Жінки в церкві  Несімо свій хрест

Поки Ватикан у своїх останніх повідомленнях категорично відкидає висвячення жінок на дияконів, у чеській глибинці саме такі жінки, як Вера, підтримують парафії та, коли священики не в змозі, природно беруть на себе керівництво богослужіннями. Історія про тихе повстання проти жорсткої системи, яка боїться власної реальності.

Сьогодні, як і кожного четверга в травні, Вєра відімкнула великим важким ключем двері від їхньої сільської каплиці святого Ґоразда. З невеликої мурованої будівлі, по кутках якої помітно пооблуплювалася штукатурка, на неї повіяло приємною прохолодою. По вечорах у травні ще не було великої спеки, але в окремі дні, особливо коли довго не було дощу, Вєра відчувала ту саму спраглу сухість, від якої страждали занедбані узбіччя польової дороги за їхнім домом, де тепер дико й біло цвіли терни й мірабелі.

Вона налила в кропильницю трохи свяченої води з пластикового бутля, прикрашеного зображенням Діви Марії з Меджугор’я. Темно-сині лінії, що окреслювали ніс Марії та її ніжну усмішку, давно вицвіли. Зрештою, Вєра привезла цей бутель з паломницького міста невдовзі після революції. Всю дорогу з Боснії та Герцеговини назад додому вона тримала його на колінах. Два літри свяченої води з містечка, де сталося диво, вона роздала родині: донькам, сестрам і сусідці, яка хоч і була партійною комуністкою аж до 1989 року, проте з приходом нових порядків від подібних подарунків не відмовлялася. Жінка й досі зберігає в цьому бутлі свячену воду, навіть якщо її освятив просто місцевий священник. Вода в цій пластиковій посудині ще ніколи не зіпсувалася, не затухала й не замерзала.

Вєра часто згадує ті часи, коли на них раптово звалилася свобода. Їй було сорок п’ять років, доньки вже повиростали й в неї нарешті з’явилося відчуття, що вона може вільно дихати. Її трохи тривожило, як вона та її близькі пристосуються до життя в новому світі. Разом з тим було й відчуття, що справедливість таки перемогла й що вона все життя стояла на правильному боці, попри те, що всі навколо їй постійно намагалися нав’язати думку, як вона своїми зв’язками з «чорноризниками» топче в землю щастя своє і своєї сім’ї. Ця подорож до відомого паломницького місця підкріпила її надією, а близьке знайомство з середземноморським регіоном, на якому війна позалишала глибокі шрами, навчило жити смиренно й бути вдячною навіть за купонну реформу (реформа початку 1990-х у Чехословаччині, під час якої громадяни отримали ваучери для придбання акцій державних підприємств, що мало на меті швидкий перехід до ринкової економіки, але призвело до концентрації власності та суперечливих наслідків.)

«Слава Ісусу Христу», – привіталася Вєра з будівлею і вмочила руку в кропильницю. Від вівтаря її відділяли всього три кроки – настільки маленькою була ця капличка. На престол вона простелила випрану скатертину й позбирала скляні вази. Жінка замінила в них воду, засохлі квіти замінили свіжо зрізаними з власного квітника, розклала подушки на дерев’яні стільці. Десять новеньких пошила на початку травня Ліба, а Марушка в середу пропилососила в каплиці – Вєра подумки відзначила галочкою виконані завдання. На дівчат можна покластися.

Як і щотижня, вони зберуться перед шостою на травневе богослужіння. Прийде, мабуть, ще Божена, можливо, навіть з чоловіком, та Іванна з донькою, якщо тільки цього тижня вона повернеться з інтернату додому на вихідні раніше. Вєра заклала в молитовнику тексти сьогоднішньої служби – закладками їй слугували іконка з чеського паломницького міста Крштіни та листівка з Люрда.
 
Вєра пробіглася очима по рефрену , написаному на мотиви праць Терези Авільської, і подумала, що для сьогоднішньої служби більше пасував би один з марійних гімнів. Вона знову згадала про доньку Іванни – здається, що останніми роками її стан погіршувався. Некрупна, низького зросту дівчина поступово заокруглювалася, а Іванна як учителька біології добре знала, що синдром Дауна несе з собою й інші супутні захворювання, такі як порушення щитовидної залози, вроджені серцеві вади чи лейкемія, тому вона дуже пильно слідкувала за всіма змінами доньчиного тіла. Вєра потерла очі й відчула глибоку вдячність за те, що її діти й внуки – здорові. Іванна ніколи не скаржиться на свою доньку, а от на голови лікарів і соціальних працівниць, які допомагають піклуватися про доньку, посилає всі громи й блискавки.

