Репортаж з Південно-Східної Азії  Бiрманський день

Спочатку теорія, потім – практика. Безперечно, ця життєва стратегія завинила немало помилок, проте разом з тим принесла і багато нових знань, отримати які, рухаючись у зворотному напрямку, було б непросто, якщо взагалі можливо. Це репортаж про неочікувану зустріч з однією ритуальною процесією на території південно-східної Азії, конкретніше в М’янмі з її непростою політичною ситуацією.

 

Ще не пробило навіть десяту, а спека надворі вже ставала нестерпною. І хоча здавалося, що небо затягнуте хмарами – можливо навіть ці хмари були справжніми, та от тільки немилосердні промені тропічного сонця пропікали й через білу шкарлупу, що вкривала небо над містом Пхаан. Мене поливав піт, зрештою тут я потіла постійно зранку аж до самого вечора, що може слугувати фізичним доказом непристосованості моєї центральноєвропейської тілесної конституції до місцевого клімату. Мабуть, схоже почувався і Джордж Орвелл. Мабуть, це також була одна з причин, чому британці, зрештою, відмовилися від своїх колонізаторських амбіцій щодо М’янми, залишивши цю країну напризволяще місцевим загарбникам, шкіра яких пристосована до місцевої парні.

У цьому тексті я не збираюся люто сперечатися чи спекулювати про минулі й теперішні порушення свобод, війни та утиски бірманського народу. Цей репортаж – це просто фіксація однієї несподіваної зустрічі, що сталася всередині березня 2017 року – у короткий період часу, коли країну не окупували ані Великобританія, ані Японія, ані воєнна хунта.

По центру поля

По дорозі назад до Пхаану, звідки я зранку вирушила в маленьку велоподорож, я роздумувала про те, скільки скельних буддистських храмів може людина відвідати упродовж трьох місяців, щоб це ще не вважалося збоченням, аж раптом почала розрізняти звуки невідомої музики, що рухалася мені назустріч. Спершу подумала, що це грає радіо, як це часто буває по чеських селах. Проте на рідко розкиданих уздовж дороги стовпах вуличного освітлення гучномовців не було. Я роззиралася навколо, музика гучнішала аж доки не почала грати зовсім поряд, мені назустріч проїхала вантажівка, а за нею ще одна. Обидві машини їхали з відкритими кузовами, вщент напхані музичною апаратурою. Я не вірила своїм очам! По тілу полізли мурашки, а в повітрі запахло пригодами – це мов рефлекс Павлова всіх прихильників фрі-техно музики. Я ще кілька разів озирнулася, не ймучи собі віри: на синій вантажівці поміж колонок в ритм музики погойдувалося кілька розтанцьованих чоловіків з індійськими рисами обличчя, услід за машиною їхало кілька мотоциклів, на яких сиділи ще інші чоловіки, які в ритм модальних тонів здіймали руки вгору до раптово блакитного неба. Я інстинктивно розвернула велосипед і попрямувала вслід за автомобільною колоною, перемагаючи в собі відчуття неприналежності до цієї ситуації.

З великої дороги ми з’їхали на меншу, а потім на ще меншу. Я намагалася запам’ятовувати дорогу, хоча дійство навколо поглинало майже всю мою увагу. Невдовзі ми знову повернули, всі збавили швидкість, ми повільно торохтіли по польовій дорозі, а коли їхати далі стало майже неможливо, процесія розділилася. Одна вантажівка поїхала в поле, інша зупинилася, за нею зупинилися мотоцикли, а за ними і я. Індійці (тепер я вже майже остаточно впевнилася, що це були не бірманці) позістрибували з машин і почали організовувати перехід кудись далі. Я злізла з велосипеду й дивилася, що ж буде відбуватися далі, намагаючись зрозуміти, чи можу я залишитися, чи маю тихенько щезнути. Один з присутніх чоловіків спіймав мій розгублений погляд, посміхнувся мені, легенько кивнув головою і рукою дав знак, щоб я йшла за рештою процесії вздовж потічка. Я кивнула у відповідь й зробила крок вперед у магічний простір незнайомого царства в задзеркаллі, ніби дитина, яка від усього приходить у захват і ставить нескінченні рої уточнюючих запитань.

Віра, Магія, Ритуал

Я прийшла на місце, де поступово збиралися люди. Святково одягнена дитина в дівчачому одязі запропонувала мені лаймовий лимонад в пластиковому стаканчику, навколо вантажівки з апаратурою моталися малі хлопчаки. Навпроти мене стояла зграйка бірманців з фотоапаратами, здавалося, що й вони, хоч і знаходяться у себе вдома, але в цій ситуації опинилися в ролі туристів і все це дійство їм було не набагато зрозуміліше, ніж мені. Окрім мене інших білих людей тут не було, ніколи до цього я ще не опинялася в подібній ситуації. Це вперше я не могла розчинитися в натовпі, щоб не почуватися настільки виразно чужою і недоречною. Варто додати, що ніхто з присутніх жодним чином не дав мені взнаки, що я тут зайва. Для всіх інших я була лиш другорядною частиною дійства, це тільки мені різала очі контрастність мого тіла. Тоді я, звичайно ж, подумала про те, скільком мігрантам, що приїхали до Європи з Близького Сходу, Африки чи країн Латинської Америки, доводиться з цим відчуттям жити та ще й замість тихого прийняття, як у моєму випадку, зустрічатися з (щонайменше вербальною) агресією з боку білої більшості. На щастя, всі подальші думки включно з сумнівами щодо моєї доцільності на цьому місці перебило навколишнє дійство.

