Містобудування в Тирані  У тіні будівельних кранів

Містобудівельний проєкт «Тирана 2030» мав на меті покласти нарешті край хаосу в албанській столиці. З’явилися ефектні будівельні проєкти, але разом із тим зникла значна частина старої Тирани. Необхідна трансформація чи зумисна втрата пам’яті? Місто поміж переосмисленням і забуттям власної історії.

Будівельні крани стали буденністю. Куди не глянь, вони в Тирані всюди. А ще – будівельні паркани мало не на кожному розі, за якими екскаватори риють котловани, а в небо поверх за поверхом ростуть сірі бетонні каркаси. Будівельний бум у Тирані важко не помітити. Це більше, ніж просто зростання — це перебудова цілого міста. За останні роки міська влада видала дозволи на будівництво близько 140 нових хмарочосів.

Міжнародні архітектурні журнали регулярно вихваляють нові будівельні проєкти в столиці Албанії, розроблені архітекторами з Італії, Данії чи Нідерландів. Ось, наприклад, «Downtown One» — житловий будинок, фасад якого завдяки рельєфним виступам відтворює контури Албанії. Або «Book Building», що має нагадувати товсту книгу з закладками. І, звісно ж, «Tirana’s Rock» — мабуть, найвизначніший будівельний проєкт: близько 85 метрів заввишки, за формою він нагадує голову, інспіровану образом албанського національного героя Скандербеґа.

«Це дурна будівля, — каже Доріана Мусай (Doriana Musaj). — Вона порушує перше правило, що вивчають студенти-архітектори: не імітуй природу. Це не працює». Мусай, професорка архітектури в Університеті Поліс у Тирані, сидить у кафе на площі Скандербеґа, у самому серці столиці, п’є «Апероль Шприц» і курить самокрутку. Те, що зараз постає в місті, — це кіч, вилитий у бетоні. «У Тирані імпортують архітектуру — експериментальну архітектуру, що не має нічого спільного з сутністю міста, — каже Мусай і глибоко зітхає. — У мене таке відчуття, що Тирана зараз втрачає свою ідентичність».
 

Тирана самоперероджується

Тирана — місто, яке переживає «болі зростання». Після падіння диктатури на початку 1990-х років метрополія стала своєрідним магнітом. Відтоді албанці з усієї країни переїжджають до столиці в пошуках краще оплачуваної роботи, освіти, перспектив. Разом із кількістю населення зростала й Тирана — хаотично, стрімко, неконтрольовано, без чіткого урбаністичного планування, а часто й без дозволів на будівництво. Сьогодні в Тирані мешкає близько 600 тисяч людей, а в усій агломерації — близько 800 тисяч. У країні з населенням лише 2,4 мільйона це майже третина жителів. Місто вже роками тріщить по швах: постійні затори, брак шкіл і зелених зон.

Під час свого перебування на посаді міського голови Тирани у 2000–2011 роках нинішній прем’єр-міністр Еді Рама (Edi Rama) намагався стримати хаотичне розростання бетонних джунглів та наказав пофарбувати сірі будинки міста в яскраві кольори.

У 2016 році для Тирани нарешті оголосили нове переформатування. Таке, на тлі якого акція Рами з розфарбовуванням фасадів видається просто смішною. Проєкт «Тирана 2030» має дати місту новий обрій, зробити його зеленішим, зручнішим для велосипедистів, покращити інфраструктуру. Місто повинно рости вгору, а не розповзатися околицями, і насамперед ущільнюватися в центрі. Це має приваблювати туристів і покращити життя містян.

