Кліматичний позов  Коли право поєднується з активізмом

Вінценц Боучек — чеський адвокат, який займається підтримкою організацій та окремих осіб у справах, пов’язаних із захистом довкілля та правами людини. З 2017 року він бере активну участь у русі за кліматичну справедливість «Limity jsme my», а згодом — у громадській організації «Кліматичний позов ЧР». Естер Добіашова запитала його, зокрема, про те, чому чеська держава настільки пасивна у питанні захисту клімату, що, за висновками судів, її неможливо притягнути до відповідальності, як право діє на практиці та як кліматичний активізм здатний згуртувати родину.

З моменту подання кліматичного позову минуло п’ять років, а справа досі не завершена. Як ти справляєшся з тим, що судовий процес триває так довго? Адже ти та інші члени об’єднання «Кліматичний позов ЧР» вклали в нього чимало часу й енергії.

«Кліматичний позов» є прикладом стратегічного судового процесу. Це означає, що його метою є не лише виграти конкретну судову справу, а й досягти певних ширших змін. Однак судовий процес триває довго і просувається з перервами. Коли ухвалюється рішення, вам доводиться з дня на день мобілізувати всі сили, захищатися та комунікувати з громадськістю. Потім знову довгі місяці ви просто чекаєте в невизначеності й мусите бути насторожі та зберігати сили для наступного раунду. «Кліматичний позов ЧР» — це, до того ж, активістська організація, де люди більшу частину часу працюють на волонтерських засадах.

Що допомагає вам витримати?

Сильною мотивацією є усвідомлення того, наскільки в нашій країні ігнорується вирішення кліматичної кризи. Чеська кліматична політика давно не вирішує кризу, а тепер ще й заперечує її. Але насамперед допомагає те, що ми не самотні у цій справі. Це ніколи не була робота однієї людини, ані двох, ані трьох — це завжди був колектив, у якому було п’ять, шість, сім, вісім, іноді десять людей, які вкладали в це свою енергію. Крім того, об’єднання є частиною ширшого кліматичного руху, який його підтримує. Завжди було потрібно передавати силу один одному, час від часу збиратися й нагадувати собі, чому наші зусилля важливі й що вони мають сенс.

У 2021 році ви подали позов проти чеського уряду та чотирьох міністерств – міністерства охорони навколишнього середовища, промисловості, сільського господарства та транспорту. Як, на вашу думку, мали б реагувати відповідачі?

Насамперед нам хотілося, щоб суди взагалі визнали та назвали відповідальність держави — щоб вони заявили, що бездіяльність міністерств і бездіяльність держави є незаконними і, як наслідок, порушують права громадян Чеської Республіки. Вже саме це було принциповим моральним рубежем, на який ми могли б спиратися під час подальших кампаній за кращу кліматичну політику. Другою вимогою було, щоб суди чітко визначили, як швидко і в якій мірі Чехія має скорочувати викиди, щоб ми виконали свою частку відповідальності за Паризькою угодою та захистили права людини.

У первинному позові також були вимоги щодо адаптації, тобто пристосування до кліматичних змін, що відбуваються. Оскільки Міський суд у Празі у першому рішенні підтримав нас саме щодо пом’якшення наслідків, зазначивши, що Чехія повинна мати значно більш амбітні плани щодо скорочення викидів парникових газів, тоді як вимоги щодо адаптації відхилив, ми вирішили в подальшому ході спору зосередитися лише на пом’якшенні наслідків, щоб не роздроблювати спір на два рівні.

Ви розраховували, що виграєте вже перше судове засідання в Міському суді в Празі?

Ми наполягали на усному розгляді, щоб мати змогу бути там особисто. У Міському суді засіданню головувала суддя, чий людський підхід мені здався жахливим — вона давала нам зрозуміти, як ми її дратуємо, і перебивала виступи учасників. Саме там я вперше, перебуваючи на позиції сторони у спорі, усвідомив, наскільки ключове значення має поведінка суддів для довіри до судової системи. Натомість решта двох суддів колегії активно розпитували про суть справи, і було видно, що вони обмірковують наші аргументи.

