Секс-робота в Україні  Платять своїми тілами, аби уціліти у війні

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну триває вже п’ятий рік. Для деяких українських жінок секс став єдиним товаром, який вони спроможні надати взамін за своє виживання. Але де на війні пролягає межа між вільним вибором і примусом?

Лізі подобається працювати з чоловіками-військовими. Вона каже, що розуміє, що вони переживають, і поважає їхню роботу задля України. Вона не змогла б працювати із цивільними, бо це спричинило б внутрішній конфлікт. Лізу гнівить, що поки одні чоловіки жертвують своїми життями, інші ховаються у квартирах, щоб уникнути мобілізації: «Навіть мені вистачило відваги приїхати сюди і чимось допомагати.»

«Ліза» – псевдонім. Жінка надає інтимні масажі в Краматорську на Донбасі, лише за 10 кілометрів від російських позицій на лінії фронту.

Над салоном, в якому працює Ліза майоріє прапор Європейського Союзу. Жоден знак не вказує на те, що тут пропонують масажі – особливо ж масажі «зі щасливим закінченням». З вулиці будівля більше схожа на центр гуманітарної допомоги. Такі салони в Україні діють в тіні, але біля фронту вони не менш поширені, ніж волонтерські центри.

Оцінивши нас, власниця салону пропонує нам інтимний масаж для двох. Після того, як ми пояснюємо, що ми журналісти, і хочемо лише поговорити про секс та близькість біля лінії фронту, вона не здається здивованою. Солдати теж, буває, приходять лише поговорити або заснути в обіймах. Якщо ми заплатимо за проведений час, то можемо провести його і в розмові з «дівчиною».

Нашу розмову слухають троє дівчат, серед них і Ліза – яка, схоже, найбільше прагне забрати нас у свою кімнату поговорити – не лише заради грошей.
  Ліза походить з родини київських інтелігентів. Її бабця – лікарка, а батько – колишній військовий-офіцер; сама вона вчилася на психології і свого часу працювала традиційною масажисткою. Коли вирішила змінити характер своєї роботи, їй було важко позбутися образу «хорошої дівчинки» і прийняти «тіньовий бік» своєї особистості. Вона завжди була слухняною, грала за правилами, мала «нормальну» роботу. Рідні не знають про те, ким вона зараз працює і гадають, що вона – косметолог.

Мережа салонів інтимного масажу шириться усією Україною. Ліза й сама досі мешкає і працює в Києві; робота в Краматорську для неї нова. Зрештою, що ближче до лінії фронту, то вищий попит на роботу.

Салон працює цілодобово, і там завжди є чоловіки. За словами Лізи, величезна більшість їх – солдати. В нашій розмові, вона повторює сувору дійсність українського фронту: солдатам дуже тяжко, вони рідко отримують відпустки і бачать загибелі своїх друзів на фронті. Комусь треба «кінчити», щоб розслабитися; комусь лише треба, щоб їх послухали, ще іншим – досить музики чи танців: «Інколи ми вмикаємо музику і влаштовуємо їм дискотеку. А вони можуть трохи забутися».

Тим не менш, ця робота б’є по Лізиній довірі до чоловіків. «Мені важко це зрозуміти: на екрані телефона – дружина, діти, а він сюди ходить», – каже вона. За словами Лізи, деякі солдати не дозволяють своїм партнеркам приїжджати до Краматорська, бо переживають за їхню безпеку. Замість цього вони купують близькість у жінок, які тут живуть.

Жінок охороняють охоронці, тож Ліза у салоні почувається безпечно – особливо, якщо клієнт вимагає більше, ніж лише інтимного масажу. На роботі вона носить коротку чорну сукню, але на вулицю в такій ніколи б не вийшла. Каже, що в Краматорську для жінок небезпечно, і завжди має з собою перцевий балончик і одягається так, щоб не привертати чоловічої уваги – боїться, що чоловік піде за нею додому. Ліза боїться чоловіків, бо знає, з якою травмою вони живуть, і як це може вплинути на їхню поведінку. Інколи солдати приходять у салон зі зброєю, а часом трапляються навіть бійки між ними.
  Інтимний масаж для солдатів Ліза порівнює з воєнною психологією – ця робота несе їй не тільки гроші, а й досвід, який у майбутньому вона планує використати для лікування травм війни. Вона стверджує що хоче «активно долучитися до відновлення після війни», консультуючи ветеранів і їхніх дружин. На її думку, після війни зросте рівень домашнього насильства – власне, він вже зростає.

