дорослішання поблизу фронту  Дитинство без дитинства

По всій Україні діти стикаються з тим, з чим діти ніколи не повинні стикатися.

У Запоріжжі, яке нині знаходиться менш ніж за 15 кілометрів від лінії бойових дій на півдні України, навчання для дітей часто перетворюється на сцену жаху — і це навіть попри те, що вчителі та вчительки роблять усе можливе, щоб уберегти дітей від небезпеки.

Наталія Сотнікова, директорка Запорізької загальноосвітньої школи №59, із жахом згадує, як одного разу до їхнього шкільного підземного укриття під час бомбардування насилу вбігла дівчинка з будинкунеподалік. Дівчинка з дитячим церебральним паралічем через стан здоров’я не встигла вчасно дістатися укриття.

Це було наприкінці 2025 року, коли школа відкрила своє підземне укриття для мешканців поближніх багатоповерхівок, яким не було де сховатися під час атак.

«Обстріл серйозно поранив ноги тієї дівчинки, і в укритті вона ледь не стікла кров’ю», — згадує директорка. – Діти, які там ховалися, бачили дівчинку, яка мало не померла у них на очах». Працівниці школи й досі не оговталися від цього інциденту — це видовище було для них надзвичайно важким.
  За кілька тижнів потому будівлю, що розташована одразу поруч зі школою, вночі вразив дрон. Відтоді у школі вибиті вікна. Навчання там триває лише завдяки гуманітарним організаціям, які ремонтують пошкодження будівлі. Російська армія наразі бомбардує місто «літунами» та артилерією щодня і щоночі. Саме в такій атмосфері для дітей щодня починається навчання. «Діти вже за звуком самі розрізняють, де і яка зброя летить», — каже Сотнікова. Фронт настільки наблизився до міста Запоріжжя, що його вже атакують і FPV-дрони — невеликі пристрої з прикріпленою вибухівкою, які мають так званий режим first-person view (вид від першої особи), завдяки чому російські військові можуть спрямовувати їх безпосередньо на цивільних.

Однак учителі ходять до школи навчати попри вибухи. «Якщо я не прийду на урок, то хто прийде навчати дітей?» — запитує Сотнікова. Відчуваю, що всі працівники школи дуже серйозно ставляться до своєї ролі й тримаються як можуть, щоб забезпечити дітям бодай якесь „нормальне“ дитинство. Водночас наявність хорошого підземного укриття безпосередньо в школі є великою перевагою, через що і для батьків „вигідніше“, щоб діти навчалися в школі, а не онлайн з дому. У звичайних багатоквартирних будинках багато сімей взагалі не мають ані підвалів, ані близького укриття від авіаударів.

Серед дітей у школі є й 11-річна Богдана-Софія. Вона живе в Запоріжжі разом із батьками та двома сестрами після того, як уся родина втекла з окупованого міста Василівка на півдні України ще у 2022 році. Богдана-Софія має довге світле кучеряве волосся, і вся школа знає її як дівчинку з найкрасивішим ім’ям.

Коли до її рідного міста увійшли російські війська, вона пережила не лише війну й жорстокі бої. Російські військові також затримали її батька і кілька тижнів незаконно утримували його в ув’язненні. Як і всі проукраїнські патріоти, журналісти чи активісти, її батько зазнав катувань електричним струмом, який росіяни пускали через його пальці.

Коли Богдана-Софія виходить із кімнати, де ми записуємо інтерв’ю, її батько про свій досвід каже мені лише одне речення: «Якби ви знали, що я там пережив і бачив, у вас би волосся сторч стало на голові».

«Під час окупації в місті залишалося жити приблизно 16 000 людей», — згадує мама Богдани. «Коли росіяни відпустили мого чоловіка з ув’язнення, ми переїхали до Запоріжжя. Досі звикаємо», — каже вона.

Я запитую Богдану-Софію, чого б вона хотіла в майбутньому. «Виїхати за кордон», — відповідає вона. «Куди?» — запитую. «Куди завгодно, аби там не було війни», — каже.
 

Викладання під час окупації

Родина Богдани — лише одна з багатьох внутрішньо переміщених сімей, які живуть у Запоріжжі. Ірина Марґова, вчителька математики у школі Богдани, також є внутрішньо переміщеною особою з Бердянська. Вона прожила менше двох років в російській окупації.

«Під час окупації нам доводилося навчати дітей за російською програмою», — згадує вона. «Щодня доводилося співати російський гімн і нав’язувати російську патріотичну пропаганду, — розповідає вчителька. – Росіяни забрали або знищили всю українську літературу в нашій школі. Нам доводилося викладати лише російською мовою, а література була лише про російських письменників».

Марґова виїхала, бо більше не могла продовжувати нав’язувати дітям російську пропаганду. Хоч живе в Запоріжжі, яке є прифронтовим містом, вона задоволена. «Коли в нас немає електрики, я ділюся з дітьми своїм інтернет-трафіком і ми граємо в математичну гру онлайн», — каже вона. «Коли чуємо вибухи, намагаюся не панікувати. Коли я спокійна, діти також стають спокійнішими», — додає вона.
 

За даними організації World Vision, яка допомагає дітям у складних умовах по всьому світу, ситуація для школярів в Україні ще більше погіршилася через екстремальний холод та відрізання українських квартир і шкіл від тепла й електроенергії.

Згідно з даними, зібраними організацією шляхом інтерв'ю в Харкові та околицях у січні 2026 року, 72 відсотки дітей наразі не мають професійної психологічної та іншої підтримки, а 92 відсотки дітей живуть в умовах, коли вони не мають достатнього доступу до опалення. Дванадцять відсотків батьків заявили, що їхні діти відстають у навчанні.

