Есе про магію в постмодерному світі  Народні чаклування в епоху антропоцену

Якось однієї ночі під зоряним небом у лісі біля Праги до мене в свічку залетів шершень. Нервове дзижчання різало повітря. Полум’я різко замиготіло, зашипіло й поглинуло шершня, який, помираючи, погасив собою вбивчий вогонь. Скручене тільце шершня стало восковою мумією. Так почалася таємнича історія, пов’язана з двома іншими предметами: це була слов’янська ритуальна лялька, яку хтось поклав під скелею, і тарілка, розбита на дві досконало рівні половинки. У цій оповіді я запрошую вас до діалогу з природними силами та знайомства з давніми культурами, які з ними тісно пов’язані.

Шершень

Малий шершневий Ікар подарував мені свій зір. З тисячею нових лінз переді мною відкрилася зовсім інша перспектива. Нарешті я побачила, наскільки загубленим виглядає людство в своєму ледь помітному русі. У божевільному ритмі вальсу на балу для недоумків ми мчимо в саме серце пожежі, підкидаючи в неї різні викопні палива – і все це заради якогось «розвитку». Я побачила неймовірну кількість зла й жадібності, яким ми дозволяємо процвітати, і мною заволоділа страшенна журба. Я запитала в шершнички: «Що я з цим можу зробити?» – «Бззз», – відповіла вона, намагаючись сказати, що сила ховається в історіях, які ми розповідаємо про те, хто ми такі й на що здатні. До теперішнього стану нас довели казки, у яких світ – матеріальний, біологія – механічна, а природа – ієрархічна. І саме зараз, на іншому кінці Європи, розігрується сюжет, який перевертає ці уявлення з ніг на голову.

Боротьба України проти російського імперіалізму була б неможливою без історії про національну ідентичність. Українське народне мистецтво не тісниться за ґратами минулого, а слугує бездонним креативним джерелом натхнення при створенні унікального культурного продукту, що відображає реалії сьогодення. Вулицями Львова прогулюються люди в сучасних вишиванках. Поспішаючи на автобус по дорозі на роботу, вони гордо несуть на своїх грудях вишиті геометричні символи-обереги, що символізують кругообіг життя, плідність і єдність. На вечірках в центрі міста люди вчаться виготовляти мотанки, традиційні ляльки-обереги. Зачаровано-журливі співи проникають у сучасні радіо-хіти, від яких іде мороз по шкірі.
Оксана Кісь, завідувачка відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України, зазначає у своїй статті «Бойові відьми і войовничі мотанки: нові смисли старих традицій в контексті російсько-української війни», що популяризація народних талісманів і відьмацьких бойових архетипів слугує сильною емоційною опорою для українського народу в часи війни. Українська мисткиня й активістка Дар’я Лук’яненко, яка зараз працює в Чехії, в інтерв’ю для цієї статті наголошує на хитромудрому поєднанні відьмацтва, неоязичництва й активізму в сучасній українській культурі. «Розвиваючи далі цю ідею, можемо вважати деякі протестні кричалки чи транспаранти продовженням відьомської традиції. От візьмімо, наприклад, одне з найпопулярніших гасел We will rave on Putin’s grave (у пер. «Ми влаштуємо рейв на могилі Путіна»). Ну хіба воно не звучить як прокляття?» Один з жіночих підрозділів в лавах української армії навіть називається іменем відомих чародійниць – «Конотопські відьми». Проте і в Чехії є свої легендарні чародійки та знахарки, слава яких не минула безслідно.

Чеські «конотопські відьми», найвідоміші практикантки народного чародійництва на цій території, – це житковські богині, які нібито вже давно вимерли, а з ними загинула й чеська традиція природного чарування. «У сучасному світі для них все одно не було місця», – пише журналіст і фольклорист Їржі Їлік у своїй книзі «Житковські чари». Але можливо все якраз навпаки – і в нашому світі богині потрібніші, ніж будь-коли досі. Збагативши нашу спільну ідентичність таємничою й чарівною народною мудрістю наших предків, які жили в гармонії з природою, ми б змогли віднайти шлях до людяності, дикості й поетичності буття як опозиції до домінуючого наративу старої сумної казки про плаский механічний та ієрархічний світ. Це б дозволило нам віднайти внутрішній смисл, який би зміг нас поєднати й підсилити в найбільш темні часи, як ми це бачимо зараз в Україні.

