Захист лісів у Литві  «Тіні імперії досі тяжіють над нами»

Посеред дерев парку Вінґіс у литовській столиці, Вільнюсі, стоїть Еґле Плитнікайте — ілюстраторка, активістка, «дитя лісу». 34-річна жінка волонтерить у фонді «Ancient Woods Foundation» (Sengirės fondas) і досі залишається одним із мистецьких голосів цієї ініціативи, присвяченої захисту останніх клаптиків прадавніх лісів Литви. В інтерв'ю вона розповідає про охорону природи, політичне життя країни та про те, як митці й мисткині по всій Литві гуртуються для загальнонаціонального протесту.

Чому ви запропонували зустрітися саме в цьому парку?

Бо тут є дещо, чого багато хто не помічає. Парк Вінґіс — це не просто міський парк. Тут колись був один із найдавніших лісів столиці. Дерева ростуть не рядами, а врізнобій, вони різного віку й товщини, а на всохлих стовбурах ростуть гриби.

Цей парк — клаптик живої історії, такий собі маргінальний простір між дикою природою та містом. Він нагадує мені ліс мого дитинства і те, чому я взагалі почала боротися за ліси.

Коли ви усвідомили, що ліс для вас — більше, ніж просто місце?

Якось я збагнула, що ліс, у якому я так любила гратися в дитинстві, не був справжнім. Дитиною вважала його диким — аж поки не зрозуміла, що це була звичайна посадка, створена людиною: усі дерева однакового віку, однакової висоти. Монокультура, майже без розмаїття та рідкісних видів.

Добре пам’ятаю той внутрішній неспокій, коли усвідомила, що те, що я любила, було якимось «несправжнім». Саме тоді почала запитувати, що таке «справжній» ліс — і що ми втратили.
 

Звідси й ідея «Ancient Woods Foundation»?

Мій друг, біолог і кінорежисер Міндовґас Сурвіла, якраз у той час працював над своїм документальним фільмом «Прадавні ліси» (Ancient Woods), хотів показати, що в Литві ще збереглися крихітні залишки майже незайманих лісів — розкидані по всій країні, мов маленькі острови.

Коли документальний фільм здобув великий успіх, Міндовґас захотів створити щось, що житиме довше, ніж сам фільм. Він пожертвував половину своїх прибутків, щоб викупити ділянку незайманого лісу. Невдовзі знайшлися прихильники з найрізноманітніших сфер. Так і виникла «Ancient Woods Foundation».

«Ancient Woods Foundation» стала першою організацією в Литві, яка купувала землю для того, щоб просто залишити напризволяще. Як це взагалі було можливо з юридичної точки зору?

Спочатку це і було найважче. Ми хотіли купувати землю і охороняти її, просто щоб її не чіпали, але в литовському законодавстві для цього не існувало чіткої правової моделі.

Серед людей, які долучилися до фонду від самого початку, була й юристка, яка на волонтерських засадах розробила всю правову базу. У статуті фонду ми встановили, що ці ліси заборонено вирубувати чи використовувати в господарських цілях.

Це стало прецедентом, оскільки литовське лісове законодавство, по суті, писалося в інтересах деревообробної промисловості. Юристка знайшла шлях у межах чинної системи. Сьогодні фонд слугує прикладом того, як можна закріпити охорону лісу навіть у правовій базі, орієнтованій на економічну вигоду.

Завдяки цій структурі приватні особи також можуть передавати фонду свої ліси чи земельні ділянки. Багато літніх людей надають свою землю, маючи певність, що вона залишиться під захистом і після того, як їхнє життя скінчиться.

Як саме працює «Ancient Woods Foundation»?

Фонд купує ліс, аби просто дати йому бути як є: жодних полювань чи втручань, ніякого догляду — лише природа у її первісному вигляді.

Наша команда науковців та волонтерів шукає по всій країні залишки прадавніх лісів. Часто їхня площа становить лише кілька гектарів, іноді вони заховані між посадками чи полями. З різних причин їх ніколи не вирубували.

На жаль, саме такі ліси, яких ще ніколи не торкалася вирубка, вкрай рідкісні. Тому фонд викуповує також ті ділянки, які мають великий екологічний потенціал, хай там і був мінімальний вплив людини: це місця з рідкісними осередками чи високим біорізноманіттям.

Йдеться не лише про останні праліси, а й про ті, що мають шанс знову стати здоровими лісами — якщо їх захистити. Природа отримує можливість самовідновитися.
 

Ви з чоловіком та групою місцевих фахівців заснували ще одну організацію — «Dainava Nature Foundation». Чим вона відрізняється від «Ancient Woods Foundation»?