Судове засідання було перервано, але потім нас запросили до зали для оголошення вироку, чого ми не очікували. Нас було близько сорока. Ми думали, що справу відкладуть на місяць, тож у всіх кипів адреналін. Ми встали, і вони почали зачитувати вирок. У перших реченнях вони відхилили позов проти уряду. Ми всі подумки сказали собі, що програли. Але вони продовжили, перейшовши до міністерств, і раптом почали лунати слова про незаконність та бездіяльність. Формулювання було дещо складним, але поступово до нас дійшло: «Ми, мабуть, виграли!»

Яке це було відчуття?

Чудове. Бачити авторитет правової держави, яка підтверджує нашу аргументацію, було неймовірно. Суд визнав, що кліматичні зміни є серйозною проблемою і порушують права людини. На той час ніхто з державних діячів цього не говорив. І надзвичайно важливо було пережити це колективно. Так само, як і тоді, коли нас пізніше відхилив Конституційний суд у Брно. Навіть після поразки ми сіли в коло для обміну думками й обговорили, що відбувається в нас. Спільнота та взаємна підтримка є ключовими для всього процесу.

Але навіть невдача має сенс. Якби ми взагалі не подали позов, ми б ніколи не дізналися, як вирішать суди. Екологічний судовий процес такого типу, щоправда, мав прецеденти за кордоном, але в Чехії він був унікальним. Це був перший випадок, коли кліматичні питання потрапили до суду.

Хоча суд у Празі частково задовольнив кліматичний позов, але, як ти зазначив, після розгляду у Верховному адміністративному суді та Конституційному суді ви зрештою зазнали поразки. Як ви це тлумачите?

Суди підтвердили, що кліматичні зміни відбуваються, мають катастрофічні наслідки та спричинені діяльністю людини. Водночас, однак, вони заявили, що, з огляду на те, що в Чехії відсутні закони, на які можна було б спиратися, щоб зобов’язати міністерства скорочувати викиди, їх неможливо притягнути до відповідальності. Суди, мовляв, не можуть нас захистити, і спочатку парламент має ухвалити закон. Але той не хоче цього робити, бо не бажає вирішувати цю проблему. Держава просто настільки бездіяльна, що її, по суті, навіть неможливо притягнути до відповідальності.

Хіба це не своєрідне замкнене коло?

Це коло бездіяльності. Оскільки парламент бездіяльний, бездіяльними залишаються й міністерства, і суди, бо в законах немає на що спиратися. З суто формально-правової точки зору ця логіка є правильною. Якщо немає конкретного закону, подати позов неможливо. У цьому випадку, однак, це був надто формалістичний підхід, який не врахував нагальність та серйозність наслідків кліматичної кризи. Суди були єдиними, хто міг втрутитися, але не зробили цього. Вони сказали: «Нехай це роблять інші, а не ми». При цьому, коли йдеться про таке принципове порушення прав людини, закріплених у Хартії, суди мали б втрутитися навіть без детальнішого закону, що вони роблять в інших випадках.

На чому ви будували свою аргументацію?

Позов був ретельно обґрунтований кліматичними зобов’язаннями з посиланням на те, що пасивність держави порушує права людини. Ми також працювали з концепцією так званого «вуглецевого бюджету» — це науковий розрахунок, що визначає, скільки викидів ще може випустити людство в глобальному масштабі, якщо ми хочемо утримати потепління в межах встановленого ліміту, зазвичай 1,5 °C. Цей загальний обсяг потім розподіляється між окремими державами — відповідно до чисельності населення або історичної відповідальності.

З наших розрахунків вийшло, що Чехія вже вичерпала свій бюджет і кілька років тому почала жити в борг. Ми виробляємо викиди в обсязі, який є безвідповідальним щодо решти світу, оскільки розраховуємо на те, що інші держави муситимуть скорочувати викиди значно швидше, щоб ми могли продовжувати спалювати паливо. Однак суди відмовилися розглядати ці розрахунки.

