Соціальна нерівність та урбаністичні не-місця  Із підсвідомості міста

Жорстокість соціальної нерівності проявляється, зокрема, у тих «не-місцях», куди витісняються життя багатьох людей. Марош Юхас мандрує «не-місцями» Кошиць і пише про те, як нерівність позначається на тілах і життях осіб, яких він зустрічає.

I.
Під ногами хрумкотять уламки скла, ми ступаємо обережно. Заглядаємо в кімнату, більшість із них тут спустошені або порожні. Тож я заглядаю в наступну. Кабінет з диванами і підлогою, вкритою шаром документів. А серед них — товста папка з проєктом усього комплексу, у якому ми зараз знаходимося. Я дістаю його і розкладаю креслення на столі. Монотонне завивання протягу раптово перериває сильний удар у стіну, який нас аж струшує. У мене стиснуло і дупу, і горло, і в очах Л. бачу – йому також. Розмова про креслення стихла, чекаємо, що буде далі. Ще один удар. Прораховуємо шляхи відступу, третій удар — уже ближче. Виходу немає, про всяк випадок ділимо між собою зброю. Одразу в моїй руці опиняється балончик, а в Л. — телескоп. Четвертий удар дозволяє глибоковдихнути перед сутичкою. Раптом за п’ятим ударом у дверях з’являються три міцно збудовані тіла. Темна, вкрита венами рука з розпливчастим жіночим іменем стискає великий залізний лом. Ми обісралися зі страху, але, як бачимо, вони теж. Вони узагалі нас тут не чекали. Обидві сторони закликають заспокоїтись.

«До біса, пацани, як ми вас злякалися!» Недбало відкидає лом і з полегшенням сідає на диван. Каже, що їх збило з пантелику те, як ми вдягнені. Ми не можемо у це повірити , і всі сміємося з абсурдності ситуації. Роздаємо цигарки, прикурюємо. Насолоджуємося затяжками, і розмова стає геть буденною.

«Що ви тут робите?»
«Прийшли подивитись. А ви?»
«Та батрачимо.»
«То це ви там, унизу в тунелі, назбирали ті товсті кабелі?»
«Ага. Вночі приїде машина.»
«Тобто ви позбираєте, а хтось по це приїде?»
«Ага.»
«І платять?»
«Платять.»

Потиском рук ми оцінили щирість, відкритість і висловили вдячність за те, що з цієї сутички ніхто не вийшов постраждалим. І кожен пішов своєю дорогою.

Ми потяглися в ці місця майже одразу, як тільки трохи подовжилися повідці, якими батьки тримали нас під контролем. Мабуть, хотіли чогось, що належало б тільки нам. Без контролю, меж і очікувань. Нас об’єднувало бажання жити на межі, бачити, що під поверхнею. У нас була природна потреба переступати межі й пізнавати своє місце в просторі й часі через ризик, через усе приховане й забуте. І місто в цьому сенсі не скупилося на щедрість до нас. Ми регулярно продиралися крізь терни. До всіх тих іржавих і хитких драбин, щоб дивитися на світ із висот, від яких у більшості людей пітніють долоні. Нашим найвдячнішим майданчиком були всі ті порожні фабрики, голі каркаси будівель, дахи, підземелля й бункери. Ми доволі швидко зрозуміли, що тут ми не зовсім самі. Паралельно з випробуванням власних меж і пізнанням міста вчилися ще одній речі. Смиренності у взаємодії з людьми, які тут живуть. За розмальованими графіті парканами й товстими трубами, що повзуть між мікрорайонами. У джунглях самосійних дерев і будяків, за горизонтом поглядів більшості. Місто нас зачаровувало і водночас, напевно, неймовірно наганяло нудьгу. Ми відмовлялися брати участь у всьому тому, що наші ровесники вважали крутим. Рухаючись між двома реальностями, таким чином здобували природну здатність дивитися на речі збоку.
 