«Ancient Woods Foundation» — велика і працює в масштабах усієї країни. Ті місця, що вона охороняє, часто розташовані далеко, часом нам бракує особистого стосунку до них. Ми хотіли створити щось ближче до нашого власного життя у регіоні Дайнава, звідки я родом і де ми обоє проводимо багато часу. Саме там, на півдні Литви, колись росли найбільші ліси країни. Там народилося багато наших давніх міфів.

Так у 2024 році з’явилася «Dainava Nature Foundation». За допомогою цього фонду прагнемо захищати не лише ліси, але й інші екосистеми — болота, луки, водно-болотні угіддя. Чим більше дізнавалася про природу, тим чіткіше усвідомлювала: якщо хочеш врятувати ліс, мусиш також захистити ґрунт, воду та відкриті простори. Усе взаємопов'язане.

Наш фонд — невеликий, місцевий, він існує на приватні кошти. Справа не в розмірі, а в локальності. Ми хочемо показати, що охорона природи — це не щось абстрактне. Вона починається там, де ти живеш.

Ви — ілюстраторка. Яку роль у вашій природозахисній діяльності відіграє мистецтво?

Я ніколи не розділяла ці сфери. Для мене мистецтво — це мова, якою можна сказати те, що сама лише наука висловити не в змозі. Біологи, мікологи, орнітологи, з якими ми працюємо, говорять мовою цифр. Але цифри неможливо відчути. Мистецтво може заповнити цю прогалину. Я вкладаю факти у щось відчутне й осяжне.

Як саме ви втілюєте це на практиці?

Наприклад, разом з Аґне Стірне та Оскарасом Стірною я створила інсталяцію з висушених рослин борщівника Сосновського — інвазивного виду, завезеного до Литви за радянських часів. Це велетенська отруйна рослина, поширення якої майже неможливо зупинити. Ми підвісили ці рослини над головами відвідувачів як символ того, що залишилося від радянської доби — щось, що продовжує рости, навіть коли гадаєш, ніби воно давно минуло. Імперія розвалилась, але її тіні досі тяжіють над нами.

Водночас ми хочемо привернути увагу до нищівних наслідків російської загарбницької війни для природи в Україні та до довгострокових наслідків знищення довкілля на окупованих Росією українських територіях.

В такий спосіб я підкреслюю нашу відповідальність. Я хочу, щоб люди відчули, як усе взаємопов’язане, — природа, історія, суспільство.
 

Ви також займаєтесь політикою. Що вас до цього спонукає?

Я мала привілей народитися у вільній, демократичній країні. Звідси мій обов’язок — дбати про те, щоб Литва процвітала і ніколи більше не зазнала таких руїнацій, про які нам говорить історія.

Зараз культура та довкілля в Литві опинилися під тиском: популістська партія «Nemuno Aušra» [приблизно: «Світанок Нямунаса», Нямунас — литовська назва річки Німан, прим. ред.] отримала чільні посади в обох цих міністерствах. Це сфери, що формують нашу ідентичність і тримають наше суспільство купи. Якщо ми віддамо їх на поталу не тим людям, то втратимо те, що повернути буде дуже непросто.

Як ви відреагували на цю новину?

Я була шокована. Дві теми, які мені болять найбільше — культура та довкілля — раптом опинилися в руках партії, що не має жодного стосунку до цих цінностей. Але мене вразило, як швидко згуртувався культурний сектор.

По всій країні митці й мисткині почали готувати велику протестну акцію. Долучитися міг кожен — із перформансами, співом, танцем чи візуальним мистецтвом. Разом з іншими ілюстраторами я створювала плакати. Литовська асоціація ілюстраторів EEE запустила відкриту онлайн-платформу, де можна було завантажити плакати, щоб роздрукувати та розвісити будь-де — у містах, селах, у вікнах, на автобусних зупинках.

Це був тихий, але потужний протест. Ми хотіли показати, що культура живе не лише в театрах чи музеях, а всюди, де люди демонструють свою позицію.

Зважаючи на всю вашу діяльність — і фонди, і мистецтво, і громадську позицію — якими є ваші сподівання на майбутнє?

Я б хотіла, щоб люди перестали вважати себе власниками цієї планети і збагнули, що ми ділимо її з незліченною кількістю інших форм життя.

Хотілося б, щоб ми перестали сприймати ліси як запас деревини і зрозуміли, що не все вимірюється економічною вигодою. Руйнуючи середовища існування, ми знищуємо біорізноманіття — а отже, і самих себе.

Я сподіваюся, ми схаменемося, доки не стало запізно. Але для цього потрібно більше людей, які стануть на захист природи, вимагатимуть змін від політики та самі робитимуть маленькі кроки, аби зберегти те, що для них важливе.

Я думаю про те, що ліси, які ми захищаємо сьогодні, через 200 років будуть сповнені життя. Мене вже давно не буде — але ці маленькі клаптики землі процвітатимуть. Немає нічого прекраснішого за цю думку.

листопад 2025