Старокатолицизм   Tрадиція і відкритість водночас

Сьогодні традиція часто розглядається як аргумент проти відкритості, особливо в контексті віри. Старокатолицька церква показує, що традиція і соціальна відкритість не є протилежностями, пише журналіст і теолог Любомир Яшко.

Образ перший. Урочисте старокатолицьке богослужіння в Утрехті. Віряни у традиційному сакральному просторі храму приймають євхаристію, стаючи поряд навколішки. Хліб і вино отримують від священника у повній літургійній парадності.

Образ другий. Одна з празьких старокатолицьких спільнот звершує недільну богослужбу в ротонді св. Марії Магдалини біля Чехового мосту; навіть у недільний ранок тут паркуються туристичні автобуси. Богослужіння веде Марек «Бенді» Ружічка. Якщо не холодно, він стоїть біля простого вівтаря у шортах і футболці, поверх яких — священницька стола. Обходиться без літургійних книг. Проповідь має форму діалогу з присутніми, а після недільної літургії більшість учасників прямує до холешовицької корчми «U Houbaře».

Так може виглядати ритуал, запропонований католицькою альтернативою. Плюралізм — це не помилка у міркуваннях. Різноманітність є базовою передумовою і наслідком віри. А пошук автентичних коренів веде до несподіванок.

Не старе, а самобутнє

Гадаю, найбільшою слабкістю старокатолицизму є його назва. Вона навіює уявлення про прихильників Тридентського собору, збунтованих проти модерності, упоєних запахом кадила, ізольованих від занепадаючого світу. Усе навпаки. Старокатолицький рух народився як реакція на догму про папську безгрішність у XIX столітті. Він поєднався зі стародавнім утрехтським єпископством, яке вже у попередні століття не підкорялося Риму.

Папа став релігійним автократом. Тому наприкінці XIX століття старокатолики в Німеччині, Швейцарії та на теренах Австро-Угорської монархії зосередилися на спільному вченні, до якого від початків християнства залучалися всі, завжди і всюди. Ця спадкоємність з коренями християнства вберегла старокатоликів від долі божевільної секти чи короткотривалої бунтівної групи.

Основною метою старокатоликів стало повернення до початків християнської віри, готовність визнавати Христа без політичних і владних викривлень та барокових прикрас, скромність в очікуваннях і дистанція від усіх форм релігійної маніпуляції. Церква повернулася до демократичних засад у прийнятті рішень, аби звичайні віряни були почуті та могли за потреби домогтися змін. Поки Перший Ватиканський собор (1870) був побудований на запереченні модерного світу, старокатолики хотіли жити саме в такому світі, як у природному середовищі, що приносить нові виклики. Вони не бажали відстоювати теми прав людини, демократизації, релігійної свободи, переваги індивідуальної моралі над інституційною, чи гендерної рівності. Чеський старокатолицький теолог Петр Ян Вінш узагальнив про старокатолицьке оновлення (і літургійне теж) дуже просто: «Воно ніколи не було археологічним проєктом, а радше духовним процесом».

Пізнаються на ім’я

Традиційно справа стосується й ритуалів. Символічне діяння належить до релігій і до послідовників Ісуса Христа. Християнство є соціальним, тож не обходиться без спільноти та співдії. Воно звершується під час колективної трапези — ламання хліба і спільної чаші вина.

Недостатньо було позбутися золотих келихів і відкласти богослужбові книги, надруковані переважно червоним кольором, що виділяв рубрики, обов’язкові для кліриків під час служіння меси. Увага зосередилася на атмосфері богослужбової спільноти. Її члени зустрічаються в конкретних реаліях їхніх життів. Уже понад сто років вони говорять своєю мовою, а не мертвою латиною. Сьогодні це видається очевидним, але в римо‑католицькому середовищі перед Другим Ватиканським собором таке було неможливим.