Історія воєн каже нам, що у районах, де відбувалися військові конфлікти, домашнє насильство більш поширене, і часто найбільше від нього страждають жінки й діти. Часто приводом цього насильства є підвищений стрес і пост-травматичний стресовий розлад.

З інтенсифікацією повномасштабного вторгнення Росії в Україну почала зростати кількість випадків домашнього насильства. За даними з 2024 року, двоє з трьох жінок пережили психологічне, фізичне або сексуальне насильство. У групі найбільшого ризику – вдови, матері-одиначки, партнерки ветеранів війни, та жінки, що живуть у бідності. Організації, що займаються правами жінок наголошують, що часто жінки не звертаються по допомогу, бо вважають ситуацію приватною справою, або ж нехтують власною безпекою – «мій біль – ніщо в порівнянні з чоловіковим досвідом на фронті».

★ ★ ★
  Іноді Краматорськ називають містом кохання. Може найкраще це ілюструє краматорський потяг, знаний в народі як «Київ – Війна», що прибуває на вокзал зі столиці, а жінок, що сходять з нього зустрічають напарфумлені добре одягнені чоловіки із букетами троянд. Пари, які давно не бачилися, обіймаються й цілуються поруч з парами, які прощаються. «Поки можемо – відпочинемо і будемо насолоджуватися життям», – каже Максим, чия дівчина Катя приїхала відвідати його з Києва. Пара бачиться раз на місяць і проводить разом три-чотири дні.

Нині на вокзалі таких сцен більше не видно – з листопада 2025 року з міркувань безпеки потяги сюди більше не ходять: ворог дедалі частіше б’є по Краматорську дронами та балістикою. Однак, до міста все ще можна добратися автобусом. Для Краматорська це лише ще одна обставина війни, до якої треба адаптуватися.
  У 2014 році, коли почалася війна на Донбасі, місто три місяці було в окупації. Згодом Краматорськ звільнили, і відтоді індустріальне місто рвучко мілітаризувалося. За останнє десятиліття воно перетворилося з індустріального центру на військово-логістичний габ – місто, яке розуміє солдатів і, схоже, нічого не просить у них взамін. Хоча воно постійно обстрілюється, для солдатів тут порівняно безпечно – в Краматорську вони відпочивають після боїв на фронті.

З того часу місцеві мешканці живуть циклічними від’їздами, поверненнями і новими від’їздами. До лютого 2024 року у місті мешкало близько 150 тисяч осіб, зараз залишилася лише третина. Війна змусила численні з найбільших заводів Краматорська закритися, і в місті залишилися послуги, здебільшого затребувані серед солдатів – салони інтимного масажу, борделі і можливість викликати секс-працівницю в окопи.
  Цілком звичайна вулиця, на якій працює Ліза відома не лише інтимним масажем, але і як місце надання секс-послуг. Ліза переповідає почуті історії: молоду жінку забрали в окопи, а коли почався обстріл, її там покинули; солдати визискали дівчину, яку викликали додому і не заплатили – лише дали мішок картоплі і вигнали. Надання сексуальних послуг в Україні заборонено законом, тож установ, які захистили б таких жінок – немає. «Поліція завжди буде на боці військових. А такі жінки, як вони, завжди страждають найбільше», – каже Ліза.

Як і сексуальне насильство, секс-робота найчастіше огорнена плітками і переповіданням. Самі жінки рідко діляться своїми історіями – це табу, незаконно, вони бояться, а розголос їх ані не захистить, ані не буде їм на користь. Історії часто залишаються в приватних розмовах у таких місцях як салони краси, яких у прифронтовому місті теж удосталь.

Контакти Лєни ми отримали від Юлії Дорохової, голови організації Legalife-Ukraine, яка допомагає жінкам вийти з секс-роботи. Лєна погодилася розповісти свою історію. У домовлений день Лєна повертається з роботи на фронті. Вона перестає відповідати на наші повідомлення, а згодом – і на повідомлення Юлії та закріпленої за нею соціальної працівниці Наталії, яка каже, що таке буває нерідко. Найімовірніше, чекаючи на потяг (в серпні вони ще ходили) Лєна вирішила трохи заробити.

