Ті, хто проводять крізь горе  Українські доули смерті

Після повномасштабного вторгнення в Україні концентрація смерті й горя стала майже нестерпною. Разом із цим з’явилася нова професія — доули смерті, які допомагають людям пройти через горювання та завершити життя гідно.

Сьогодні мамі Ольги мало б виповнитися 68 років. Тож вона купує її улюблені квіти та йде на цвинтар. Жовті айстри кладе біля пам’ятника жінці, чия посмішка на чорно-білому фото чимось схожа на мамину. Реальна могила її мами — за сотні кілометрів від Києва, в окупації на Донеччині. Оля не знає, чи зможе вона колись відвідати її. «Я приходжу на київський цвинтар, де поховані знайомі військові, співаю “Мальви”, плачу — так і горюю», — каже Оля, яка сподівається, що колись після звільнення Донецька зможе прийти на мамину могилу.

Родичі Світлани поховані на кладовищі в Селидовому, маленькому шахтарському містечку, що було окуповане рік тому. Жінка вивезла на Київщину хвору матір та чоловіка. Але мертвих із собою не забереш. «Я підтримую зв’язок із сусідами, які лишилися в місті. Вони розповіли мені, як росіяни танками розбивали могильні плити наших загиблих військових. Що це за люди такі, що воюють із мертвими? Тепер ці поховання вже не відновити», — каже Світлана, яка не сподівається знайти могили близьких навіть після перемоги. Чоловік Валі зник безвісти на Луганщині кілька років тому. Вона розуміє, що він загинув, але не бачила тіла й не ховала близьку людину. «Щоб пройти через це й змиритися, я час від часу пишу йому прощальні листи, як мені порадила доула смерті, в якої я брала сесію», — каже жінка, яка боїться сподіватися на краще.

Війна забирає в українців не лише близьких, дім і території. Вона також забирає традиційні ритуали, право на прощання і горювання — принаймні такими, якими ми їх знали. Тож українцям доводиться вигадувати нові: горювати на відстані, проводити прощання онлайн, створювати віртуальні кладовища та навіть шукати професіоналів, які проведуть через смерть і горе.

Доула смерті. Доула життя

Київ, гомінка кав’ярня в центрі міста. Яскрава й емоційна Дар’я Бондар розповідає про свою незвичну професію — доули смерті. Столики стоять дуже щільно. Тож її чує й іронічний військовий ліворуч, і тихі дівчата праворуч. Я питаю про «план помирання» – документ чимось схожий на неформальний заповіт із сценарієм прощання. Його людина лишає своїм близьким, та по пунктах прописує, яким має бути її похорон, чи хоче вона бути похованою, чи кремованою, чи хоче мати хрест над могилою, чи воліє, щоб її прах розвіяли в пам’ятному місці, та навіть, яка має звучати музика. І тут дівчина праворуч не витримує: підходить до нас, щоб узяти контакти доули і спитати:

— Я чула, що ви говорили. Скажіть, а як часто людина повинна оновлювати свій власний план помирання?
— В Україні? Хоча б раз на пів року — вісім місяців.

Вона бере контакти Дар’ї та каже, що обов’язково напише, бо вже потребує допомоги. Без роботи Дар’я в ці дні не лишається.

«Доула — це людина, яка допомагає зберегти суб’єктність у завершенні життя. Робота доули — бути поруч у нестерпності процесу болю з тим, хто помирає. Бо не завжди близькі люди можуть виконувати цю функцію. Вони можуть сказати: “Та все буде добре”, намагаючись запхати твої почуття назад, бо їм важко це витримувати. Також доула може допомогти впоратися з горюванням тим, хто втратив когось близького. До мене частіше приходять саме такі люди, які хочуть жити далі, але втрата їм не дає», — говорить Дар’я про свою професію та про смерть. Та вона сповнена життєвої енергії: яскраво-руде волосся, смарагдова довга сукня, дерев’яна підвіска на шиї. Іноді позиціонує себе не лише як доулу смерті, а й як доулу життя й душі — це своєрідна українська інтерпретація професії.