Проте критики зауважують: те, що гарно на папері, зазнає поразки на етапі реалізації. Проєкт «Тирана 2030» триває вже десять років, за цей час у мегаполісі втілили свої задуми низка зіркових архітекторів, проте на вирішення проблеми мешканців це майже не вплинуло. «По-перше, затори: на дорогу з дому до міста я витрачаю понад годину, хоча це лише сім кілометрів», — починає перелік проблем Мусай. Громадських автобусів стало більше, але вони так само застрягають у заторах. З’явилося більше велосипедних доріжок, але поза межами центральних вулиць часто немає навіть тротуарів. Каналізаційна система не розрахована на таку кількість людей — частину стічних вод і досі скидають у річку Лана, що тече відкрито посеред міста. Звісно, завдяки таким проєктам, як озеленені хмарочоси, місто візуально стає зеленішим, але водночас і сірішим, бо будівельний бум поглинає вільні площі та парки. «Коли нещодавно два дні йшов сильний дощ, усе місто опинилося під водою, — каже Мусай, глибоко затягуючись цигаркою, — Усі казали: о, це Божа воля. Але це не Бог, це людина, яка закатала в бетон усю землю, не подумавши, куди подітися воді. Бо думали лише про гроші».
 

Корупція та відмивання грошей

Гроші — це, мабуть, ключове слово. На будівельному бумі в Тирані заробляють одиниці — будівельники, інвестори, архітектурні бюро. Держава самотужки не може профінансувати цю трансформацію, тому уклала чимало угод про державно-приватне партнерство. За такою схемою приватні інвестори беруть на себе частину або всі витрати на будівництво, отримуючи натомість земельні ділянки під забудову чи права на користування. Так, у Тирані, наприклад, приватна компанія покрила більшу частину витрат на зведення нового національного стадіону, але натомість отримала дозвіл на будівництво велетенського готельно-торгового комплексу в найкращому місці, на якому тепер заробляє.

Деякі політики також нібито мають вигоду від будівельного буму, використовуючи свій вплив при видачі дозволів на будівництво, визначенні зон та затвердженні планів забудови. Так, за даними розслідування антикорупційного органу SPAK, мер Тирани Еріон Веліай (Erion Veliaj) наразі є фігурантом судової справи, зокрема, через корупцію у будівельному секторі. Албанія посідає 91-е місце в Індексі сприйняття корупції Transparency International — лише в кількох країнах Європи рівень корупції такий високий, як тут.

Оскільки сектори будівництва та нерухомості вважаються непрозорими й важкоконтрольованими, у гру вступає й організована злочинність. Італійські прокурори, що борються з мафією, з’ясували, що, наприклад, сумнозвісна «Ндрангета» використовує будівельний ринок Албанії для відмивання грошей.

Та є й ті, хто програв. У ході загальної реконструкції Тирани реалізовано переважно елітні проєкти. Хоча житлової площі тут нібито більше, ніж будь-коли, орендні ставки та ціни на нерухомість злетіли до небес. За останні десять років у всій Албанії ціна за квадратний метр зросла більш ніж удвічі, а в центрі Тирани – ще стрімкіше. Багато містян більше не можуть собі дозволити життя в рідному місті: переїхали з центру або взагалі зі столиці. Водночас останній перепис населення 2023 року показав, що приблизно третина квартир у Тирані стоять порожні, бо часто це просто інвестиційні об’єкти. Багато албанців і албанок запитують себе: для кого ж насправді розбудовують цю нову Тирану?

Знесення минулого

Однак за своє перевтілення Тирана платить ще одну ціну, хоч і не таку очевидну, як джентрифікація. Архітектура міста завжди відображала мінливу історію країни. Тут і скромна мечеть Етхем-Бея з часів, коли Албанія ще належала до Османської імперії, і вілли та широкі алеї епохи впливу італійських фашистів, і житлові квартали часів комуністичної диктатури. Проте всюди, де завдяки будівельному буму з’являються нові споруди, старі мусять поступатися місцем.