Того вечора Лєна не з’являється. Лише згодом від Наталії ми дізнаємося, що вона повернулася жива й здорова – дорогою в Краматорськ вона зупинилася у Слов’янську, щоб прийняти клієнтів.

Ліза, Наталія та інші часто повторюють, що від початку війни жінкам з маленьких містечок і сіл стало складніше заробити на прожиття. Заводи позакривалися; загибель чоловіків на фронті залишила багатьох жінок матерями-одиначками й вдовами. Для когось надання інтимних послуг стає засобом виживання. За даними Legalife-Ukraine, на 2023 рік приблизно одна десята секс-працівниць взялася за цю роботу після початку війни. «Думаю, OnlyFans став рятівним колом для не однієї жінки», – каже Ліза. Близькість на відстані полегшує фінансове становище, до того ж пропонує фізичну захищеність. Серед політиків лунали навіть пропозиції декриміналізувати порнографію, щоб Україна могла зібрати більше прибутку з податків творців OnlyFans, і таки чином підтримати постраждалу від війни економіку країни.

За словами Наталії, жінки приїжджають в Краматорськ заробити грошей. Не маючи точної статистики, вона покладаєтсья на власний досвід роботи з наркозалежними жінками: близько 15 місцевих жінок приходять до неї за «шприцами, презервативами й лубрикантами». Наталія каже, що деякі з них «виходять з центру і йдуть відразу ж на шосе – невдовзі зупиняється машина з солдатами, їх забирають, і починається робота». Також вона каже, що в Краматорську є «елітні дівчата», які більше беруть, впевненіші, регулярно роблять аналізи на захворювання, що передаються статевим шляхом, а отже тішаться вищим попитом. Їхні клієнти – теж солдати. Про «еліту» дбає сутенерка, так звана «Мадам», яка бере у Наталії презервативи і лубриканти «коробками».
  «А ті солдати, які намагаються заощадити гроші, користуються моїми дівчатами», – каже Наталія. За її словами «еліта» втішається неофіційною протекцією, тоді як розуміється, що «дівчата» Наталії такої протекції не мають.

★ ★ ★

«Мадам» приходить провідати і Вікторію Семченко, координаторку благодійної організації «Позитивні жінки» в Донецькій області. «Позитивні» у назві організації означає діагноз СНІДу.

За словами Вікторії, Мадам постійно бере в її організації презервативи – а також тести на сифіліс, ВІЛ та гепатит. Ми не знаємо, чи це – та сама Мадам, про яку говорила Наталія. Вікторія каже «солдатів багато», тож попит в Краматорську високий. За її словами, Мадам керує борделем і шукає жінок будь-якого віку – їхня зовнішність не має значення, якщо «з головою все нормально».

Вікторія каже, що бордель таємничої Мадам має протекцію від поліції. Вочевидь, офіцери поліції, таксисти й сутенери утворюють святу трійцю підтримки постачання секс-послуг: поліція їх або штрафує, або прикриває; таксисти надають транспорт і знаходять клієнтів, а «Мадами» наглядають, постачаючи тести й захист.
  Вікторія оповідає історії своїх клієнток: «Є жінка, яка зазнає насильства від свого чоловіка, але вона не схоче про це говорити. Вона – моя клієнтка, живе з ВІЛ, повідомляє, що отримує лікування, бере їжу для немовляти, та й все. У неї вибиті всі зуби. Чоловіка, здається, мобілізували, тож тепер вона трохи перепочине. Але що буде, коли він повернеться з війни? Тоді буде навіть гірше…» Її слова повторюють те, що кажуть захисниці прав жінок: для деяких жінок війна стала можливістю втекти від жорстоких чоловіків – мужчин мобілізували, а жінки виїхали в Європу. Є випадки, коли чоловіки припинили насильство, бо ховаються від мобілізації і бояться поліції. Або й навпаки – вони стають більш агресивними.

Вікторія живе з ВІЛ вже 30 років. Крім цього вона була залежною від «ширки» – саморобного домашнього макового настою. «Ширкою» вона зловживала 12 років, поки не потрапила у в’язницю за виробництво наркотиків. Після звільнення на зміну наркотикам прийшла горілка й трава, а згодом вона «знайшла віру в Бога і була в ремісії десь 18 років». Війна поклала її ремісії край, бо стрес знову загнав Вікторію в залежність – цього разу від проморфіну, який їй давали в лікарні разом з метадоном під час замінної терапії. «Виють вночі сирени, і якщо не можеш спати – відламуєш трошки, кладеш під язика, і все нормально. Стара звичка. Прагнення знову пробудилось».