Вєра все розуміє, тільки інколи прикусить собі губу, коли в каплиці після спільної молитви звучить від Іванни гостре слівце. Вона розуміє всю гіркоту ситуації й ніколи б не зробила Іванні зауваження: їй і так заборонено приступати до таїнств, оскільки невдовзі після народження хворої дитини чоловік з нею розлучився. Вєра з цим рішенням не згодна, проте вголос про це не говорить. Однак запідозривши, що місцевий священнослужитель не хоче допустити до причастя й доньку Іванни, якось після завершення служби Вєра дочекалася священника у них в каплиці. Вона попросила про сповідь, і святий отець запросив її всередину своєї старої автівки.

«Я зізнаюся перед Богом, що допустилася таких гріхів: я часто не можу зосередитися на молитві, я сварилася зі своїми братами та сестрами через дрібниці, я не пересилила свою лінь і не виступила на захист своїх близьких, коли їх кривдили й повелися несправедливо».

Вєра здогадувалася, що священник захоче кількома загальними фразами прокоментувати кожен з її гріхів. Він говорив про важливість молитви, про смирення та любов, і що саме жінки в сім’ї мають бути хранительками цих цінностей, і про приклад Марії та Марти та необхідність розрізняти, коли людина справді лінується, а коли треба розсудливо зупинитися й підкріпити свій дух. Насамкінець він наголосив, що кожен може схибити, проте і зараз, після зміни влади, не так легко знайти в собі сміливість вступитися за інших.

– От і я так думаю, – сказала Вєра замість очікуваного «амінь», перебиваючи священника і не даючи йому дати розгрішення. – І звідки маленька дитина має це зрозуміти, якщо їй зараз заборонять приступати до таїнств? Вона ж була на першому причасті разом з моїми дівчатами: я ніколи не бачила її такою щасливою, як тоді, коли вона йшла в своїй білій сукенці від вівтаря. Вона не вміє сповідатися, це й не дивно, та хіба може така чиста душа мати такі гріхи, як ми?

Священник подивився у дзеркало заднього виду – було зрозуміло, на що вона натякає. Його застали зненацька і сам протест, і віртуозність, з якою жінка встала на захист дівчини.

– А інакше Ви зізналися в усіх своїх гріхах?

– Мабуть, що так, – знизала плечами Вєра.

Чоловік з колораткою навколо шиї трохи повагався, покивав головою: «Як покаяння уважно прочитайте хоча б два розділи з Книги приказок Соломонових. Наприклад, вірші від 16 до 18 й наступні», – сказав він твердо й відсторонено.

Після завершення сповіді Вєра, можливо, зачинила двері машини трохи сильніше, ніж було потрібно. Перед дорогою на службу отець Войтєх ще мав заправитися. Він подивився на заднє сидіння своєї машини й подумав, що варто було б там нарешті прибрати. Чоловік знайшов десять крон і після заправки переїхав до стійки з пилососом. Викинув кілька обгорток, бляшанки з-під енергетиків і порожні стаканчики від кави з автомата. Взяв стару газету – у нього уже давно не було часу спокійно все прочитати від початку до кінця – ще побіжно переглянув її, перш ніж віднести до контейнера.

Папа Франциск офіційно дозволив жінкам прислуговувати біля вівтаря – це рішення об’єднало інституції з пастирською практикою. Рішення про надання дозволу жінкам бути дияконами розглядає вже друга папська комісія.

«Протягом сучасної епохи, особливо позначеної захопленням "ясними і чіткими" ідеями, навіть Церква часом потрапляла в пастку вважати вірність ідеям важливішою за увагу до дійсності», – написав Папа Франциск у передмові до книжки «Жінки та служіння в синодальній Церкві».

