Жінки в полоні  Якщо росіяни хочуть миру, нехай звільнять закатованих жінок

«Тебе заводять з мішком на голові і в кайданках… А крики! В якийсь момент я перестала відчувати біль і розуміти, що відбувається. Навіть не знала, чого від мене хочуть і в чому мене звинувачують. Мені сказали, що я екстремістка, а потім – шпигунка. А за шпигунство передбачена смертна кара…» – розповідає Людмила Гусейнова, українська колишня військовополонена та правозахисниця.
 

Людмило, куди ви летите зараз?

В Нью-Йорк. Там відкривається 69-та сесія становища жінок в ООН. Нас запросив український жіночий фонд «Жінки Америки» і будемо брати участь в різних заходах.

Ви з Новоазовська. Звідки така у вас сила, така проукраїнськість? Ми мало знаємо про Новоазовськ, я сама була в тій частині України на морі дитиною. Але, звичайно, це міф, що все населення там було проросійське.

Це міф, який створила Росія. Моя мама з Вінниці, батько з Баку. В мене намішані ці дві культури, але кожне літо ми були у Вінниці, в селі Яланець, відпочивали у бабусі. Там зберігалася справжня українська культура, мова, традиції і уклад, рушники, ікони, намиста. Коли приїжджали в село, всі наші рідні розмовляли українською, ми спілкувалися російською. Вдома також. Ніхто ніколи не бачив в цьому якогось конфлікту. Ніхто не казав, коли рідні приїжджали на Донеччину, чому ви такі україномовні. Всі один одного розуміли.

До початку війни у 2014 року я працювала інженеркою з охорони праці. Мала активну позицію, була при Раді Держадміністрації, а пізніше заступницею голови цієї Ради. Ми обговорювали розвиток міста, району, проведення різних івентів. Приїхали в Новоазовськ з чоловіком на початку 2000-х років, бо там жила мама. Нам дуже подобалось місто – тихе, до Маріуполя 10 хвилин автівкою по прямій, море, річка. Мріяли про свій будинок, придбали там невеличкий старий будинок і ділянку в центрі міста. Почали будуватися. Напередодні війни подумала, що було б чудово, якби зробили в Новоазовску дитячий фольклорний фестиваль української культури. Ми не витратили з бюджету ні копійки. Я знайшла людей, котрі нас підтримали, наприклад, організувавши проїзд, приживання або виготовлення сувенірних нагород для дітей. Це був фестиваль для всіх дітей Донецької області. Він тривав один день, але ми також зробили відпочинок в курортному містечку Сєдово для дітей, котрі приїхали на декілька днів.

Під час фестивалю були майстеркласи різноманітних виробів. Діти співали, танцювали, створювали сценки українською мовою на основі п'єс українських драматургів або письменників. Ніхто не вірив, що вийде, але це було неймовірно. У мене навіть були думки, щоби організовувати такий фестиваль щороку. Але у 2014 році почалася війна. Я цю ідею все рівно не кидаю.

Звідки народилася ідея фестивалю?

Я помітила, що в Новоазовську була достатньо сильна і активна музична школа. Спілкувалася з дітьми своїх друзів, знайомих, і питала, чи хотіли б вони в подібному заході брати участь. Бачила, з якою зацікавленістю і радістю сусідська дівчина приймала від мене подарунки. Ми їздили до Львова з друзями і я їй привезла вишиванку та віночок. Вона тішилася та танцювала в цьому. Мені хотілося, щоб діти відчули українську культуру. Щоб зрозуміли, наскільки це круто, наскільки це…

Їхнє?

Так, я побачила, що це їхнє. Навіть обличчя змінювалися. Бо поп-культура провінційного містечка була російська. Але виявилося, що все не так погано. Якщо будемо вкладати в дітей українську культуру, то вони її сприйматимуть з радістю.

Ви згадували, що з 2013 року в інформаційному просторі почалася російська пропаганда, що Донеччина – це частина Росії.

Так, і також дивно, чому наша влада на той час цьому не протистояла. Ще до Майдану російське радіо там повністю переглушало українське. Я пам'ятаю радіо «казачье». Воно начебто не було так відверто насичене пропагандою. Але треба визнати, що пропагандисти дуже фахові в Російській Федерації. Вміли якось втручатися в розум людини. Ненав’язливо, начебто ні про що. Вийшло так, що ця російська культура, поп-культура та російський вплив заполонив весь простір.

Під час Майдану були якісь акції в Новоазовську?