Саме у сфері прав людини видно, що кліматичний позов стосується не лише кліматичного руху, а всіх мешканців та мешканок Чехії. На які права людини ви спиралися?

Насамперед йдеться про право на сприятливе довкілля, закріплене в нашій Хартії та в Європейській конвенції. Саме щодо цього права Європейський суд з прав людини констатував порушення у відомій справі швейцарських пенсіонерок. Крім того, це порушує й інші права — насамперед право на життя та здоров’я внаслідок спекотних хвиль та інших проявів зміни клімату, право на власність, оскільки через погіршення стану ландшафту висихають ліси та зникає вода у колодязях, і, нарешті, право на вільне господарювання. Це безпосередньо позначається на фермерах, тому до позову приєдналися й сімейні фермери, яким екстремальні коливання погоди та зміна пір року суттєво ускладнюють заробляння на життя.

Чи вдалося вам завдяки позову залучити людей, які не належать до кліматичного руху?

До об’єднання приєднувалися люди, які раніше не були членами жодних активістських колективів. Членська база зросла з початкових двохсот до сьогоднішніх п’ятисот людей по всій країні та різних поколінь. Навіть люди з віддалених куточків країни сприйняли позов як свій і відчували, що ми судимося також і за них. Серед членів є або люди, які мають достатню обізнаність, або ті, на кого кліматична криза безпосередньо впливає, як правило, фермери. Чудовим прикладом є й мій тато. На момент подання позову він був головою села Святий Ян-під-Скалою, до того часу він не був активним у сфері захисту клімату.

Ти залучив тата до позову?

Перед подачею позову ми шукали співпозивачів серед громад, щоб суперечка охоплювала якомога ширше коло прав. Я переслав заклик татові з питанням, чи не знає він якогось колеги-голови, якого це могло б зацікавити. Він одразу ж відповів, що приєднається від свого імені та запропонує приєднатися й громаді.

Після чотиригодинної дискусії депутати проголосували за те, щоб долучитися до справи. Вони бачили, як сільські ліси змінилися до невпізнання, як зменшився рівень води в колодязях, і те, що у 2018 році вперше в історії повністю висох струмок Качак, чого ніхто не пам’ятав. Мене зацікавило, що ніхто не ставив під сумнів саму кліматичну зміну та вплив людини. Вони обговорювали головним чином те, чи є позов правильним засобом і чи не зашкодить це їм, наприклад, під час подання заявок на державні субсидії. Значний внесок у це зробив також тодішній радник об’єднання Мартін Абель, який приїхав на засідання до Святого Яна та взяв участь у дискусії.

Що саме привело тебе до кліматичного руху?

Я завжди знав, що більше орієнтуюся на цінності — у сфері прав людини чи охорони довкілля. Під час навчання я всі обов’язкові стажування спрямовував у некомерційні організації. Я був волонтером у «Один світ», проходив стажування в організації «Frank Bold»… І хоча спочатку я цього не планував, у 2017 році я взяв участь у першому «Клімакемпі» в Крушних горах, який організував рух «Межі — це ми». Я знав, що там будуть мої друзі, які допомагали організовувати захід, тож по дорозі зі стажування в Дрездені я просто сів на поїзд до Горнього Їрєтіна.

Практично протягом усього навчання я знав, що не хочу заробляти на життя правом. Я сумнівався, чи не варто було б піти на художню спеціальність. Адже поряд із правом я інтенсивно займався танцями та фізичними вправами. Але те, що я пережив на «Клімакемпі», стало потужним поштовхом не покидати право.

Що там сталося?

Там було кілька людей, які займалися юридичною підтримкою. Дехто мав досвід попередніх акцій, дехто робив це вперше. Вони складали юридичний посібник для демонстрацій та прямих акцій, які могли відбуватися навколо «Клімакемпу». Водночас там уже була значна присутність поліції, яка часто зловживала своїми повноваженнями, тож юристи там були дуже потрібні.

Переломним вечором для мене став той, коли приїхали двоє досвідчених людей із «Грінпіс», одним із них був Янек Ровенський. Ми сіли в юридичному наметі, і вони до пізньої ночі ділилися з нами практичним досвідом. Вони точно знали, як відбувається взаємодія з поліцією, які її повноваження, що людина має знати, а чого — ні.