II.
Не знаю, чи я коли-небудь так тішився, йдучи на роботу. Справжнісіньке золоте бабине літо. Земля в цю пору вже пахне інакше. Чи має це назву? Може, це нагріта суха трава чи листя, що горить десь удалині? А може, це той золотавий відтінок сонця, що віддаляється? Важко визначити склад, але ефект очевидний. Пильне марення і бажання не робити нічого іншого, крім як бути свідком дня. І цього року в мене були для цього просто ідеальні умови. Щоранку я сідав у машину з В. і їхав. Гарний музичний фон, збудження від виклику й приятельські підколки в потоці машин. Заїжджаємо туди, куди мало хто. Намагаємося звести до мінімуму час на вулиці. Забагато цікавих очей, запитань і вимог. Просто взяти те, що потрібно для роботи, зайти в будинок і піднятися пішки на вісім поверхів, минаючи заварений тулуб ліфтової шахти. Вилізти через отвір у стелі, витягнути драбину, зачинити люк і поставити на нього 15-кілограмове відро фарби. Перевести подих і озирнутися вдалину перед роботою.

«Щоб ти здох до ранку!»

Мелодійна фраза, дивна за формою, змістом і джерелом. Ми якось одразу зрозуміли, що адресована вона саме нам – компанії, що стоїть на даху панельного будинку. Долинула вона до нас відлунням дитячого голосу з самотньої руїни будинку навпроти, від дівчинки, що стояла в одному з десятків вибитих вікон. Її тон розходився з мовою і змістом сказаного. Звучало це радше так, наче вона кричала «доброго ранку!» А ми лише сміялися й не могли повірити.

В. уже кілька разів організовував фестиваль стріт-арту, у межах якого на вулицях міста з’являлися різні мурали від різних художників з усього світу. Вони протистояли буденній реальності. Обшарпані фасади перетворювалися на поверхні, що кидали виклик доволі консервативному суспільному смаку. І було приємно й хвилююче бути частиною цього. Велика компанія, сильні й незвичайні враження. Чудові вечірки, які легко й на диво непомітно переходили у світлі ранки. Місто як майданчик, яким ми рухалися впевнено і з задоволенням.

Того року приїхав і Саша Курмаз, який через свій життєвий досвід у неоднорідному українському суспільстві ніяк не міг перестати дивуватися величезній соціальній нерівності в нас. Луник IX став для нього шоком, і потреба висловитися на цю болючу тему була сильною. Заперечити це було неможливо, ми могли хіба що створити йому умови для творчості. І водночас якось модерувати все це з позиції власного життєвого досвіду. Досвіду життя в місті з найбільшим етнорасовим гетто на всю округу.

«З вовками жити – по-вовчому вити»

За його задумом ми валиком нанесли це білою фарбою на дах стометрового панельного будинку. Двозначність цієї фрази в нашому суспільстві рівнозначна сильному удару ногою по шершневому гнізду. Спочатку Саша уявляв її як звичайний рекламний напис, що стоїть на аттику. Але це було б недоречно. Компромісом стала монументальна форма напису, якого із землі ніхто не бачить. Я й далі сприймав це трохи як діалог між земною реальністю і тим, що там, нагорі. У мене були моменти, коли мені важко було виправдати для себе існування цього твору. Хто кому вовк? Чи взагалі потрібно сипати сіль на цю рану? Минуло небагато часу, і хтось сфотографував це з літака, ще до того, як це встигли контрольовано подати в медіа. Звідти вже було недалеко до провокативних заголовків місцевих газет. Гніздо загуло.
 

III.
Якось посеред тижня я вибрався ввечері надвір –  трохи розслабитися. Кілька чарок міцного у перемішку з пивком, викликали раптовий порив до спонтанності, якою ми колись рясніли у форматі турне барами. «Ходімо по пиво в “Кола”.» А чому б і ні? Вузький коридорчик обвіює мене важким солодкуватим повітрям і веде до сходів, вниз, до бару. Повні столи людей, які почуваються тут як удома. Червоні стіни з язиками полум’я, липка підлога, липкі столи і вже зайве важка для моїх вух музика. Беремо тільки по одному, йдемо. Л. ще хоче зайти в туалет, каже, щоб я його зачекав. Тож чекаю і роззираюся. У всій цій картині мій погляд падає на стіл посередині, який виглядає недоречно навіть у цьому незвичному місці. Дві ромські жінки і молодий хлопець. Найстарша з них уже помітила мене, кличе очима. Їй, мабуть, років шістдесят. Молодша дивиться всюди й нікуди, мружиться, серйозно затягується смішно довгою цигаркою. Хлопець думками десь далеко, зовсім юний. Поки чекаю, підсідаю до них і питаю:

«А ви звідки?»
«З Ґелниці.»
«І що ви тут робите?»
«Мінети.»