Люди були аполітичні в більшості. Були дуже поодинокі прояви супротиву, але їх майже відразу гасили. З 2013 року почали приїжджати, як я їх називала «заслані казачки». Якісь представники комуністичної партії Росії. Робили мітинги. Одного разу побачила ці мітинги біля будинку культури. Вони винесли колонки, мікрофони. І ці товариші закликали «геть, нацисти, бандерівці». Залякували Правим Сектором [Національно-визвольний рух «Правий сектор» – ультраправе українське опозиційне угруповання, що спочатку мало характер неформального націоналістичного руху, а згодом (березень 2014 року) стало політичною партією, наразі місць в парлементі немає – прим. ред.], розповідали якісь казки. Небагато людей їх слухало.

Я підійшла, сказала: «Якщо ви виступаєте, то я маю право на альтернативну думку». Запитала у директорки цього будинку: «Ви надали людям, які приїхали з іншої країни, мікрофони, техніку. Чи у вас є з ними договір про надання цієї техніки?» Вони дуже швидко почали збиратися і припинили той мітинг.

Це були росіяни?

Так, це були люди, котрі приїхали з Росії. Але потім уже в самому 2014 році, коли почалися обстріли в Новоазовську, до міста почали також приїжджати якісь загони, що зривали українські прапори з будівель, вивішувати прапори так званої республіки ДНР – «Донецької народної республіки». А потім в місті я побачила Олександра Бородая, як пізніше виявилося, російського парламентарія. Він особисто відповідав і керував всім, що відбувалося в Новоазовську. Перепризначив голову міської влади і решту адміністрації.

Тоді загинув наш добрий знайомий, людина, котру я поважала, а зараз буду постійно пам'ятати – Василь Коваленко. Він був депутатом райдержадміністрації, підприємцем. В Безіменному мав невеличку базу відпочинку. Був дуже сміливою і чесною людиною.

В той день зібрали депутатів райдержадміністрації в будівлі і примушували голосувати, що ми підтримуємо Росію. Василь сказав ні і піднявся на горище цієї адміністрації, забився там і не давав їм зірвати прапор України. Вони вибили тоді двері, перший раз його витягнули, забрали, переламали йому руки, ноги і викинули. Думали, що вони його зламали. Він якось там прийшов до тями і в такому стані і повісив прапор України на своїй базі в Безіменному. Після цього його забрали вдруге і вбили. Тіло досі не віддали рідним. Росіяни захопили його базу відпочинку, зробили там свою військову базу. Багато хто бачив, як розсікали на його автівці по місту.

Так само вбили Вадима Лобова. Це керівник податкової районної служби. Вони його схопили і вимагали, щоб дав якісь шифри, ключі доступу до цієї податкової бази. Він сказав, що вони його не призначали на це місце. Коли буде команда з Києва, і будуть ті, хто його призначив, – тоді віддасть. Вони його катували, вбили і тіло теж не віддали.

Коли перестали діяти українські органи влади в Новоазовську?

Практично відразу, як тільки там з'явився цей Бородай. В той час ще було нерозуміння, що і як. Ми бачили вже російську техніку на вулицях. Була перекрита пряма дорога до Новоазовска в Маріуполь. Через Широкино, Безіменне вже не можна було виїхати як раніше і за 20 хвилин дістатися в Маріуполь. Ставилися блокпости. В 2014 році стояли російські військові без знаків, але можна було їх побачити, почути їхню мову. Одного разу ми намагалися з чоловіком проїхати по прямій дорозі, а вони сказали, тут закрито, їдьте на федеральну дорогу. Ти розумієш, що у нас так не називали дороги. Це притаманно росіянам. І після цього вже почалися встановлювати блокпости, впускаючи людей або блокуючи їм виїзд з міста без жодної причини. Ми опинилися в окупації. Протягом 2014-2019 ви допомагали дітям з інтернату в Приморську (В Україні школа-інтернат – це заклад опіки та виховання, куди влаштовуються діти з неблагополучних або позбавлених батьківського піклування сімей).

Я про цей інтернат дізналася від одного з працівників райдержадміністрації, який опікувався дитячими закладами. Він мені сказав: «Ти займалася дітьми, може, зможеш чимось допомогти, тому що цей інтернат перестав фінансуватися через окупацію». Тоді ніхто нічого не розумів, був безлад. І цих дітей повіддавали в сім'ї, до бабусі, дяді або тьоті, мами, котрі були неспроможні їх утримувати. Коли поїхала туди, то побачила, що це справді були дуже худі, погано й не по сезону одягнені діти.

Було приблизно 30-35 дітей, котрими ми опікувалися постійно. Збиралися всі в сільській школі. Я їздила туди, поки мені не було заборонено керівництвом школи. Вони знали, коли я приїду, залишалися після уроків. Я привозила одяг, їжу, записувала, які у кого потреби.