Я ніколи не переживав нічого подібного. Раптом я зрозумів, що право в реальності — це зовсім інше, ніж у школі. Що це не якась суха дисципліна, робота з законами та беззмістовні позови, а що воно має величезне практичне значення і що під час подібних акцій набуває дуже реальних і живих вимірів. Я пережив там те, що відтоді називаю «право в дії».

Як тоді поліція зловживала своїми повноваженнями?

Вона знущалася з людей — з кожного, хто йшов до табору, перевіряла їх, не маючи на те законних підстав. Конфісковувала речі, наприклад музичні інструменти, стверджуючи, що це зброя. Поширювала по околицях чутки, щоб люди не співпрацювали з нами. Порушувала права затриманих.

Як конкретно виглядало «право в дії» на «Клімакемпі»?

Наприклад, сотня людей була розкидана по поліцейських дільницях і намагалася домогтися від поліції дотримання своїх прав. Чи дадуть їм їсти, пити, чи дозволять телефонувати. У табір надходили дзвінки із запитаннями та проханнями про допомогу. Людина мусила в режимі реального часу оцінювати, що відповідає закону, на що можна спиратися в ньому і як реагувати. Крім того, адвокат був єдиним, хто міг піти до них безпосередньо у відділок, що мало величезне значення для всього руху.

Гадаю, саме цей досвід допоміг зрозуміти, у чому полягає важливість права і в чому воно може мати цінність для громадянського чи політичного руху, а також для прагнення якимось чином покращити світ або виступити проти несправедливості.

І тому, хоча я деякий час працював у звичайній адвокатській конторі й займався класичною практикою — орендами, цивільним чи адміністративним правом, — я вже бачив у цьому ширший сенс. Я усвідомив, що все, чого там навчуся, зможу згодом застосувати у справах, які мають для мене сенс і в яких я хочу допомагати. Це дало мені величезну мотивацію вдосконалюватися й залишитися в цій галузі.

Як твій тато долучався до цього як мер?

Тато ходив з нами до суду щодо кліматичного позову й виступав перед судом — це був його перший візит до судової зали. Я пишаюся ним. Раптом ми змогли разом працювати над кліматичною ініціативою, що для мене було дуже важливим.

Раніше батьки ставилися до моєї діяльності скептично, наприклад, до поїздок на «Клімакемпи». Але потім у 2020 році мама сама приїхала подивитися на табір і побачила, що там чудові люди — а навколо них поліцейські в бронежилетах у фургонах. Їй здалося неймовірним, що поліцейські роблять з активістами, що вони апріорі ставляться до нас як до злочинців, що ховаються за кожним буком, щоб стежити за нами… Вона почала захищати нас і ходити на демонстрації, бо це трохи нагадало їй часи тоталітаризму, коли всюди навколо були таємні агенти, які намагалися ускладнювати життя їй та її друзям, наприклад, на семінарах з питань житла [письменниця Тереза Бучкова була підписанткою «Хартії-77», так само як і її батько Павел Когоут, прим. ред.].

Як відбулася зміна поглядів у тата?

На Різдво 2020 року я показав батькам документальний фільм «Життя на нашій планеті» Девіда Аттенборо, якого вони все життя дивилися й поважали. Вони просто прикипіли до дивана, мама, здається, навіть не додивилася фільм до кінця. У нас у родині відбулася цілком конструктивна дискусія, але їх не так легко було переконати. Те, що вони почули про кліматичну кризу від Аттенборо, побачили, що відбувається, і зрозуміли, що винна в цьому людина, стало останньою краплею. Частково завдяки цьому тато чітко усвідомив, що треба щось робити, коли через кілька місяців я надіслав йому електронного листа про те, що «Кліматичний позов» шукає громаду.

При цьому тема кліматичної кризи в багатьох сім’ях викликає суперечки та поляризацію. У вас все відбулося навпаки?