Посеред натовпу стояло декілька мокрих молодих чоловіків, які, очевидно, щойно викупалися в недалекому струмку, вони були без одягу, тільки з прикритими геніталіями. Було їм років по п’ятнадцять, не більше. До першого мокрого молодика підійшло кілька інших чоловіків, один із них почав дуже екзальтовано йому щось розповідати, активно допомагаючи собі жестами. Мокре тіло почало трястися. Молодик упав у транс, і хоч поки що він ще тримався на ногах, поряд з ним з’явилося двоє інших чоловіків, які слідкували за тим, щоб він не упав, і які б підхопили його попід руки, якби він таки почав падати. Той, хто вів весь ритуал – провідник, шаман, відьмак чи я там знаю, як він себе в цих широтах називає – по черзі підходив до треморних тіл, діставав у них з рота язик і проколював його наскрізь, інструмент залишав стриміти в тілі. Іншим шипом він проколював обидві щоки й так само залишав стирчати у рані.

Цей ритуал поступово повторився у всіх мокрих; деякі з них тряслися більше, деякі менше, але ніхто не видав ані звуку й жодним іншим чином не дав знати, що йому боляче. Напруга поступово розсіювалася, атмосфера змінилася, серйозність ситуації поступово понижалася й випробування плавно перетікало в свято. Люди з натовпу простягали руки до голих і проколотих чоловіків й розмальовували їхні тіла в жовтий колір, поверх якого потім малювали чорні плями. Коло глядачів навколо них поступово розійшлося, тож я могла сісти трохи далі й спостерігати, як люди прикрашали голови молодиків «коронами» з квітів і блискіток, тоді як інші руки впинали їм в шкіру на спині гачки, подібні до рибальських, і зав’язували на них червоні бантики.

Скажи мені, звідки ти

Я сиділа на траві, розуміючи, що опинилася в самому розпалі якогось магічного дійства, яке я не можу й не хочу раціонально осягнути. Повністю віддавшись спільному проживанню емоцій, я відчувала, як мені накочуються сльози на очі, коли помітила, що прямо навпроти мене стоїть стара індійська жінка й розмовляє з чоловіком по своєму правому боці. Я не розуміла ні що говорить ця жінка, ні що кажуть всі інші, проте чомусь я була абсолютно впевнена, що мова йде про мене. Жінка, очевидно, відчула мою цікавість і поглянула на мене. Її зморшкувате обличчя було серйозним і гордим, в неї була рівна розпрямлена спина й довга спідниця з різнокольорової тканини. Вона стояла метрів за двадцять від мене й дивилася мені просто у вічі. Жінка піднесла руку до носу й показала на мене, я зрозуміла, що вона має на увазі золоте кільце, через яке мій дідусь говорив, що я схожа на корову. Вона кивнула й зробила рукою жест, який мав означати, що я їй подобаюся, очевидно, вона хотіла дати взнаки, що ставиться до мене приязно. Після цього жінка піднесла руку до вуха й постукала по ньому. Я ствердно кивнула у відповідь, мене сюди привела музика. Вона продовжувала далі, жестом показала газування на мотоциклі, але я покрутила головою й спробувала зобразити їзду на велосипеді, вона кивнула, що розуміє. Потім старенька поглянула на небо – так, я прилетіла сюди по небі. Ти тут сама? Сама. Візьми собі лимонад – дякую, у мене вже є. Наша розмова перервалася, її перервав мій раптовий приступ страху через наближення сутінок і далеку дорогу додому по дорозі з рідко розставленими вуличними ліхтарями. Або ж ми з жінкою просто обмінялися найважливішим на той момент, цього я вже ніколи не дізнаюся.

Я попрощалася і тремтячими руками вивела велосипед назад на дорогу. Мені пощастило – через кілька метрів біля мене зупинилася маленька вантажівка. Водій ні хвилини не вагаючись завантажив у кузов мене і мій велосипед, за що я йому була дуже вдячна – без нього я б до темряви повернутися додому не встигла.

Відсутність Бога, надмір богинь

Повернувшись назад у Європу, я намагалася знайти пояснення своєму емпіричному досвіду й відтак дізналася, що швидше за все це було свято тамільських індуїстів під назвою Тайпусам, яким відзначають перемогу бога війни Муруґана над демоном Сурападманом. І хоч дати дещо розходилися, проте описи цього свята збігалися з тим, що пережила я. У спогадах мої тодішні відчуття неприналежності повністю вивітрилися, як, зрештою, поступово зі спогадів вивітрюються всі інші почуття. Залишилися лише образи та їх пізніша раціональна каталогізація.

Дивлячись на сучасну Європу, де постійно відсутнього Бога замінили богині, які в мілких водах інтернету пропонують за немалі гроші спіритуальні коктейлі для всіх, хто прагне швидкого полегшення для душі, я часто пригадую цю зустріч, відчуваючи при цьому те, що я сама для себе називаю любов’ю. Я пригадую, як початкова серйозність ситуації поєднувалася з пізнішим святкуванням, пригадую біль і полегшення, цілісність обряду, його тілесність, дітей, і музику, і найголовніше – ту саму горду жінку з розпрямленими плечами, нашу тиху розмову. Ніколи до ані після цього я не переживала нічого настільки магічного. Мабуть, це все тому, що все, що між нами відбулося, було навдивовижу людське.

Покладатися лише на власне вміння рухатися обережно й з повагою до неторканої землі – це складне завдання. Набагато простіше побудувати міцну структуру й триматися за неї, не робити непередбачуваних кроків. Навіть якби це була правда, і нам довелося б забути про магію і разом пройти весь процес нормалізації, аби тільки переступити нарешті через свої ж пастки, сподіваймося, бажання свободи все одно нас зрештою виведе назовні – на відкритий простір, на галявину під чистим небом, де є місце для різноманіття і для випадковостей, які приносять неочікуваних союзників.
 

вересень 2025