Яким був Новоазовськ під час російської окупації у порівнянні з періодом до неї?

Люди почали бути дуже обережними, не довіряти один одному. Я розмовляла російською і до і під час окупації, але коли заходила в крамницю, казала українською «дякую» або «доброго дня». Так само робила, коли приходила на роботу, це було акціонерне сільськогосподарське товариство. Дехто з симпатією до цього ставився, дехто з гумором, а декого це дратувало. Люди, котрі мене підтримували, підтримували Україну, озиралися і дуже тихо, як пароль казали «доброго ранку». Це було з іншої сторони смішно, а з іншої – ти розумієш, що не маєш права розмовляти українською.

Одна жінка написала на мене донос. Це дружина колишнього очільника поліції Олега Моргуна, потім він почав очолювати окупаційну поліцію, потім адміністрацію Новоазовська, а зараз очолює Маріуполь. Вона працювала в тому ж місці, інколи з нею на алеї зустрічалася, і не тому, що я хотіла її дражнити або принижувати, але вона так це сприйняла і написала на мене і в адміністрацію, і в поліцію своєму чоловіку, що я її принижую, знущаюся над нею, бо вітаюся українською мовою. Директор викликав мене і дуже просив, казав, що будуть проблеми.

За шість років окупації, які ви пробули в Новоазовську, ви мали можливість виїжджати на підконтрольну Україні територію?

Я це робила дуже часто. По-перше, я їздила забирати передачі, які мені друзі збирали для дітей. По-друге, для нас з чоловіком це була можливість подихати повітрям свободи. Розмовляла зі своїми друзями, котрі також жили в окупації і теж виїжджали в Маріуполь. Вони казали, що коли ми підїжджали до українського блокпоста і бачили український прапор, були сльози на очах і розуміння, що ось – свобода тут. Ми навіть інколи виїжджали просто для того, щоб погуляти Маріуполем [місто Маріуполь потрапило під окупацію 1 березня 2022 року – прим. ред.], сходити в кіно там, переночувати, бо за один день вже неможливо було виїхати і повернутися, незважаючи на те, що це поруч. Треба було вистояти величезну чергу блокпостів, інколи ночували в сірій зоні на блокпостах під обстрілами, але не було іншого виходу.

Звісно, я зустрічалась з волонтерами, інколи з людьми, котрі виконували спеціальні доручення, спілкувалася з ними, передавала нашим хлопцям, що могла. Мені це було дуже принципово.

Ви не взяли російську пенсію.

Я категорично відмовилась. Це також сприйнялось як виклик. Вони зафіксували це. Пам'ятаю Великдень. Мої подруги пекли пасочки в Новоазовську. Я везла ці паски в Маріуполь. Передавала через волонтерів, щоб знали, що це саме з Новоазовська. Інколи залишала на блокпостах нашим військовим. Для мене було принципово, я казала, хлопці, це з Новоазовська. Люди там чекають на звільнення. Там не ворог ваш, там є ті, хто вас підтримав. Ірина Козка, волонтерка з Маріуполя пекла пасочки в Маріуполі, котрі я везла дітям в Приморськ. Будування цього місточку було для мене дуже важливим.

Чи діти, котрим ви допомагали, піддавалися російській пропаганді?

Ці діти, на жаль, опинилися в складному становищі. Деякі з них мали трохи призупинений розвиток, але вони були розумні. Через певний час почали розуміти, що не про все, що ми з ними говоримо, можна розповідати в школі або батькам. Був такий випадок, мені прислали речі в мішках. Зазвичай намагалась вдома пересортувати, а одного разу просто не встигла. Привезла ці мішки до школи і ми з дітьми почали розбирати.

Один хлопчик закричав: «О, дивіться, укроповська кепка і футболка» [«Укроп» – російськомовний неологізм, зневажлива назва українців. Так називають українців росіяни та сепаратисти, діти чують його і повторюють – прим. ред.]. Запала тиша, а вже в школі були охоронці військові на вході, не всі вчителі мали проукраїнські погляди. Я дивлюся, в його руках футболка, де намальовано герб України і кепка з написом «Слава Україні». Хтось поклав туди, не розуміючи, що в ті часи за це міг бути розстріл на місці. Тому що не було і немає закону на окупованих територіях. Але підійшов інший хлопчик, склав футболку і сказав: «Ми нічого не бачили і ми нічого не чули». В цих дітях залишається розуміння, що вони опинилися в такий час і в такому місці, що бути українцем – це небезпечно.

