Кліматична справедливість для людей з інвалідністю в Німеччині  (Не) дебати

Після загибелі тринадцятьох людей з інвалідністю під час повені в долині річки Ар у липні 2021 року питання кліматичної справедливості для людей з інвалідністю в Німеччині опинилося в центрі уваги — але ненадовго. Проте саме подолання екологічного ейблізму могло би стати потужним поштовхом у боротьбі з кліматичною кризою.

Коли я починаю говорити про кліматичну справедливість для людей з інвалідністю, мені пригадується моє життя за кордоном, в Італії. Почастішання стихійних лих у Болоньї, столиці регіону Емілія-Романья, й досі видається мені чимось сюрреалістичним. Коли я подавала документи на магістерську програму в Болонському університеті, під час мовного курсу ледь не втратила свідомість, адже того дня у червні 2019 року було зафіксовано черговий температурний рекорд. Мій діагноз: можливий тепловий удар. Тоді вперше почала шукати інформацію про кліматичну кризу та її вплив на життя людей з інвалідністю. Німецькою мовою не знайшла майже нічого. Натомість у США занепокоєні активісти та активістки з питань інвалідності вже вели досить жваві дебати.

Дехто навіть попереджав про загрозу геноциду для людей з інвалідністю: свого часу колонізатори/колонізаторки використовували ейблізм зокрема і як інструмент винищення корінного населення. Наслідки відчутні й досі: саме корінні жінки та діти з інвалідністю найбільше страждають від змін клімату. Через історичні наслідки колонізації вони все ще мають найгірший доступ до освіти й медицини, а також перебувають у зоні найвищого ризику життя в бідності. Експлуатація людей і ресурсів у колоніальний період є однією з історичних причин кліматичних змін, і цей процес особливо негативно впливає на людей з інвалідністю. Їхнє виживання в умовах кліматичної кризи, схоже, вважається настільки неважливим, що їх просто залишають помирати.

Відтоді питання кліматичної справедливості для людей з інвалідністю стало для мене особистим. Особливо тому, що я стикаюся з ними щодня — як в Італії, так і в Німеччині. У травні 2023 року в Емілії-Романьї сталися дві пототужні повені та понад 400 зсувів ґрунту. Протягом наступних 22 місяців у цьому ж регіоні було ще три серйозні повені — остання буквально за кілька днів до того, як я завершила цю статтю. Метеоролог П'єрлуїджі Ранді (Pierluigi Randi), президент Італійської асоціації метеорологів-професіоналів (AMPRO), назвав катастрофу травня 2023 року незворотнім моментом для регіону. Він закликав до превентивної евакуації, адже, за його словами, ситуація вже ніколи не буде такою, як раніше.

До того ж у Болоньї регулярно оголошують попередження про критичний рівень забруднення повітря твердими частинками. Рік тому метеорологи та метеорологині радили навіть не виходити на пробіжку через ризики для здоров’я. А ще — літня спека, яка щороку призводить до зростання смертності. Ситуація в Німеччині не краща. На початку червня 2024 року сталася повінь на півдні Німеччини, за кілька кілометрів від будинку моїх батьків, саме коли я там перебувала. Усі ці події загрожують моєму повсякденному життю — і навіть моєму виживанню. Особливо як жінки з інвалідністю.

Не трагедія, а структурний ейблізм

Під час катастрофічної повені в долині річки Ар у липні 2021 року дванадцятеро людей з інвалідністю потонули в спеціалізованому закладі «Lebenshilfe» у місті Зінціґ, бо їх не встигли вчасно евакуювати. Щоб заощадити кошти для евакуації 38 людей з інвалідністю в ніч повені було задіяно лише одну команду нічної зміни і та на той момент перебувала в сусідній будівлі. Заклад розташований дуже близько до невеличкої річки, яка тієї ночі перетворилася на бурхливий потік. Тепер у центрі Зінзіґа планується будівництво нового закладу, але місцеві мешканці та мешканки відкрито виступають проти — мовляв, це означатиме більше шуму та менше місць для паркування. Словом, людям з інвалідністю не слід навіть з'являтися в громадських місцях. А також розраховувати на систему цивільного захисту від катастроф.