Коли ця робота виникла у США та Британії в середині минулого століття, доули допомагали тільки тим, хто хотів піти з життя гідно. Та українські доули також опікуються тими, хто хоче впоратися зі страхом смерті, і тими, хто намагається пережити втрату.

«Британська медсестра Сесилія Сондерс наприкінці 40-х замислилася, що емоційна підтримка пацієнта зменшує його фізичні страждання. Її батько тоді сказав: “Люба, поки ти будеш медсестрою, ніхто тебе серйозно не сприйматиме”. Тож вона вивчилася на лікаря й запропонувала теорію, що існує чотири види болю: фізичний, духовний, соціальний і психоемоційний. Якщо ми лікуємо тільки один біль — дбаємо лише про тіло, ставимося до людини як до набору кісток і м’язів — це все знецінює. Вона та її колеги стали піонерами доульської справи (Зародження професії доули смерті пов'язують з паліативним рухом, засновницею якого була Сесилія. Вона не називала себе доулою смерті, але її філософія «тотального болю» (total pain) заклала етичні та духовні основи для цієї професії — ред.)», — розповідає Дар’я, що має професійну сертифікацію, отриману в Університеті штату Вермонт (США) наприкінці 2023 року — «End-of-life doula».

В Україні цієї професії поки що не вчать. Країна лише почала звикати до появи класичних доул, що допомагають жінкам при пологах. Тема смерті досі частково табуйована, але війна змінює й це. Тож поки в українському законодавстві професія доули ніяк не прописана, такі як Дар’я оформлюють приватне підприємництво та офіційно визначають свою діяльність як консультації.

На практиці ж вони можуть зустрічатися з людиною онлайн чи офлайн, бути з нею в палаті лікарні в момент помирання, бути з родичами під час похорону та прощань. Супроводжувати горювання людини до шести тижнів після втрати — так само, як доули життя супроводжують матерів шість тижнів після народження дитини. Можуть допомогти впоратися зі страхом смерті, що паралізує під час обстрілів. Чи допомогти скласти власний план помирання. Або провести символічні ритуали тим, хто не має доступу на цвинтар чи не може фізично поховати близьку людину. «Коли чоловік пропав безвісти на фронті чи загинув, але його тіло не повернули родині, ми проходимо альтернативні варіанти. Жінка може писати загиблому листи та спалювати їх, щоб відпустити. Якщо немає можливості відвідати могилу — згадуємо, що ця людина любила, які місця. Можемо взяти термос, піти в це місце, поговорити з нею, випити чай, запалити свічку й відчути цей зв’язок», — радить доула, яка й сама добре знає, що таке втрата.

У нову професію Дар’я прийшла після повномасштабного вторгнення. До цього киянка працювала SMM-ницею та виховувала двох дітей. Та каже, що вже тоді виконувала доульську роботу — неусвідомлено. «У мене дуже рано померли всі: від раку мама, за нею — тато. Я супроводжувала батьків. До того померли бабуся й дідусь. Усе це сталося протягом півтора року. Мені тоді було 21. І ще я сама серйозно захворіла. Якби про мене знімали кіно — ніхто б не повірив, що одна людина може стільки пережити. Та, мабуть, весь мій шлях вів до доульства», — Дар’я вірить у долю та свою місію. Та ще більше — в усвідомлене ставлення до життя й смерті.

Сама жінка каже, що не боїться смерті, адже смерть забирає в людини лише майбутнє, яке їй і так не належить. Вона боїться не жити — не використовувати всі можливості на повне й щасливе життя. «Метафора виникла в моїй голові, коли помер батько. Коли ти когось втрачаєш, у тебе на рівні серця утворюється червона стрічка, яка розвівається на вітру й тягнеться через річку часу на берег мертвих — і шукає цю людину. Але твої спогади про неї завжди з тобою, бо смерть забирає тільки те, що тобі не належить. І ти можеш згорнути цю стрічку потихеньку й вкласти біля серця. Бо твої спогади, твій досвід — завжди з тобою. Його ніхто не забере. Він буде тут», — Дар’я прикладає долоню до грудей.

Смерть із зірочкою

За даними ООН, станом на липень 2025 року щонайменше 13 580 цивільних загинули в Україні від початку повномасштабного вторгнення, 34 115 цивільних були поранені. Ще близько 60 тисяч людей вважаються зниклими безвісти.

