Заміноване життя  Дім, що побудував Ігор

Серед мін і розрухи, постійних вибухів та смертей є ті, хто день за днем відвойовують у війни своє життя і свою землю. Історія фермера з Харківщини, що живе в одному з найбільш замінованих населених пунктів світу.

Стіни – з ящиків від снарядів Граду, система опалення – з тубусів від танкових снарядів, вода – зі свердловини, яку пробурили буром зі снаряда Урагану. Таким є дім, що побудував Ігор у селі Довгеньке на Харківщині. «Після окупації в селі не залишилося нічого, жодного вцілілого дому, жодних будівельних матеріалів. Я будував дім з того, що було. А були тільки залишки війни», – каже Ігор Князєв, єдиний фермер одного з найзамінованіших населених пунктів України, а значить і світу (За даними ООН, Україна зараз є найбільш замінованою країною у світі, і потенційно 23 відсотки її земель перебувають під загрозою забруднення наземними мінами та боєприпасами, що не вибухнули – ред.).
 
Окрім Ігоря після деокупації в селі живе всього 9 мешканців. В основному пенсіонери. Тож чоловік тепер тут єдиний, хто створює робочі місця, розміновує село та намагається його відновити. За великим рахунком худорлявий, засмаглий та впертий Ігор сьогодні і є уособлення Довгенького та його надія на нове життя. «Мій дідусь тут народився і займався фермерством, мій батько тут народився і займався фермерством, я тут народився і тримав велике хазяйство і сіяв поля. Тут народилися мої діти, а потім прийшли росіяни», – Ігор озирається навколо. У селі зараз немає жодного місця, яке б не нагадувало про бойові дії.
 

95 відсотків мін

Довгеньке простягається на кордоні Донецької та Харківської областей, обабіч траси, що поєднувала два великі промислові міста. До війни тут мешкало 760 людей, що вели розмірене фермерське життя та продавали врожай та молоко на Донеччину. Розташування села, яке місцеві до війни вважали зручним, під час повномасштабного вторгнення зіграло проти нього.
 
На весні 2022 року Довгеньке стало плацдармом для наступу росіян на Слов’янському напрямку. «Були танкові бої, стояли наші військові, потім їх відтіснили, село окупували росіяни, потім наші відбили. І звичайно весь цей час тут летіло все, що можна – від Ураганів до мін. Ми, мабуть, найзамінованіше місце у світі», – каже Ігор, важко ступаючи вулицею села. До його робочих чоботів налипають чорні грудки землі. Дорога – єдине місце в Довгенькому, де можна ходити, не дивлячись під ноги. Тут вже їздили машини, трактори, а значить тут – безпечно.

Вся інша земля у населеному пункті – потенційно замінована. Поля навколо Довгенького обнесені червоно-білими кілками небезпеки. У самому селі з городів, клумб та навіть стін хат досі стирчать хвостовики снарядів. Офіційне гуманітарне розмінування села йде надзвичайно повільно.

Розмінування в Україні координує національний орган із питань протимінної діяльності. Землі розміновують і державні структури, як-от ДСНС чи сапери поліції, і не державні. Понад шістдесят таких нині вже сертифіковані як оператори протимінної роботи. Мінекономіки анонсує, що на черзі ще пів сотні. Але й цього замало. У кінці 2024 року ДСНС повідомляла про 156 тисяч квадратних кілометрів замінованих територій країни — за розмірами це ціла Греція. Прогнози з очищення землі коливаються від 70 до 700 років.
 
Та Ігор не може стільки чекати. Життя фермера підпорядковується своїм законам – часу, щоб сіяти врожай, та часу його збирати. Тому повернувшись у Довгеньке після окупації чоловік привіз із собою металодетектор, яким самотужки розміновує село та поля навколо нього.
 
«До війни в мене все було – барани, кормові буряки, пшениця. Повні склади зерна. Моє господарство було 50 гектарів полів. З них зараз заміновано – 95 відсотків», – чоловік показує на куток землі позаду чорного обвугленого остову хати. Це єдина ділянка у Довгенькому, яка зеленіє сходами озимої пшениці. Землю під нею Ігор розмінував, зорав та засіяв самотужки. Зробив це дорогою ціною.

«Трактор я зібрав з решток нашої техніки, що тут погоріла. І на цьому тракторі почав орати поле. Перед тим пройшов металошукачем, та, мабуть, міни були глибоко. Один ряд мін зняли на цьому полі, а нижче ще лишились. Підірвався на протитанковій. Трактор разворотило, мені посікло обличчя, але обійшлося – живий. Але техніку шкода», – каже Ігор. Біля поля припарковано той самий опалений та посічений трактор. Його чоловік знову полагодив. Тож машина виглядає тепер, як і усе в довгенькому – зібраною зі шматочків, що залишилися після війни, наче Франкенштейн.

