Фільми для підлітків  Кіно, пам'ять і право на лють

Культурна менеджерка Ольга Бірзул переконана: культура не може бути аполітичною. У цій розмові вона пояснює, чому ігрове кіно в Україні має поступитися місцем документалістиці, як навчити підлітків критичного мислення та як особиста втрата чоловіка, режисера монтажу Віктора Ониська, трансформувалася у графічний роман.

У 2024-му вийшла ваша книжка для підлітків, яка називається «Твоя книга про кіно». Вона просто й лаконічно розповідає про кінематограф. Як ви обирали тональність розмови з такою аудиторією?

Передусім мені хотілося створити доступний нон-фікшн, який не повчав би, а пропонував юнацтву роль дослідників. Утім, як ми всі добре знаємо, у підлітковому віці більше хочеться бунтувати і критикувати, ніж аналізувати. Тому я прицільно обрала критичну оптику і спробувала показати, що в кіноіндустрії завжди точилися суперечки за дозволене і неприйнятне, за свободу вираження й етичні межі.

Наприклад, історія українського кіно дуже довго розвивалася в умовах жорсткої цензури та русифікації. Завдяки своїй упертості і професійній хитрості нашим кіноробам вдавалося обходити ці обмеження. І якщо дивитися на їхню роботу як на справедливий бунт, тоді трагічні сторінки української історії набувають іншої тональності, більш цікавої для підлітків.

До того ж кіно – це не просто мистецтво. Це велика галузь людської діяльності, яка існує на перетині творчості, технології, комерції й політики. І мені йшлося про те, щоб показати цю багатовимірність. Звісно в дуже обмеженому форматі. Все ж таки це лише базова книга про кіно.

Мені було цікаво її читати. І ця база була корисна для розуміння кіногалузі. Ви кажете, що сучасне кіно існує на перетині мистецтва, технологій, комерції й політики. Чого найбільше у нашому кінематографі?

Це хороше питання, але я, щиро кажучи, не відстежую все українське кіно. Мене найбільше цікавить його авторська складова. В умовах війни у нас вочевидь створюється більше авторської документалістики. І це дуже важливо. Неігрові фільми фіксують хроніку нашої боротьби, збирають воєнні злочини й бережуть у собі живу пам'ять про наших людей.

До того ж українська документалістика є ефективним інструментом культурної дипломатії. І на тлі агресивної російської пропаганди просто зобов’язана бути усвідомлено політичною. Я собі часто думаю, що документалістика цілком могла би стати нашою фестивальною візитівкою і частиною державної культурної політики. Ми спокійно можемо собі дозволити зайняти радикальну позицію – українці не експортують світові ігрове кіно, доки на території нашої країни росіяни розгорнули загарбницьку війну. Українці не мають ресурсів на зйомки дорогих у виробництві ігрових фільмів, оскільки все витрачається на оборону країни й суспільства.

Почасти це допомогло б документалістиці стати популярнішою в локального глядача і зруйнувати міф про те, що цей вид кіно занадто серйозний і важкий. У житті багато болю, але у ньому завжди є місце радості. Якісна документалістика допомагає відчувати дійсність, а не існувати в ілюзіях. Та й коли живеш у війні, знаєш напевне – реальність сильніша за вигадку.

Тільки не подумайте, що я проти ігрових фільмів. З часом, зруйнувавши російську імперію, у наших кіноробів буде пребагато сюжетів для ігрових екранізацій. Для мене наразі важливий економічний аргумент. Війна – це дуже дорого. І ми передусім мусимо думати про забезпечення української армії.

У недавньому інтерв'ю на ютуб-каналі «Твоє кіно» ви сказали: «Я люблю підлітків». За що ви їх любите?

Далі в інтерв'ю я пояснюю, що мені близький бунтівний характер підлітків. У процесі дорослішання гострота емоцій знижується і називається інфантильністю. Хоча я щиро вважаю, що процес дорослішання несправедливо обмежили юнацьким періодом. Ми набуваємо досвід, перемагаємо й помиляємось усе життя.

Але мене турбує, що для покоління, яке йде за нами, кіно може бути не на часі. Новітні технології пропонують інший вид споживання відео. За моїми спостереженнями, підліткам вже важко дивитися повний метр – не вистачає концентрації. Тепер треба пояснювати, чому варто провалитися в іншу реальність на дві години й отримати не тільки емоційне задоволення, а й знання – про себе й про світ.

Кіно – це передусім індустрія. Її мета добре продаватися, а вже потім – приносити нам сенси. Мені хочеться показати підліткам, як насправді цікаво дорослішати з кіно. Екранний всесвіт не лише наповнює емоціями й переживаннями. Він говорить про наші страхи та бажання, передбачає майбутнє і пояснює минуле. Але тільки за умови вдумливого ставлення до фільмів.

Нинішні українські підлітки – це покоління, яке виросло без радянського бекграунду. В них інші моральні орієнтири. Свобода є великою цінністю. Чи нам легко їх розуміти? Що вас найбільше в них вражає чи лякає?