Вікторія виглядає виснаженою постійним стресом фронту. Вона каже, що у всіх тут пошкоджена психіка: в автобусі вона слухає, як місцеві кажуть, що знову не спали через обстріл. «Всі чекають, що буде далі, де, як… у нашому місті це відчувається».

Тим не менш, Вікторія не планує покидати Краматорськ. Вона побоюється, що з 14 котами її ніхто не візьме, а покинути котів неготова. «Але якщо так станеться, що вони [росіяни] сюди прийдуть, то мені доведеться виїхати.»

★ ★ ★
  Світлана називає себе «дівчиною за викликом». Вона виросла у дитбудинку біля Донецьку, а секс-роботою стала займатися ще в школі, після того, як хтось їй сказав, що так можна заробляти гроші. Про секс вона знала не більше за будь-якого підлітка, що виріс у пострадянських умовах без статевої освіти. «Перший раз [коли я надавала сексуальні послуги] був дуже брутальний. По-перше, він розлютився за те, що я не попередила його, що у мене місячні. По-друге, я не попередила його, що анального сексу не буде. Я намагалася його руками заспокоїти, але він був п’яний. Говорила з ним, але він все одно був дуже злий. Мені просто пощастило, що він кінчив». Світлана не пам’ятає, скільки їй тоді було років – може 17 або 18. Зараз їй 43.

Увесь цей час Світлана працює секс-працівницею, бо за її власними словами, лише це вона справді добре робить. Її «добра робота» означала велику кількість постійних клієнтів; деякі з жінок тих клієнтів начебто навіть дякували їй за те, що вона «врятувала їхній шлюб». Але щоб заробити на життя, Світлані «було треба багато клієнтів», оскільки скромний заробіток треба було ділити із «банницею», сутенером і таксистом.​​​​​​​
  Світлана одна за однією перелічує травматичні ситуації з клієнтами: «Було все – пістолети і погрози». За стратегію виживання вона обрала не чинити опору. «Дівчат били, але мене – ні. Бо я розуміла, що краще так, ніж навпаки. Одній дівчині вибили зуби, іншій зламали руку і ногу, бо вони опиралися. А я просто напивалася».

Оповіді Світлани змальовують історію насильства, примусу, залежності від тяжких наркотиків, спроб самогубства, ув’язнення, обману, крадіжок, хронічних хвороб та війни – з якою Світлана зіткнулася двічі в Маріуполі. У 2014 році вона народила першого сина вдома, серед вибухів, і без лікарів. Він народився на півтора місяці недоношеним, і отримав діагноз церебрального паралічу. Батьком був хтось з клієнтів, але невідомо, котрий.

У 2022 році Світлана переховувалася від обстрілів на палубі корабля в маріупольському порту. Вона була із сином і донькою, якій теж діагностували інвалідність. Батько доньки – теж один із клієнтів. Інший клієнт, моряк, переконав Світлану не робити аборт. «Він мене дуже любив», каже Світлана, додаючи, що моряк їй допоміг, «але поплив у рейс, коли я була в лікарні. Мені діагностували туберкульоз».​​​​​​​
  Із обложеного портового міста Світлана з двома дітьми втекла в Дніпро. Їй допоміг «таксист», на якого вона на той час працювала. «В мене є чудовий ангел-охоронець, який витягає мене з кожної халепи», – додає вона. Навіть у цьому заклятому колі жорстокості, Світлані, схоже, вдається знайти дрібку емпатії та вдячності за те добро, яке потрапило в її життя. Так, вона вдячна одному чоловікові, який жив з нею і дбав про її дітей, навіть попри те, що така турбота – підгузки, чи транспортування в лікарню – завжди надавалася в обмін на секс.

У 2023 році Світлана приїхала в Польщу, в так званий Сувальський Коридор, як біженка. Тут вона живе дотепер. Вона працює прибиральницею в готелі і отримує допомогу як біженка від війни. Саме тут ми з нею познайомилися.​​​​​​​
  На Донбасі Світлана багато працювала із солдатами. Після першого вторгнення – із сепаратистами, а згодом – із українцями, які знову взяли Маріуполь. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну кількість клієнтів з військових структур зросла. За словами Світлани, вона ніколи не знала, чого очікувати, коли мала справу із солдатами з обох боків. У низці різних випадків її замкнули в металевій будці на п’ять днів, годували лише хлібом і кока-колою, ґвалтували (іноді по декілька водночас), і забирали в бараки. «Я вдячна їм за оборону країни, але деякі з них поводяться, як тварини. Хочуть показати владу, принизити. Я розумію – війна, в голові повний хаос, але…»

За її словами, «як тварини» поводиться приблизно кожен десятий. Є й такі, яким не треба було сексу, а які просто хочуть жіночого товариства. «Сидіти й пити горілку, говорити про загиблих друзів, про сидіння в окопах, про прильоти».