Ще в школі я відчула себе небажаною в німецькій системі загальної освіти.І що зі мною ніхто не рахується в питаннях пожежної безпеки. Так ще в дитинстві зрозуміла, що люди з інвалідністю, очевидно, не варті того, щоб їх рятували під час надзвичайних ситуацій. Одного разу під час справжньої пожежної тривоги мені з однокласницею довелося самотужки спускатися сходовим підйомником. Скористатися ліфтом нам не дозволили. Але ніхто не замислився, чому двоє школярок змушені рятуватися самі, без учителя. У наступному навчальному році шкільна адміністрація повідомила моїх батьків, що вони мають самі знайти для мене рішення. Батько запропонував встановити рятувальне крісло, але школу ця ідея не зацікавила — надто дорого.

Я знаю безліч подібних історій від інших людей з інвалідністю. Це особливо проблематично, оскільки сприймається не як систематичний ейблізм, а як окремий випадок: особу з інвалідністю оголошують проблемою, а захист від катастроф — індивідуальним завданням. Так, до прикладу, коли в 2021 році сталася трагедія в Зінціґу, спочатку її подавали як неминучу катастрофу, якій нібито не можна було запобігти. Для мене це не є несподіванкою, адже за статистикою під час стихійних катаклізмів люди з інвалідністю мають у чотири рази вищий ризик отримати серйозні травми або загинути.

Прогалини в дослідженнях щодо інвалідності в умовах кліматичної кризи

Чотири роки тому я провела скайп-інтерв'ю з екологинею Александрою Косаніч, яка досліджує вплив кліматичної кризи на людей з інвалідністю в усьому світі. Вона поділилася зі мною своїм досвідом і труднощами, які у неї виникли під час спроби опублікувати оглядову статтю про наслідки кліматичних змін для людей з інвалідністю. Авторитетний науковий журнал Nature відхилив її матеріал, аргументуючи це тим, що на нього нібито немає попиту. «Це дуже поширене явище, яке свідчить про історичну дискримінацію людей з інвалідністю в науці», — зазначила Косаніч, яка вийшла на зв'язок зі мною з Ліверпуля, де вона живе і проводить наукові дослідження в університеті. Вона також розпитала мене про мій досвід у німецькій системі освіти, адже під час написання дистертації вона перебувала на стипендії в Констанці, де їй радили взагалі облишити науку через її інвалідність.

Цей випадок яскраво демонструє, що навіть білі жінки з Глобальної Півночі, маючи інвалідність, стикаються з несерйозним ставленням в академічних колах. Тим часом 70 відсотків усіх людей з інвалідністю у світі живуть на Глобальному Півдні, де вони найбільше ризикують постраждати від наслідків кліматичної кризи. Проте наукова спільнота часто ігнорує їхні перспективи та досвід, залишаючи їх поза увагою. Якщо навіть вчені без інвалідності з Глобального Півдня стикаються з дискримінацією та невидимістю у світовій науці, то що вже казати про ситуацію людей з інвалідністю в цій частині планети?

У Німеччині інформація про становище людей з інвалідністю в умовах кліматичної кризи теж надзвичайно обмежена. Дискусія з політиками та політикинями щодо цієї теми, у якій я мала брати участь як експертка з кліматичної справедливості, була відкладена у грудні через вибори до Бундестагу. У 2024 році було опубліковано дослідження KIM, присвячене питанням боротьби зі стихійними лихами та інклюзивності. Автори, зокрема, критично зазначають, що дані про захист людей з інвалідністю під час катастроф практично відсутні. До знайомства з цим дослідженням я, як і багато інших, помилково вважала, що жертвами повені в німецькому місті Зінціг стали лише мешканці місцевого закладу для людей з інвалідністю. Проте історія чоловіка з інвалідністю, який потонув у власній квартирі, залишалася повністю невидимою для громадськості.

Відсутність мереж підтримки для людей з інвалідністю у середовищі дослідників змін клімату

У жовтні 2024 року я взяла участь у конференції з кліматичної журналістики в Болоньї. На жаль, вона принесла мені розчарування. Я була єдиною людиною з інвалідністю серед учасників, що ще більше підкреслювало мою відокремленість. Як людина з обмеженою мобільністю, яка пересувається на триколісному велосипеді, я не мала безбар'єрного доступу до жодного з високих столиків, через що була виключена з неформальних дискусій. Вхід до туалету для людей з інвалідністю більшу частину часу блокував великий рекламний щит. Під час вступного знайомства я виявилася єдиною, кого не включили до жодної з панельних бесід. А коли я почала говорити про інклюзивний захист від катастроф, з мене просто посміялися, хоча ця тема мала би бути центральною для заходу.

