Травма та її виміри  «Під час війни психіка працює в режимі мобілізації»

Про розрив між потребою і зверненням, реформу системи психічного здоров’я та «відкладену хвилю» травми після війни розповідає Ірина Пінчук — директорка Інституту психіатрії КНУ імені Тараса Шевченка і президентка Асоціації психіатрів України.

Понад 70 відсотків українців за останній рік мали симптоми тривоги , депресії чи сильного стресу — і лише кожен п’ятий звернувся по допомогу. Ці цифри з оцінки потреб ВООЗ (національне опитування навесні 2025 року) стосуються не лише тих, хто лишився вдома: мільйони українців, надто молодь, переживають ту саму тривогу, депресію і посттравматичний стресовий розлад у Німеччині, Чехії, Польщі та інших країнах ЄС, де доступ до допомоги часто впирається в мовний бар’єр і черги.

Парадокс у тім, що за понад чотири роки війни Україна напрацювала в цій сфері унікальний досвід — більший, ніж у багатьох європейських сусідів.

ВООЗ фіксує: понад 70 відсотків українців за останній рік мали симптоми тривоги, депресії чи сильного стресу, але по допомогу звертається лише кожен п’ятий. Чому цей розрив такий великий — це стигма, брак фахівців чи невіра в те, що допомога працює?

Розрив такий великий, тому що одночасно діють кілька бар’єрів. Перший: це стигма. Багато людей досі бояться звертатись до психіатра чи психолога, вважаючи, що це призведе до отримання ярлику чи нашкодить роботі або службі. Існують дані українських досліджень, які констатують зменшення стигми за період війни.

В умовах війни в Україні ключовим меседжем для населення, зокрема у всеукраїнській програмі «Ти як?», стало заохочення дбати про психічне здоров’я та звертатися до психолога. Водночас у суспільному сприйнятті це часто подається як спосіб «не потрапити до психіатра», що ненавмисно підсилює стигму — як щодо фахівців‑психіатрів, так і щодо людей, які потребують саме психіатричної допомоги. Такий підхід ризикує закріпити уявлення про психіатрію як крайній, небажаний варіант, замість того щоб розглядати її як рівноправну й необхідну частину системи охорони психічного здоров’я.

Другий бар’єр: обмежений доступ до послуг. Частина фахівців виїхала, частина мобілізована, інфраструктура в багатьох громадах зруйнована. Відбувається реформа (йдеться про реформу системи охорони психічного здоров'я в Україні, яка передбачає відхід від пострадянської моделі психіатричних лікарень до більш поширеною в Європі моделі, де допомогу можна отримати ближче до людини: сімейний лікар, громада чи спеціалізовані центри, – ред.), яка змінює стереотипи і звичайні алгоритми. Навіть якщо людина хоче звернутися, не завжди є куди, і також відсутня на достатньому рівні інформаційна складова запланованих реформ, і ті що відбуваються.

Третій: недовіра до системи, яка сформувалася історично. Психіатрія довго асоціювалася з контролем, а не підтримкою. І хоча система змінюється, уявлення людей змінюються повільніше. Державою широко підтримується розвиток системи психічного здоровʼя, авторитет і роль психологів.

І ще один важливий фактор: виснаження. Коли живеш у постійному стресі, часто просто не вистачає сил зробити крок до допомоги.

Тому це не одна причина, а поєднання стигми, недоступності, недовіри та хронічного стресу. Подолати розрив можна лише комплексно: розширюючи послуги, змінюючи ставлення до психічного здоров’я і показуючи, що допомога дає результат, а психіатр є координуючим фахівцем, а не поза «човном» системи психічного здоровʼя і відповідає лише за надання високоспеціалізованих послуг.

Мільйони українців, зокрема молодих, живуть у Німеччині, Чехії, Польщі та інших країнах ЄС. З якими психічними проблемами стикаються біженці і чи отримують вони там адекватну допомогу?