Разом з іншими представниками громадянського суспільства та студентами професорка архітектури Доріана Мусай протягом багатьох років документувала, як будівля за будівлею зникає стара Тирана — і разом із цим певною мірою «переписується» історія країни. Знесення деяких історичних об'єктів викликало гучний резонанс, як-от у випадку з Національним театром: активісти два роки окупували його, намагаючись врятувати, але міська влада врешті-решт знесла споруду під час таємної операції, скориставшись обмеженнями, запровадженими через пандемію коронавірусу.

Інші пам'ятки зникають майже безшумно. Багато сімей, які ще володіють традиційними віллами, не можуть відмовитися від спокусливих пропозицій великих забудовників, адже їхні земельні ділянки коштують у рази дорожче, ніж сама нерухомість. Фінансових стимулів для збереження історичної забудови немає. Формально існує щось на зразок охорони пам’яток архітектури, проте це питання зазвичай «вирішується» домовленостями. Албанія крокує в майбутнє, забуваючи при цьому власне минуле, каже Доріана Мусай. І навряд чи про якусь іншу будівлю точаться такі запеклі дискусії, як про Піраміду в Тирані.
 

Піраміда для диктатора

Таке враження, ніби посеред албанської столиці приземлився космічний корабель. Білий колос із бетону та скла, оточений різнокольоровими контейнерами, розкиданими навкруги, мов випадкові кубики. «Піраміда» — так албанці називають цю білу потвору в центрі своєї столиці. Туристи піднімаються сходами на вершину, щоб насолодитися краєвидом, а бігуни використовують сходи для тренувань.

Піраміда в Тирані тісно пов’язана з іменем людини, яка її так ніколи й не побачила: колишнім диктатором Албанії Енвером Ходжею (Enver Hoxha). У 1946 році Ходжа проголосив Соціалістичну Народну Республіку Албанію. Майже 40 років він залізною рукою правив цією маленькою країною на Західних Балканах. Тоді Албанія була однією з найбідніших і найбільш ізольованих держав світу. Й однією з найбільш репресивних. Таємну поліцію «Сіґурімі» (Sigurimi) боялися в усій країні. До падіння комуністичного режиму на початку 1990-х років десятки тисяч албанців були заслані до трудових таборів і в'язниць з політичних мотивів, близько 6 000 — страчені. Доля багатьох людей і досі залишається невідомою. За свого правління Енвер Ходжа створив навколо себе культ особистості — культ, який тривав навіть після його смерті.

Дочка Ходжі, Пранвера, хотіла вшанувати пам’ять батька музеєм, якому не було рівних у країні, — і врешті спроєктувала Піраміду в Тирані. Будівництво тривало два роки, і в 1988 році споруду відкрили: пам'ятник із мармуру, скла та сталі, на верхівці якого сяяла червона зірка. На трьох поверхах експонували життя Ходжи – фотографії, фільми та навіть його автомобілі. У самому центрі височіла мармурова статуя диктатора.

Через шість років після смерті Ходжи система, яку він створив, врешті-решт упала. У 1991 році відбулися перші вільні вибори. Для Албанії розпочався новий історичний етап — так само, як і для піраміди. Реліквії Ходжі прибрали, а будівлю перетворили на міжнародний культурний центр.
  Однак справжнього переосмислення комуністичної диктатури досі не відбулося. «Справедливості постраждалі так і не дочекалися», — каже журналістка Блеріна Ґьока (Blerina Gjoka), яка разом із колегами створила інтернет-платформу, де висвітлює долі тих, хто вижив, і злочини режиму. Донині пряма наступниця Комуністичної партії Ходжі значною мірою визначає політичну систему Албанії: від 2017 року Соціалістична партія прем’єр-міністра Еді Рами керує країною з абсолютною більшістю. Досі чимало нинішніх політиків мають особисті або родинні зв’язки з тодішньою елітою — зокрема, батько Еді Рами, як стверджують, підписував смертні вироки за часів режиму. Ґьока вважає, що саме тому реальний аналіз диктатури взагалі не бажаний. «Сьогодні в суспільстві майже ніхто не знає, що насправді відбувалося тоді. Інформації дуже мало, навіть у школах. Ми дедалі частіше помічаємо, що через цей брак знань відбувається небезпечна героїзація комунізму, що справді викликає тривогу».

