Освіта в регіонах  Села вмирають не відразу — спочатку у них забирають школу

Цьогоріч бабусі автора виповнюється 80 років, майже 40 з яких вона пропрацювала в сільській школі на Одещині. Нині школа пустує. Але залишилась історія села, учнів та учениць, вчителів. Є їхні спогади, які досі хвилюють та єднають.

«Поки є школа, доти живе село…» . Колись я почув цю фразу в дитинстві і досі пам’ятаю.

З впровадженням реформи у 2015-16 роках в Україні почали скорочувати та оптимізовувати освітні заклади в громадах. Тоді до моєї школи у селі Піщана усе частіше почали приєднуватися діти з менших за розміром сусідніх сіл.

Особливої уваги я на це не звернув. Хіба що трішки заздрив новим однокласникам, адже вони мали змогу добиратися до школи автобусом, ніби в американських фільмах. Натомість я без особливого «вайбу» доходив на заняття за п’ять хвилин.

Мій світогляд змінився влітку 2025 року. Тоді я часто їздив грати у футбол по різних селах, а місцеві стадіони зазвичай знаходяться біля шкіл, які давно зачинені, пограбовані та зруйновані, а деякі — навіть недобудовані. 

Дивлячись як односельці гуртуються на стадіоні, зловив себе на думці, наскільки сильно їм бракує школи, дитячого сміху, дзвоника та спортивних заходів, бодай змагань між місцевими учнями.

Апогею ці роздуми сягнули у травні цього року. Моїй бабусі виповнилося 80 років. Вона майже 40 років пропрацювала вчителькою у селі Гербине, що на Одещині. Тамтешня школа більше 10 років як не працює. Нині місцеві школярі поміщаються в один автобус, який везе їх до мого села Піщана. Чим не чудовий привід поглянути, як усе змінилося?

Подорож у минуле

Школа в Гербиному знаходиться недалеко від центру села, на пагорбі. Навколо неї — дерева та різні кущі.
  Деякі жителі намагаються доглядати територію, щоб локація не заросла повністю. Одна із таких — Наталя Кубай, остання директорка. Саме вона зустріла нас та провела екскурсію не так школою, як часом. Зайшовши всередину закладу, відчуваєш сильний контраст: з одного боку саморобний стенд з Тарасом Шевченком, з іншого — зрізані батареї для опалення. «Люди здогадуються, хто це зробив, але ми не будемо називати імен. Хай це буде на їхній совісті», — зазначила пані Наталя. На дверях кабінетів залишилися написи імен учителів та відповідальних за інвентар. Історія застигла на місці саме у цих стінах. На жаль, природної руйнації не уникнути. Недарма на такий випадок кажуть: в будинку треба жити. Ну, а в школі — треба вчитись. Колишні класи поступово занепадають та розвалюються. «Школи за документами немає, за неї ніхто не відповідає. Тому її доля нікого не хвилює», — говорить остання директорка. У деяких кабінетах можна знайти написи на дошках. Схоже, черговий учень чи учениця вирішили того дня не витирати її. Хто ж знав, що таким чином вони залишить уже історичний спогад.

«Нова на той час школа відкрилася у 1974 році. Це було справжнє свято. Якщо говорити за розвиток села, це було вкрай важливо. Навіть ті ж робочі місця: чимало вчителів із сусідніх сіл робили перші кроки саме тут, у гербинській школі. Заклад є колискою не лише для учнів, а й для багатьох учителів, які зростали разом з нею», — згадує пані Наталя.

Гуляючи школою, мимоволі ловиш себе на думці, наскільки все швидкоплинне. Вчора: робота, діти, сміх, сьогодні — нічого. Однак ще цікавіше спостерігати за людьми, які залишили тут значну частину життя. «Теплі спогади із селом, школою, людьми. Я пропрацювала тут чимало років. Скажімо так, я жила цією роботою. У будь-яку погоду намагалася діставатись до школи (адже жила в сусідньому селі). Бувало таке, що взимку долала кілька кілометрів. Дощ, хуртовина не ставали на заваді. Адже знала, що чекають діти, чекають колеги…», — згадує моя бабуся Євгенія.

Спроби реанімувати заклад: поминальні обіди та католицький куток

Школа зачинялася поступово: спочатку старші класи, а згодом і початкові. У 2015 році освітній заклад перестав існувати остаточно. Однак, щоб будівля не стояла дарма, тут почали проводити поминальні обіди.

Разом з портретом Шевченка, дошками оголошень та книгами стоять накриті столи, сіль та рушники. І, чесно, це рішення анітрохи не дивне, адже саме цей кабінет зберіг найкращий вигляд. Постійне перебування, прибирання, підготовка до обіду дають життя приміщенню. Утім, останнім часом жителі села відмовились від подібної практики. Пояснюють це заходом безпеки, оскільки інша частина школи відверто перебуває в аварійному стані. На цьому спроби реанімувати приміщення школи не закінчилися. На деякий час сюди перебрався католицький священник. Близько року проводив літургії у кабінеті, в якому раніше були дитячі шафи. Сьогодні на них стоїть чимало ікон, рушників та інших релігійних атрибутів. «Коли священник покидав село, він залишив багато ікон та загалом своїх речей у школі», — згадує пані Наталя.

Незавершені плани, дитячі вироби та книги

У часи незалежності школа мала великий план будівництва спортзалу. Значну частину споруди навіть звели та приєднали до основної частини. Однак не так сталося, як гадалося. Довести справу до кінця не вийшло. Приблизно з 2000-х років споруда так і залишилась стояти, і ось такий вигляд має сьогодні.
  Утім, питання в іншому: якщо у школі не було спортзалу, де проводили заняття з фізкультури взимку та в негоду? Виявляється — у підвалі. Він був облаштований тренажерами та, що головне, тенісними столами — саме в пінг-понгу місцеві школярі вирізнялися з-поміж інших. Окрім нереалізованих спортивних планів, на території школи можна побачити чимало цікавих виробів. Наприклад, колекцію каміння, схоже, з уроків природознавства. Або ж вишивку домашніх тварин. Для любителів почитати — книги на будь-який смак. Від німецької мови до української історії.

Покидати школу — сумно. Оскільки цілком ймовірно, що наступними її відвідають не люди, котрі віддали частинку себе на її розвиток, а крадії, яким не вистачає дерев’яних дощок для будівництва хліва чи клуні.

Педрада знову зібралась

Щоб не закінчувати цю подорож на прикрій ноті, пані Наталя запросила нас до столу. Невдовзі до нього доєдналися й інші колишні вчителі школи: класні керівники, вчитель фізичного виховання, викладачі німецької мови та математики. Словом, як у старі добрі часи, педагогічна рада — знову в зборі.
  Під час застілля лунали різні теми, але головною стала ностальгія за роками, проведеними у школі. Замість розмов про зруйновані стіни тут згадували учнів і той час, коли коридори «колиски знань» ще не були порожніми.
 

червень 2026