Як і Ліза, Світлана каже, що часто думає, що надавала солдатам емоційну підтримку. Як поводитися із людьми, що зазнали травми, вона довідалася з Ютубу: «Інколи була така істерика, такий крик, що я не знала, що робити. Чоловіки плакали, як діти. Я не казала, що все буде добре – це не допомагає. Я просто сиділа, пила з ними, обіймала, гладила».

★ ★ ★
  Всі війни позначають жіночі тіла печаттю сексуального насильства. До XIX століття жінки вважалися воєнною здобиччю або нагородою для солдатів; згодом сексуальне насильство стали сприймати як неуникний наслідок війни. Після Другої світової війни були спроби його заборонити, а у 1998 році Римський статут Міжнародного кримінального суду зафіксував сексуальне насильство як воєнний злочин. Однак на практиці сексуальне насильство залишається одним із найбрутальніших засобів війни, що ним користується здебільшого ворог – аби принижувати, визискувати, розколювати спільноти і здійснювати етнічні чистки. Росія також використовує цю зброю війни на окупованих територіях України.

Історія воєн повниться прикладами жінок, присилуваних задовольняти сексуальні потреби солдатів, або ж змушених робити це задля власного виживання. У давніших війнах слідом за арміями ішли таборові валки з жінок, які прали, готували їжу, надавали медичну турботу, дбали про моральний дух і задовольняли сексуальні потреби солдатів. Це була поширена практика, а жіночі тіла були частиною повсякденної дійсності війни. Феміністичні дослідниці стверджують, що найчастіше це був не вільний вибір, а єдина стратегія виживання для збіднілих жінок.

В роки Другої світової війни, близько 200 тисяч так званих «жінок для утіх» з азійських країн були змушені задовольняти сексуальні запити японських солдатів у військових борделях – сьогодні ця історія визнана як воєнний злочин і злочин проти людяності. Наприкінці 1960-тих років 20 тисяч зареєстрованих секс-працівниць за відома влади надавали сексуальні послуги 62 тисячам солдатів США, дислокованих у Південній Кореї. Більшість цих жінок походили з бідних сімей. Список можна продовжувати, але найкраще задокументовані випадки з тих країн, де дослідники отримали доступ. Надійної фіксації подібних моделей – як у радянській чи російській арміях – немає, але є свідчення окремих осіб – наприклад, «польових дружин», які працюють із російськими солдатами у наш час.

Секс в обмін на гроші, прихисток, їжу або ліки є елементом сучасних воєн. Для жінок, які опинилися у вразливому становищі, він нерідко стає єдиною стратегією виживання. Науковці та НУО називають таку взаємодію «сексом заради виживання» – цей термін вказує на жінок, що не мають іншого вибору. Найчастіше до нього призводить бідність, вдівство, статус біженців, травма війни та структурна нерівність. Такі випадки задокуметовано в Нагірному Карабаху, після геноциду в Руанді, в Боснії та Герцоговині, в Демократичній Республіці Конго та в майже кожному таборі біженців чи переміщених осіб по всьому світу.

Термін «секс задля виживання» було створено для того, щоб цю форму експлуатації не плутали із добровільною секс-роботою. Проте, інколи розрізнити, де у жінок є якісь альтернативи, а де – ні, може бути складно. У дослідженнях щодо сексуального насильства у військових конфліктах це вважається сірою зоною, а випадки «сексу задля виживання» не завжди вважаються сексуальним насильством.

★ ★ ★
  «Якщо до тебе приходить жінка, і вона має з тобою спати, щоб отримати захист, гроші або їжу – це не благодійність. Це насильство. Це ти не благодійник, це ти мудак» – каже Марія Дмитрієва, яка представляється як українська радикальна феміністка. Вона підкреслює, що кожен захисник України заслуговує на повагу, але чітко окреслює, що серед «героїв» є й «мудаки».