Дискотека, військова база, руїни

Після падіння режиму піраміду використовували для проведення конференцій та виставок, а також як нічний клуб. У 1999 році, під час війни в Косово, всередині облаштувало свою базу НАТО. Пізніше у приміщеннях розмістилася телевізійна студія, а потім будівля протягом тривалого часу залишалася порожньою.

Урешті в 2010-х роках спалахнула дискусія про те, що робити з бетонною пірамідою, що поступово перетворювалася на руїни. Знести чи реконструювати? Піраміда стала втіленням запитання, яке багато хто в Албанії ставить собі і досі: як поводитися з минулим? Переосмислювати й пам’ятати? Чи забути й дивитися вперед? Спершу парламент вирішив знести будівлю, але після масових протестів скасовує це рішення. У 2021 році нідерландське архітектурне бюро MVRDV розпочало реконструкцію, і за два роки піраміда нарешті відкрилася як технологічний хаб. Відтоді в ній розміщуються стартапи, інвестори та коворкінги.

Більшу частину піраміди займає освітня організація Tumo Tirana, яка навчає молодь нових технологій. У синьому контейнері всередині піраміди проходять курси з фотографії, у помаранчевому — з 3D-моделювання, у фіолетовому — з програмування. Наразі в Tumo навчаються понад 1 300 дітей віком від 12 до 18 років — безкоштовно, як пояснює Шкіпе Беріша (Shqipe Berisha), менеджерка Піраміди та Tumo Tirana. Підхід Tumo відрізняється від шкільного, розповідає Беріша. Учасники багато вчаться самостійно, експериментуючи та набуваючи досвіду: «Ми розвиваємо їхні творчі здібності, уяву та критичне мислення».
  16-річний Сідріт Беруші (Sidrit Berushi) навчається в Tumo вже понад три роки. Він переглядає свої проєкти на Mac, показує розроблені ним логотипи та відзняті світлини. Беруші ще не знає точно, ким хоче стати в майбутньому, можливо, дизайнером відеоігор, але його також приваблює робота з 3D-моделями та, звісно, програмування. «Тут, у Tumo, ми — одна велика спільнота, — розповідає він. — Ти контактуєш із безліччю різних людей». Беруші підтримують тренери, як-от Корадо Аліай (Korado Aliaj). «Ми — радше наставники, ніж учителі. Допомагаємо з матеріалом, а також із мовою, адже курси проходять англійською».

Крізь щілини у вікнах піраміди приглушено долинає гул вуличного руху, муедзин закликає до вечірньої молитви, а поміж тим у шибки барабанить дощ. Тренер Аліай у захваті від нового призначення піраміди. Він добре пам’ятає часи, коли у 2010-х вона занепадала. І як він разом з іншими підлітками з’їжджав її похилими стінами. «Шрами від цього у мене залишилися й досі, — сміється Аліай. — Піраміда перетворилася на чудове місце. Люди збираються тут і діляться ідеями».

Для прем'єр-міністра Еді Рами реконструйована Піраміда є частиною нової Тирани. Якщо все піде за його задумом, вона має стати найбільшим технологічним хабом на Балканах і відкрити Албанії шлях у майбутнє.

Однак на думку критиків, під час реконструкції Піраміда була вихолощена не лише архітектурно, а й історично. Ніщо тут не нагадує більше про людину, якій колись була присвячена ця будівля, — і про звірства, за які вона несе відповідальність. Журналістка Блеріна Ґьока вважає цей проєкт несмаком. «Я відкрила би тут музей із іменами всіх жертв, їхніми фотографіями та інформацією про злочини, скоєні в ті часи, — каже вона, — а не влаштовувала б тут хаб для технологічних стартапів».