Люди, котрі передавали речі для дітей, інколи на свята писали листівки українською мовою. Це для мене була вражаюча історія, тому що я не очікувала цього. Зазвичай цих листівок було не дуже багато, і діти їх відразу розхоплювали. Насамперед хотіли отримати не солодощі чи мандарини, а власне ці листівки.

Це були перші в їхньому житті листівки зі словами підтримки, любові, в тих словах їх любили, обіймали. Діти цього не відчували вдома. І те, що ці листівки були українською мовою, мені здається, закріпляли цю любов, повагу і розуміння, що там десь є якась бабуся, дідусь, який про мене пам'ятає. Завдяки цьому пропаганда про те, що «там ворог, там бандерівці вас вбивають», не спрацьовувала.

Коли ви перебували в окупованому Новоазовську, чи доходили до вас страшні історії? Чи ставало гірше з часом?

Поки мене не схопили, я навіть не могла в страшному сні уявити, що буде аж так. Я думала, що все закінчиться тим, що мені скажуть зібрати речі, покинути цю територію і заборонять туди в'їзд. Ось такий варіант уявляла собі як найгірший з можливих.

Чи чули ви тоді про «Ізоляцію»? (В'язниця з'явилася після того, як 9 червня 2014 року терористи «ДНР» захопили арт-центр «Ізоляція» і перетворили його на об'єкт «Міністерства державної безпеки ДНР». Відтоді там проводяться тренування бойовиків, зберігається військова техніка та зброя, утримуються та піддаються тортурам незаконно затримані особи – прим. ред.].

Я почула у 2019 році. Налякалась, коли прочитала про це, але не могла уявити, наскільки все погано насправді. Однак мій мозок не сприйняв це як загрозу. Чому я мала б там опинитися? Я ніде не закладала бомбу, не перевозила зброю. Ну і що з того, що сказала щось про те, що бачила чи чула. Це не було тероризмом. Навіть, коли мене вже забрали в «Ізоляцію», перший вечір, ця «прийомка...» Почалася ця «прийомка» страшна, мішок на голові, кайданки. Таке жахіття, ці крики. Навіть в якийсь момент я перестала відчувати біль і те, що відбувається. Я мала можливість через місяць побачити адвоката. Сказала, що не зможу тут вижити, мабуть, не витримаю. Він сказав, що подали на обмін, треба триматися, що буде скоро обмін, але треба на все погоджуватися, все підписувати, і тоді дуже швидко все закінчиться, буде суд, вас осудять і відразу на обмін.

Навіть не розуміла, що вони від мене хочуть і що пред'являють. Спершу мені закидали, що я екстремістка, потім стала шпигункою. Єдине, що казала, я тут в «Ізоляції» не доживу до обміну. Просила, щоб мене перевели. Він мені сказав, що в донецькому СІЗО, можливо, не буде таких тортур, але там дуже погані умови утримання.

Думала, а може бути щось гірше? Я була така наївна, не уявляла собі, що в камері можна перебувати в таких умовах: люди цілодобово палять, нема вентиляції, немає медичної допомоги, немає взагалі нічого, ні жодного права, ні гігієнічних умов. Унітаза немає. Мені здавалося, що в'язниця, це от як ти дивишся якісь європейські або американські фільми, де столова, чисто, все несмердюче, всі одягнені в чисту форму, в камері не курять, виходять на прогулянку, навіть граються.

А опиняєшся в місці, де мусиш чистити зуби над смердючою діркою, куди 20 жінок тільки но сходили і не завжди акуратно. Не можна тримати цю дірку дуже довго відчиненою, вона затикалася пластиковою пляшкою з водою, тому що пацюк може вискочити. А сморід настільки жахливий, що, здається, його неможливо витримати.

Звикаєш дихати поверхнево, тому що тебе не виводять на вулицю, ти спиш поруч на одній постелі з сторонньою жінкою, котра може бути хвора в цей момент сифілісом, туберкульозом, або снідом. Клопи бігають по тілу і живуть в твоєму одязі. Це просто страшно і неможливо уявити.

Коли вийшла і хотіла донести історії тих дівчат, котрі там залишились, я навіть не говорила про умови, тому що думала, що всі це і так розуміють. А потім усвідомила, що люди не уявляють, що це настільки конкретний жах.

Якщо порівняти «Ізоляцію» з Донецькому СІЗО, чи умови там трішки кращі ?

