Онлайнова втома  Українська школа: від пандемії до війни

Цього року в Харкові відкрили десяту підземну школу. Діти проходять коридорами, сідають за парти й готуються до занять. За кілька метрів над їхніми головами — місто, яке щодня переживає атаки російських ракет і безпілотників. Тут же, під землею, вони вивчають математику, українську мову, історію, сперечаються з однокласниками й піднімають руки, коли знають відповідь. А потім виходять зі школи — і повертаються до навчання через екран, як це було за часів Covid-19.

Досвід пандемії в умовах війни

Харків — одне з прифронтових міст України, де школярі вже більше шести років навчаються онлайн або в змішаному форматі. Спершу через пандемію в 2020-му році, потім через війну Росії проти України. Місто розташоване приблизно за 25 кілометрів від лінії фронту і ця близькість відчувається 24 на 7.

Ті діти, котрі навчаються у змішаному форматі, двічі на тиждень приходять до підземної школи, а в інші дні підключаються до уроків онлайн, каже директорка Харківського ліцею №152 Юлія Гаплєвська. Ця підземна школа працює одразу для восьми навчальних закладів. У будні тут проходять уроки для школярів, а на вихідних приміщення використовують для занять із дошкільнятами. Зараз, за словами вчителів, система онлайн-навчання настільки відпрацьована, що легко забути, як кілька років тому, у березні 2020 року через пандемію довелося залишити класні кімнати й перенести школу в інтернет. Харківські вчителі, як і вчителі у всіх інших містах країни, не мали готових інструкцій. Вчителька хімії та біології, а також класна керівниця в Харківському ліцеї №87 Анжеліка Нікішина, розповідає, що це був час навчання для вчителів практично з нуля, час проб і помилок. Не знали, яку платформу обрати і як взагалі має виглядати школа, якщо діти більше не приходять до неї.

«Це був розпач: ми не знали, що робити і як організувати процес. Спочатку використовували месенджери — Telegram, Viber — пригадує колега Анжеліки, заступниця директора з навчально-виховної роботи Харківського ліцею №87 Вікторія Кривша. — Потім почали проходити курси, опановувати Zoom, Google Meet, організували Classroom».

Коли пандемія почала відступати, діти повернулися до своїх класів. Втім, ненадовго. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Харків знову опинився в умовах, коли очне навчання стало неможливим. Частина учнів і вчителів виїхала не лише з міста, а й з країни. Інші залишилися, але в місті, яке перебуває під постійними російськими обстрілами, повернення до звичайного шкільного життя було нереальним.

До того ж освітні заклади самі стали мішенями російських атак. Станом на 1 вересня 2026 року в Харківській області внаслідок російських обстрілів пошкоджено 749 навчальних закладів, а повністю зруйновані — 105.

За словами керівниці програм відновлення освіти ГО «Навчай для України» Юлії Білик, досвід пандемії суттєво допоміг українським школам на початку повномасштабної війни: «Це дозволило уникнути повного колапсу освітнього процесу та відносно швидко відновити уроки. Окремим викликом стала психоемоційна підтримка дітей. Пандемія та війна змінили роль учителя — тепер він має бути не лише носієм знань, а й джерелом психологічної підтримки».

Вчителі, які вже мали досвід дистанційного навчання, проводили уроки з різних безпечніших міст України та з-за кордону. Якщо не працював Zoom, переходили на Google Meet. Якщо зникав інтернет, учні отримували доступ до навчальних матеріалів через електронні журнали, відеоуроки та Всеукраїнську школу онлайн, розповідає вчителька хімії та біології Анжеліка Нікішина.

«Можна я заспіваю пісню?»

За словами директорки Харківського ліцею №152 Юлії Гаплєвської, нині близько 30 відсотків учнів закладу перебувають за кордоном, але продовжують навчатися в українській системі освіти та долучаються до уроків онлайн. «Вони залишаються нашими учнями, і ми радіємо, що наші діти за кордоном хочуть отримувати українську освіту й підключаються дистанційно. Крім того, є дітки, які перебувають в Україні, але не в Харкові, не хочуть залишати свої рідні школи, тому продовжують навчання у нас і також приєднуються онлайн».

