Дивовижні парадокси однієї перекладацької кар'єри  Скатерка-самобранка, шапка-невидимка та самописне перо

Скількох ідей і почуттів ми так би й не торкнулися, якби не перекладачі і перекладачки. Завдяки їм ми наважуємось на подорожі шляхами інших мовних і культурних досвідів — а самі провідники при цьому часто залишаються невидимими. В комерційних процесах вони нерідко перетворюються на знеособлену ланку, якій віднедавна загрожують ще й сучасні технології. Авторка й перекладачка JÁDU Дарина Мелашенко, спираючись зокрема на власний досвід, розповідає про парадокси своєї професії.

«Вибачте, я не зможу допомогти на заході, як домовлялися. Їду в інше місто, бо захворів родич». Відправити. Невдовзі з’являється імейл: «Ви при своєму розумі? Ми компанія XYZ. Ми не співпрацюємо аби з ким». І ще за п’ять хвилин наступний, без привітання і підпису: «Ми знайшли вам заміну».

Невже для них я не людина, а просто функція? Але тут раптом вигулькує повідомлення у WhatsApp: «Привіт. Дякую вам за переклад вірша. Запропонована ціна у тисячу гривень мене не влаштовує. Хочу заплатити вам три тисячі». Я радію — і не через гроші. Таку шану до своєї праці я переживаю нечасто.

Та все ж, переклад — це величезна сфера. Охопити бодай частину її різноманіття складно навіть у товстелезній науковій монографії, не кажучи вже про есе. Проте все ж спробую, спираючись на власний досвід. Уже десять років працюю усною та письмовою перекладачкою. Моє ім’я можна знайти на форзацах філософських книжок, у Zoom-кімнатах психологічних семінарів і під художніми есе про війну. Досвід цих років я б описала одним прикметником: парадоксальний. Саме про ці дивовижні парадокси й розповім.

Скатерка-самобранка: ціна й цінність перекладу

До перекладу мене привели дві речі: любов до мов та інтерес до гуманітарних тем (культура, література, філософія). І хоча найбільше мене вабив художній переклад, свої перші тексти перекладала зовсім в іншій сфері. Ще студенткою підробляла на вентиляційному заводі, де млоїлась над паспортами продукції та технічними термінами. Не надто складно, але й не надто цікаво. Оплата була невисокою і відповідала моєму статусові новенької.

Минув рік, і я звільнилася, залишивши технічні тексти терплячішим колегам. Передавати не лише сухий зміст, а й поезію тексту – ось що здавалося мені вершиною майстерності. Мені неодмінно хотілося спробувати себе в художньому перекладі. Невдовзі така нагода трапилася, і у відповідь на моє тестове завдання прийшло довгоочікуване: «Ми готові з вами співпрацювати.» А поруч з ним стояла ставка, наче відро холодної води на мій запал. Вона була втричі нижчою, ніж за технічні переклади.

Згодом я дізналася, що це сумна закономірність, яка стосується не лише новачків. Серед багатьох моїх колег панує думка, що одним художнім перекладом не проживеш. Це правда, із якою довго не хотіла миритися. І випливає вона з реалій української перекладацької галузі: відсутність державної підтримки та специфічну для України нішевість ринку ще можна якось витримати, а от з низькою купівельною спроможністю вже не посперечаєшся. Виходить, що переклад – це чергова страва в меню консюмеризму: швидко, дешево, анонімно. Перекладені тексти простираються перед читачами, наче казкова скатерка-самобранка: раз стіл уже накрито, то кому цікаво, хто й як це зробив?

Звісно, що трапляються стипендії, меценати, гранти від міжнародних фондів… Утім, за великим рахунком вартість літературного перекладу практично не встигає за його цінністю. Механізми ціноутворення часто не враховують реальної складності роботи. Ставка у кращому разі орієнтується бодай на певний галузевий стандарт (для прикладу, близько 6 євро за сторінку з пробілами), у гіршому спирається тільки на комерційний інтерес видавництва. Та й самих фахівців — їхні освіту, знання, творчий потенціал — часто просто викреслюють із рівняння. Адже «чудес у житті не буває». І все ж десь знаходяться ці чудесні «джини» від перекладу, які мовчки й зазвичай за дрібні гонорари виконують нескінченні бажання читацького загалу. Художній переклад – це мистецтво. І в Україні це мистецтво, за рідкісними винятками, досі «шукає хліба».

Шапка-невидимка: хованки за текстом

Тезу про невидимість перекладача вперше почула ще в університеті. Наприкінці 90-х американський теоретик перекладу Лоуренс Венуті писав: «Що побіжніше читається переклад, то менше думаєш про перекладача». Його книга «Невидимість перекладача» вийшла у 1995 році. І якщо я добре переклала його цитату з англійської, ви навіть не замислилися над цим, а я вкотре стала невидимою.