Лялька

Наступного дня на світанку в лісі біля Праги я йшла вздовж струмка по вузькій ущелині, з усіх боків оточеної скелями. З однією печери на мене вигулькнула мотанка. Вона була волога й брудна, мабуть, лежала там вже давно. Я приклала її до вуха й почула стукіт її м’якого серденька – тук-тук, тук-тук. Я поклала ляльку назад, відчуваючи, що в неї є своє призначене місце. Після нашої зустрічі я почала зустрічати дорогою інші сліди ритуалу: вівтарі з рогами, галявини, обкладені по периметру камінням, куполи березових гілок, попіл і кістки. Здавалося, що нарешті я побачила світ, який довго лишався для мене схованим – розлога екосистема рослин, тварин, грибів і народних чарів.

Мені кортіло дізнатися, чи в цього втаємниченого світу й досі є свої живі адепти, тож я почала шукати, хто б мені міг порадити. Мотанки – це традиційний народний виріб і на чеських територіях, підтвердила мені Даніела Дуфкова, власниця «Першого магазину чар» у Празі. Ми використовуємо цих ляльок для захисту, проте також їх можна розмістити в певному місці, щоб комусь щось показати чи чогось навчити. У Чехії для них немає спеціальної назви, вони не є частиною конкретної традиції. Уздовж струмка в ущелині біля невеликого містечка на річці Бероунка можна подеколи зустріти розкидані мотанки разом з вівтарями та іншими ритуальними спорудами. Пані Дуфкова, аніскільки не дивуючись, підтверджує, що в Чехії досі є люди, які практикують різні традиції народного чародійництва. Хоч популярні трактування сучасної чеської культури і стверджують протилежне.

Архетип бабусі, що лікує травами, досі живе в чеській культурі, але зараз вже здебільшого як казкової істоти, а не живої людини. Проте, якщо ви зайдете на головну площу вже згаданого містечка Ржевніце на річці Бероунці й запитаєте в людей, то з подивом дізнаєтеся, що багато-хто з них таку бабусю-цілительку знає особисто.

Даґмар Ваньова удень працює в аптеці, а у свій вільний час збирає в лісі лікарські рослини й виготовляє з них різні чаї, мазі й настоянки, також організовує пізнавальні походи в ліс. Місцеві звертаються до неї з хворобами, а вона їх лікує своїми травами. Пані Ваньова відчуває глибокий зв’язок з регіоном Білих Карпат, де вона зблизилася з сучасними житковськими богинями: за її словами, жінки в цій області досі займаються знахарством. Вона з гордістю показує свій національний костюм з села Житкова, а набуті знання поступово передає внучкам, намагаючись залишити після себе послідовниць, як це до сьогодні роблять жінки в Житковій.

Пані Даґмар шанує багатьох богів – весь кельтський і слов’янський пантеон, Найсвятішу Трійцю і Матінку-Природу. Вона сильно вірить в цінності смиренності й покори, підкоряється надприроднім силам. Під час однією з прогулянок по лісу жінка розповідає, як на неї дивляться рослини. «Що ти шукаєш? Збирай мене. Ану ж бо, швиденько!», – імітує вона їхні настирні покрикування своїм грайливим голосом лісового гнома. Далі розповідає, що останнім часом з нею стали розмовляти й отруйні рослини. «Нещодавно я зібрала насіння беладони й тепер не знаю, що з ним далі робити». Але далі Даґмар додає, що їй і не треба цього розуміти. «Таємниця – це частина життя».

За її словами, народне знахарство ніколи не зникало з чеського села – просто зараз воно навмисне тримається в тіні. «Мені здається, що вони ховаються, щоб зберегти свої нерви, кому б хотілося протистояти нападкам … величезної фармакологічної індустрії. Там замішано надто багато грошей». Знахарство ж, за її словами, користується протилежною логікою. Воно вчить людину використовувати те, що природа пропонує абсолютно безкоштовно. І хоч Даґмар з недовірою ставиться до фармацевтичної промисловості, проте академічну науку всіляко підтримує. Вона проти поширення даних про лікувальні рослини, які не мають під собою наукових підтверджень. Цілителька хоч і дослухається до власної інтуїції, коли працює з травами, проте згодом обов’язково все перевіряє і лабораторно.
Даґмар вбачає у народному знахарстві шлях до переходу на природній ритм життя, коли людина дослухається до свого тіла, душі та природи. «Народне знахарство – це оприсутнення і оприсутнення, яке, знову ж таки, пов’язане з душею. Бути свідомим — означає бути одухотвореним. Це означає, що душі людини стало краще».

