Як расизм та імперіалізм впливають на стосунки  Любов через кордони

Літо 2024 року. Двоє молодих людей – 17-літній Ян з Перу і 18-літня Роосі з Естонії – закохалися в Міжнародній школі UWC. Двоє молодих людей відповідно з Перу та Естонії досліджують, як історія, расизм та імперіалізм впливають на їхні стосунки, переплітаючи особисті моменти роздумами про владу, ідентичність та спадок колоніалізму у нинішньому світі.

Ми знову разом після місяців розлуки, життя в різних часових зонах та відеодзвінків. Матеріал з однієї з перших розмов у наших стосунках, що стосувалася раси, за якою було ще багато інших роздумів про те, як влада, домінування і утиски вплітаються в геополітичний та історичний контекст наших батьківщин, тло та ідентичності, у яких ми впізнаємо себе, і через які світ визначає нас.

Геополітичні стосунки

Ян:
Минулого літа я їздив до Естонії провідати Роосі. Перед подорожжю я пролітав через аеропорт Панами. Намагаючись тримати в курсі щодо своїх мандрів, я надіслав фотографію маленького графіті в туалеті зі словами: «Fuck US imperialism».

Важко навіть уявити собі таке повідомлення на стіні у Естонії. Оскільки в Естонії США сприймаються як джерело життєво необхідної підтримки, захисники суверенітету через НАТО. В Абʼя Яла (термін на позначення Північної та Південної Америки серед корінного населення – ред. ) сприйняття зовсім інакше: імперіалізм, зловживання й визискування, повалення урядів, підтримка диктаторських режимів, та сприяння корпоративному грабіжництву.

На початку XX століття, навіть до того, як Нацистська Німеччина застосувала «Циклон Б» у газових камерах, цю ж токсичну речовину було використано на кордоні між США та Мексикою. Мексиканських мігрантів змушували брати хімічні ванни у рамках програм «санітарної обробки». На тій-таки землі, що її відібрано від Мексики у 1848 році, коли США взяло собі територію, яка нині є частиною восьми штатів в рамках договору, за яким Мексика була змушена відступити близько 55 відсотків своєї території. На тій-таки землі, де нинішній кордон перетинає землю предків. Де антиімігрантські закони продовжують спадщину завоювання і депортують нащадків тих самих народів, яких те завоювання свого часу витіснило.

Режим Діни.

Поки ми писали цю статтю, ми з Роосі долучилися до численних родин у Лімі, які вимагали справедливості й гідності для тих понад 50 перуанців, що їх убили  державні органи під час протестів 2022-2023 років. Попри обурення громадськості і широку документацію злочинів, винуватці й донині на волі, їх прикриває завіса цілковитої гарантованої державою безкарності.

Основною вимогою протестувальників була відставка Діни Болуарте, яка, попри вбивства і рівнем недовіри від населення, що становить 98 відсотків, залишається президенткою після парламентського перевороту проти Педро Кастільйо.

Для мене тут інтервенціоністські інтереси США стають очевидними з неприкрито імперіалістських заяв командувача Південного Командування США Л. Річардсона у 2022 році, коли він назвав Латинську Америку «нашим районом, надзвичайно багатим на рідкоземельні мінерали», але в якому «кишить китайською торгівлею». Це було сказано Послу США в Перу, під час зустрічей із Міністром оборони Перу за день до перевороту. Тому ж Послу, який за день після перевороту підтримав режим Болуарте.

Під час кровопролиття, Конгрес режиму дозволив американським військовим проводити навчання поліції та армії Перу в «конфліктних регіонах», зокрема і в сільських місцевостях півдня, де було скоєно більшість масових вбивств.

Одним з цих регіонів є особливо любий моєму серцю Апурімак – рідний край моїх дідів і предків. Тут ритм повсякденного життя стикається із системою екстрактивізму.

Також тут розташована Лас-Бамбас – одна з найбільших мідних шахт у світі. Експлуатує її китайсько-австралійська багатонаціональна корпорація MMG. Довколишні громади багато років мобілізувалися, блокували автостради і підіймали голоси проти зараження їхніх річок і земель.