Так, це неймовірно згуртувало й зміцнило нас, за що я надзвичайно вдячний обом батькам. Також виявилося, наскільки важливою є різноманітність методів. Для мого тата й усієї громади кліматичний позов був прийнятним, оскільки йшлося про системний і законний підхід. Вони не хотіли порушувати закон, хоча й розуміли причини. Чудово пропонувати як ненасильницькі прямі акції, так і традиційні шляхи, щоб кожен мав можливість долучитися відповідно до своїх переконань.

Якщо повернутися до сьогодення, чи вплинули повторні відхильні рішення щодо кліматичного позову на твою віру в право як опору, на яку люди можуть покластися?

Я ще до кінця не опрацював це. Минулорічне рішення Конституційного суду мені було дуже важко сприйняти. Воно надійшло в період, коли я переживав активістське виснаження, і це був уже третій чи четвертий несприятливий вирок поспіль. Було важко змиритися з тим, що ми вклали в це стільки енергії та часу, а нас не почули — а у випадку з Конституційним судом, мабуть, навіть не зрозуміли. Але я вірю, що з плином часу історія покаже, що суди помилялися.

Наше прагнення полягало не лише в тому, щоб досягти успіху, а й у тому, щоб таким чином висвітлювати несправедливість, доносити її до широкої громадськості та проводити просвітницьку роботу. Хоча ми й не досягли успіху в судах, ми піднімали хвилю, намагалися, щоб ця тема викликала резонанс і лунала, та давали людям надію. Водночас ми реалізовували освітні проєкти для середніх шкіл, некомерційних організацій та широкої громадськості.

Чого саме ви навчали людей?

Ми розповідали про стан чеської кліматичної політики та про те, до чого зобов’язалася держава. Ми також ділилися своїм досвідом і показували, що громадянська активність не обмежується лише петиціями чи демонстраціями. Можна робити багато інших речей: якщо хтось порушує ваші права, ви можете подати на нього до суду. Ви можете вимагати інформацію через інформаційний запит. Можна організувати місцевий референдум, а ще існують ненасильницькі прямі акції та можливість юридично захищатися. Ми намагалися показати людям, що право існує не в першу чергу проти них, а для них. Мені здалося чудовим, що ми використали цей спір, щоб поділитися своїм досвідом.

Кліматичний позов, незважаючи на відмову Конституційного суду, ще не завершився. На якому етапі перебуває справа?

Як громадська організація, ми подали цієї весни скаргу до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі. На рішення можна чекати навіть кілька років. Європейський суд з прав людини, на жаль, став жертвою власного успіху — як один із найефективніших міжнародних судів, він настільки перевантажений, що розгляд скарг триває довго. У контексті кліматичної кризи така затримка, звісно, є величезною шкодою, адже час працює проти нас, але іншої інстанції у нас немає.

Ти досі активний у громадській організації?

На початку року закінчився мій термін повноважень у раді організації. Керівництво перейшло до інших здібних людей, і я вирішив відійти від справ. Я був виснажений, мені потрібно було відпочити, мати більше часу на особисте життя, а також на свою професію. Як адвокат я й надалі присвячую себе підтримці кліматичного та екологічного руху, а також справам у сфері прав людини. І дедалі сильніше відчуваю потребу в політичних змінах.

Тож, на твою думку, шлях до змін пролягає через вибори?

Важливо мати сильне громадянське суспільство, але ще важливіше — мати хороших і здібних людей у політиці, як на місцевому, так і на загальнодержавному рівні. Нинішня ситуація показує, що в русі можна роками будувати структури й досягати невеликих перемог, але потім приходить політична верхівка, яка все перевертає з ніг на голову, і ти опиняєшся в глибокій обороні.

Якщо ми хочемо системних змін, нам потрібно привести на виборні посади людей, які підуть назустріч цим змінам. Тому я вболіваю за всіх, хто знаходить у собі мужність вступати до політичних партій і балотуватися. Сам я поки що не набрався сил і енергії для політичної діяльності, але завжди намагаюся максимально підтримати перед виборами людей і партії, цінності яких мені близькі.