Войтєх на мить зупинився поглядом на головній статті, а потім склав удвічі пожовклі аркуші. За яке число ця газета? Зрештою, все одно нічого в них не вийшло, усе залишається як було, і це йому доводиться кілька разів на тиждень тягатися по всіх селах парафії заради жменьки людей, які засипають його питаннями про ремонт їхньої каплиці. Саме сьогодні йому страшенно не хотілося їхати на службу, і пополуднева зустріч із катехиткою відбила це бажання ще більше. Вони зустрілися по дорозі зі школи. Він, як і щороку, працював з третьокласниками й готував їх до євхаристії, тоді як катехитка викладала релігієзнавство всім іншим дітям від першого до п’ятого класу. Під час розмови він зауважив, що коли вчителька релігії йде з меси раніше, то подає цим не найкращий приклад для учнів. Молода жінка помітно зблідла. «Ви мислите як інквізитор, отче», – просичала вона. Войтєх зупинився, вона випередила його на кілька кроків, різко розвернулася і поглянула йому в обличчя: «Швидше за все, Ви не страждаєте щомісяця від нестерпної менструації. Дисменорея. Латину ви, мабуть, знаєте», – сказала вона гнівно і пішла не попрощавшись.
Тепер Войтєх пилососив і насолоджувався гулом технічного пилососа, який заглушив навіть його власні думки.

– Усі зібралися? – Через сорок хвилин отець Войтєх обвів поглядом п’ятьох присутніх жінок.

– Донька сьогодні працює в другу зміну, а інша з внуком на лікарняному, – повідомила Вєра.

Божена не вважала за потрібне відпрошувати чоловіка, ніби йому не обов’язково було приходити на сьогоднішню службу.

– Візьме хтось на себе читання?

– Ми вже все розподілили, – сказала Вєра.

– А молитву вірних?

– Це я можу, – усміхнулася вона.

– Хтось іде до причастя? – отець Войтєх знову наважився перевірити поглядом простір навколо себе.

Іванна відвела очі вбік і задивилася у вікно, донька міцно схопила її за руку.

– Ми всі підемо, – рішуче відповіла Вєра.

Літургія слова на перший погляд могла здатися рутинною. Божена співала протяжно й високо, жінки в каплиці сідали, вставали і ставали на коліна, як і веліла традиція, лише донька Іванни іноді трохи запізнювалася з рухами і щоразу щиро з того сміялася. У маленькій кімнаті паморочливо пахло бузком. У отця Войтєха починалася алергія, від важкого аромату йому ставало млосно. Він замислився над цим звертанням – «отче». Особливо недоречно воно звучало з вуст парафіянок, які годилися йому в матері, як от у сьогоднішньому випадку, і, як він помітив, старші жінки часто взагалі це звертання опускали або вкладали в інтонацію щось схоже на іронію. Значно молодші за нього жінки та дівчата часто соромилися так звертатися. Йому пригадалися випадки зі сповідальні. Йому не видно обличь людей, зазвичай він може добре роздивитися лише руки і чує голос, який часом збиває його з пантелику. От хтось ніжно й трепетно сповідається йому, що б’є своїх маленьких дітей, що не справляється з ними, що її шалено бісить, що вона все має робити сама, а наприкінці тижня чоловік ще й хоче від неї сексу. А тут він бачить чорні лаковані нігті й відчуває запах сигарет, алкоголю та чорничного вейпу, слухає скарги на батьків, потім про нав’язливе бажання щось із собою зробити й покінчити з цим дурним життям перед випускними іспитами, які вона точно завалить. В обох випадках він намагався реагувати, шукав слова, які б додали надії, але разом з тим були б і повчальними, посилався на приклад Діви Марії.

– Ну то щиро дякую, твою м... отче, – відреагували тоді чорні нігті. Чому ці жінки прийшли саме до нього зі своїми проблемами? Очевидно, це була найщиріша форма сповіді. Нічого подібного він відтоді не чув, але Войтєх був упевнений, що в цих випадках б швидше допомогла якась психологиня чи сімейна консультантка. Проте і Бог є нашим Отцем, а Ісус Христос – Його Сином, тож, здається, тему стосунків у родині не може виключити зі свого репертуару навіть священник, що живе в целібаті. З курсу бібліїстики чи, можливо, з івриту, йому пригадалося, що Ісусове «Авва», яким Він у Новому Завіті звертається до Бога, набагато тепліше, особистіше, ніж чеське «Отче». Кажуть, воно більше схоже на звертання «татусю». Чи треба пробувати бути для вірян добрим духовним татусем? З третьокласниками на уроках релігії це б, можливо, ще спрацювало – з деякими принаймні – але що робити з цілою громадою?

У випадку його парафії це здебільшого підстаркуваті дорослі й невелика жменька їхніх дорослих дітей – вони не були ще зовсім старими, які, за уявленнями Войтєха, поступово стають беззахисними й залежними, майже як діти. З такими він, мабуть, умів би і міг би бути «татусем». Та він мав справу з громадою дорослих людей, найкращі роки життя яких уже минули, а можливостей щось змінити в житті теперішньому особливо не було. Зрештою, він і сам був таким. Відсторонений пастир, який не знає, як йому стати батьком. Що це взагалі значить? Він згадав свого батька – горду й сувору людину, для якого дисципліна була важливішою за ніжність.