Але хто їх слухає? Це щось нове? Чому так далі триває?

Китаю не треба було винаходити систему вилучення багатства; він успадкував систему вже відпрацьовану США і підкріплену договорами про вільну торгівлю, врегулюваннями суперечок між інвесторами й державами, та арбітражними судами на кшталт МЦУІС (ICSID).

Не бракує доказів того, що імперіалізм в Абʼя Яла ніколи не полягав лише у прямій військовій окупації або неприкритому політичному контролі. Натомість найтривалішим його спадком стала побудова такої юридичної, фінансової та політичної архітектури, що систематично упривілейовує іноземний капітал понад правами місцевих громад.

Невипадково нинішню конституцію Перу було встановлено під час диктатури Фухіморі; її економічна модель 1993 року, всіляко підтримувана Вашингтонським консенсусом, як і у решті країн Латинської Америки, заклала підвалини екстрактивізму, захищеного законом.

На практиці структура моделі зобовʼязує перуанську державу укладати фʼючерсні контракти на умовах, які не можна змінити, не наражаючись на ризик багатомільйонних доларових позовів. Наприклад, Doe Run, американський гірничовидобувний проєкт, який забруднив перуанське місто настільки, що воно стало одним із найтоксичніших міст у світі. Коли держава Перу спробувала притягнути Doe Run до відповідальності, компанія подала на державу позов на суму 800 мільйонів доларів.

Чи грабіжник із Волл-стріт, чи з Шанхаю, поки залишаються в силі юридичні рамки, накинені неолібералізмом в стилі США, місцеве населення платитиме ціну за глобальне споживання. Саме тому ключовою вимогою недавніх протестів був новий народний установчий процес – фактично конституція, написана народом, – не як самоціль, а як спосіб порвати із юридичним кістяком екстрактивізму.

Вплив колоніалізму на білих

За день до прибуття Роосі в Ліму, моя тітка за вечерею запитала, «Коли приїжджає Роосі?». Коли я відповів, «Завтра», її чоловік з усмішкою сказав, «Молодець – покращуєш якість населення [you’ll improve the race.]». Ця фраза зависає у повітрі і збільшує напругу. Всі незручно сміються. Ось і наш привид.

Ця фраза нависає над Перу не одне століття. В умовах іспанського колоніалізму цінність визначалася кастовою приналежністю. Належність до білих означала доступ до прав, землі й гідності.

Після незалежності ця логіка нікуди не поділася; її переінакшили. Через національну ідеологію mestizaje, «змішування рас» підтримувало расову ієрархію. Обілення – біологічне, культурне, соціальне – вважалося чимось бажаним. Mestizaje стало як мітом про інклюзивність, так і стратегією затирання: корінні й темношкірі ідентичності розчинили в уявленій однорідній нації mestizo, у якій належність до білого населення залишалася ідеалом. Як мені нагадує праця Анібала Кіхано про колоніальність влади, «раса й надалі функціонує як організаційний принцип сучасних суспільств в Латинській Америці, попри кінець формального колоніального правління».

Це не лише теорія. У 90-тих роках XX століття понад 200 000 жінок з корінного населення було примусово стерилізовано в рамках програм зниження рівня бідності, що фінансувалися USAID. Вищої освіти досягають лише 6.7 відсотків корінної молоді. Через брак належної охорони здоровʼя, рівень смертності від коронавірусної хвороби серед корінних перуанців утричі перевищував середню смертність по країні. Більшість загиблих унаслідок протестів – також представники корінного населення, а корінні мови (яких офіційно 47) не визнаються в державній практиці, і цими мовами провадиться лише Один відсоток судочинства.

Присутність Роосі прикликає інтерес і захоплення, навіть певне відчуття валідації. Її вітають, але водночас обʼєктивують, їй радіють, але водночас зводять до символу тривалого расового міту.

