Російська опозиція, пропаганда й колективна відповідальність  Інтерв’ю з «Паном Ніхто проти Путіна» Павлом Таланкіним

Павєл Таланкін – це звичайний чоловік, якому підвернулася можливість відзняти документальний матеріал про мілітаризацію загальноосвітніх шкіл у Росії. Це вчитель, колишні учні якого поїхали воювати проти України. Росіянин, який вирішив діяти й таємно вивіз свої записи в Європу.

Так у співпраці з режисером Девідом Борнштайном з’явився документальний фільм «Пан Ніхто проти Путіна», у якому Павєл своїм ніжним і всупереч обставинам жартівливим тоном розповідає про своє рідне уральське місто й школу, де він працює. Карабаш – це одне з найбрудніших міст у світі, яке навіть Російська Федерація визнає «містом 1-ої категорії з найгіршою соціально-економічною ситуацією», проте ми на нього дивимося Павловими очима як на кулісу звичного розміреного життя вчителів і дітей.

Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну в місті прогресує абсурдність ситуацій, а ми спостерігаємо за зародженням мілітаризованих дитячих угрупувань та посиленням репресивних законів і радикального націоналізму. Ми відчуваємо, наскільки сильно болить Павлові, коли він поступово розуміє, що не здатен вберегти від впливу пропаганди своє найближче оточення й що, зрештою, доведеться залишити рідний дім.

Зараз Павєл живе у роз’їздах, популяризуючи свій фільм у світі. У Празі, однак, знаходиться одна з його «баз», куди він час від часу повертається. Нам вдалося зустрітися особисто й поговорити про причини та наслідки його документального фільму. Ми також поспілкувалися про стан громадянського суспільства в Росії, етичні питання, які несе з собою дисидентство, та російську політичну еміграцію.  

Чи матиме, на Вашу думку, фільм вплив на широку аудиторію, і якщо так – то на кого конкретно?

Фільм уже зараз вийшов далеко за межі своєї теми. У нас було кілька показів у Америці, і глядачі, які залишилися після фільму на обговорення, говорили нам: «Зовсім скоро в нас буде відбуватися те саме».

Я знаю, що фільм дивляться і в Росії. Наприклад, я отримав відгук від батьків з Карабаша. Вони сказали: «Так, діти нам розповідали про ці уроки, але ми не знали, чого саме на них вчать. Дякуємо, що ти показав нам».

У мене була ідея домовитися з якимось кінотеатром і показати там фільм. Проте потім я зрозумів, що людей за таке саджають, вони отримують реальні строки, тож якщо я влаштую відкритий перегляд фільму, то підставлю цим абсолютно всіх – навіть прибиральницю, яка там просто миє підлогу. Ніхто не лишиться непокараним.

Проте російське суспільство особливе ще й тому, що навіть якби можна було цей фільм показати офіційно й нікому б за це нічого не загрожувало, усе одно на показ ніхто не прийде. У залі сидітиме п’ятеро чи шестеро людей. Натомість, коли закордоном демонструють фільм про Росію, то всім у нас обов’язково треба його подивитися. Людям набагато важливіше, що про них говорять за межами країни.

Тож у Карабаші наш фільм подивилися вже практично всі. Хтось його підпільно скопіював і розіслав далі. Чи я це планував? Абсолютно ні. Просто так сталося. А я сказав собі: «Ідеально все вийшло. Абсолютно ідеально».

Ви неодноразово в фільмі жартівливо коментуєте, що Ваше місто – дуже забруднене і дуже бідне. Чи коли-небудь виступали активні жителі міста проти того, що Москва використовує місцеві ресурси, нічого не пропонуючи взамін?

Люди цього не розуміють і навіть не ставлять таким чином питання. Вони платять податки, взагалі не розуміючи, куди ці гроші діваються.

Останнім часом Карабашу справді щастило – це, насамперед, заслуга місцевого заводу. Якби не він, то нічого нового б у місті не було – ні шкіл, ні кінотеатрів, ні спортзалів. Проте людям усе подавалося так, ніби це заслуга «Єдіной Россіі». 

У фільмі добре видно, що Ви любите Карабаш. Особливо в тій частині стрічки, де Ви розповідаєте про свій дім. Чи часто можна зустріти росіян, які щиро люблять свій дім у Росії?

На жаль, у Росії зараз інша ситуація. Офіційна політична лінія така, що любити Батьківщину означає любити Путіна. Багато-хто не здатен відділити одне від іншого. У їхньому розумінні Батьківщина – це Путін, а Путін – це Росія.

