Радіація та культура пам'яті  Чорнобиль: міфи, реальність та непрожита травма

Напередодні сорокової річниці аварії на Чорнобильській атомній станції ми поговорили про те, як зона відчуження перетворилася на один із найбільших природних заповідників Європи, чому війна зробила її прикордонням і чому Чорнобиль досі лишається непроговореною колективною травмою. Нашою співрозмовницею стала Катерина Шаванова, кандидатка біологічних наук, співавторка книги «Страшне, прекрасне та потворне в Чорнобилі. Від катастрофи до лабораторії».

Як би Ви окреслили ключові довгострокові екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи сьогодні, коли минає вже 40 років?

Одразу скажу: ці питання були актуальні на 35-ту річницю. Зараз усе інакше — чотири роки повномасштабної війни, яка почалась із вторгнення через Чорнобильську зону відчуження. Зона реально змінила свій статус. Все, що я розповідатиму про відновлення природи — це про часи до лютого 2022 року. Вплив війни ми ще не можемо порахувати. Зараз це прикордоння з військовими, фортифікаціями, і там роблять усе, щоб не повторити прохід ворога через цю територію.

Усі питають: там же заповідник, там так гарно. Було! Зараз коні Пржевальського підриваються на мінах. Науковці не можуть зайти — мости зруйновані, лише човнами. Допомагають військові, які заодно розвозять вакцину від сказу для тварин.

До війни головний висновок був такий: природа без людей почувається добре. Територія повернулася до природного стану Полісся. З 2016 року там є Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник, а це більше двох третин зони відчуження — заповідні землі. Був навіть спільний коридор міграції тварин між українським і білоруським заповідниками — фактично одна велика заповідна територія в Європі. Торік його перекрили.

Вплив радіації на екосистему — неоднозначний. Наприклад, контроверсійні дослідження про вплив на птахів здебільшого спростовані. Для великих ссавців ми ще не можемо робити висновки — пройшло лише кілька поколінь, потрібно ще 100 років спостережень. Повноцінних моніторингових досліджень не вистачало навіть до війни. Зараз — тим більше: люди пішли в армію, виїхали, а умови в Чорнобилі суворі.

Які країни постраждали найбільше? І чи потрібні саме міжнародні дослідження — адже радіація кордонів не знає?

Звісно, радіація ніяких кордонів не знає. Найбільше постраждали Україна, Білорусь та Росія. Україна — епіцентр, густонаселена зона. Білорусь отримала менше міжнародної допомоги, хоча забруднених територій там багато. Вони зробили заповідник ще в 1988 році — ми на це витратили ще 28 років. Росія — там забруднений захід країни.

Водночас ці три країни отримали унікальну експертизу з ліквідації аварій. Коли сталася Фукушима, Японія одразу поїхала по фахівців до України.

Повертаючись до радіації та кордонів, радіонукліди розлетілися по всій північній півкулі — тому Новий безпечний конфайнмент (НБК) будували за кошти понад 40 країн. Не з благодійності — з усвідомлення власного ризику.

І ще один факт, який мало хто знає: в довкілля потрапило лише 4–5 відсотків паливовмісних матеріалів. Понад 90 відсотків досі там. Їх ще треба утилізувати. Саме тому НБК будувався — щоб наступні 100 років безпечно розібрати старий об’єкт «Укриття» і захоронити радіоактивні матеріали.

Що зараз роблять? Я, скажімо, недавно читав, що будують сонячну електростанцію на 2 МВт потужності…

Чорнобильська зона — це не лише заповідник. Є ще індустріальна частина: сама Чорнобильська АЕС (Державне спеціалізоване підприємство «Чорнобильська АЕС»), яка закрита, але досі функціонує. Мало хто пам'ятає, але станція не зупинилася у 1986 році — перший блок остаточно зупинили у 1996 році, другий — у 1999 (фактично він не працював з 1991 року через пожежу), а третій — лише у грудні 2000 року. Потім роками тривала консервація, будівництво Нового безпечного конфайнменту. НБК — найбільша рухома наземна споруда у світі: її будували поруч з об’єктом «Укриття», а у 2016 році по рейках насунули зверху. Є відео, як вона рухається по міліметру — дуже ефектно.