Приклад пані Даґмар чудово демонструє, наскільки складно вписати сучасних бабусь-цілительок в сучасний світ. Незважаючи на безумовну правоту й позачасовість її думок, не можна не помітити певної обмеженості її погляду на світ. До прикладу, причини кліматичної кризи вона пояснює неуважністю людини до природи. «Зараз потрібно лікувати душі людей, а не природу. Природі наше лікування не потрібно. Це самостійний організм, який вміє суворо карати», – застерігає пані Даґмар перед гординею людей, які впевнені, що потрібні природі. Разом з тим, за філософськими роздумами пані Даґмар про кліматичну кризу ховається також переконання, що люди не здатні нашкодити Матінці-Природі. Вона вірить, що в сучасному світі ми використовуємо менше вугілля, тож це означає, що ми на правильному шляху. На прикладі Даґмар можна побачити, що бездумне застосування народної мудрості в сучасному, швидко мінливому світі часом може мати згубні наслідки.

Думки бабусі-знахарки, звісно ж, важливі й зараз, проте потрібно вчитися розрізняти, що з доробку народної мудрості буде актуальним завжди, а що має лишитися в підручниках історії. «Зараз найгарніша пора року – весна. Природа зараз «у колі» року, у божому весіллі, коли все цвіте, радіє, пишається, скоро почне плодоносити. Вийдіть з міста. Ідіть геть від машин, вийдіть з своїх домівок. Зануртеся в цю красу. Повчіться у природи, сховайтеся в її обіймах, ваша душа вам подякує». Пані Даґмар наголошує, що чари природи не ховаються в глибоких філософських роздумах. Ми можемо знайти заземлення і глибокі смисли в практичних речах. Вона радить нарвати кропиви, зробити песто з ведмежого часнику, нарвати квітів кульбаби на мед й підготуватися до цвітіння липи. «Липа – це наше чеське національне дерево, вона вміє додавати сили».

Тарілка

На третій день я купила тарілку. На одній свічці я викарбувала символ народу й природи, а на іншій – жадібності й домінування. Свічки я зв’язала докупи й підпалила. Віск капає – кап, кап, кап, вогники ніжно підтанцьовують, аж доки не перегорає мотузка, що свічки поєднує. Тарілку я загорнула в платок і взяла з собою на площу. Там ми з друзями слухали пісні, їли принесені булочки й канапки, пили лимонад, пиво і вино. Ми танцювали, розмовляли, співали й плакали. Ми створили навколо себе такий світ, яким ми хочемо його бачити: грайливим, уважним і таємничим. Я кинула тарілку на землю й вона розбилася на бруківці на дві досконало рівні половини.

Подібно до цієї тарілки часом і активізм розбивається на реальність і вигадку. На цій тонкій межі працює колектив Jezevky. Їжачиха Лена, борсук Радован чи ведмідь Бурчун – це лиш деякі з низки казкових героїв, чиї історії переповідає колектив активістів Jezevky. Кожна з тваринок репрезентує певну групу людей, на життя яких так чи інакше впливає недоступність власного житла, проте архетипізація героїв не зменшує їх глибини. Історії героїв автори пишуть як з повагою до реальних ситуацій, які намагаються зобразити, так і до уявного світу, який самі ж створюють. Творчість супроводжує всі їхні проєкти – на їхніх подіях часто можна зустріти й рицарів, драконів, чарівників, не обходиться і без поєдинків та проклять. Таким чином колектив намагається більш комплексно розповідати про проблеми в суспільстві, проти яких виступають його члени. Цим самим вони руйнують стереотипні уявлення про можливі форми активізму. Колективу з самого початку хотілося займатися активізмом так, щоб він був, по-перше, цікавим, а по-друге, щоб слугував емоційною підтримкою для них самих і для людей, які відвідують їхні події.
Активісти оперують у двох площинах: вони можуть написати лист депутатам з дуже конкретними пропозиціями і водночас вміють зачіпати за більш тендітні й інтуїтивні струни душі під час своїх трансформаційних ритуалів. «Ми шукаємо ніші в системі, в яку ми заходимо ніби якісь садівники й саджаємо там насіннячко, яке потім проростає там, де б системі цього не хотілося», – описує Жофія Гобзікова, співзасновниця колективу, процес культивації «життєздатного простору» в непривітному місті. Колективні ритуали, які Jezevky проводять у публічному просторі, вона вважає можливістю прожити злість і біль, встановити зв’язок з громадою і попіклуватися один про одного. На всіх таких подіях вона говорить, що «встановлює контакт з вищими силами». За її словами, демонстрації таким чином перетворюються на колективні молитви, які оприсутнюють наш спільний біль.