В «Ізоляції» був унітаз, в камерах не палили, і вони не були настільки переповнені, був кран з водою. Але там за тобою дивилися в камери спостережені цілодобово, ти мусиш стояти з шостої ранку до десятої вечора, без дозволу сісти. При кожному стуку зобов’язана вдягати мішок на голову і відвертатися. В «Ізоляції» ти не знаєш, в яку хвилину тебе почнуть бити, піддавати тортурам, або інше якесь знущання з тобою станеться. Там до тебе немає доступу навіть адвоката, немає передачок. Там тебе можуть просто вбити, закопати, і ніхто про тебе не дізнається.

Чи доставляли туди якусь їжу?

На той період, коли я там була, в них була велика проблема з постачанням їжі. Я чула, як хлопців з сусідньої камери виводили зранку на поля. Це були вже заморозки, земля була підморожена. Хлопці майже голими руками виколупували моркву з землі. Нам потім декілька разів кидали мішок цієї замерзлої з брудом і землею моркву. Ми мали її вимити. Давали дуже іржаву, тупу тертку, але з гострими кінцями. Треба було цю моркву натирати і складати в пакети. Руки були всі в крові. І це була їжа, яку вони потім кидали в так званий суп. Вода з цією морквою, інколи навіть картоплі не було. Декілька днів взагалі нічого не давали, бо в них навіть цього не було.

З нами в камері в «Ізоляції» була одна молода жінка, яка ходила на них працювати в столову. Її зранку забирали, ввечері приводили. Вона там з ними сиділа, їла, інколи її вночі виводили. Одного разу вона прийшла серед дня, що було дивно, і принесла кілька шматків смаженої курки.

В камері була ще одна дівчина, ми запитали її, звідки така їжа. Вона каже: «Та одного чоловіка схопили, виходив з супермаркету, а у нього були дві сирі курки. Він якийсь шпигун. Привезли сюди». А там в столовій, в цій кухні був підвал, з найжорстокішою катівнею, де людину можуть просто вбити. Вона каже: «Ну, повели його туди на підвал, а мені сказали швидко посмажити курку, дозволили взяти декілька шматочків». І з такою вона не злобою, а огидою: «Ну от, тепер знову вимивати кровіще до вечора».

Тобто, коли вона смажила цю курку, людину катували. Він мав це принести додому, а замість цього вона нам принесла, щоб ми їли. Я сказала, що не хочу зараз. І та дівчина також відмовилася. Ми просто одне на одне подивилися і зрозуміли, що ми не можемо казати категорично ні, бо вона зараз нас здасть. Потім, коли та пішла, ми дуже обережно цю курку на волокна розділили і потроху спустили в унітаз, бо їсти це було неможливо.

А в Донецькому СІЗО було якесь харчування?

Бере жах від спогадів про цю баланду [крим. в'язнична юшка, рідка їжа в колонії – ред.]. Приносили смердючу рибу, переморожену, маленьку. Її не чистили, не мили навіть. Рибу кидали в цю заморожену якусь воду, варили і з цим от брудом, приносили баланду. Інші ув'язнені виловлювали цю рибу, трохи промивали водою, з хліба витягували м'якиш. Хліб у в'язниці самі пекли і дуже часто цей м'якиш був сирий, липкий. Той м'якиш витягували з хліба, змішували з рибою.

В камері заборонено було тримати залізні миски, але ув’язнені десь їх ховали. Брали цю залізну миску з прогірклим, пересмаженим вже тисячі разів чорним маслом, і клали маленький кип’ятильник в миску. Коли масло починало бурліти, кидали ці м'якуші, смажили і потім їли. Це був страшний сморід. У мене зник тоді апетит і надалі його не маю. Коли чоловік готує для себе, вмикає витяжку і закриває двері. Досі не переношу цього запаху масла.

Я читала, що вас ув'язнили разом із злочинницями. Росіяни свідомо використовують такі методи, щоб залякувати і нищити людей?

Це називається «уработка». Так, мене тримали весь час зі злочинницями. Від свого адвоката дізналася, що така була вказівка слідчого, щоб мене не переводили. Там були камери трохи менші за кількістю людей і з іншим складом. Навіть якщо це були кримінальниці, то якісь аферистки, або бюджетниці, що крали. В камері «18-10», де я знаходилася, були дуже страшні історії.

Це були вбивці?

Лєра, котра пішла на день народження і підсмажила свого колишнього коханця, і з'їла його з новим коханцем. Молода дівчина, котра вбила батьків разом зі своїм коханцем. На наркотики не вистачало грошей, а чотирирічного брата прокрутила в пральній машині і, звісно, вбила таким чином. Жінка, котра вбила своїх маленьких, чотиримісячних дітей. Жінка, котра вбила свою доньку і зятя. Я була постійно з такими людьми. Інколи здавалося, що ти вже не можеш бути вражена ще якоюсь новою історією. А приводять нову – і ще щось страшніше.