Але найбільше мене вразило те, що ніхто навіть не звернув уваги на оголошене в останній день конференції екстремальне погодне попередження. Після завершення дискусій почався сильний дощ, а місце проведення конференції розташовувалося поруч із вулицями, які особливо постраждали від повені. Я не стала однією з жертв повені тільки завдяки знанню мови та місцевості, а також власним знанням про порятунок при повенях і про те, як поводитися особисто мені в небезпечній ситуації: дістатися додому, піднятися на вищий поверх і залишатися там, доки ситуація не покращиться. Замість того, щоб налагодити зв'язки та обмінятися ідеями, я залишилася сама. І, на жаль, це не поодинокий випадок.

На початку року я вирішила глибше дослідити тему кліматичної справедливості в регіоні Емілія-Романья. Для цього вперше відвідала зустріч місцевої групи кліматичних активістів та активісток у Болоньї. Тут я зазнала невдачі вже буквально на порозі. Очевидно, що група ще взагалі не здогадується про існування активістів та активісток і зацікавлених осіб з інвалідністю. На мою критику відреагувала як мережа кліматичних журналістів, так і група активістів та активісток. Представниця німецької мережі кліматичної журналістики зв'язалася зі мною, і ми поговорили про мій досвід участі в журналістській конференції в Болоньї і про те, якою я, журналістка з інвалідністю, хотіла би бачити діяльність мережі. Для мене цей досвід став важливим кроком до зближення, до початку діалогу та протидії недостатньому представництву людей з інвалідністю.

Група кліматичного активізму з Болоньї дещо незграбно відреагувала на мій коментар про те, що я навіть не змогла увійти в будівлю, де проходив їхній захід. Боюся, екологічним активістам та активісткам ніколи не спадало на гадку, що люди з інвалідністю теж можуть брати участь у їхній роботі чи цікавитися нею. Особливо болісно усвідомлювати, що ця група називає себе «Болонья за кліматичну справедливість», проте сама ж і виключає тих, хто найбільше страждає від кліматичних змін.

А без залучення людей з інвалідністю вони, ймовірно, так ніколи й не отримають жодних знань про цю життєву реальність. Мені доводиться витрачати значні ресурси — емоційні та фізичні — на просвітницьку роботу. Я змушена постійно боротися за увагу набагато привілейованіших кліматичних журналістів, щоб і надалі не залишатися невидимою.

(Не) без нас

На жаль, саме в Німеччині навіть на тлі дедалі частіших повеней та аномально спекотних днів активісти й активістки з інвалідністю мало цікавляться вирішенням проблем, пов’язаних із змінами клімату та рідко беруть участь в активній боротьбі за кліматичну справедливість і кращий захист від катастроф. Інші люди з інвалідністю неодноразово зізнавалися мені, що лише слухають мої розповіді про необхідність захисту від стихійних лих, але не долучаються до активної діяльності. Уже чотири роки я виступаю на конференціях та в університетах, звертаю увагу на необхідність кліматичної справедливості для людей з інвалідністю, однак без особливого розголосу.

