Мистецтво та феміністична солідарність під час війни  Що лишається, коли зникає впевненість у майбутньому?

Чи може бути хоч якийсь сенс у руйнуванні? Це питання щодня постає в Україні наново. Відповіді на нього 19 українських мисткинь на резиденції в Саксонії-Ангальт не знайшли – але натомість задокументували інше: мистецтво може стати формою опори та самоствердження у світі, що розпадається на очах.

В один із днів після чергової масованої російської атаки я зустрічаюся в Києві з трьома українськими мисткинями: Дзвінкою Пінчук, Каріною Синицею та Марією Матяшовою. Росія запустила по Київщині 352 дрони, 11 балістичних і 5 крилатих ракет, найбільше постраждав Київ. Дев’ятеро людей загинуло, понад 30 отримали важкі поранення. Це лише один із багатьох подібних днів у Києві за останні три з половиною роки.

Ця війна триває вже довго, дуже довго. Дзвінка, Каріна і Марія обіймаються, коротко обмінюються враженнями про ніч. «Я прокинулася від того, що мене кусали комарі», – каже Каріна. «Тільки тоді я зрозуміла, що знову летять ракети, і більше не могла заснути.»

Ми сидимо в затишному зеленому дворику кафе в центрі міста. Як для червня, вечір трохи прохолодний, але все одно приємний. Час від часу дзижчать комарі. А так – тихо.

Дзвінка, Каріна та Марія кілька місяців тому взяли участь у резиденції Martin Roth Initiative у місті Цайц (Саксонія-Ангальт) разом ще з 16 українськими мисткинями. Після кількамісячної онлайн-частини програми — із сесіями, присвяченими знайомству, самоусвідомленню, художній теорії та практиці — вони зустрілися наживо у безпечному місці, далеко від війни вдома. Там вони мали змогу повністю зосередитися на своїх проєктах, отримати відгуки одна від одної та відрефлексувати власний досвід. Результатом цього часу стала публікація «Віднайдене у втратах», або ж, якщо перекласти англійську назву буквально — «Сенс після втрати» (Meaning after loss).  

Війна ближче, ніж здається

Чи справді є хоч якийсь сенс у всіх цих втратах, залишається відкритим питанням, яке тут, в Україні, доводиться ставити собі щодня. Марія Матяшова розповідає про стан гойдалки: «Ти вкотре втрачаєш сенс, зокрема у творенні мистецтва під час війни, а потім знову його шукаєш і віднаходиш». Її проєкт у Цайці безпосередньо пов’язаний із досвідом резиденції.

«Вже одразу, дорогою з вокзалу, мою увагу привертають ОСБ-плити у вікнах будинків вздовж вулиці. Вони тут всюди: є чисті, немов щойно встановлені, є старі, потеговані графіті, заклеєні поодинокими вицвілими афішами міських подій, а є зовсім зношені, закопчені пилом, немов від горіння», — документує Марія у своєму проєкті. Те, що в Німеччині слугує засобом захисту для покинутих і напівзруйнованих будинків, нагадує їй, як люди в Україні забивають вікна після пошкоджень від атак. І в інших місцях Цайц для Марії виглядає так, ніби тут йде війна.

«О 01:20 я чую вибух. Моє тіло впізнає його швидше за свідомість: цей звук миттю опиняється у мене в животі. Сподіваюся, це всього лише щось впало на будівництві. Але тоді чому аж так гучно і так схоже на роботу ППО? І чому вночі? Хто взагалі будує вночі? Вночі запускають ракети і спрямовують дрони. Тоді чому не було повітряної тривоги?» Проєкт Марії дедалі більше показує, що травма війни знаходиться глибоко у тілі та свідомості.

Її проєкт під назвою «А що як нас дурять», що складається з тексту та зображень, пропонує ще багато інших можливостей для інтерпретації. На перший погляд, це ніби параноя теорії змови, що виливається у довгі речення, написані великими літерами: А ЩО ЯК НАС ДУРЯТЬ, І МИ ЖИВЕМО У СВІТІ, ДЕ ВІЙНА ДАВНО СТАЛА НОРМОЮ, АЛЕ МИ ПРО ЦЕ НЕ ЗНАЄМО? Придивившись уважніше, бачиш метафори, які розкривають, що війна набагато ближче, ніж здається. Невизначеність, тривога, які супроводжують таке усвідомлення, знаходять вдалу форму в цьому проєкті.
 