Та я вважаю, що цей дискомфорт в кімнаті – важливий. Незручні посмішки підказують, що щось міняється, що ця фраза вже не сприймається так легко, як сприймалася колись. Є дискомфорт, тріщина. І через цю тріщину міт починає хитатися.

Расизм в Естонії

Роосі:
Однак, якщо йдеться про досвід Яна в естонському суспільстві, то тут незручні посмішки й коментарі діють зовсім інакше.

Перший приїзд Яна в Естонію минулого літа. Ми насолоджуємося затишним літнім вечором з друзями, купуємо почастунки в кооперативі в Тарту. Оскільки сам Ян нічого не купує, то стоїть поза чергою, сміється й балакає з нами, поки ми розраховуємося на касі. Раптом до нього підходить охоронець і просить показати свій шопер. Для Яна це незначна подія, бо перевірки сумок у перуанських супермаркетах – звична річ. Однак решта з нас заскочена і збентежена. Ми, які прожили в Естонії все життя, ніколи не переживали нічого подібного, та й майже ніколи не бачили, щоб таке ставалося з кимось іншим. Стоїть неуникне питання: у цій ситуації підозра була наслідком расистської перебірливості, чи й справді просто нетиповою випадковою перевіркою?

В іншому випадку, пані середнього віку, ніби з невинної цікавості, питає:
 

• «А в Перу такий самий рівень насильства, як у Колумбії?»
• «Перу – це ж як Колумбія, так? Проблеми з наркотиками?»
• «Люди вбивають одне одного на вулицях?»
• «А безпечно ходити по вулиці?»
• «А ви з Ліми? Не з сільської місцевості?»
• «Ваші батьки переїхали з сільської місцевості? То вони селяни, так?!»

Невинні питання міжкультурної взаємодії? Але для кого невинні?

Я вважаю, що ці питання відкривають припущення, які за ними криються: Латинська Америка – це насильство і нарковійна. Коричневий колір шкіри автоматично означає бідність.

Питання, за якими стоять стереотипи, ставляться з такою простотою й нормальністю і розкривають ширші структури проявів расизму у «нерасистьких» суспільствах нинішнього Заходу. Де, попри лицемірно проповідувані цінності недискримінації, наративи «Нового расизму» — і далі впевнено продовжуються вирази негативних поглядів щодо представників тієї чи іншої раси, але без застосування концепції раси.

Тим часом, як новий расизм ховається за «елегантним» поширенням стереотипів, прямі й насильницькі практики расизму стають дедалі більш нормалізованими серед загалу в Європі, де зростає популярність праворадикалів.

Від мікроагресії й структурної дискримінації до фізичного насильства. Наприклад, на вулицях Таллінна, можна спостерегти нормалізацію тривожної тенденції – графіті AC. Ці ініціали позначають «Active Club» — рух прибічників вищості білої раси, цільовою авдиторією якого є молодь, особливо молоді чоловіки, яких маркують через бойовий спорт і бійцівські клуби. Цей рух, який бере свій початок у США, тепер має мережу за межами тієї країни, що швидко зростає і вже має присутність у різних європейських країнах, зокрема й у Естонії.

Практика расизму закорінена й обґрунтовується сприйняттям своєї білизни у рамках ідеології «вищості білої раси». Однак в Естонії це особливо двозначно, якщо зважати на контекст 700 років рабства, в якому самі естонські селяни підлягали насильству, закоріненому в системі «білої», а також «цивілізаційної вищості» німців та росіян.

То коли людина стає білою?

Процес присвоєння собі «білизни» східними європейцями під час пострадянської відбудови вивчали І. Лоу та Н. Захаров, у своїх роздумах і праці над пошуками раси серед східноєвропейців. Намагаючись вестернізуватися й дистанціюватися від «периферійної білизни» приймаючи вигляд, поведінку та культуру, що на їхню думку узгоджуються з нинішніми нормами «європейської білизни».