Пекло на землі

Бої за Довгеньке почалися на весні 2022 року. Місцеві мешканці не виїздили до останнього, сподіваючись, що Збройні сили України відіб’ють селище. Тож, коли населений пункт перетворився на поле боя, в ньому лишалося ще багато цивільних та тварин. «12 людей тут загинуло. Це тільки з місцевих. Скільки військових, я навіть не знаю. А тварин ніхто і не рахував. Собаки, кози, корови – нікого не лишилось. Всіх баранів посікло та порозривало, їх кістки досі лежать по селищу. Тут просто було пекло на землі», – згадує фермер. Перед окупацією він встиг вивезти маму, трьох дітей та дружину до родичів в Одесу. Тікали вже під обстрілами та об'їжджаючи вирви від снарядів на дорозі. У Довгенькому лишився батько Ігоря – Анатолій, впертий 70 річний чоловік, що ні за яких обставин не хотів залишати дім. Сказав тоді, що лишить селище останнім. Так і вийшло.​​​​​​​
 
«На моїх очах згоріла наша ферма, згорів дім. Я тут був сам, жив в підвалі. Допомагав нашим військовим. При мені вбило трьох сусідів від прильоту. Виїздив я вже з українськими воєнними, коли вони лишали село. Вони приїхали за своїми загиблими. І так я з трупами виїхав лісами звідси», – розповідає Анатолій та підкурює робочими мозолястими руками сигарету за сигаретою. Після евакуації він поїхав до сина, показав йому відео з телефону, як горів їхній дім, склади зерна та тварини. Тож надії повернутися до минулого життя в Ігоря не було навіть восени 2022 року, вже після деокупації села. За підрахунками фермерів, їхня родина втратила в Довгенькому техніку та врожай на 13 млн грн.

Нині в Україні заміновані 5,6 мільйона гектарів полів: це як Одеська та Хмельницька області разом. Якщо ці землі не очистити, аграрії втрачатимуть до понад 11 мільярдів доларів щороку, йдеться у повідомленнях Всеукраїнської аграрної ради.

Ігор про ці дані теж чув. Але про свої збитки говорить простіше: «Ми почали все з нуля. Навіть дому не було».
 

Шлях самурая

Ігор повернувся в Довгеньке у кінці вересня 2022 року. Першим з мешканців села. Перед ним навіть не пройшло гуманітарне розмінування. Чоловік зняв для родини квартиру в сусідньому місті Ізюмі, а сам з батьком почав відновлювати господарство.

«Ми жили спочатку в підвалі. Світла не було, води не було, нічого не було, крім рештків танків і снарядів», – каже Ігор та киває в сторону імпровізованого звалища за рештками його минулого дому. Там іржавою купою лежать металеві “морковки” розібраних боєприпасів. Навколо було повно дерев’яних ящиків від снарядів Градів з написом російською: «Заказчик. Министерство обороны РФ». Винахідливий Ігор вирішив, що вони й стануть стінами його нового дому.​​​​​​​
 
«В ящики я клав пінопласт (він працює як утеплювач), закручував їх, та заливав будівельною піною. З них зробив стіни, як з цеглин», – чоловік підіймається сходами будинку. За два роки вони з батьком побудували двоповерховий будинок на кілька кімнат. Він простий, можливо, не дуже затишний, але всередині тепло, є вода та електрика.​​​​​​​
 
Опалення Ігор зробив від дров’яної печі, до якої під'єднав труби, зроблені з тубусів з-під танкових гільз. «Води не було, все було перебито. Тож я пробурив свердловину. Бур зробив зі снаряда з-під Урагану, бо він міцний. Отакі в нас будівельні матеріали», – посміхається чоловік.

Коли з’явилася вода та опалення, в будинок з Ізюма переїхала мати фермера. Та дітей Ігор поки боїться привозити в Довгеньке, надто небезпечно. «Тут постійно підриваються люди. Нещодавно наші військові приїздили, щоб забрати міни. Ряд мін стояв, вони зібрали ті, що стоять зверху, а під ними був ще ряд закопаних. 75 протитанкових мін на 1,5 гектара землі. Хлопці кілька мін повантажили в пікап, сіли їхати й наїхали на ще одну міну. В результаті – 5 поранених. Я їх витягував, накладав турнікети, викликав швидку», – буденно розповідає чоловік. Вибухи та підриви вже стали частиною його життя.​​​​​​​
 
Мати Ігоря 68-річна Наталка радіє поверненню додому, але каже, що її життя зараз обмежено тільки городом, загоном з баранцями, яких вони знову завели, та кількома метрами вулиці. «Вже три роки як я не була на могилі батьків. До цвинтаря тут йти кілька хвилин, але воно все заміноване. Коли я побачу наш красивий сосновий ліс, навіть не знаю. Там теж одні міни», – каже жінка та йде годувати двох великих кудлатих псів, що родина завела після повернення. На горизонті лунають вибухи й собаки миттєво ховаються в будки, забувши про свіжу їжу.​​​​​​​
 
Бої на Донеччині нагадують про себе відлунням і тут в Довгенькому. Тож Ігор боїться, чи він знову не втратить те, що так важко намагається відвоювати у мін та розрухи. «Моє фермерське господарство називається КІА-КАМ. Це мої ініціали та ініціали батька насправді, але звучить так наче по-японськи», – посміхається та додає, що він той самурай з приказки, в якого немає цілі, а тільки шлях. Але фермер жартує, бо ціль у нього є. Він хоче, щоб історія Довгенького, де жило не одно покоління його рідних, не закінчилася на ньому.​​​​​​​
 

березень 2025