Впродовж останніх тридцятьох років Марія відстоює права жінок і бореться проти патріархату й мізогінії: вона проводить навчання, дає лекції і консультує політиків при написанні законопроєктів. Більшість своїх зусиль вона скеровує на боротьбу з сексуальною та репродуктивною експлуатацією – до яких за її словами належать секс-робота, порнографія та сурогатне материнство. «Моя робота – оплачувана і неоплачувана – присвячена захисту і підтримці прав жінок, бо без них демократія не може функціонувати».

Як і інші наші співрозмовниці, Марія теж повідомляє, що немає ані офіційної, ані достовірної статистики щодо того, скільки жінок насправді займаються «комерційним сексом» (таке формулювання вживається в офіційних документах) – але є припущення щодо чисел. За словами Марії, на 2018 рік таких жінок було близько 100 тисяч. «Це значно менше, ніж можна було б очікувати, зважаючи, скільки людей в Україні живуть за межею бідності, особливо на прифронтових територіях» – каже вона. До того ж ця цифра не відображає тих жінок, у кого секс-робота – неосновне заняття. Не відображає вона і неповнолітніх.

Ще до повномасштабного вторгнення Марія працювала з жінками і молоддю в Донецькій та Луганській областях – розвиваючи їхні лідерські навички і навчаючи про права жінок. Вона розповідає, що обговорюючи повсякденні загрози, жінки називають найрізноманітніші види небезпек, але жодна з них не згадала сексуальні домагання. Коли у них запитали про це, вони казали: «А, ну це весь час буває. Ми це просто ігноруємо». За словами Марії, місцеві таксисти, продавці, а навіть родичі рутинно заохочують молодих жінок, які живуть поблизу лінії фронту відвідувати українських солдатів, спати з ними і отримувати за це гроші. Але Марія каже, що ці жінки не вважають це сексуальними домаганнями.

Найбільше задокументованого сексуального насильства за час від початку повномасштабного вторгнення в Україну вчинили російські солдати. Офіс Генерального прокурора України активно займається розслідуванням цих злочинів, відправляючи на деокуповані території фахівців для збирання свідчень. Офіційно було повідомлено про 376 випадків сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, але поза сумнівом справжня кількість значно вища. У багатьох випадках потерпілими є чоловіки, оскільки ця статистика містить і військовополонених, щодо яких також застосовується сексуальне насильство.
  За словами Марії, війна в Україні – не лише одна з найбільш задокументованих воєн, але і приклад того, як права жінок підтримують і посилюють. «За десять років війни, ситуація для жінок, зокрема і на рівні законодавства, лише покращилася». Вона зазначає: той факт, що воєнні злочини, пов’язані з сексуальним насильством розслідують зараз, а не через 10-15 років у майбутньому (як це бувало у багатьох інших конфліктах) – вже велике досягнення. Водночас це стимулює суспільство менше терпіти повсякденні домагання і сексуальне насильство проти жінок.

Однак Марія повідомляє і те, що суспільство готове обговорювати лише зґвалтування українських жінок росіянами. А коли «українські солдати ґвалтують українських жінок за гроші, наркотики, або медикаменти – то це називають стерильним терміном «секс заради виживання», хоча це зґвалтування». Марія хоче, щоб будь-яку форму секс-роботи трактували як насильство проти жінок; щоб ті, хто зазнали такого насильства, отримали допомогу; а ті, хто купує і продає їхні послуги – зазнали судового переслідування. «Численні політики це підтримують, але щоразу, як ми закликаємо прийняти закон, нам кажуть, що не на часі. Це мені болить». Проти такої позиції також виступають деякі феміністки, які стверджують, що секс-робота може бути вільним вибором жінки.

Ще складнішою темою є «секс заради виживання» на окупованих територіях. Для тих жінок, які тут залишаються, надання сексуальних послуг російським солдатам часто стає єдиним способом вижити. Причини ті ж самі: закриті підприємства, бідність, вдівство, діти або підтримка родичів з інвалідністю. Працюючи у звільнених поселеннях, Марія спостерігає, що місцеве населення нерідко відчуває глибшу ненависть до цих жінок, ніж до колаборантів, які зраджували місцевих активістів або викривали позиції українських військових.