Про СЕС можу сказати, що це не перший проєкт відновлювальної генерації там (на території Чорнобильської зони є вже діюча СЕС Solar Chernobyl SPP потужністю 1 МВт, «Нова сонячна електростанція» потужністю 0,8 МВт, а також є плани будівництва вітрової станції, — ред). Річ в тім, що на саму станцію постійно має надходити електроенергія — для роботи сховищ радіоактивних відходів. Їх там кілька: сховища відпрацьованого ядерного палива з АЕС, сховища радіоактивних відходів. Коли станція знеструмлюється, всі дуже переживають саме тому.

Така кількість промислових об'єктів означає і персонал?

Безумовно. На ЧАЕС досі працюють тисячі людей — інженери, електрики, водії, вахтери, персонал їдалень. Там є гуртожитки. Це повноцінний, хоч і специфічний організм. Мабуть, електриків там більше, ніж науковців. Є метеорологи — і тут є чудова історія. Під час початку повномасштабного вторгнення одна жінка-метеорологиня залишилася і щодня збирала дані. Коли до неї приходили росіяни, вона на них накричала: в неї робота, і ніхто не наказував її припиняти.

Є Державне спеціалізоване підприємство «Екоцентр» із постійним моніторингом радіаційного забруднення — одна з найкращих таких систем у світі. Її частково розграбували під час окупації, зараз відновлюють за міжнародної підтримки. На території зони також працює Інститут проблем безпеки атомних електростанцій Національної академії наук України і науковий відділ заповідника.

Перейдімо до уявлень про Чорнобиль. Вони змінилися — чи ні за ці роки?

Є така думка, яку я поділяю, що тема Чорнобиля в Україні досі не проговорена. Людей евакуювали «на три дні» — і вони ніколи не повернулися. Це травма, яку багато хто не осмислив. У 1990-ті за чорнобильцями йшла аура небезпеки — люди соромилися казати, звідки вони. До слова, те саме було в Японії з людьми, які вижили після Хіросіми і Нагасакі. Особливо жінки мовчали: боялися, що ніхто не візьме заміж через страх перед радіацією. Радіація невидима — і це найстрашніше, як у фільмах жахів: не зомбі, а атмосфера, де чогось боїшся, але не бачиш чого.

Потім прийшли 1990-ті — розвал СРСР, виживання, і Чорнобиль відійшов на другий план. Про нього говорять у квітні і трохи в грудні, на День ліквідатора. Художніх осмислень — книг, фільмів — досі мало. А тема не закрита: Чорнобиль — найбільший заповідник в Європі, там досі тривають роботи, там досі живуть і працюють люди.

Після 2022 року парадигма змінилася знову. Люди, яких евакуювали з Маріуполя чи Херсона, раптом зрозуміли, як це було — поїхати «на три дні» і не повернутися. Чорнобиль став ближчим і зрозумілішим.

Чорнобильська тема в мистецтві залишається недоосмисленою. Є альбом «Звуки Чорнобиля», кілька проєктів — але майже всі робилися під річниці. Мистецтво так не працює.

Були цікаві спроби поєднати науковців і митців: художники часто транслюють ті самі міфи, що й усі, — і науковці пояснювали, що насправді відбувається. Бо чорнобильські міфи живучі, а через мистецтво розходяться ще далі. Ми бачимо в цьому свою місію — говорити з митцями, допомагати їм дивитися точніше. Тим більше що Полісся саме по собі дуже міфологізоване — поліські казки, поліські території.

Ми з колегою написали нову популярну книжку про Чорнобиль. (йдеться про книгу «Страшне, прекрасне та потворне в Чорнобилі. Від катастрофи до лабораторії», яку Катерина Шаванова написала у співавторстві з радіобілогинею Оленою Паренюк, — ред.). Але їх треба писати ще багато і різних. Чорнобиль — це така ж травма, як Голодомор, просто ми його так ще не розглядаємо. В кожної людини в Україні є своя чорнобильська історія: родичі-ліквідатори, хтось жив у Славутичі, хтось виїжджав до родичів у 1986-му.

Мені здається, якби ми правильно проговорили Чорнобиль — ми були б більш готові і до повномасштабного вторгнення, і до евакуаційних переміщень. Той досвід інтеграції переселенців ми не використали так, як мали б. І зараз правильно було б досліджувати паралельно: переміщення людей у 1986-му, 2014-му і 2022-му.

Які найпоширеніші міфи про Чорнобиль?

Розкажу про той, що мене найбільше дратує — міф про окопи в Рудому лісі. Він живучий, бо це частково правда.