Яке б рішення ти не прийняла — щось втратиш

«Ідея мого проєкту виникла з колективного досвіду. Адже ми спільно досліджували місто і говорили про відчуття себе в ньому. На твори, що створені для певного конкретного місця кажуть ‚site-specific‘. Так і цей проєкт — він для мене Zeitz-specific!», — каже Марія і сміється. Й інші учасниці чули ті нічні вибухи, й інші звернули увагу, що місто виглядає підозріло зруйнованим, покинутим і мілітаризованим. Коли Дзвінка гуляла містом зі своєю дочкою, та запитала: «А тут теж була війна?»

Для самої Дзвінки спочатку це був складний момент. Як військова кореспондентка, вона багато буває на сході України. Під час резиденції в Цайці сподівалася трохи відпочити. Тому коли вперше побачила приміщення старої макаронної фабрики, де проходила резиденція, не була в захваті. «Спочатку мені здалося, що це химерна ідея – вивезти людей з України і поселити на поруйнованій фабриці. Я сподівалася переключитися, а мала відчуття, наче війна мене переслідує.» Але пізніше вона відчула, що насправді ця місцевість виявилася ідеальною для адаптації до нового середовища: можна розслабитися, але не втратити зв'язку з реальністю.

Проєкт Дзвінки «На роздоріжжі у темряві» присвячений материнству та неможливості прийняття правильних рішень під час війни. Авторка починає з речення зі старої казки: «Їхав, їхав, приїжджає на розпуття, аж там стоїть стовп, а на стовпі написано: «Як поїдеш цією дорогою — загинеш, як поїдеш другою — назад не вернешся, а як поїдеш третьою, то з’їсть тебе залізний вовк». Незалежно від того, яке рішення ти приймеш, ти щось втратиш. Так само і на війні.

У лютому 2022 року Дзвінка стояла перед вибором: виїхати, приєднатися до Сил Оборони України або висвітлювати війну. Вона обрала третій варіант, свого роду золоту середину. Але досі не впевнена, чи не було би правильніше вивезти дочку з війни, чи, навпаки, чи не слід бути там, де вирішується майбутнє її країни: на фронті. Дзвінка ділиться відчуттям, що її журналістська й мистецька робота з кожним днем здається їй усе більш марною. Таку тенденцію вона спостерігає і серед її колег: дедалі частіше вони переглядають вакансії бригад.

У візуальній частині проєкту — фотосерія, де материнсько-дитячі сцени показані у різкому світлотіньовому контрасті. Частково видніються лише окремі фрагменти зображення: долоні, яка захисно обіймає дитину, номер телефону, записаний кульковою ручкою на руці доньки. Ці острівці світла ніби співіснують із темрявою, готовою прорватися будь-якої миті. Образи передають розірваність між материнською турботою і усвідомленням постійної небезпеки.
 

Феміністичний аспект резиденції: просто бути собою

З темою материнства працювала й Каріна Синиця у проєкті «Я знаю, що вони бояться моїх рослин», але зовсім по-іншому. Вона зібрала засохлі кімнатні рослини з покинутих квартир. Вони стали частиною спільної квартирної виставки з Дарією Молокоєдовою It’s Love, Darling в Києві. Каріна пише в анотації до свого проєкту: «Хотілося мати виставку в чужій квартирі, у тимчасовому прихистку. Тепер таке життя — своїх квартир майже ні в кого немає, усі десь гостюють, ділять між собою кімнати, постіль, ключі.» Зів’ялі рослини є символом життя, яке зупинилося, метафорою безплідності. Але у Каріниних малюнках вони ніби все ж зберігають можливість нового життя.

Ця суперечність, зазначає Каріна, дуже помітна і в українській арт-спільноті. З одного боку, надзвичайно важко щось створювати, з іншого — ми спостерігаємо розквіт української культури. Митці та мисткині працюють багато і швидко, аж до перепрацювання, каже Каріна.

«Можливо, у стані надмірної продуктивності є певна рятівна вітальність», — каже Марія. Тоді твоя практика стає для тебе синонімом опору: «Звичайно, ти розумієш, що мистецтво не може зупинити війну. Але доки ти залишаєшся продуктивною попри розуміння, що те, що ти робиш, може статись марним, ти ніби перемагаєш руйнування, яке приносить ця війна. Цей процес є опорним, він підносить дух, збирає докупи. І допомагає як мінімум на рівні самозбирання.»

Каріна знаходить джерело натхнення в самому мистецтві. «За останній місяць було декілька таких моментів, коли я відвідувала виставки та кінопокази, де мене охоплювала думка: «Боже, я це бачу. Як хочеться жити, щоби просто це бачити, дивитися на те, що роблять люди, та відчувати». Також цей стан, коли я сама малюю і можу на три години зануритися в абсолютно іншу реальність, інший світ, він дає мені сили. Тільки заради цього можна жити.»