Тобто жінки в камерах ділилися своїми історіями?

Це кримінальна в'язниця, там всі про одну одну знають і вони цього не соромляться. На початку думала, про яких баранів вони постійно кажуть і хизуються цим. Таке враження було, що вони займалися якимось сільгосподарством, якісь отари в них, барани. Виявляється, для них баран – це людина, яку вони вбили.

Була Діана, снайперка. Працювала на боці російській армії. Потім вона почала торгувати зброєю, вивозила в Ростов, до Москви і на цьому попалася. Але в неї більше 20 баранів – це наших людей, котрих вона вбила, воїнів наших. Перші півроку це було психологічно практично неможливо. А потім в цьому просторі ти живеш. Принаймні запитати, хто там в чергу до цієї дирки крайній, бо 20 жінок мають сходити в туалет хоча б декілька разів на день. І це постійна черга, ти примушений терпіти. Була теж Каріна, через декілька місяців в неї виявили туберкульоз. Але вона спала поруч зі мною на одній нарі. Єдине, що в той час мені вже дозволяли, хоча б рушником біля обличчя завішуватися, щоб не дихати одна на одну. Каріна разом зі своєю бандою виглядали якихось невеличких підприємців, їх викрадали і у родичів викуп за них брали. Але одного хлопця вони закатували до смерті. Батько, коли приїхав його шукати, гроші їм почав пропонувати. Вони зрозуміли, що він їх здасть. Ця Каріна плакала, казала, що вони примусили розстріляти спочатку коліна цьому чоловіку, потім руки. Тобто не просто вбити цього батька, а знущаючись вбити, і це робила саме вона. Я в неї запитала, в неї маленький син вдома залишився: «А як ти собі уявляєш, якщо з твоїм сином таке станеться? Ти ж будеш його шукати, щось робити, а над тобою хтось так знущатиметься». «Мене примусили» – сказала. Але вважаю, що якщо людина не захоче, вона цього не зробить.

Як ув'язнені сприйняли вашу історію?

Вони відразу питали яка стаття, тому що це така «прийомка» в камеру. Ти мусиш сказати, яка стаття, звідки ти прийшов. І це відразу почалося цькування, що я укропка [«Укропка» – російськомовний неологізм, зневажлива назва українців – ред.].

Але ж вони всі самі українки, так?

Не всі, там були декілька росіянок, котрі приїхали з Росії. Дякуючи адвокату, він підказав моїй сестрі, що треба класти в передачки цигарки. Я сама не палила, але не всі там отримували передачки. Був такий «общак» в камері. Цей «общак» поповнювався, дякуючи мені. З часом вони мене вже почали сприймати. А потім ми з ними намагалися розмовляти.

Я їм розповідала, чому я така проукраїнська, чому маю такі погляди, чому вони не праві. Ми просто розмовляли, без крику. Хоча вони намагалися інколи мене вивести з себе і провокувати. Розуміла, якщо піддамся, почну кричати, то ми будемо з ними на одному рівні. Вони не розуміли, чому я така, не матюкаюся, не кричу, впевнена в собі, не підлаштовуюсь під них. У мене була своя позиція і вони цю позицію врешті-решт прийняли. Я для них стала «уперта укропка», що з нею немає сенсу сперечатися. Це було трохи смішно, але давало мені певну позицію.

Тобто ці цигарки вам давали більше можливостей, наприклад, трішки кращу їжу?

Їжа була для всіх однакова. Але можна було присилати передачки. Було дуже багато обмежень, якщо надсилали більшу кількість дозволеного, то рідні мали сплатити за це додаткові гроші. Наприклад, не можна було молочного, кефіра, ковбас варених, сосисок.

Якось я захворіла, мені дуже було погано, я просто лежала. Навіть оці жінки кілька разів кликали фельдшера. Але ніхто не приходив. Потім, мабуть, мені вже настільки погано стало, що я втрачала свідомість і вони підняли невеличкий бунт. Прийшов фельдшер, сказав, що в нього взагалі нічого немає з ліків. Єдине, зробив мені укол, навіть не знаю з чого. Мені так хотілося холодного, це було літо, гаряче дуже сильно. Я мріяла про холодний кефір і мені здавалося, що якщо я зараз його отримаю, то буду жити.

Я не знаю, яким чином це відчула моя сестра. Мені прийшла невеличка передачка, термопакет, в ньому були дві заморожені маленькі пляшки води і два пакети цього холодного кефіру. Я знаю, що вона сплатила за те, щоб мені це передати п'ятсот рублів. На той час це було більше 200 гривень [тоді кефір коштував близько 15 гривень, тобто в шість разів менше – прим. ред. ]. Можливо, це таке вже уявлення, але мені здалося, що це мене в якійсь мірі тоді врятувало.