Особисті роздуми про позиціональність авторки як естонки

Естонці надають величезне значення правильному памʼятанню нашого кривавого минулого. Але чи наратив утисків водночас не засліплює нас, не дозволяючи побачити співучасть у кривавому зиску, який ми сьогодні отримуємо?

Як уродженку першого пострадянського покоління мене виховали памʼятати історію окупації та утисків – як Естонії, так і моєї родини. Я несла на собі уламки колективної памʼяті, якої сама не застала. Нагальність вступу в ЄС та НАТО з міркувань виживання не знаходить в мені настільки глибокого відклику, як це було у 2004 році, коли за словами Т. Рауна, інтеграція в ЄС сприймалася як найважливіше досягнення попередніх двох десятиліть. Окрім гордості за належність до естонського народу, мене соціалізували і у ширшу європейську ідентичність, а також віру в моральну велич ЄС, «цінності ЄС». Той дискурс, що його я відчитую як підтримку з боку ЄС, відіграв важливу роль у перебудові пострадянського естонського прекаріату.

Але я з цим дискурсом незгодна.

Починаючи з нечуваних жахіть, що їх понад два роки ізраїльська держава здійснює в Газі. Геноцид у цілодобовій живій трансляції, що його очільники ЄС вирішили ігнорувати.

Зачекайте? Вибачте! Як ви кажете?! Ігнорувати? Геноцид, але фінансований і підтриманий більшістю країн ЄС.

З боку країн ЄС ми не бачили жодних санкцій, зате гучне пособництво. Тих самих країн ЄС, які під прапорами захисту прав людини і підтримки міжнародного права так полюбляють говорити про свою моральну велич.

Від політичної до економічної співучасті шлях неблизький.

Книжка Джейсона Гікеля «Поділ (The Divide)» досліджує поняття нерівного обміну працею. Між 1990 і 2015 роками, Глобальний Південь передав Глобальній Півночі понад 242 трильйона доларів нерівною працею та ресурсами—тобто за цей час на чверть субсидував її ВВП. Нерівний обмін показує, як Глобальна Північ привласнює величезні кількості праці та ресурсів, недоплачуючи за працівників та сировину, і таким чином експортуючи більшість вартості.

Структурні економічні дисбаланси в торгівлі, заробітній платі, міжнародних боргах та глобальних механізмах врядування – тобто у вигляді умов неоліберальної політики, накинутих з боку МВФ та Світового банку за отримання позик – і далі живлять нерівність, з якої користають нечисленні.

Структурні Плани коригування, що застосовувалися у 1980-90-их роках і змусили численні країни «Глобального Півдня» скоротити свої соціальні програми та урядові субсидії заради ринкової лібералізації і як передумову отримання кредитів. Саме вони створили сприятливі умови для іноземних інвестицій та багатонаціональної експлуатації. Вони створили ринкові умови, за яких несубсидовані внутрішні продукти не могли конкурувати з іноземними, спадщина системи, яка відкотила численні країни від того прогресу в питанні боротьби з бідністю, якого їм вдалося досягти у 60-70-их роках XX cтоліття.

Від багатства Центральної Європи, побудованого на рабстві й колонізації, до сучасних транснаціональних корпорацій. Цикли нерівності й плюндрування неможливо розірвати без перебудови тих систем, що уможливлюють корпоративну жадібність і упривілейовують величезне багатство небагатьох над гідністю усіх. Це неоліберальна логіка, що ґрунтується на безмежному видобутку ресурсів.

Я вважаю, що нам як естонцям слід частіше дивитися далі і брати на себе відповідальність за нинішнє становище, у якому ми користаємо із європейського багатства, заробленого шляхом експлуататорських і кривавих практик.

Любов через кордони – не нейтральна дія. Вона означає роботу з аспектами влади, історії і несвідомо успадкованих бажань. Але любов спроможна й опиратися. Любити радикально означає відучуватися від логіки расизму, патріархату і капіталізму. Любити радикально означає усувати ієрархії, які кшталтують близькість. У нашому випадку любов стала місцем великих роздумів.

листопад 2025