Особливо надихаючим для Марії в Цайці було спостерігати за іншими мисткинями, які працювали над своїми проєктами. «Свідчачи вмотивованість інших художниць, я немов і сама пригадувала як це - прагнути створити щось мистецьке, і так поверталася до себе-мисткині».

Дзвінка, Каріна і Марія розповідають про атмосферу підтримки під час резиденції. «Я зрозуміла, що можу бути собою серед своїх, і для цього не конче щовечора тусити разом із усіма, адже мене і без цього будуть приймати такою, як я є», — каже Дзвінка. Марія також відмічає атмосферу «прийняття різностей». Вона зазначає: «У цій спільноті, яка зібрала мисткинь з різним досвідом, ключовим було те, що фасилітаторки створили атмосферу кооперації, а не конкуренції. Адже коли ти відчуваєш, що тебе приймають і цінують, ти розслабляєшся. Гадаю, саме це зробилю резиденцію такою класною й корисною, направду феміністичною, а не сам лише факт, що ми всі були жінками».
 

Сила в солідарних просторах

Роботи 19 мисткинь, зібрані в публікації «Віднайдене у втратах», створюють надзвичайно різноманітну картину (жіночого) досвіду у російській війні проти України. Кожна з них знайшла свій власний спосіб перекласти пережите на мову мистецтва — чи то за допомогою малюнка, колажу, есе чи фотографії.

Даша Подольцева у малюнках втілює образи зі своїх воєнних жахіть: будинки з розмитими контурами, туманні силуети. «Кишать краби з рук» чи «Велике людське серце б’ють молотком для відбивних» — так звучать її описи. Роботи балансують між сном і травмою, передаючи гнітючу атмосферу кошмару, не вдаючись до банальних ефектів шоку.

Оля Єрємєєва створює мирні галявини, на яких безтурботно відпочивають жіночі постаті — образ безумовної солідарності, далекий від загрози. Натомість Олена Курзель створює темні загадкові світи, в яких на місце людей приходять міфічні істоти, які пережили війну і залишили її позаду. Обидві по-своєму шукають утопічні протилежності повсякденному життю у війні.
  Поліна Петрішина у своїх фотоколажах досліджує власну розщеплену ідентичність: роздроблені частини тіла та уривки спогадів утворюють нове, крихке «я», позначене втратою дому та внутрішньою роздвоєністю. Анна Потьомкіна, у свою чергу, знаходить опору в невеликих ритуалах. З паперу, шишок і сірників вона створює «повсякденну магію», що у своїй простоті стає моментом самоствердження. Є тут і універсальні феміністичні питання: у своєму есе Ірина Бесчетнова ставить під сумнів свою ідентичність як жінки і мисткині, а Єва Алвор досліджує міжгенераційне принесення жіночого тіла в жертву у своїй родині.

Особливо яскраво пошук солідарності проявляється там, де мистецтво стає простором діалогу: Злата Вересняк дає бельгійським акторкам озвучувати досвід українок, приміряти інші ідентичності та випробовувати емпатію. Юлія Данилевська у розмовах з нейровідмінними мисткинями чи тими, хто має психічні розлади, відкриває нам очі на невидимі бар’єри, які існують у світі мистецтва. Ці проєкти показують: солідарність народжується не тільки у спільному переживанні, а й там, де ми активно звертаємося до іншого й наважуємося на нові форми співіснування.
  «Інколи я заздрю іноземним колегам, мисткиням та митцям, яких зустрічаю на резиденціях чи заходах за кордоном. Мені також хотілося б спокійно жити й планувати свої довгострокові проєкти. Я заздрю їхній впевненості: у нас є завтра і післязавтра, і після післязавтра також. Ну коли можна уявити і розпланувати, як проєкт буде розвиватися. У мене такого немає. Не те, щоб я панікую, просто маю певне (актуальне для нашої реальності) катастрофічне мислення, часом думаю: от можливо, завтра ми всі помремо», — ділиться з нами Дзвінка наприкінці розмови. Як журналістка, вона знає, що такі тексти, як той, що я зараз пишу, часто закінчуються «промінчиком надії». Але в її погляді я читаю супротив цьому.

Коли після нашої зустрічі я йду до метро «Лук’янівська» і розглядаю сліди влучання російських ракет, у моїй голові продовжує звучати фраза Дзвінки: «Завтра, післязавтра, після післязавтра». На цю мить я знаю: після нашої розмови я почуваюся краще, ніж того ранку після атаки. Феміністичні простори солідарності дають сили й мені. А чи буде знову атака сьогодні вночі чи завтра — цього я ще не знаю.​​​​​​​

липень 2025