Ваш чоловік також виїхав з окупації?

Так, чоловіка не було, коли мене заарештували. Він повернувся на декілька днів, але потім його попередили, що він вже через Маріуполь виїхати не може, там все заблоковано, і буквально його мали вже за декілька годин заарештувати. Тоді виїхав через Луганськ, через Росію, дуже важкий шлях пройшов, але вдалося врятуватися.

Чи знали ви про інших людей, засуджених за політичні справи у цій в'язниці?

Так, наприклад, вивозять на етап [перевезення в'язнів – прим. ред.] і тебе тримають інколи там, де нікого немає, інколи тримають, де 5-6 жінок дуже тісно стоять. Але не завжди ці жінки політичні, інколи вони з інших камер, кримінальниці. Ти у них питаєш, у вас там є укропи? Вони – так є. Хто? І от так ти спілкуєшся, дізнаєшся, що там є Марина, а там Юля.

Ви знали цих жінок до цього?

Ні, там так знайомишся. Питаєш, з якої камери, наприклад, 18-03. І вже намагаєшся потім передати або записочку, або на свята якийсь пакуночок, пару ложок кави, декілька цукерочок, щоб підтримувати дівчат. Записки передавали доволі часто одна одній. Там нічого такого, слова підтримки, або дізнатися, чого возили до слідчого, чи як справи, чи які проблеми.

З ваших інтерв'ю я знаю, що ви зараз боретеся за кількох жінок.

Я борюся за багатьох жінок, але привертаю увагу особливо до тих, які там знаходяться з 2019 року. Це жінки, яких особисто знаю, або ті, про яких чула, коли була у в’язниці. Це Наталка Власова з 2019 року, досі знаходиться там. Нещодавно в Ростові вона була засуджена до 18 років. Вона також була на «Ізоляції». Я знаю, як над нею знущалися. Це реальний жах. Вона молода, тендітна дуже дівчина. Вдома в неї була тоді 4-річна дитина. Зараз її донечці Юлії 9 років.

Світлана Головань. Вона з Новоазовська. Її зарештували за декілька місяців до мене. Я не чула про це. Це було дуже тихо. У Світлани було тоді двоє донечок. Молодшій було чотири роки, а старшій сім. Світлана досі там. Їй дали 10,5 років за вироком суду. Її вже вивезли в колонію в с. Сніжне в Донецькій області. Там рабський труд.
 
Світлана Довгаль. Я її не бачила. З 2019 року там. Вона хвора на діабет і не отримує жодної медичної допомоги. Якісь ліки інколи її старенька мама передає. Ці жінки в страшному стані. Вони 6,5 років знаходяться в нелюдських умовах. Сподіваюся, що вони будуть звільнені.

Що можна робити?

Говорити. Доносити інформацію. Вимагати. Говорити, що ми знаємо, що Росія незаконно утримує цивільних жінок. Ми знаємо, в яких вони умовах. Ми знаємо, що їм не надається медична допомога, що їм заборонено листування, спілкування з рідними, побачення з рідними. Що їх катують. Що це просто зараз відбувається. І передавати ці знання іншим. Вимагати від Росії, від тих, хто з нею спілкується і від тих, хто каже про переговори.

Переговори будуть. Ми розуміємо, будь-яка війна закінчується цим. Але зараз ці люди мають бути звільнені. Немає підстави їх там тримати. Якщо ви хочете миру, покажіть це.

Ви були в Нюрнберзі, в знаменитій залі №600, де проходили судові процеси над нацистами. Як ви себе там почували?

Федеральне агентство з політичної освіти в Берліні запросило мене взяти участь у конгресі під назвою «Living Humanity War crimes, universal rights, and the future of justice» в Нюрнберзі, в історичній залі суду, де судили нацистів. Мені здавалося, що ця зала мала бути такою величезною. В моєму уявленні та подія, котра там відбувалася, має таке величезне значення в історії і така маленька зала. Я була здивована. Нас повели також на екскурсію в підвал. Там тримали перед тим, як заводили в залу суду злочинців. Там досі діє в'язниця.