Наукові дослідження в країнах ЄС показуютьдуже схожу картину психічного стану українських біженців. У великих вибірках, у названих країнах, фіксують високі рівні тривоги, депресії та симптомів ПТСР. Найсильнішим предиктором цих станів є пережитий травматичний досвід — бойові дії, втрати, насильство. Водночас значну роль відіграє стрес, який виникає при адаптації до життя в іншій країні, а саме, мовний бар’єр, невизначений статус, фінансова нестабільність і розрив соціальних зв’язків.

Щодо доступу до допомоги, ситуація неоднорідна. Формально українці в більшості країн ЄС мають право на медичну та психіатричну допомогу, але на практиці зберігаються бар’єри: мовні труднощі, складність навігації системою, довгі черги (наприклад, в Німеччині, «термін»). Не всі програми є травмо‑інформованими чи культурно чутливими, що знижує їхню ефективність.

Молодь — окрема група ризику: підлітки, які виросли під тривогами, студенти, ветерани. Що ми знаємо про їхній стан і чим їхні потреби відрізняються від старших поколінь?  

Молодь в Україні сьогодні є однією з найбільш уразливих груп. Дослідження показують високі рівні тривоги, депресії, посттравматичного стресового розладу та навіть суїцидальних думок серед підлітків, студентів. Їхня вразливість пов’язана з тим, що воєнна травма накладається на ключові етапи розвитку — навчання, соціалізацію, професійний старт.

Ми маємо результати наукового дослідження психічного стану студентів в університетах та запропоновану модель підтримки та відновлення психічного здоровʼя молоді в Україні.

Серед підлітків ситуація особливо складна: за даними JAMA Pediatrics (2026)ті, хто пережив другу фазу вторгнення (після 24 лютого 2022 року), мають значно вищі рівні посттравматичного синдрому і депресії, а ризик суїцидальності зростає пропорційно кількості пережитих травматичних подій. Це формує потребу у довготривалій підтримці, шкільних програмах і роботі з батьками та педагогами. Студенти стикаються з акультураційним стресом, фінансовими труднощами та емоційним вигоранням, особливо коли поєднують навчання з роботою чи волонтерством. Їм необхідні гнучкі академічні умови, психологічна підтримка в кампусах і peer‑to‑peer ініціативи.

Молодь відрізняється від старших поколінь тим, що війна формує їхню ідентичність у період активного розвитку. Вони більш чутливі до ізоляції та невизначеності майбутнього, а їхні потреби виходять далеко за межі кризових інтервенцій.

Чи можна вже говорити про «хронізацію» воєнного стресу? Як змінюється картина розладів на четвертому-п’ятому році повномасштабної війни порівняно з 2022-м?

Так, на четвертому-п’ятому році повномасштабної війни ми вже бачимо явище хронізації воєнного стресу. Якщо у 2022‑му переважали гострі реакції: тривога, панічні атаки, короткі епізоди депресії, то сьогодні дедалі частіше фіксуються хронічні форми посттравматичного синдрому, затяжна депресія, генералізована тривога та психосоматичні ускладнення. Система охорони психічного здоров’я має переходити від кризових втручань до довготривалих, системних, культурно чутливих програм підтримки, реабілітації та профілактики, щоб зменшити наслідки хронічного стресу для суспільства.

Що буде після війни? Чи варто очікувати «відкладеної хвилі» посттравматичного синдрому і як система має до неї готуватися вже зараз?

У професійних дискусіях дедалі частіше говорять про те, що після завершення війни Україна зіткнеться з «відкладеною хвилею» посттравматичного синдрому. Це добре відоме явище: поки триває небезпека, люди залишаються мобілізованими й зосередженими на виживанні, а психіка відкладає глибоку реакцію. Український контекст лише підсилює ці ризики, адже мільйони людей мають досвід втрат, обстрілів, окупації та вимушеного переселення.

У післявоєнний час можна очікувати зростання хронічного посттравматичного синдрому, затяжної депресії та психосоматичних розладів. Частина людей, які «трималися» під час війни, почнуть проявляти симптоми вже після її завершення. Тому система охорони психічного здоров’я має готуватися вже зараз: розширювати мережу послуг, інвестувати в підготовку фахівців, працювати зі стигмою.

У 2025 році ухвалено закон про систему охорони психічного здоров’я з переходом до громадо-орієнтованої моделі. Що це змінює на практиці для людини, скажімо, в умовному райцентрі на Полтавщині?