Один із таких учнів нині живе в Болгарії. Вчителька Анжеліка Нікішина розповідає, що його батько воює, а сам хлопець разом із мамою та бабусею виїхав за кордон. Родина могла перевести дитину до місцевої школи, але вирішила залишитися в українській системі освіти, продовжити навчання разом зі своїм класом.

«Він відмінник, дуже працьовитий. — Розповідає Нікішина. — Настільки задоволений, що долучається навіть до виховних заходів. Ми підключаємо інтернет, і діти, які за кордоном, разом із тими, хто в Україні, грають, працюють у групах. Одного разу він встав і сказав: “Можна я заспіваю пісню?”. Тобто дитина, яка перебуває там, усвідомлює, наскільки важливі ця група, ця ідентичність. Психоемоційно він продовжує залишатися зі своїм колективом».

«Міні-станція НАСА»

Відпрацьований онлайн-формат дав змогу продовжити навчання не лише учням, які виїхали за кордон, а й самим учителям. «Якщо вчитель не може вийти на роботу, тому що поруч вибухи, поїхав до родини або певний час перебуває за кордоном — він усе одно може провести урок. У нас є вчителі, чиї чоловіки служать у війську, і вони виїжджають до них. Але навіть тоді можуть працювати. Бути мобільнішими — це означає, що ти можеш підключитися і провести урок чи, наприклад, контрольну роботу навіть із потяга», — каже Нікішина.

«У нас є система синхронних і асинхронних уроків. Під час асинхронного уроку, якщо це практична частина, вчителю не обов’язково постійно бути присутнім, адже діти самостійно виконують завдання і надсилають їх на перевірку», — пояснює вона.

Дистанційне навчання потребує насамперед техніки. «На самому початку це було дуже важко, тому що у більшості були телефони — починаючи, в принципі, з учителів. Але конкретно в нашому навчальному закладі ми під час ковіду отримали техніку, і вчителі мали можливість працювати на шкільних ноутбуках», — розповідає Анжеліка Нікішина.

Згодом школі вдалося частково закрити й потребу в техніці для учнів. Під час війни заклад закупив додаткові ноутбуки і тепер надає їх у тимчасове користування дітям із малозабезпечених і багатодітних родин, внутрішньо переміщеним учням та тим, чиї сім’ї не мають можливості самостійно придбати необхідну техніку.

Також доводиться пристосовуватися не лише до обстрілів, а й до перебоїв з електропостачанням. Коли вдома не було світла або безпечних умов для роботи, педагоги інколи приходили до школи й працювали з укриття. Під час блекаутів використовували одразу кілька гаджетів і постійно стежили за їхнім зарядом.

«Я працюю, знаєте, як міні-станція НАСА, — жартує вчителька хімії Анжеліка Нікішина, — Тут у мене планшет, тут ноутбук і тут телефон. Вчителі закупили собі різні зарядні пристрої. Якщо вже розрядився один пристрій, а в мене сім уроків, переходжу на наступний. А діти знають, яку роботу вони мають виконувати, тому що тут уже все заплановане, збережене в електронному журналі».

Якщо підключитися до уроку не вдається, учні можуть самостійно опрацювати матеріал в електронному журналі Human. Учитель заздалегідь залишає там завдання та додаткові матеріали, зокрема відео з поясненнями.

Для таких ситуацій педагоги також використовують матеріали Всеукраїнської школи онлайн. Учні можуть переглянути пояснення, коли матимуть доступ до електрики та інтернету, а запитання поставити вчителю пізніше. Такий підхід вчителька називає системою «перевернутого класу»: спочатку дитина самостійно опановує матеріал, а вже потім обговорює те, що залишилося незрозумілим, із педагогом.