Іноді говорять про чоловічу та жіночу духовність. Є ж черниці, які виходять за межі своїх прямих обов’язків і говорять з жінками, яким це потрібно, про їхні жіночі справи, розміркував Войтєх. І Мати Тереза, напевно, мала менструацію, як і свята Катерина Сієнська, і Діва Марія, напевно, теж, хоча зачаття і сталося з волі Божої. Тоді йому пригадалася його знайома і тезка, сестра Войтєха з конгрегації Дочок Марії Помічниці, яка працювала вихователькою в дитячому будинку неподалік. У порівнянні з нею навіть його власний батько здавався розкутим, люблячим вільнодумцем. Що він взагалі знає про жінок? У його житті була тільки одна – рідна матір, взірець доброчесної і тихої дружини, хоча зараз вона Войтєху більше нагадує людину без власного я.

На нього накочувалася дивна втома і отупіння. Можливо, це через застояне повітря і пилок з квітів, який лоскотав у носі, тиснув на очі й викликав задишку? Хоч він і був багаторічним алергіком і астматиком, проте цьогорічний сезон недооцінив. Доки слухав відповідь вірян, у роті неприємно пересохло. Скільки часу він вже так сидить? Войтєх не міг згадати, яку літургійну дію він виконав останньою, але богослужіння тривало і без його участі. Він протер очі, які після цього почали пекти ще дужче. Отець зосередився, хотів відкрити рота, щоб відповісти своєю реплікою на відповідь, яка в літургії належить людям, але фраза пролунала і без його втручання. Він кліпнув очима і зрозумів, що в мить його слабкості обряд почала вести Вєра. Він і раніше неодноразово помічав, що вона проговорює і слова, які має казати священник, але сприймав це як рефлекс, потребу повторити слова, які людина чула вже тисячу разів. Вона не зайшла до пресвітерію: як і інші жінки, Вєра стояла, повернувшись обличчям до вівтаря, проте знаходилася попереду них і поводилася природно та впевнено. Це як треба сприймати – як зухвалість? Як бунт?

До Другого Ватиканського собору священник теж стояв обличчям до вівтаря, а люди – у нього за спиною. Вєра це точно знає, хоча й не пам’ятає тих часів. Чим всі ці жінки тут цілий місяць займаються, доки не прийде їхня черга і він не приїде їх відвідати? Вони мають вільний доступ до каплиці, до літургійних предметів. Войтєху стало млосно. Чи не робить він помилки, що їх не контролює? Чи не притягнуть його потім до відповідальності?

Похваляю ж вас, браття, що ви все моє пам'ятаєте, і захо́вуєте так переда́ння, як я вам передав.

Хо́чу ж я, щоб ви знали, що всякому чоловікові голова – Христос, а жінці голова – чоловік, голова ж Христові – Бог, написав святий Павло в своєму посланні до коринтян – однієї з перших християнських спільнот, якій він адресував чимало своїх повчальних та напучувальних текстів. Важливу роль у їхній громаді відігравали жінки, наділені даром пророцтва. Однак приходити на зібрання і виступати на них могли всі жінки – і навіть робили це з непокритою головою, чого Павло швидше за все побоювався, бо їхня поведінка нагадувала послідовниць екстатичних язичницьких культів. Войтєх знав усі аргументи на підтримку того, щоб у церкві й надалі зберігалося статус-кво у питанні становища жінок, бо інакше все могло б стати як у євангелістів, лютеран чи гуситів. Або ніким не контрольованих харизматичних сект, як колись у Коринфі.

Боже мій, та я ж і справді мислю як якийсь божевільний інквізитор, подумав Войтєх. Вєра ж точно не якась божевільна весталка. Просто зараз перед ним його партію читає симпатична жінка пенсійного віку, яка намагається утримувати на плаву цю крихітну громаду вірян. Не треба було сюди приносити цей жахливий бузок, звісно, але більше він про неї злого слова сказати не може. Войтєх поглянув на Вєру, яка молилася із заплющеними очима. Коли вони зустрілися поглядами, вона знову впевнено йому усміхнулася.

– Усе гаразд, отче?
– Так, звісно. Продовжуйте. * У тексті використано цитати з Біблії в перекладі Івана Огієнка. (© Біблія Онлайн, 2003-2026)

червень 2026