За словами Альони Будаховської з організації «Людина в біді», яка працює в Україні, найгірші проблеми дітей на війні непомітні. «Дітям потрібна стабільність, безпечні школи, передбачувана рутина та дорослі, які можуть запевнити їх, що завтрашній день настане».

На жаль, багато з цих факторів недосяжні на війні.
 

 

Ситуація з дітьми в лікарнях

У місті Дніпро, що приблизно за 70 кілометрів від Запоріжжя, я приїжджаю до дитячої лікарні в грудні 2025 року, щоб почути історії дітей-пацієнтів.

Директор лікарні Олексій Власов розповідає мені, що лікарні довелося значно розширити своє дитяче психіатричне відділення, щоб допомогти з психічним здоров'ям дітей, яке в умовах війни погіршується. Відділення також знаходиться в тому ж блоці, що й центральна дитяча приймальня, куди найчастіше звертаються батьки дітей з військовими травмами.

Коли я відвідую відділення, лікарі та медсестри кажуть мені, що вони виснажені тим, що їм доводиться щодня лікувати дітей, поранених внаслідок російських атак. Від травм та кровотеч до дітей, які помирають на їхніх очах. Хоча дитячий психолог намагається заспокоїти дітей дихальними вправами, щоб зменшити тривожність, у нинішніх умовах це не може вирішити їхні довгострокові проблеми.

Власов також розповідає про те, що в лікарні тепер є два нових пологових відділення. «Кількість передчасно народжених дітей різко зросла під час війни», – каже він. Стрес війни впливає на здоров’я майбутніх матерів, а також на здоров’я та психічний настрій медичних працівників, пояснює він.

Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) зафіксував, що між 2023 і 2024 роками в Україні кількість смертей матерів під час пологів зросла на 37 відсотків. Стрес, адреналін та паніка вагітних жінок під час війни впливають на пологи та на майбутнє здоров’я дітей. Багато вагітних жінок і новонароджених на сході країни, ураженому війною, водночас не мають доступу, наприклад, до інкубаторів, спеціально обладнаних лікарень або ліків.

«Наша лікарня раніше організовувала евакуацію вагітних жінок з прифронтових районів сюди, до Дніпра, де у нас є гарне обладнання», – каже Власов. З цієї причини лікарня також відкрила друге пологове відділення, щоб мати більше місць. «Але наразі ситуація в таких містах, як Херсон, настільки небезпечна, що ми більше не можемо відправляти туди наших медиків та машини швидкої допомоги для евакуації», – каже він. Подібно до міста Запоріжжя, у Херсоні російські війська «навчаються» скидати FPV-дрони на цивільні об’єкти та самих цивільних осіб. Там атаки на медичних працівників та рятувальників, машини швидкої допомоги та навіть дитячі садки та пологові будинки – це щоденне явище.

Становище дітей з інвалідністю

Українська організація «Літай» допомагає сім'ям, у яких матері-одиначки або внутрішньо переміщені жінки самостійно виховують дітей з інвалідністю.

Ще більших труднощів вони відчувають під час війни. Саме тому у січні 2026 року з директором організації Валентиною Уваровою я вирушаю у поїздку до Києва, під час якої ми відвідаємо сім'ї, які зараз потребують допомоги.

У цей день у Києві близько -15 градусів, і в більшості багатоквартирних будинків немає опалення та електрики.

  Лєна, матір-одиначка, виховує двох дітей: 12-річну Світлану та 8-річного Володимира, який народився з вродженою гідроцефалією. Володимир не розмовляє і цілий день прив’язаний до спеціального крісла, що допомагає йому знаходитися в правильному положенні.

У день, коли я їх відвідую, у родині вже п’ятий день немає опалення. У будинку не тече навіть гаряча вода. Як і багатьом іншим сім’ям із дітьми з інвалідністю, для Лєни так само нереально під час бомбардувань віднести Володимира з тринадцятого поверху (під час відключень електрики ліфти не працюють) на перший поверх і звідти по замерзлій землі до укриття. Тому під час вибухів він може бути переміщений максимум до коридору.

«Володимир реагує на сирени і боїться вибухів», — каже Лєна. Якщо він відчуває труднощі, стрес або біль, а він не може про це сказати, то проявляє їх плачем.
  Лєна та її двоє дітей родом із села поблизу Чернігова, міста на півночі України, яке було окуповане з першого дня тотальної війни до 6 квітня 2022 року.

Під час окупації Лєна та її діти переховувалися в будинку з іншими мешканцями. Згадує, як російські солдати кілька разів приставляли до її голови револьвер. «Ми просто сиділи на підлозі днями без опалення», – згадує Лєна. – Ми боялися розпалити вогонь, бо якби росіяни побачили дим, що виходить з нашого комина, вони б нас розстріляли. Обидві дитини весь час плакали».

Після деокупації Лєна з дітьми переїхала до Києва, де її мати іноді допомагає їй з доглядом за дітьми. Вона та діти довго оговтувалися від окупації. Однак у нинішніх умовах родина дуже страждає від постійного холоду, і оскільки Лєна не може працювати, бо мусить доглядати за сином, вона живе значною мірою завдяки допомозі громадських організацій.

«У нас немає планів на майбутнє, ми живемо одним днем, – каже вона. – Як і багато інших батьків у школі Світлани, ми також щоранку дивимося на поточні вибухи та карти війни, а потім вирішуємо, чи безпечно відпускати її до школи того дня».

березень 2026