Перша чеська старокатолицька служба була проведена у Цюриху 1898 року, а її укладач Франтішек Ішка вже тоді визначив зрозумілість як важливу рису богослужіння. Літургійні ризи з пошани до давньоцерковної традиції слід уживати, але вони не є обов’язковими. Симпатії до східної літургійної традиції також вказують на екуменічний характер старокатолицького богослужіння. У Празі перші старокатолицькі богослужіння відбувалися (що показово) у так званих цивільних просторах. Спершу — у квартирі поблизу теперішньої площі І. П. Павлова, далі — у Жофінській залі та колишній друкарні на Єрусалимській вулиці. Влада ставилася до цих нововведень насторожено, а деякі зібрання навіть забороняли та силоміць розганяли.

Мала приватна спільнота конкретних облич є іншою формою святкування, ніж масова урочистість, що підтримує декоративно‑фольклорну функцію релігії. У празьких ротондах, каплицях або в братиславському громадському центрі збирається щонайбільше двадцять людей. Однак ніхто не має залишатися невідомим чи пасивним на маргінесі.
 

Спільнота без офіційних підтверджень

Старокатолицький спосіб звершення літургії своєю інтимністю віддзеркалює ментальність цієї церкви. Переважно в ній беруть участь «люди вибору». У деяких нідерландських, швейцарських чи німецьких регіонах можна народитися старокатоликом, однак багато хто стає старокатоликом переважно за власним рішенням. Вони обирають новий шлях, не зневажаючи на особисту історію. Вони знають, що їхнє прагнення до першоджерел віри не означає шлях до буддійського монастиря, а виражає готовність відшукати католицьку альтернативу, яка поєднує сучасність з первісними джерелами традиції.

Старокатолики запрошують на богослужіння всіх, не вимагаючи офіційне членство у своїй церкві або розрив зв’язків з тією церквою, в якій люди народилися. Вони не є клубом, вони запрошують усіх на трапезу. Під час ламання хліба вони не перевіряють свідоцтва про шлюб чи рішення про розлучення. Старокатолики переконані, що, згідно з Євангелієм, сексуальна орієнтація людини не є перешкодою до спасіння чи моральним падінням. Це частина життєвої ситуації. Якщо через це особу відкинули чи виключили з повсякдення або церковної громади, старокатолики прагнуть дати їй вільний простір. Таїнство є поживою для блудних і злиденних, а не нагородою для досконалих і морально праведних. У цьому сенсі богослужіння буквально ламає гріховні звички, які таврують людей, ізолюють їх і принижують як об’єктів удавано етичних судів.

Частиною євхаристії у старокатолицькій традиції є сповідь. Хто бажає, може в інший час й особисто зізнатися у своїх провинах «на вухо» священникові. Однак відпущення гріхів доступне всім після спільного висловлювання каяття під час недільної служби.

Саме такий спосіб мислення документує ступінь християнської свободи. Духовенство не привласнило собі тему прощення. Воно не вирішує, хто може чи не може бути прощений. Не оцінює серйозність провин і не блукає по темних кутках душ вірян. Не прагне духовної влади. Гріх має передусім суспільний вимір, тож і його відпущення звершується в спільноті.

У римо-католицькому середовищі літургія значно більше формується канонічно — приписами і схоластичними спекуляціями щодо того, коли саме, за яких умов, за якої властивості вина і хліба, при виголошенні яких слів хліб стає Тілом Христа, а вино — Кров’ю Христа.

Старокатоликам таке «технічне» мислення чуже. Вони розуміють межі людських спроб осягнути Божий світ, а тому дають літургії тривати вільніше й без тривоги за те, чи магічні дії дійсні. За формою обрядів не стежить жодний центральний церковний уряд, натомість способи звершення поступово розвиваються й пристосовуються до уявлень учасників. Молитви спрямовані не лише до традиційних святих, оскільки серед них — незалежно від формального проголошення — з’являються імена мучеників новітніх часів Дітріха Бонгеффера та єпископа Оскара Ромеро.