На жаль, інфлюенсери та інфлюенсерки з інвалідністю можуть один раз згадати про еко-ейблізм, як-от Матильда на національній кліматичній демонстрації 14 лютого 2025 року, але потім не повертаються до цієї теми у спілкуванні зі своєю аудиторією. Вони також не посилаються на екологічних активістів і активісток з інвалідністю, таких як Сесіль Лекомт, яка протягом десятиліть веде активну боротьбу за захист довкілля та кліматичну справедливість для людей з інвалідністю. Звісно, впливові особи не можуть бути однаково обізнаними в усіх темах, але у них є значний суспільний вплив і вони мають політичну та соціальну відповідальність, тож можуть посилатися на компетентних людей чи організації, що працюють над реальними політичними змінами, зокрема заради інклюзивного цивільного захисту, або пропонувати цих експертів та експерток як спікерів та спкерок на демонстраціях. Тож існує додатковий ризик того, що праця відданих членів руху людей з інвалідністю, таких як Марія-Вікторія Трюмпер з ISL, отримуватиме ще менше уваги. Я сама часто відчуваю, що мене мимоволі підсвідомо сприймають як «Ґрету Тунберґ за кліматичну справедливість для людей з інвалідністю», хоча підвищення обізнаності та поширення знань про найбільшу наразі глобальну катастрофу, з якою стикається людство, не може бути справою окремих активісток, таких, як я. Ба більше, ніхто не може знати ситуацію всіх людей з інвалідністю, а отже, без розширення представництва важливі аспекти в дебатах про кліматичну справедливість так і залишатимуться невидимими.

У цій сфері також драматичним чином проявляється глобальний розподіл влади та привілеїв. Тому я з великою повагою ставлюся до роботи кліматичних активістів та активісток з інвалідністю з Глобального Півдня, які роками домагаються офіційного представництва людей з інвалідністю на щорічних кліматичних конференціях COP. Адже 70 відсотків усіх людей з інвалідністю живуть на так званому Глобальному Півдні. Цей термін запровадив Антоніо Ґрамші, використавши у 1926 році поняття «південного питання» для опису нерівності в економічному розвитку молодої італійської держави. У той час як північ Італії високоіндустріалізована та фінансово потужніша, південь залежить переважно від сільського господарства, а тепер ще й туризму. Цей дисбаланс очевидний і сьогодні.

Опис Ґрамші історично зумовлених економічних відмінностей між північчю та півднем Італії згодом став символом глобальних нерівностей та залежностей колишніх колоній і корінного населення в країнах Глобального Півдня порівняно з країнами Глобальної Півночі.

Особливо вражає робота маорійської правозахисниці та екоактивістки з інвалідністю Кери Шервуд-О'Ріган (Kera Sherwood-OʼRegan) з Нової Зеландії. Самокритично я змушена визнати, що як жінка з інвалідністю на Глобальній Півночі, я також отримую економічні вигоди від людей з інвалідністю на Глобальному Півдні. Тим більше прикро усвідомлювати, що там люди з інвалідністю боролися за кліматичну справедливість і мої права ще до того, як я сама зрозуміла масштаб проблеми. Очевидно, що моя особиста ситуація в Європі змінилася лише після того, як я переїхала до Італії з її кліматичними катаклізмами.

Кліматична криза як прояв ейблізму

Одним із тригерів кліматичної кризи є капіталізм і грабіжницьке виснаження ресурсів, яких уже й не залишилось на планеті. Про це щороку наголошують у День перенасичення Землі — Earth Overshoot Day — дату, коли попит людства на відновлювані ресурси перевищує їхню пропозицію та можливості Землі. Від моменту початку вимірювань щороку цей День настає все раніше. У 2024 році це сталося 1-го серпня. Розглядаючи Землю як організм, який ми всі більшою чи меншою мірою експлуатуємо, ми дедалі більше усвідомлюємо, що кліматична криза є проявом ейбілізму і люди з інвалідністю повинні бути в центрі уваги. Одними з аспектів ейбілізму є судження про людей винятково за їхньою продуктивністю і сприйняття певних здібностей, таких як здатність бачити, говорити, ходити та багато інших, як чогось само собою зрозумілого. Чи не використовуємо ми з кожним роком все більше і більше ресурсів, таких як вода, повітря, яким ми дихаємо, наші ґрунти й біорізноманіття, до такої міри, що можливості планети повністю вичерпаються?

З погляду людей без інвалідності, можна сказати, що Землю лихоманить. Як і у випадку вигорання внаслідок надто інтенсивної праці, ми руйнуємо основи нашого власного існування. З огляду на це суспільство мало би загалом придивитися до досвіду людей з інвалідністю як до можливого рішення задля життя у відповідності до принципів сталого розвитку й відмови від гіперкапіталізму. Тому важливо усвідомити проблему еко-ейблізму та нарешті звернути увагу на людей з інвалідністю з Глобального Півдня. Вони заслуговують на те, щоб їхні голоси звучали за столом переговорів.

Квітень 2025