі уроки та невідворотну адаптацію, яку доведеться пройти.

На тлі російської війни проти України проблема води ніби відсунута на другий план, але яка ситуація з водою взагалі?

Україна належить до країн з дефіцитом води. Це пов’язано з кількома факторами: значним споживанням води в сільському господарстві (зокрема через ерозію ґрунтів та інтенсивне землеробство), розвитком птахівництва та тваринництва, а також регіональними контрастами.

Яка різниця між регіонами?

На півночі, на Поліссі біля кордону з Росією та Білоруссю, води вистачає — після припинення радянської політики осушення боліт відновлюється природне перезволоження. Але там живе мало людей. Натомість південь і схід України переживають гідравлічний стрес — тому там домінує соняшник, а перед війною почали розширювати посіви сорго як найбільш посухостійкої зернової культури. Саме посухостійкість сорго дозволила збільшити посівні площі під ним в умовах водного дефіциту.

Як війна вплинула на водний баланс?

Через руйнування зрошувальних систем (зокрема після підриву Каховської ГЕС російськими військами 6 червня 2023 року, — ред. ) припинили своє існування 70 відсотків зрошуваних площ під рисом — культурою, яка споживає найбільше води (майже тисячу літрів на одну тонну). Це суттєво зменшило загальне водоспоживання в аграрному секторі. Водночас зменшилась кількість населення та промислове виробництво, що зумовило зменшення витрат прісної води.

Яка роль водосховищ на Дніпрі для України?

Водосховища каскаду на Дніпрі (Київське, Канівське, Кременчуцьке тощо) створювалися переважно для сільського господарства, а не лише для енергетики чи судноплавства. Вони гарантували водопостачання містам, зокрема Києву, під час посушливих років. Зараз, через бойові дії, регулювання стоку майже припинилося, що безпосередньо впливає на водний баланс.

А що з якістю води та очищенням?

Стоячі води водосховищ забезпечують обсяги, але якість води не найкраща. Водночас деіндустріалізація після розпаду СРСР позитивно вплинула на якість води: забруднення Дніпра значно менше, ніж у великих європейських річках. Тобто забруднення води в Європі часто більше саме через тривалішу історію індустріалізації.

Чи є позитивні моменти нині?

Цьогоріч через велику кількість снігу водосховища будуть добре наповнені — можливі навіть скидання води. Зменшення населення та промислового виробництва зумовлює зменшення її споживання. Плюс українці не є лідерами за водоспоживанням в Європі: на відміну від західних європейців, які часто приймають душ двічі на день, у нас не всюди є нормою його приймати бодай раз на добу.

Що з майбутнім забезпеченням водою?

Як уже казав, водний баланс дуже регіонально різний: на Поліссі місцями навіть надлишок, але без водосховищ Дніпро швидко міліє. Білорусь продовжує осушення та інтенсивне землеробство у цьому регіоні, що зменшує надходження води до Дніпра. Рятують біосферні заповідники у Чорнобильській зоні, де таких робіт ні українці, ні білоруси не проводять. Перспективи — модернізація існуючих ГЕС сучасною технікою, введення в експлуатацію всіх запланованих агрегатів на Дністровській ГАЕС, можливе відновлення проєкту Канівської ГАЕС для стабілізації енергетики, а також перехід до ефективнішого зрошення на засадах крапельних технологій. Війна зменшує споживання, але кліматичні зміни та руйнування інфраструктури посилюють ризики.

Чому в Києві вода з крану гірша за якістю, ніж у Парижі, хоча річкова вода під Києвом доволі непогана?

Тому що в Європі система очищення води — це багатоступеневий процес: відстоювання, механічна і хімічна обробка, кілька етапів фільтрації. У Парижі, наприклад, є своя специфічна проблема — дуже високий вміст кальцію у водопровідній воді. Це зумовлено тим, що переважно питну воду викачують з артезіанських свердловин, а потім її доводять до вимог стандартів. В Україні ж модернізація водопровідних мереж і очисних споруд відбувається дуже повільно через брак коштів. Навіть у Києві остання велика реконструкція Бортницької станції (головна очисна станція Києва та агломерації, яка обслуговує більше трьох мільйонів людей. Роботи з її модернізації почались в 2015 році та триватимуть до 2027 року — ред.) проходила за японський кредит. В інших містах таких масштабних проєктів не було.

РФ наносить, зокрема, удари по теплоелектроцентралях великих міст, особливо важка ситуація в Києві та Харкові. Чи є головна причина нинішніх проблем з водопостачанням і опаленням у централізованій радянській системі?