У поняття «невидимості» Венуті вкладав зокрема знеособлення перекладача як посередника між автором та читачем. Часто марно шукати наші імена на обкладинках книг, хоча саме ми своїм ретельним добором слів оживляємо сторінки. Так само вони часто відсутні в програмах та анонсах заходів, проведення яких без перекладу було б неможливим. Читачеві нерідко байдуже, хто саме переклав книгу, хай навіть його улюблену. Чи не схожі ми, перекладачі, на привидів? Цілий пантеон невидимих істот. Переважно така невидимість не йде нам на користь. Проте невеликий позитив таки є: скромність, інтроверсія, насолода тишею можуть іти в плюс тим, хто любить роботу без зайвого розголосу. Ба більше: колись сховатися за обличчям автора означало навіть уберегти себе. Це могли б підтвердити українські перекладачі, що творили у часи радянських репресій. Створення неідеологізованого тексту українською партія не пробачала: письменників і поетів переслідували, репресували, вбивали. Тим часом переклад вважався менш крамольною справою. В ньому можна було зберегти красу мови, збагатити її новими значеннями, потренуватися в художній формі, а на допити й погрози скромно відказати: «То хіба це я написав? Це ж Шекспір. Я, бігме, лише перекладач».

Втім, навіть майстри художнього перекладу — Максим Рильський, Микола Лукаш, Григорій Кочур — не уникли важкої руки партії. Кочура 1930 року звинуватили в «націоналістичній діяльності» та відправили до таборів (звільнивши лише після смерті Сталіна). Рильський був одним із багатьох політичних в’язнів Лук’янівської тюрми в Києві й у розпал сталінських репресій 1936-го мусив, за наказом так званого художнього комітету, писати хвалебні оди «мудрому вождю». Микола Лукаш багато років перебував під домашнім арештом, який позбавляв його можливості працювати та вганяв у гнітючу бідність. Але попри всі випробування, «шапка-невидимка» перекладу допомогла цій трійці зберегти клаптик гідності, творчу спадщину та саме життя.

А що ж тепер? Після здобуття незалежності у 1990 році сфера перекладів в Україні істотно розширилася й почасти наблизилася до сучасних європейських тенденцій. Проте на практиці зміни відбуваються дуже повільно — і «репутаційна» невидимість нікуди не зникла. Українські видавництва, які виносять ім’я перекладача «на п’єдестал» обкладинки, можна перелічити на пальцях однієї руки. На жаль, трапляються й такі, що взагалі не згадують авторство. Ця вимушена невидимість призводить до економічної експлуатації перекладачів, знецінює їхню професійну ідентичність, обмежує авторські права, збіднює культурний обмін і гальмує розвиток галузі. Ми водночас і скрізь, і ніде: слова — на вустах мільйонів, а наші імена залишаються в тіні.

Самописне перо: «нештучна» праця штучного інтелекту

Не так давно з'явилася ще одна загроза класичному перекладацтву – штучний інтелект, який ось-ось має відібрати у нас, перекладачів, хліб, роботу та сенс життя. Нейромережі та мовні моделі генерують переклади з неймовірною швидкістю. І знову починаються розмови про те, що перекладачі скоро стануть непотрібними — як друкарські машинки в епоху комп'ютерів. «Ви ж і так усі користуєтеся машинним перекладом. За що я плачу?» – так і читається на обличчі замовника, який критично розглядає кошторис. Однак багато хто після першого захоплення штучним інтелектом розчаровано повертається до «живих» перекладачів.

І все-таки цифровий світ пришвидшується, ШІ навчається набагато швидше за людину, а інформаційний простір стає аж до задухи густим. І, мабуть, нам, перекладачам, невдовзі доведеться конкурувати з удосконаленими технологіями — великими мультимодальними мовними моделями та методами zero-shot translation, які вже сьогодні видають напрочуд пристойні результати. Утім, допоки роботи не здатні повноцінно перекладати анекдоти, вести політичні переговори й супроводжувати двомовні психотерапевтичні сесії, я маю певний спокій щодо свого фаху.

Не слід забувати, що штучний інтелект не виник з нізвідки. Він спирається на багатовікову працю наших попередників: тисячі перекладених рукописів, мільйони книжок і радіоефірів, мільярди відеозаписів, завдяки яким людство виробило бодай якесь взаєморозуміння. Це і є той субстрат, на якому постали сучасні мовні моделі. Однак у їхніх текстах я завжди відчуваю підробку — як на згенерованих нейромережею фотографіях, від посмішок яких йде мороз по шкірі. Адже переклад завжди був про людський голос, який крізь простір і час долинає до іншої людини. А в матеріалах, перекладених ШІ, панує якась моторошна тиша — між рядками, між культурами, між душами. І заповнити цю тишу й досі можуть тільки «живі» перекладачі.

І все ж… тільки подумайте! Хіба не був би це абсолютний тріумф в історії перекладу, якби кожен міг зрозуміти кожного? Якби людству вправно служило таке собі самописне перо, що завжди підбирає тільки найвлучніші слова? Але чи не втратили б ми через це нашу здатність навчатися, інтерес до життя і, зрештою, людяність — як у біблійній історії про Вавилонську вежу? Відповідь на ці питання, мабуть, може дати тільки час. А сьогодні я все ще відчуваю, що потрібна у своїй професії. І передусім — як людина, а вже потім як перекладачка. Хай як це парадоксально.

березень 2025