Найбільше мене вражає, що всі підлітки різні. На своїх воркшопах я бачу й усвідомлених та загартованих, і байдужих. Досвід війни (а він знову ж таки дуже різний у кожній родині) створює між ними такі ж глибокі прірви, як і між дорослими.

Безумовно у кожного покоління свій бекграунд дорослішання, але нас точно єднає спадковість. У свій час наші батьки залишили багато нерозв'язаних проблем. Тепер і ми передаємо у майбутнє виснажену екологію, розхитану економіку, екстремізм, рашизм, сексизм. Людство зробило багато хорошого, але загроз не стало менше. Сучасні підлітки розгублені перед великим світом, як і ми колись.

Утім завдання дорослих – невтомно створювати моральні запобіжники й фільтри. Моєму поколінню, зокрема, варто зосередитися на створенні інформаційних фільтрів та впровадженню медіагігієни. Тому я так наполегливо адвокатую вивчення кіно у старшій школі: перегляд фільму дозволяє поставити себе на місце персонажа, прожити на екрані його долю й усвідомити наслідки хибного вибору. Мені близька позиція Тімоті Снайдера. Він каже, що свобода – це відповідальність за свої вчинки. Кіно вдало прописує можливі сценарії, якщо про це забувають.

Ще одна відсилка до вашого недавнього інтерв'ю. Ви кажете, що «культура має бути політичною». Це досить контроверсійна думка. Поясніть її.

Кіно завжди використовувалося у політичних цілях. І йдеться не тільки про пропаганду. Екран має над нами владу. Багато хто зі знавців кіно зауважував, що камера нагадує зброю. Моя улюблена Сьюзен Зонтаг писала, що фотографи привласнюють реальність, а камера перетворює чужий досвід на об’єкт володіння.

В умовах війни ми банально не можемо дозволити собі створювати неполітичне мистецтво. Росія відібрала у нас цю розкіш. Тепер ми зобов’язані завжди аналізувати, як українське кіно відгукнеться зарубіжному глядачу, чи ретравматизує воно людей, безпосередньо постраждалих від російських злочинів, які історії варто залишити для майбутніх поколінь і чи на часі віддавати владу екранам, які розважають і заколисують українців. Чому я люблю документалістику? Вона має додану вартість: все, що задокументоване камерою, може бути використано в судах.

Ну й нікуди не зникає аргумент про культурну дипломатію. Російська імперія завжди усвідомлено використовувала кіно для відбілювання своєї репутації. Щороку ми бачимо, як вестерни сліпо ведуться на один і той самий трюк з олюднення росіян за рахунок наративу про «загадкову російську душу». Хоча вже існує кілька масштабних розслідувань про те, як російські компанії проникають у міжнародну кіноіндустрію і використовують її на свою користь. Дуже раджу прочитати статтю Анни Корягіної для французького Le Monde про виробництво фільму «Кремлівський чарівник» з Джудом Лоу у головній ролі. Вона справила неабиякий ефект на європейців.

Після 2022 року, коли бізнес перейшов на українську мову, здавалося, що ця трансформація – незворотня. Бо не послуговуватися українською означало втрачати гроші. Але за кілька років ми побачили величезний відкат. Але які зміни в українському суспільстві таки стали незворотніми?

Втрата чоловіка на війні показала мені інший бік нашого суспільства. Я спілкуюся з родинами полеглих воїнів. Зустрічаю багато прекрасних жінок, знайомлюся з їхніми чоловіками – героїчними людьми, завдяки яким існує наша країна. Але розумію, що у нас часто немає спільних культурних кодів. Це дуже прикро, тому що втрата й біль – не єдине, що може нас поєднувати. Нам потрібно створювати спільні практики, спільні досвіди, культурні точки дотику.
 

Людям, які працюють із мистецтвом, це підсвічує іншу проблему: наскільки культурний продукт є чутливим. Як називати, як показувати, як не віктимізувати?

В українську культуру вкорінена жертовність. Наша історія справді береже у собі багато трагедій, але я не хочу, щоби мене сприймали як жертву.

Мій чоловік – хоробра й відповідальна особистість. Спільно з нашими друзями я створюю про нього живу пам'ять у фільмах, книжках і музиці. Цього року на Docudays UA ми заснували нагороду пам'яті Віктора Ониська за найкращий монтаж українського фільму, щоб розвивати справу, яку він так любив. І це про силу й дію, про зобов'язання жити так, щоб нашим захисникам не було за нас соромно.

Варто додати, що сьогодні у низових ініціативах також з'являються чудові арттерапевтичні проєкти. Зазвичай у таких практиках через різні види мистецтва працюють із ветеранською спільнотою і допомагають з відновленням і соціалізацією людям, які взяли на себе тягар війни. Я вірю, що ці зміни здатні перекрити той «відкат», який ми спостерігаємо.

Цього року має вийти ваша друга книжка «І коли ти скажеш: "Пішли на рейв", – я вже ніколи не відмовлюсь». Це документальний графічний роман, змонтований із реального листування у застосунку Signal між вами й вашим чоловіком Віктором Ониськом. Як ви на це наважилися? Що вам дало відчуття – що вже час, що можете й хочете?