Менеджерка піраміди Беріша не поділяє такої критики. Вона каже, що планує незабаром облаштувати музей у частині будівлі: «Там ми розповідатимемо про минуле — але зараз ми живемо сьогоденням і йдемо в майбутнє. А сьогодення та майбутнє визначають технології, інновації. Саме це штовхатиме Албанію вперед, а не зацикленість на минулому».

Майбутнє з минулим

Матео Беґея (Mateo Begeja) також прагне, щоб Албанія будувала майбутнє, не забуваючи при цьому про своє минуле. Неподалік від Нового базару 32-річний чоловік вітає гостей у невеличкому житловому комплексі, де він мешкає разом із братом та батьками.
  Побілені вапном будиночки згруповані навколо зеленого внутрішнього дворика — типова забудова османської доби, яка залишила свій слід у місті. Представники родини Беґея брали участь у його розбудові ще на початку XX століття, до того, як 1920-го року Тирана стала столицею. Їхні будинки стоять тут уже кілька поколінь.

У затінку вузлуватого фігового дерева, яке посадив іще його дід, Матео Беґея дістає з кишені смартфон і відкриває Google Maps. Під його пальцями вулиці Тирани розходяться, наче павутиння, з площею Скандербеґа в центрі.

Звісно, таке місто, як Тирана, потребує розвитку та зростання, каже Беґея. Але питання в тому, як і де. Він обводить колом на карті історичне середмістя з площею Скандербеґа та Новим базаром. Поки інші європейські міста оберігають насамперед свій історичний центр, справедливо вважаючи його культурним капіталом, у Тирані саме тут ведуть особливо інтенсивне будівництво. «Чому не за його межами? Адже ми мусимо зберегти те, що робить нас особливими», — вважає Беґея.

Як і багато корінних тиранців, Беґеї також отримували пропозиції щодо продажу ділянки в самому центрі міста. Але вирішили не продавати. Натомість вони працюють над тим, щоб зберегти маленький шматочок старої Тирани.

Матео Беґея перевзувається в капці й заходить до приземкуватого будинку за фіговим деревом. Під кроками чоловіка риплять мостини. Крізь кімнати проходять масивні дерев’яні балки, стіни побілені вапном, але подекуди видно глиняну цеглу та залишки фарби від попередніх поколінь Беґеїв, які мешкали в цьому домі. Комоди прикрашають старі ляльки, кавоварки, телефони, на стіні в золотій рамі висить старовинна ліцензія, що дозволяла предкам Матео торгувати.

Беґея за освітою інженер-будівельник, його молодший брат — архітектор. У 2018 році родина спільно розпочала реставрацію вілл. На той час будівлі дедалі більше занепадали, загрожуючи обвалом. Ремонт тривав шість років. Беґеї самотужки опановували старі техніки, за якими колись майстри споруджували ці будинки. «Кам’яні та цегляні кладки, балкові конструкції , різьблення по дереву — все автентичне. Як і меблі, світильники та колекційні вінтажні предмети», — розповідає Беґея. У скринях зберігали одяг ще прадіди Матео. Інші речі родина отримала в подарунок від сусідів або придбала в майстрів. Беґея показує на велетенську стару дерев’яну шафу: «В Ikea такої не знайти».

Він пишається тим, що його сім’я створила в цьому будинку: «Ми долучаємося до збереження спадщини Албанії та наших предків». Багато сусідів були в захваті від проєкту. Але Матео Беґея свідомий того, що не кожен може дозволити собі таку реставрацію. За останні роки навколо родинного маєтку виросли нові багатоповерхівки. Між 12-поверховою новобудовою навскоси та 7-поверховим готелем з іншого боку будинки родини здаються затисненими в кільце. «Я не знаю, чи зуміємо ми зупинити цей ріст. Але ми можемо його уповільнити, щоб наш район ще довго залишався таким, як є, — каже Беґея, демонструючи бойовий настрій. — Зараз не на часі втомлюватися».

травень 2026