Так, саме в ній. Усі магістральні труби, ТЕЦ, система водовідведення будувалися 60–70 років тому за єдиними радянськими типовими проєктами, узгодженими в Москві. Якщо пошкоджується одна велика магістраль — одразу десятки тисяч людей без води та тепла. У Західній Європі переважає децентралізована модель: кожен будинок або мікрорайон має власну котельню чи тепловий пункт. Знищити всі одночасно фізично неможливо.

Чи стикалися з подібною проблемою інші країни після розпаду великих систем?

Так, дуже яскравий приклад — Східна Німеччина після об’єднання. У багатьох містах населення різко скоротилося, будинки стояли напівпорожні, але централізовані мережі продовжували працювати. Утримувати їх ставало економічно невигідно: решта мешканців не хотіли платити за весь будинок. У результаті органи влади або відселяли людей, або платили за переселення в більш заповнені будинки, а порожні багатоповерхівки просто зносили й висаджували на їх місці траву.

Чи наближається Київ до такої самої ситуації?

Дуже наближається. Нові мікрорайони просто «чіпляються» до старих зношених мереж, навантаження зростає, а будь-яка аварія на магістралі паралізує цілі квартали. Модернізація труб — це лише тимчасове полегшення. Радикальне рішення — перехід до європейської моделі: ОСББ отримує холодну воду та каналізацію, а опалення й гарячу воду забезпечує власна котельня будинку чи кварталу.

Є альтернатива повній децентралізації?

Так —  кільцева мережа, як у багатьох великих європейських містах. Якщо одна ділянка виходить з ладу, постачання перекидається по інших гілках. Це дорожче на етапі будівництва, але значно надійніше й безпечніше в довгостроковій перспективі. Плюс це зменшує залежність від однієї-двох гігантських очисних станцій типу Бортницької.

Чому ми досі тримаємося за радянську модель?

Через інерцію мислення, брак коштів і жорстко централізовану систему міського управління. У країнах ЄС мікрорайони та ОСББ мають набагато більше повноважень і відповідальності, аніж у Києві. У нас же все вирішується «згори», а місцева ініціатива майже відсутня. Плюс ми досі живемо в економіці штрафів: підприємства скидають залпові забруднення — сплачують штраф і все. Замість модернізації та попередження — просто збільшення витрат.
 
Ключові виклики — зношена централізована інфраструктура, брак децентралізації та недостатнє фінансування. Без системних змін (децентралізація + кільцеві мережі + модернізація ОСББ) ризики аварій і санепідеміологічних катастроф будуть лише зростати.

Перейдемо до Західної Європи, яка має довшу історію розвитку промисловості. Коли там вперше серйозно відчули проблему якості води як суспільну загрозу?

Проблема вийшла на громадський і парламентський рівень ще в 1970-х роках. Головний тригер — масове забруднення підземних вод пестицидами, гербіцидами та нітратами від засобів хімічного захисту рослин і добрив. У 1960-х фермерам Іспанії, Італії та Франції масово дозволили бурити свердловини, бо чистої поверхневої води не вистачало. В результаті — масштабне забруднення ґрунтових вод. Найнебезпечнішим виявився атразин — сильний канцероген. В Іспанії атразин фіксувався в підземних водах вже в 1980-ті роки. Саме тоді почалися перші жорсткі обмеження, водні директиви, національні програми з оздоровлення річок і поступове виведення з господарського обігу найтоксичніших речовин (атразин на рівні ЄС заборонений в 2004 році, — ред).

А яка головна тема забруднення води в Європі зараз?

Мікропластик. Дослідження показують (одне з найбільш авторитерних досліджень в Німеччині Investigation of microplastics contamination in drinking water of a German city, — ред.), що на сьогодні в Європі немає жодного джерела поверхневої чи ґрунтової води на доступних глибинах, яке б не містило мікропластик — навіть у льодовиках Швейцарських Альп. Артезіанські води, з яких беруть питну воду в багатьох країнах, теж уже забруднені. Мікропластик накопичується в організмі протягом життя, і хоча разові дози мізерні — довгостроковий ефект викликає серйозне занепокоєння вчених і регуляторів.
 
Інша проблема – реконверсія («оздоровлення») територій колишньої важкої промисловості. Це закинуті металургійні, хімічні, вугільні підприємства десятиліттями продовжували забруднювати природне середовище важкими металами (свинець, кадмій, ртуть, миш’як), які попадали у ґрунтові та поверхневі води. У 1980-і Європа витратила величезні кошти саме на мінімізацію цього спадку у рамках масштабної реконструкції. Багато об’єктів досі під постійним моніторингом.
 