Так, росіяни копали окопи. Так, вони були поруч із Рудим лісом. Але треба розуміти: Рудий ліс — це місце, де закопані зрізані сосни, які побуріли від радіації і самі стали радіоактивним відходом. Поруч є велике урочище Рудий ліс. І забруднення в Чорнобилі дуже нерівномірне — ти стоїш у сильно забрудненому місці, відходиш три кроки, і вже все інакше. Карта забруднення — це плями, не суцільне поле. Навіть у Швеції є досі забруднені території після Чорнобиля.

Дослідники неодноразово пояснювали: там не було такого рівня забруднення, щоб люди вмирали просто в окопах. Але дратує мене цей міф тому, що зараз там копають фортифікації українські військові. І дуже складно пояснити людям, що там безпечно — що перевірили, що є дозиметристи, копають лише там, де можна. Але наратив «всі вмерли в окопах» сидить міцно у голові.

Міф розлетівся по всіх новинах. Навіть письменниця Оксана Забужко — яку я дуже поважаю — на Франкфуртському книжковому ярмарку повторила цей міф.

Це міф в стилі «наша земля нам допомагає»?

Але міф про Рудий ліс дратує ще й тому, що він б’є по нас. Спочатку здається прикольним: «генерал Радіація» воює на нашому боці! Але рівно до моменту, коли наші власні люди починають так само боятися. Ми витратили багато часу на лекції для військових — пояснювали заново: з радіацією треба бути обережним, але якщо дотримуєшся правил безпеки, там можна бути і працювати.

Інші живучі міфи: алкоголь захищає від радіації, мікрохвилівки небезпечні «бо радіація», плутанина між різними типами випромінювання. Чорнобиль — насправді ідеальний кейс для вивчення в школі. На його прикладі можна викладати літературу, історію, суспільствознавство, хімію, біологію, фізику. У нас є атомні електростанції, є Росія поруч із ядерними погрозами — нам треба не боятися радіації і не хіхікати з неї. Це треба вивчати.

Японський досвід Фукушими — чи є чому повчитися там?

Японці цінують наш досвід більше, ніж ми самі. Коли ми приїжджали до них, вони розпитували: що ви з цим робите? Ми відповідали: не знаємо, як правильно, але робимо так. А вони: саме це й хочемо дізнатися. Бо ніхто не знає як правильно.

Наприклад, зараз завершується науковий проєкт про стійкість об’єктів ядерного паливного циклу в умовах воєнного часу. До 2022 року АЕС вважалися захищеними від воєнних дій. Росія це зруйнувала. Виявилося, що в жодної країни світу немає алгоритму на випадок, коли станцію цілеспрямовано атакують танки чи ракети. Провідні інституції Європи й України почали розробляти сценарії — і деякі з них збулися буквально під час написання.

Інший приклад — НБК коштував півтора мільярди євро. Дрон за кілька тисяч зробив у ньому діру, яку ліквідовуватимуть п’ять років і витратять десятки, якщо не сотні мільйонів.

Концепція охорони АЕС змінилася докорінно — не лише в Україні, а й у світі. Раніше це була поліцейська функція: не пускати хуліганів. Тепер — оборона від військової атаки. Європі дуже складно прийняти нову реальність, та ще є час підготуватися — ми ділимося досвідом.

Яке значення ця територія для нової електроенергетики взагалі?

Ми згадували про 2 мегавати СЕС, яку почали будувати — це, звісно, мізер порівняно з блоком АЕС на 1000 мегават. Але логіка проста: якщо ЧАЕС відключиться від загальної енергосистеми через бойові дії, сонячна генерація підтримає мінімально необхідні функції. Є вже сонячні станції і будується нова.

Ширша ідея: це готовий полігон для малих модульних реакторів, про які зараз говорить увесь світ. Відокремлена територія, фахові інженери, інфраструктура. Плюс потенційний тренінговий центр з охорони та оборони АЕС для Європи.

Україна взагалі зараз — живий приклад того, як комбінувати різні типи енергетики в екстремальних умовах. Довоєнні інструкції не працюють. Все переписується наживу. Не знаю, чи варто відбудовувати зруйновані теплові електростанції, адже це застарілі технології. Всі за цим спостерігають з цікавістю. Досвід Чорнобиля виявився набагато ширшим, ніж хтось міг собі уявити.

Квітень 2026