Цей Закон більше стосується системи психічного здоровʼя, ролі психологів, їх сертифікації та створення нового органу – Національної служби з психічного здоровʼя. Перехід до громадо-орієнтованої моделі зазначений в міжнародних рекомендаціях Комісії Ланцету психіатрії з питань психічного здоровʼя.

Якщо говорити про райцентр у Полтавщині, це означає, що мешканець райцентру з симптомами тривоги чи депресії може спочатку звернутися до свого сімейного лікаря, отримати первинну консультацію, може бути скерований до місцевого психолога або мобільної команди з психічного здоровʼя, й отримувати допомогу, як в лікарні, так і за її межами, а також вдома. Це робить систему доступнішою, людянішою та ефективнішою.

Психосоціальну підтримку включили до базового пакета послуг сімейних лікарів. Чи готові сімейні лікарі реально працювати з депресією і посттравматичним синдромом, чи це поки декларація?

Так, сімейні лікарі вже офіційно включені до системи охорони психічного здоров’я, проте їхня готовність працювати з депресією та ПТСР потребує подальших узгоджених кроків.

Самі сімейні лікарі вважають, що вони готові працювати зі станами тривоги та депресії. Не готові працювати з психотичними станами. Дискусія виникла між сімейними лікарями за готовність діагностувати і вести пацієнтів з ПТСР, деменцією та розладами внаслідок вживання психоактивних речовин.

Скільки Україні бракує психіатрів, психотерапевтів, клінічних психологів — і хто має закрити цю прогалину?

По-перше, всі сьогодні розуміють важливість питань психічного здоров'я і його підтримки. Всеукраїнська програма «Ти як», зокрема, підтримує доказові втручання щодо самодопомоги. Всі ми маємо навчитись доказовим практикам самодопомоги і взаємодопомоги. По-друге, збільшилось державне замовлення на спеціалістів «клінічні психологи», прийнятий Закон про психічне здоров'я, який унормовує активності, підготовку, сертифікацію і супервізії саме психологів. Звичайно, сімейні лікарі все більше опановують сферу допомоги при проблемах психічного здоров’я.

Також хочу зазначити, що перспективним майбутнім має стати система профілактики психічного здоров'я, а не система відновлення. На сьогодні Україна не виділяє жодної копійки саме на систему профілактики.

Багато травматичних реакцій зараз «заморожені» — люди функціонують у режимі виживання й мобілізації, відкладаючи переживання на потім. Що відбувається з психікою, коли загроза нарешті відступає, і чи ризикуємо ми побачити сплеск розладів, залежностей і суїцидів саме у відносно спокійніший період?

Дійсно, наукові дослідження показують, що під час війни психіка працює в режимі мобілізації. В умовах тривалої загрози люди пригнічують емоції, щоб зберегти функціонування. Коли небезпека минає, запускається механізм відкладеного переживання: травма «розморожується», і саме у відносно безпечний період можуть з’явитися флешбеки, тривога чи депресивні епізоди. Це описано у наукових роботах про ветеранів Іраку та Афганістану, де пік ПТСР фіксувався не під час бойових дій, а після повернення додому.

Українські дані підтверджують цю тенденцію. Дослідження AUDRIпоказує, що підлітки, які пережили кілька фаз війни, мають значно вищі рівні ПТСР і депресії, ніж ті, хто був травмований один раз — це свідчить про кумулятивний ефект травми. The Lancet Psychiatry Commission  також наголошує, що після тривалих конфліктів зростає частка відкладених випадків ПТСР, депресії, залежностей і психосоматичних розладів.

Саме тому після завершення війни Україна може зіткнутися зі сплеском психічних розладів — не тому, що ситуація погіршилася, а тому, що психіка нарешті отримує можливість «відчути» те, що було відкладено. Щоб уникнути нової хвилі страждання, система вже сьогодні почала готуватися: зміцнювати первинну ланку, розширювати мережу мобільних команд і створювати спеціальні сервіси для молоді та ветеранів — груп найбільшого ризику.

вересень 2026