Третє: з 2000-х активно триває демонтаж малих гребель і ГЕС в Альпах, щоб відновити природний стік річок, міграцію риби та самоочищення екосистем. Виявилося, що найкраще відновлення — це максимальне повернення до природного стану без надмірного втручання людини.
 
Ще один момент. З 1990-х і особливо після 2000-х у багатьох країнах ЄС фермери, які отримують прямі субсидії у рамках європейської аграрної політики, зобов’язані відводити від 10 до 25 відсотків своїх земель для відновлення природних екосистем (луки, заболочені ділянки, схили річок, буферні зони водозаборів). Чому вони на це пішли? Бо вже в 1970-х країни тодішніх Європейських співтовариств досягли самозабезпечення основними продуктами харчування. Кількість перестала бути визначальною для сільського господарства — головною стала якість і безпека їжі. Зараз в окремих країнах Євроспільноти, як-от Німеччина чи Чехія, до 10–15 відсотків сільгоспугідь — це органічне землеробство з врожайністю на 30 відсотків нижчою, але значно вищої якості та меншим використанням води.

Це дуже відрізняється від агрохолдингів в Україні, де панує ефект масштабу і максимально швидкий прибуток…

В Україні досі домінує логіка «збільшуємо площу — отримаємо великий врожай за будь-яку ціну». Агрохолдинги спеціалізуються на 2–3 культурах (соняшник, кукурудза, пшениця), які найпростіше продати за кордон. Недотримання сівозмін та низька диверсифікація сортів за умов монокультури роблять вітчизняне зернове господарство дуже вразливим до гідравлічного стресу. Приклад: 2024–2025 роки — тепла малосніжна зима, суха весна і відсутність дощів у критичний період — багато полів просто вигоріло за надспекотного літа. Урожайність трьох головних культур різко впала, але площі великі й тому агрохолдинги зберегли свою рентабельність. Це модель, орієнтована на швидкий прибуток, а не на стійкість і довготривалий природоощадливий розвиток.

Чи є в Україні специфічні підприємства забруднювачі, яких майже немає в ЄС?

Так — великі гірничо-збагачувальні комбінати та кар’єри. Скиди забруднених і відпрацьованих вод мінералізують поверхневі та підземні води, часто до рівнів, непридатних для пиття й зрошення. Особливо гостро це питання стоїть в районі Криворізького залізорудного басейну. Європа таку проблему практично вирішила ще в 1990-х, шляхом запровадження нових жорстких вимог до якості скидів забруднених вод у природнє середовище. Наразі найбільший видобуток руд зберігся на півночі Швеції на родовищі Кіруна — в екстремальних природних умовах, але під жорстким контролем.

Чому наші промисловці та чиновники часто не розуміють європейських вимог?

Бо ми перебуваємо на принципово різних етапах розвитку. Західна Європа пройшла пік індустріалізації 60–70 років тому, ми — лише 30-40 років тому. У нас досі чим дорожче автівка, тим вищий соціальний статус, тоді як у багатьох країнах надмірне хизування багатством є ознакою несмаку. Вимоги щодо декарбонізації, замкнутих циклів споживання, екологічних податків для нас часто звучать як щось абстрактне чи навіть образливе.

Які вимоги Євросоюзу вже тиснуть на українську металургію?

Найжорсткіші — це CBAM (Carbon Border Adjustment Mechanism) та екологічні сертифікати на експорт сталі й прокату. Без відповідності європейським нормам викидів CO₂ продукція або не пускається на ринок ЄС, або обкладається величезними митами. І це за умов наявності квот. Це змушує власників вітчизняних заводів модернізувати технології, зменшувати викиди та переходити на менш енергоємні процеси.

А що чекає на агропромисловий комплекс України в процесі євроінтеграції?

Тут значно м’якший, але все одно відчутний тиск. Уже зараз у рамках Угоди про асоціацію та зони вільної торгівлі діють квоти й вимоги дотримання європейських санітарних та фітосанітарних норм. Найголовніше: заборона або жорстке обмеження найагресивніших пестицидів і гербіцидів (тих самих, які заборонені в ЄС); контроль залишків пестицидів у готовій продукції (наприклад, соняшниковій олії, меду, яйцях, м’ясі, молоці); відповідність нормам щодо антибіотиків, гормонів росту, добавок у тваринництві.
 