Я була шокована. Я не зрозуміла, що це підвал в'язниці, тому що там не було цього страшного тюремного запаху, який є в Донецькій тюрмі. Там було чисто і в цій невеличкій камері очікування стояв унітаз. Була раковина з водою, було де сісти. Там було цивілізовано. У всіх тюрмах світу має бути цивілізоване приміщення, де люди утримуються. Бо якщо людей утримують в таких скотських умовах, то з єдиною причиною і з єдиною метою – зробити з них скот. Я зробила тоді перфоменс невеликий. В мене була фотокопія постанови Верховного так званого суду ДНР з підписами судді Лєбєдєвої, в котрій вона написала, що у зв'язку з тим, що зараз в так званому ДНР мараторій на смертну кару для жінок, то в розумінні цього суду і в розумінні цієї судді вони не можуть мене стратити. Шпигунство передбачає страту, тож вони просто не будуть зараз розглядати мою справу. Можливо, передадуть справу в Ворошиловський суд і можливо, там щось придумають. Але сама оця фраза, що вони зараз не можуть мене стратити, мені просто дали почитати в «кормушку» в камері і забрали.
 
Я не знала, чи, наприклад, до ранку цей мораторій не знімуть. І що, мене стратять? За що? Я взяла, розірвала цей листок в цій Нюрнберзькій залі №600 і показала на відео прізвище цієї судді, назвала його вголос – Лебедєва з її підписом, печаткою. Я сказала, що ця Лебедєва мусить бути на цій лаві підсудних. І тут мусить бути той, хто її призначив. А її призначало керівництво Російської Федерації.

Вона разом з цим керівництвом має тут сидіти. Тому що вона робила незаконні вчинки щодо цивільного населення України. І якщо я не дочекаюся цього суду, такий символічний суд я для себе зробила. Хай її родичі, батьки, правнуки, внуки знають, що вона робила.

Чи ми зможемо покарати усіх російських злочинців?

Ми не можемо їх покарати. Їх має покарати суд. Я хочу, щоб це було законно. Хочу, щоб вони мали свої вироки. Якщо закон вирішить, що вони мають бути амністовані, або помилувані, хочу побачити на підставі чого цей вирок був винесений.

Ваші свідчення включені до рапорту польської військової кореспондентки та волонтерки Моніки Андрушівської «Нравится, не нравится, терпи, моя красавица – Непокарані злочини: сексуальне насильство над українськими жінками російськими окупаційними військами». Чи було складно говорити про свій досвід?

Мені було це не складно робити, тому що робила це не для себе. І більшою мірою говорю не про себе. Я говорю про тих, хто досі там. Я вважала, що якщо буду говорити, то завтра вже щось зміниться, почнуть відпускати дівчат. Але я більше двох років на свободі і бачу дуже поодинокі випадки, коли дівчат відпускають. Можливо 10 за ці два роки. А там тисячі.
 

Понад 16 тисяч цивільних перебувають надалі в російській неволі.

І це неправильно. І я буду говорити, розповсюджувати цю інформацію, тому що це єдина для нас можливість, що ми можемо робити. Це єдиний наш засіб допомогти досягнути справедливості. Допомогти врятувати тих дівчат.

Як голова організації «Нумо, сестри!» ви були номіновані на премію «Портрети сестринства» (Sestry.eu) 4 березня у Варшаві. Нагорода об'єднала 6 видатних українських та 6 польських жінок, які боряться за справедливість, демократичні та гуманістичні цінності. Ви проводите тренінги про те, як спілкуватися з жертвами сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом [СНПК]. Що ви пояснюєте людям, які працюватимуть з постраждалими?
Пережившими. Мені дуже важливо донести, що ці люди, незважаючи на все, що вони перенесли, незламні. Ми не маємо бути занадто жалісними до них, а відноситися з повагою. Ніколи не казати, що «я розумію, що ти пережила». Я не розуміла, що мала пережити. І навіть зараз не можу розуміти повною мірою, що переживають дівчата, які 6,5 років не бачать своїх дітей. Вони назавжди втратили цю можливість бачити, як зростають їх діти. От просто назавжди. Цього ніхто в житті не поверне.

Я мала можливість почути голос однієї з таких жінок, котра зараз в полоні. І я не мала права їй сказати, що все повернемо, все налагодимо. Ні. Я сказала, що ми будемо все створювати заново. Я не даю якихось обіцянок або зайвих надій, що це завтра забудеться, все буде добре. Ні. Воно не забудуться. Не завтра, ніколи. І так як було вже ніколи не буде. Але ми маємо робити щось нове. З урахуванням того страшного досвіду. З урахуванням тих змін, які в людині відбулися. З великою повагою до цієї людини і з розумінням, що ми маємо дати людині вибір. Говорити сьогодні, не говорити. Свідчити, не свідчити. Бути наодинці або бути разом з кимось. Просто встати і зараз піти погуляти або розмовляти далі.  

березень 2025