Проте можна любити свою країну й водночас ненавидіти її президента. Це твоє право. От тільки в людей в Росії і це право теж відібрали. Ти повинен його любити, бо ти любиш Росію.

Ваш колишній колега Абдуламанов, учитель історії і прихильник Путіна, в одній зі сцен говорить учням, що якщо вони не підтримують Росію, то хай їдуть за кордон. Ви, як і багато інших політичних емігрантів, виїхали. Чи не саме цього й добивався від Вас режим?

Він безперечно прирівняв любов до батьківщини до любові до президента. Він там говорить: «Якщо тобі не подобається Путін, то збирай речі й їдь звідси».

Гаррі Каспаров говорить, що багато людей, які не хотіли платити в Росії податки, не хотіли жити в злочинній державі, виїхали за кордон і зіткнулися там з величезними проблемами. Аж до того, що не змогли відкрити в банку рахунок чи отримати платіжну картку. Тож багатьом з них довелося повернутися в Росію.

Пропаганда відразу ж цим скористалася. Вони говорили: «Погляньте, ось Ваня поїхав – і відразу ж повернувся». Вони на цьому заробили собі багато балів.

Я можу собі уявити, що одного дня повернуся жити в Карабаш, але зараз, розуміючи, що цим скористається пропаганда, мені цього робити не хочеться.

Фільм розповідає доволі просту історію про те, як повномасштабне вторгнення в Україну стало каталізатором для нового посилення Путінського режиму. Проте війни й політичні репресії – це явища для Росії зовсім не нові. Чому тоді Ви вирішили обрати саме цей наратив для своєї історії?

Насінина пропаганди впала в землю. Так, звичайно, щось подібне відбувалося і раніше, але ніколи до цього це не було так масштабно й інтенсивно.

Дослідження громадської думки, яке провела британська агенція «Com Res» незадовго до березня 2022 році, демонструє, що половина росіян уже тоді були переконані, що Росія має напасти на Україну. Хіба це не означає, що російський народ і раніше був сильно мілітаризованим?

Пропаганда в Росії почалася ще в 2013 році – після Майдану, після Криму – тоді вона значно посилилася. І в радіо, і в газетах, і по телебаченню. Та от тільки ти можеш не читати газет, можеш не дивитися телевізор, радіо можеш не слухати. А в школу тобі ходити треба. І сидіти треба за партою і слухати, що тобі вчителі розповідають.

У нас була одна дівчина, яка добре вчилася. І в неї була мрія – вступити в Карлів університет. Вона ходила на курси чеської. Усі однокласники це знали, мені вона про це сказала. А іншим учителям не говорила. Бо в цей час почалося вторгнення. Російська Федерація тоді внесла Чеську Республіку в список так званих «ворожих держав». Дівчина боялася, що якщо учителі дізнаються, що вона хоче виїхати в Чехію, то почнуть їй ставити гірші оцінки.

Як російські дисиденти можуть використовувати свободу, яку вони отримують після втечі, для боротьби з тоталітарним режимом у Росії?

Якось я почув від одного священника, що в радянські часи, коли після царя до влади прийшла нова сила, то їм не вдавалося ліквідувати церкву на Уралі та в Сибіру, бо там жили дуже переконані віряни. Тоді вони почали розкладати церкву зсередини – створювали нові автономні церковні структури. Почали ділити велику єдину спільноту людей. Одним словом, комуністи давали кожній церкві повноваження самостійно здійснювати управління, а після цього розправлялися по окремості з кожним священником. І таким чином досягнули своєї мети.

А що відбувається в опозиції зараз? Те саме, що тоді зробили з церквою. Пересварити всіх між собою, щоб не лишилося нічого спільного, ніякої єдності – а потім поступово знищити.

Що для Вас означає бути росіянином у такій країні як Чехія, на яку Росія свого часу теж напала?

Чи жалкую я про те, що такі речі були в нашій історії? Так, жалкую. Чи відчуваю я, що я сам якимось чином до цього причетний? Ні, не відчуваю, тому що я особисто ті події не застав, та й Радянського Союзу більше немає.

Я абсолютно переконаний, що якби в нас було демократичне суспільство, яке вміє спокійно розмовляти, думати, діяти й будувати нові відносини, усі ці питання б давно відійшли на задній план. Наша проблема – це влада, яка не припускає ні найменшої критики на свою адресу.

Я бачу тільки одну складну ситуацію. У неї є ім’я. Владімір Владіміровіч Путін.

березень 2026