Звісно, в ЄС немає єдиного жорсткого стандарту — кожна країна встановлює свої додаткові вимоги. У Польщі, Чехії, Словаччині вони м’якші, у Франції, Німеччині, Австрії — значно жорсткіші. Тому багато українських експортерів спочатку сертифікують продукцію під «легші» країни, а потім реалізують її по всьому ЄС завдяки вільному руху товарів. Тому і маємо «радісну» реакцію польських фермерів українській аграрній продукції. При цьому варто розуміти, що єдина реальна конкурентна перевага АПК України — дешева робоча сила та низькі соціальні виплати. Добрива ж (азотні, фосфорні, калійні) ми або імпортуємо, або виробляємо з дорогого газу. Після 2022 року ціна газу для хімії в Україні зросла в рази, тоді як європейські конкуренти ще довго користувалися відносно дешевим російським газом. Тому зниження витрат на пестициди та добрива для АПК України — це не екологічна мода і вимога Євросоюзу, а питання виживання бізнесу.

Як посуха останніх років змінила підхід до води в Європі?

Останні 5-6 років на Півдні Європи панувала екстремальна посуха. Багато фермерів просто припинили вирощувати водовитратні культури. Найбільший комплекс тепличних господарств Європи (Альмерія, Іспанія) повністю перейшов на крапельне зрошення та рециркуляцію води в замкнених системах.
 
Точаться дискусії щодо більш жорстких заходів. По-перше, агролісомеліорація: висаджування деревних смуг, які затінюють поля та зменшують випаровування. Дебати йдуть про породи дерев, стійкі до посухи. По-друге, перехід на посухостійкі культури та сухі пасовища. По-третє, замкнені цикли водокористування навіть у містах: очищення стічних вод і повторне використання. По-четверте, виведення з обробітку земель у регіонах з найбільш сильним дефіцитом води. Особливе місце займає і політика відновлення захисних споруд у місцях катастрофічних злив та заборона їх забудови. Сучасна трагедія на Сицилії (циклон Harry, який спричинив масові зсуви набережних, портів, прибережних споруд на Сицилії, збитки від нього оцінють в суму до 2 мільярдів євро, — ред.) прямо вказує на потребу у цій узгодженій міській політиці у всьому Євросоюзі.

Як змінюється ставлення до води в містах Європи?

Відбувається перехід на посухостійкі рослини (кактуси замість трави); надаються рекомендації: посудомийні машини замість ручного миття, душ раз на день; прогресивні тарифи — чим більше споживаєш, тим дорожче (експоненціальний ріст); перевірки водоканалу: перевищив норму — пояснюй, звідки стільки води, інакше зависокі штрафи.

Як дефіцит води в певних регіонах Європи та України змінює ставлення до води?

Воду більше не сприймають як «дарунок». В Західній Європі відбувається перехід на крапельне зрошення, рециркуляцію в містах, створення резервів питної води з жорсткими санітарними зонами — без доступу людей взагалі. У промисловості та транспорті — заборона миття машин водою (тільки хімічні гелі), заміна води в системах охолодження на інші рідини, максимальне повторне використання.
 
Вивчають можливості опріснення для сільського господарства, адаптують сорти рису та інших культур, стійкі до сладосолоної води. Італія, Іспанія, Португалія вже тестують такі технології.
 
Відбувається зміни й в повсякденному житті. У громадських місцях — гелі для рук замість води. У будинках — прогресивні тарифи. У сільській місцевості — заборона колодязів і приватних свердловин без контролю. Свердловини — тільки через сертифіковані компанії, з податком і лімітом дебіту. Обов’язковий збір у приватному секторі весняної води для її використання під час літньої спеки для сільськогосподарської діяльності.
 
В Німеччині масово повертають болота, особливо добре це видно на східних землях — після осушення часів НДР відбувається повернення до природного стану. Болота — найкращий природний фільтр, адже відновлення заболочених ділянок — ключ до якості ґрунтових вод.

Чим Україна відрізняється?

У нас досі немає розуміння цінності води. Централізоване водопостачання є не скрізь, люди копають вигрібні ями, б’ють свердловини без контролю. Навіть у Києві приватні сектори часто без централізованої каналізації.
 
Але кліматичні зміни, дефіцит та євроінтеграція змусять і нас піти цим шляхом. Питання лише в тому, наскільки болісно і скільки втрат ми понесемо, перш ніж зрозуміємо: воду треба економити так само жорстко, як у Європі зараз. Маємо розуміти — її очищення коштує набагато дорожче за унеможливлення її забруднення.

Словом, низка країн вже живе в режимі «вода — це дорогий ресурс, а не дарунок природи». Україна ще ні. Але клімат і війна не залишають вибору — адаптація неминуча, і вона буде жорсткою.

лютий 2026