Втома від «онлайн»

Попри те, що за роки пандемії та війни школи навчилися працювати навіть в умовах обстрілів, блекаутів і вимушеної міграції учнів та вчителів, дистанційний формат не став повноцінною заміною навчанню за партами. Вчителі визнають: цифрові інструменти дозволили зберегти безперервність освіти, однак не можуть повністю компенсувати живе спілкування між педагогом і дитиною.

Завідувачка кафедри загальної психології Карпатського національного університету імені Василя Стефаника, докторка психологічних наук Наталія Савелюк наголошує, що дистанційне навчання для дітей — це не лише інший формат уроків, а й додаткове випробування для психіки: «Ковід, потім війна — практично ми не мали паузи. Зберігається загальне тло підвищеної небезпеки. А отже триває хронічний чи навіть травматичний стрес. І це може формувати у дитини підвищену тривожність. Дистанційне навчання може по-різному впливати на психіку дитини, залежно від її індивідуальних особливостей. Але є загальна тенденція, що короткочасний стрес може мобілізувати, але тривале напруження, навпаки, виснажує та погіршує здатність концентруватися, пізнавати. Якщо це роками, то діти виснажуються, якість навчання падає».

Онлайн-формат змінив сам процес навчання. Наталія Савелюк пояснює, що в класі вчителю завжди легше давати зворотний зв'язок дитині та здійснювати контроль, який потім переходить у самоконтроль. Онлайн це зробити важче: «Вдома частина відповідальності переходить до самого школяра — він має сам організувати свій час, слухати вчителя, виконувати завдання та контролювати власну роботу. Але з іншої сторони, можливо, це і буде справжній самоконтроль, якщо дитина вдома і вона має сама самоорганізуватися».

Разом із психологічними викликами система освіти зіткнулася й з іншою проблемою — освітніми втратами. За словами колишньої міністерки освіти (2019-2020р), а тепер співзасновниці міжнародного благодійного фонду savED Ганни Новосад, вони стали одним із головних наслідків: «Якщо дитина протягом кількох років навчається уривками, пропускає уроки через тривоги, переїзди чи відсутність світла, прогалини поступово накопичуються. І вони вже не стосуються лише окремої теми з математики чи української мови. У певний момент дитині стає складніше засвоювати наступний матеріал, тому що не сформована база. І ще одна проблема, яку часто недооцінюють, — втома. Від дистанційного формату втомилися діти, вчителі й батьки. Шість років, починаючи з пандемії, українська освіта практично не мала тривалого періоду стабільного нормального навчання. Тому зараз нам важливо не просто забезпечити дітям доступ до уроку, а повертати їм повноцінне освітнє середовище всюди, де це можливо». Важливість навчання в очному режимі розуміють і в місцевій владі. Як повідомив міський голова Харкова Ігор Терехов, комбінованим навчанням наразі охоплені приблизно 52–53 відсотків дітей, які перебувають у місті. Загалом, зауважує він, діють 24 безпечні освітні локації: 10 підземних шкіл, 7 метрошкіл і 7 облаштованих протирадіаційних укриттів при школах, де навчаються діти: «Насправді дуже велика потреба в підземних школах. Є потреба побудувати приблизно ще 20 підземних шкіл, але все визначає брак коштів». Міський голова розповідає, що перші школи будували винятково за кошти міського бюджету. Згодом на будівництво ще однієї, крім коштів з міського бюджету, залучили іноземні, звернулись до Тайваню, який надав два мільйони доларів.

Подорожчало і будівництво підземних шкіл. Якщо перша коштувала близько 77 мільйонів гривень, то нині одна така школа обходиться у 130–150 мільйонів. За словами Терехова, це пов’язано зі зростанням вартості будматеріалів та складними технічними умовами. Водночас у Харкові вже підготували ще два проєкти підземних шкіл — тепер вони чекають на фінансування.

COVID-19 навчив українські школи не зупинятися, навіть коли класні кімнати спорожніли. Під час війни ця навичка стала способом зберегти освіту. Але тепер перед школою стоїть інше завдання — повернути дітям те, чого не здатен дати жоден екран: живий клас, спільноту і відчуття, що школа — це не лише урок онлайн.

жовтень 2026