Я на мить розгублююсь, не можу приховати подив. Старша жінка привабила мене до столу аурою знайомості. У неї були очі когось, хто колись давно міг бути до мене добрим. Я не сподівався, що раптом зіткнуся з такою приземленою реальністю. Недовірливо роздивляюся їх і питаю хлопця, чи він теж.

«Сьогодні знову мав справу з поліцейським із Прешова.»
«Та ну нахрін, справді?»
«Справді, вони ходять за нами.»

І я раптом згадую, що приводу для здивування в мене немає. Точнісінько такі жінки стояли одразу після занять неподалік моєї середньої школи. Часто старші жінки. Перед ними зупинялися розкішні авто, чорні бумери й мерседеси. Серед білого дня. І вони сідали в них. Лише позірно і на словах несумісні світи. Очевидно, з усього моря можливостей потрібні саме вони.
 

IV.
Проминаю церкву в мікрорайоні. Якраз із неї виходить духовно наповнений білий чоловік у бежевому костюмі. Типовий NPC [Non-player Character — персонаж у грі, яким не може керувати людина прим. пер.] середнього віку, ближче до старшого. Обурено виймає з кишені телефон, щоб сфотографувати, мабуть, дворічну дитину, яка бігає тут, на цьому майданчику. Поки жінка з тіні кричить «так не можна», він ховає телефон і швидко віддаляється, аби втекти від її барвистих побажань усіляких діагнозів і знахідок. У руці я несу порожню заставну пляшку з-під мінералки. Вирішую віддати її їй, стане у пригоді. Язик у мене розв’язаний після сімейного свята, тож підходжу до неї і заводжу розмову. Сидить приречено, але не зводить погляду з дитини. Просить допомоги, але в мене при собі тільки та пляшка.

«Дав би тобі, та зараз нема чого. Чого ти кричиш?»
«Він її фотографував.»

Дивуюся її вигляду. Зовсім юна, зеленоока, тільки зачіска – як у старої жінки. Неподалік, за дорогою, – селище Любина. Тож питаю, чи вона звідти. Чоловік – так, а вона сама з Луника IX і в Любину «вийшла заміж». Із-за литки показує мені пластиковий пакет, повний жовтої рідини, з’єднаний із нею закривавленою трубочкою. Не знаю, що сказати, тож просто стою біля неї, дивлюся на неї, на її дитину і думаю про свою власну, яка невдовзі народиться. Після паузи з мене насилу вихоплюється тільки те, що мені дуже шкода. Вона лише злегка киває тремтячими губами.

Іду далі. Намагаюся повернутися до радості нарешті гарної весняної неділі, яка передувала цій зустрічі. Але все в мені вібрує вже інакше, дихаю глибше. Через це екзистенційне пережовування думок проходив уже багато разів. Я виносив його з колоній, зліплених із залишків нашої буденності. Із погляду на босих, шмаркатих дітей, що крокують гострим камінням залізничних насипів. Із носа, роздратованого смородом паленої гуми, якою вони гріються. Із намагання оминути зграї бездомних псів, які тут їх охороняють. Роками намагаюся це зрозуміти, сформулювати щодо цього думку. Що більше я пізнаю це місто з його зворотного боку, то менше вірю образу, яким воно намагається себе представити. Це метрополія, яка ще зовсім недавно на більшій частині своєї території була полем. Те, що на ній виросло, уже встигло і згнити. Усе те, що будувалося як раціональне й рівноправне, зрештою породило точнісінько протилежне. Життєвий простір для нових, жорстоких ієрархій і виключення. Навіть у міста є своя підсвідомість. І тут воно відкладає все те, що не вміщається в уявлення, яке саме про себе створило.

То хто ж кому вовк? Кому з ким вити?
 

липень 2026