Без істерії перед невідомим

Пресвітерка голландської старокатолицької церкви Анжела Берліс, оповідаючи про свій досвід сприйняття жінок біля вівтаря, визнає, що для більшості спільнот це нове відчуття. Скептицизм викликає лише в декого. Більшість учасників богослужінь визнають, що жінка в літургійному вбранні аж ніяк не загрожує благочестю і духовній атмосфері.

Берліс говорить про відмінності в темах, яких люди очікують від жінки у священицькому служінні під час проповідей або бесід. Йдеться не про те, що краще, чи гірше. Просто настав час нового діалогу, коли духовними є не тільки браття, а й посестри. Дозвіл старокатолицьких церков висвячувати жінок на священнослужительок мав нелегкий шлях. Це складне рішення, пов’язане з низкою теологічно-біблійних, антропологічних та психологічних аспектів. Перші пресвітерки були висвячені 1996 року. На відміну від протестантських рухів, ідеться про католицьке розуміння священства. Священнослужителі (як чоловічої, так і жіночої статі) без зобов’язання целібату є не лише проповідниками, а й висвяченими єпископом вершителями таїнства.

Висвячення жінок стало каталізатором важливих дискусій про потребу очистити мислення, сповнене упереджень. Завдяки ординації жінок зміцнюється уявлення про церкву, яка не панує інституційно над людськими життями, а є церквою людей і для людей. У цьому переломному кроці віддзеркалюється старокатолицький спосіб мислення. Важливо не тільки згадувати, як все виглядало раніше, але й думати про те, як все може і має виглядати зараз, тут і в майбутньому.

Завдяки жінкам, що головують на богослужіннях, літургія є зразком реального життя, у якому кожен покликаний до великих справ. Послідовність у повазі людських прагнень (незалежно від статі) важить більше, ніж істерія перед невідомим.

Ритуал здатний розпалити людські очікування

Ритуали не відбуваються у порожнечі. Багато з них захоплюють своєю старовинністю. Вони є спогадом, пам’яткою і спадщиною. Вони презентують незмінні форми у динамічному світі. Священник у ризах, з руками, піднесеними в благословенні над спільнотою, роздавання хліба і вина або текст євхаристійного канону — усе це триває століттями.

Однак учасники чи адресати ритуалів не живуть в історичному вакуумі. Вони приходять до храмів і релігійних громад із реального життя — обтяжені, затьмарені, вирослі у дійсності. Вони не є квітками з духовних оранжерей. Старокатолицька альтернатива — це спроба впоратися з цією напругою. Повернення до автентичних джерел християнської традиції парадоксально сумісне з сучасною реальністю.

Символічне діяння лишається цінним, хоча ми втратили здатність його розуміти — перестали вбачати сенс у кольорах, просторах, обрядових жестах, одязі священника та поетиці молитов і благословень. Було б великою шкодою викинути вівтарні столи й обмежитися лише недільним барбекю. Релігійні ритуали можуть шкодити вірі, але в кращому випадку вони надають їй тіло, смак, запах і барви.

Католицизм не є лише ватиканським — хоч і величним та глобальним, але часто зарозумілим і фальшивим у ставленні до тих, хто сумнівається. Старокатолицький ритуал — це спроба прославляти віру тактовно й скромно, більш демократично і приязно. У релігійному світі, де переважають ексклюзивні претензії на істину, плюралізму не дуже таланить. А втім, Бог — це метафора розмаїття. Люди щомиті свого життя сприймають її — у формах своїх взаємин, у барвах природного світу й у способах, якими люди здавна поклоняються Богові.

Той, хто шукає сили в ейфорії захопленої маси, розчарується. Інші шукачі — натомість опиняться вдома, у безпеці. Здатність ритуалу і сьогодні розпалити людські очікування — це щось на кшталт передвістя божественного, кінець холоду й відчуження. Ритуал у якусь чудову мить єднає людські долі в одному просторі. Пов’язує їх винятковою формою солідарності, коли один молиться за іншого. Йдеться про «втечу» з буденності, сакральність діє терапевтично.

листопад 2025