«Після повномасштабного вторгнення всі українці почали думати про смерть більше. Це така конфронтація зі страхом насильницької смерті — із зірочкою. Бо в нормальному житті людина стикається раз на життя зі “спокійною” смертю — коли помирають бабусі й дідусі. Це природна закономірність. І якщо брати сімейну послідовність, то всі потроху просуваються до краю з віком. А з початку війни ця послідовність зламалася, бо ми всі зіткнулись зі страхом померти насильницькою смертю», — каже 27-річний Євген Рибка. Він мешкає в Дніпрі та є чи не єдиним відомим на сьогоднішній день чоловіком в Україні, який практикує доульство смерті.

Євген прийшов до доульства через власну п’ятирічну терапію та цікавість до теми помирання та закінчив курси у ізраїльської доули. Він вважає, що доульська рамка роботи значно ширша за терапевтичну. «Важливо розуміти, що ми, доули, не є психотерапевтами і не конкуруємо з ними. Іноді людині потрібні і доула, і терапія, а іноді достатньо чогось одного. До психолога чи психотерапевта клієнти приходять як до тренерів — чомусь навчитися, щось у собі змінити. Психолог допомагає виконати ці “підходи” якісно, підказує техніку. А доула — це скоріше фотограф, який фіксує момент і зберігає спогади», — пояснює чоловік, який із перших місяців вторгнення супроводжує клієнтів через втрати та горювання.

Люди приходять до нього здебільшого за порадою знайомих або знаходять у соцмережах. Хтось несе своє горе смерті чоловіка, хтось — розлучення, хтось — еміграцію як втрату дому й батьківщини, хтось приходить із горюванням після смерті кота чи собаки.

І якщо в терапії люди перебувають роками, то з доулами смерті робота завершується, коли закривається запит. Що клієнтам легшає, Євген бачить по тому, що в них стає більше життєвих сил: наприклад, раніше людина плакала щодня по кілька годин, а тепер — пів години. І головне — коли людина готова адаптуватися до нового життя після втрати. Якщо ж доула бачить «червоні прапорці» в стані клієнта’ки, він може перенаправити його чи її до психіатра.

Зміну ритуалів проживання втрати під час війни Женя помічає не лише у своїй роботі, а й у обрисі українських міст. «У своєму місті, Дніпрі, бачу пам’ятні мурали на честь загиблих героїв і QR-коди біля них, за якими можна завантажити історію загиблої людини. Бачу, коли в пам'ять про загиблого встановлюють лавочку чи облаштовують сквер. А коли гуляю Хрещатиком у Києві, бачу меморіал із прапорцями, портретами й свічками. І це говорить про те, що ми робимо наші втрати видимими. Люди, які приходять до таких місць, можуть розділити своє горе з іншими, зі своїм містом», — вважає він.

Сам чоловік має власний план помирання, де прописано, що він волів би бути кремованим і яким має бути прощання. Такі речі потроху стають новою етикою мортальності в країні, де смерть чекає на кожному кроці.

І Євген, і Дар’я, і їхні колеги не плекають ілюзій щодо масового поширення професії. Це все ще дуже нішева практика, про яку знає невеликий відсоток українців. Та Дар’я вірить, що за 15–20 років усе зміниться і з часом в українських хоспісах та лікарнях з’являться офіційні посади доул смерті. І коли війна в Україні закінчиться, люди будуть готові говорити про пережите, рефлексувати про смерть без сорому й зроблять нові ритуали подолання втрати опорою для життя.

«Насправді в темі смерті дуже багато життя. І коли клієнти кажуть мені, що бояться померти, я завжди питаю: “А жити ти не боїшся?” Бо розуміння смертності дозволяє нам використовувати ресурси свого життєвого потенціалу на максимум. Погана смерть знецінює життя», — впевнена Дар’я. — Але якщо ти протягом життя маєш мужність дивитися в очі холодним історіям власного досвіду, то коли прийде твій час, ти будеш готовий. І ти будеш, як у “Гаррі Поттері”, зустрічати смерть як доброго друга».

 

листопад 2025