Події, які організовують Jezevky, можна прирівняти до неонародних фольклорних гулянь таких як Масляна в Розтоках (Костюмована процесія зі співами та танцями, яка щорічно проходить напередодні великоднього посту в місті Розтоки під Прагою – прим. перекл.) чи Винесення Мари на Малій Страні в Празі (Традиційний весняний обряд, учасники якого виготовляють і несуть вулицями опудало Мари, богині смерті та зими, щоб потім урочисто спалити або втопити його у воді – прим. перекл.). Колектив привертає увагу до глобальних проблем приземленим способом, який відображає візуальні й наративні традиції навколишнього світу. Це захоплююче народне дійство з політичним підтекстом. Вони ліплять своїх персонажів з впізнаваних культурних символів, а голос оповідача їхніх казок дуже нагадує голос з казок, які ми слухали дітьми на касетах чи грамофонних платівках. Проте Жофія стверджує, що спеціально вони себе з народною творчістю не ототожнюють. «Я думаю, що це для нас найскладніше. Нам складно будувати відносини з народною культурою, оскільки народна культура дуже часто є частиною націоналістичних тенденцій». Чи буде й надалі народність викликати в чеських прогресивних активістів саме такі конотації? Чи нам вдасться зробити її своєю? Відповідь, можливо, ховається у тому, наскільки успішно нам вдасться переплавити старі історії в нові інструменти протесту – так, як це роблять Jezevky.

Слушна думка бабусі-знахарки Даґмар Ваврової про те, що народні чарування – це про оприсутнення, дуже відгукнулася і Жофії. Вона сама помітила, що ми стали менш чутливими. Вона вірить, що наші сприйняття прокидаються, коли ми дозволяємо собі прожити найбільш неприємні емоції, які приходять з глибоким розумінням навколишнього світу. «Є в цьому певна магія – дозволити собі жити циклічно. Ніби змія, що скидає з себе шкіру, чи птах Фенікс, який згорає, помирає і з його попелу народжується нове пташеня». Жофія вважає циклічність – або ж «коло року», як її називає Даґмар, тобто день і ніч, літо та зиму, – важливим елементом, якщо ми шукаємо відпочинку та інтроспекції в сучасному гамірному світі. Наслідування кола року відповідно до природних циклів, як нас вчить народна мудрість, це невичерпне джерело сили в довгій боротьбі за клімат, рівноправність та гідне життя.

Криза глобального потепління та посилення неліберальних демократій тихенько прокрадаються у наші життя. Про їхню присутність нам в Чехії не нагадують безкінечні тривоги та вибухи, та все ж вони несуть велику загрозу для майбутнього навколишнього світу. В Україні активісти звернулися до сил, корені яких проростають з їхньої культурної ідентичності, а гілки розростаються високо вгору понад смертоносну хмару російського імперіалізму. Народні чаклування дарують їм грайливість, поетичність, креативність і спільноту – тобто зброю, якої завжди бракувало їхньому ворогові. І ми можемо заволодіти цією зброєю. І в нас відбуються таємничі історії, що вплітають нашу культуру в чарівну екосистему природи навколо нас. Мотанки пильнують у лісах, а бабусі-знахарки без зайвого розголосу лікують травами жителів сучасних містечок. На нас чекають довгі діалоги й інтроспекції в процесі розпізнавання того, що саме ми хочемо перейняти від наших предків, а що залишити історії. Дозволити собі жити в поетичному й таємничому світі – це аж ніяк не означає програти боротьбу з дезінформаторами чи відірватися від реальності. Народні чаклування в епоху антропоцену – це свідоме вплітання позачасової мудрості та сучасних умов у нашу культурну ідентичність, яка здатна вистояти перед загрозами нашого часу.

вересень 2025