Зізнаюся чесно, що це досі дуже складний особистий процес. Я досі не впевнена, що готова. Але мені дуже болить питання пам’яті і її олюднення. Ми вже зараз бачимо, що попередні практики меморіалізації втрачають свою силу. І я вирішила звернутися до формату, який є популярним у юнацтва. Моя донька дуже любить комікси та графічні романи й це теж стало поштовхом. До того ж мій чоловік мав чудове почуття гумору та іронічно писав про війну. Втім у нашій переписці Вітя іноді критично висловлювався про армійську систему. Я міркувала, чи на часі говорити всю правду про те, якою ціною дається наша незалежність. З іншого боку, я соромилась себе і своїх сентиментальних реакцій. На початку повномасштабного вторгнення ніхто не вчив, як бути дружиною командира-штурмовика без військового досвіду.

Словом, я дуже вагалася. А потім подумала, що ми є родиною з культурного середовища. Ми плідно працювали в кіноіндустрії, але зробили вибір, коли прийшов час боротися за справедливість. Утім досі доводиться нагадувати, що наша армія – це люди, які до війни мали цивільні професії. І я подумала, що варто розказати про наш досвід, зберегти наші голоси без прикрас.

У моєї подруги й колеги, ілюстраторки Жені Олійник, теж є особистий досвід. Її колишній бойфренд був мобілізований, мав труднощі із поверненням до цивільного життя й загинув. Ми добре розуміємо одна одну. І я маю надію, що це буде відчутно читачам.

У назві вашого майбутнього роману є слово «рейв». Що для вас значить цей образ?

У нашій родині завжди було багато музики. Вітя грав на гітарі й барабанах, постійно влаштовував із Захарією домашні концерти. Ми багато їздили за кордон на концерти, щоб почути улюблених виконавців наживо. Вдома відстежували українську музичну сцену, зокрема електронну. А ще ми практикували рейви як, скажімо так, терапевтичну практику. Це древня традиція – витанцьовувати свої радощі й печалі. У темряві рейвів, у рухливій юрбі, заведеній якісним звуком, поринаєш в утопію. І це той рідкісний тимчасовий стан, коли відчуваєш себе частиною єдиного соціального організму, у жилах якого тече безтурботність і втіха.

А ще рейв про молодість, про бажання вберегти її попри темряву війни. Через жарти й приємні спогади ми намагалися підтримувати одне одного. Наприклад, я питаю свого «Тарантіно»: «Скільки ти спав?» Він каже: «Ну, уявімо, що рейв я не витанцював би».

Ви писали, що роман починається 19 серпня 2022 року у Рівному. Це було ваше перше побачення з чоловіком після тримісячної розлуки. З вами була донька Захарія. Чи можете розказати, чим закінчується книжка?

Краще не буду спойлерити. У Жені Олійник буде виставка на цьогорічному Книжковому арсеналі. Там буде фрагмент нашої книжки.

Як вам вдається балансувати між роллю сильної мами й жінки, яка сама переживає втрату?

Мені дуже тримало волонтерство. Спочатку я допомагала зі зборами Вітіним побратимам. А потім потрапила у відновлювальний кемп для родин полеглих воїнів, організований громадською організацією «Українські мурахи». Це команда прекрасних людей, що багато волонтерить на користь війська й ветеранської спільноти. Після ретриту я запропонувала «мурахам» свою допомогу у проведенні кемпів. І вони погодилися. Зрештою, спілкування зі своїми посестрами й турбота про них давали мені життєву силу. Як кажуть «мурахи», людям потрібні люди. З часом за порадою психологині, я зупинилася. Я не вмію професійно каналізувати свої емоції від перенасичення несправедливістю, з якою стикаються дружини полеглих захисників. Я не вчилася на психолога. Моє коло експертизи – це культура, кіно і просвітництво. Відчувши, що знову можу й хочу бути корисною у своїй галузі, повернулася до своєї справи.

Утім незламні «Українські мурахи» продовжують волонтерити. І я була б дуже вдячна за підтримку їхньої важливої діяльності. Всі проєкти вони здійснюють завдяки донейтам, трансформуючи їх у вдячність і турботу про тих, хто заплатив найдорожчу ціну у цій страшній війні.

Чи залишається у вашому житті місце для добра, щастя?

Я бачу багато добрих людей, але я також щодня помічаю багато несправедливості. Мені зараз складно думати про щастя. Росіяни знищили це відчуття, коли вбили мого коханого. Але я вчуся працювати з пам'яттю. Сприймаю її, як додатковий орган чуття. Шкода, що він не розкривається вповні, доки не втратиш найдорожчу людину.

У моменти розпачу підтримую себе успішними операціями наших військових, донейтами друзям-волонтерам та переглядами кіно з донькою. Наші з нею обговорення фільмів дуже допомагають у роботі з підлітками.

Коли вийшла «Твоя книга про кіно», я написала, що для мене вона про освіту, пам’ять і помсту. Безумовно моя справедлива лють має уповільнену дію і не зрівняється з армійським досвідом. Але хтось теж мусить тренувати молодь самозахисту від кінопропаганди та дезінформації.

травень 2026