«Я побоююся, що коли ми [Україна] переможемо, і всі будуть щасливі, то більше ніхто не захоче говорити про цих жінок», – каже Марія. «Як було у Франції після визволення від нацистів: звинувачували і переслідували не чоловіків, які допустили знищення тієї країни, а жінок, які намагалися вижити».

У багатьох європейських країнах після Другої світової війни жінок, які мали сексуальні стосунки із солдатами окупаційних військ публічно принижували: їм голили голови, а в деяких місцях – позбавляли громадянства. Марія хоче, щоб жінки, які надавали сексуальні послуги російським солдатам, теж отримували допомогу в рамках програм підтримки. В теорії секс на окупованих територіях підпадає під юридичну класифікацію сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, але чіткого вирізнення його немає. За словами Марії, якщо це прямо не прописати, то дуже важко переконати соціальних працівників та держслужбовців, що ці жінки заслуговують підтримки, і не є зрадницями.

Рік тому тодішній голова української розвідки Кирило Буданов стверджував, що служби розвідки вербують секс-працівниць на окупованих територіях, аби ті шпигували проти Росії. Так, інформація здобувається шляхом використання людських слабкостей. За словами Буданова, чоловіки видають дуже багато інформації, щоб продемонструвати владу. До такого ж прийому вдається і Москва, яка вербує українських секс-працівниць. За словами Буданова є й випадки подвійних агентів.


★ ★ ★
  Говорячи про вплив війни на жінок, Марія спершу сказала: «Коли почалася повномасштабна війна, замість того, щоб падати на коліна і благати «врятуйте», звертаючись до неба, українські жінки зробили те, що й завжди – закотили рукави й стали до роботи». Вона має на увазі численні ролі, що їх жінки взяли на себе – ролі, які часто залишаються непоміченими і недооціненими: турбота про дітей, підтримка родини, волонтерство, долучення до війська, створення або підтримка підприємств, виконання роботи мобілізованих чоловіків, тощо. Окрім цього жінки працюють у неурядовому секторі, зокрема організаціях, що займаються правами жінок, і що вже давно і успішно існували ще до повномасштабного вторгнення.

Саме ці організації облаштовують кризові центри, надають психосоціальну підтримку і юридичні консультації жінкам, які зазнали насильства. Активістки досягли (і надалі добиваються) законодавчих змін, скерованих на боротьбу із сексуальним насильством і домашнім насильством. За інформацією організацій, що займаються правами жінок, Україна в питаннях сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом зайшла далі за інші країни, що перебувають в умовах конфліктів. Однак, проблемою залишається фактичне впровадження цих норм: є проблеми із задоволенням потреб потерпілих і наданням їм підтримки.
  «Ця тема [сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом] стала досить «трендовою». [...] Принаймні таке враження складається у моїй бульбашці», – каже Наталія Вишневецька, очільниця і засновниця НУО «Д.О.М.48.24» в Івано-Франківську. Цю організацію вона заснувала понад десять років тому разом з іншими жінками зі східної України для того, щоб допомогти людям, переміщеним внаслідок війни, інтегруватися. З часом основним фокусом Д.О.М.48.24 стало гендерно зумовлене насильство – жінки, що тікали від війни на Донбасі, найчастіше везли з собою і складний досвід насильства.

За словами Наталії, перед війною мало кому було діло до домашнього, сексуального та інших форм насильства. Після повномасштабного вторгнення ця проблема отримала більше уваги. Частково це добре, але за словами Наталії, коли домашнє насильство не пов’язане з війною, воно не отримує першочерговості – жінки, які зазнали такого насильства можуть не отримувати підтримки чи допомоги. До того ж насильство, що його здійснює ветеран війни щодо своєї партнерки, може взагалі не оцінюватися як сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом.

У 2022-23 роках організація Наталії провела дослідження: партнерок чоловіків, що воювали на війні, запитали, з якими проблемами, на їхню думку, зіткнуться чоловіки, повернувшись з фронту. Більшість відповіли, що все буде добре, треба тільки дочекатися їхнього повернення. «Їм навіть на думку не спало, що буде складно, що вони зіткнуться із проблемами, що їхні чоловіки зміняться, і що зміняться вони самі. [...] Звісно, вони очікують, що повернувшись, їхні чоловіки переберуть на себе частину обов’язків, але не думають, що чоловіки можуть виявитися неспроможними це зробити. Можуть виникнути конфлікти, бо партнери будуть неспроможні зрозуміти одне одного».

 

лютий 2026