Інтерв’ю з Одрі Бернар   Купити нерухомість і віддати її спільнотам

Як перетворити щось старе в новий проєкт, покликаний зробити світ бодай трішки кращим? Саме таке завдання поставила перед собою Одрі Бернар, коли одинадцять років тому за отримані в спадок від бабусі кошти придбала в місцевості Ле Берке на півдні Франції маєток із кількома ділянками землі. Там вона заснувала спільноту, що прагне жити на засадах самозабезпечення. Три роки тому Одрі покинула цю спільноту, але все майно залишила у власності громади. За кошти, що залишилися від спадку, вона придбала новий будинок з присадибними ділянками в районі Л’Амбас і заснувала там нову, вже більш відкриту до світу спільноту. Ми поспілкувалися з нею у квітні 2024 року – у день відкриття їхнього комунального ресторану.

Що тебе спонукало заснувати комуну в Ле Берке?

Я виросла в Парижі, але в міському середовищі ніколи не почувалася щасливою. Ще в дитинстві, а потім і в підлітковому віці, відчувала, що мені чогось бракує. Здавалося, що в цьому світі щось не так, але я не могла зрозуміти, що саме. Очі мені відкрилися під час навчання в Берліні, де я вивчала соціологію. У Франції я дещо наївно сприймала і нашу владу, і державну систему загалом, і лише в Німеччині побачила, що люди можуть взяти відповідальність за свої життя у власні руки. Першим кроком до формування моєї політичної та соціальної позиції стало усвідомлення, що будь-хто може об'єднатися з іншими людьми без допомоги структур згори. Наступним кроком було моє зацікавлення питанням, як жити ближче до природи. Я багато думала про те, як нам як людству подолати прірву між тим, ким ми є, і природою навколо нас. Мені не подобалося, як ми в глобальному масштабі добуваємо собі ресурси для виживання.

У віці двадцяти п’яти років я вирушила до Нової Зеландії та Австралії, де працювала на різних фермах як так звана «вуферка» — волонтерка міжнародної програми WWOOF, яка об’єднує органічні ферми та добровольців по всьому світу. Там я відкрила для себе нові способи життя. Повернувшись додому, поїхала в гості до друзів із Парижа, які придбали будинок на півдні Франції й почали вирощувати овочі, розводити худобу та організовувати культурні події. Саме тоді зрозуміла, що хотіла б займатися чимось подібним. Тому почала відвідувати різні спільноти, адже кожен колектив по-своєму унікальний.

Я побачила, що багато-хто не може собі дозволити купівлю будинку й землі. Оскільки я отримала в спадок від бабусі певну суму грошей, мені здавалося правильним використати їх на щось справді вагоме. Так зі мною сталося Ле Берке. Від самого початку хотіла, щоб це був колективний проєкт. Навіть якщо формально я буду власницею самого місця, то робитиму все можливе для того, щоб ми діяли як колектив, щоб це не було так, що я буду власницею, а всі інші – моїми орендарями. Це не завжди було легко.

Ти все ще залишаєшся власницею цієї землі?

Так, але зміни вже не за горами. Я передала ділянку у власність фонду «Антидот», який управляє майном різних спільнот. Цей фонд було засновано представниками різних спільнот. Це гарантує, що майно не може бути нікому продане — його можна лише передати іншій спільноті. Жителі Ле Берке не є власниками, але мають право користуватися цим місцем, як вони хочуть, у відповідності до принципів спільноти.

Як ти знайшла людей, які б хотіли з тобою жити й водночас б поділяли твої ідеї?

У 2012 році, у грудні якого нібито мав настати кінець світу, я переїхала в Ле Берке разом з Даніелом, з яким ми познайомилися в Німеччині, та іншими людьми, яких я знала з Австралії і з якими в нас була спільна мрія. Ще там ми колись пообіцяли одне одному, що якщо комусь із нас вдасться втілити її в життя, він дасть знати всім іншим. Минуло два роки, і я подзвонила їм, щоб приїздили до Франції. Вони приїхали – дехто з них досі живе в Ле Берке. Спочатку я всіх знала особисто. Але з часом у спільноті змінилося дуже багато інших людей – довгостроково там жило близько сімдесяти осіб, і це не рахуючи великої кількості сезонних працівників чи так званих «вуферів».

З якими проблемами ти зіткнулася?

З людьми. (Сміється). Звучить як жарт, але іноді бувало дуже непросто. Ми жили в складних умовах без зручностей. Коли ми тільки купили будинок, там не було опалення, у нас не було ні ванної, ні пральки. З іншого боку – ми втілювали свою мрію, це додавало сил. Важко було налагодити співжиття такої кількості різних людей, тому поступово почали формувати правила, які з часом самі по собі органічно змінювалися. Якщо не хочеш допустити домінування і безправ’я, без правил не обійтися. Інакше виграватиме найсильніший.

Можеш пригадати якесь із цих правил?

На щотижневих нарадах ми створили безпечний простір, де кожен міг вільно поділитися своїми почуттями, сказати, як він почувається, а інші повинні були його вислухати. Це було дуже важливо, щоб не доходило до конфліктів. Спочатку ми просто спонтанно видавали свої емоції нагора – часом і напідпитку, з криками і плачем. Окрім цього, ми розподілили між собою ролі, щоб кожен відповідав за щось конкретне. Коли було потрібно, ми працювали всі разом.

Як усе було організовано фінансово?

Спочатку я вклала в цей проєкт справді багато грошей. Більшість людей не мали роботи й не отримували жодного доходу, бо вкладали всю свою енергію в спільну справу.

Що означає «багато грошей»?

Я купила будинок за 200 тисяч євро, ще 100 тисяч пішло на ремонт, матеріали та інші витрати. З часом ми почали працювати над тим, щоб зробити спільноту фінансово незалежною. Перший дохід нам принесли каштани: ми виготовляли з них різні продукти, наприклад, паштет. Також певні кошти нам приносили культурні заходи, які ми організовували.

Ми завжди дотримувалися думки, що якщо людина хоче жити в нашій спільноті без прив’язки до грошей, це має бути можливо. Колектив забезпечить такій людині прихисток, їжу й речі першої необхідності. Дехто знаходив собі роботу в рамках спільноти – наприклад, у пекарні або в броварні, частина з виготовленої ними продукції йшла на потреби колективу. Це великий плюс, коли тобі цілий рік не треба купувати хліб для десяти осіб. Ми також продавали наше пиво на різних заходах, це нам приносило чималий дохід.

Щомісяця кожен із нас вкладав у спільний бюджет по 50 євро. Здавалося б, дрібниця, але коли десятеро людей вкладають таку суму, це вже 500 євро на місяць, що зовсім непогано. Хтось отримував державну допомогу, інші працювали за межами спільноти — хоча поєднувати це було не завжди просто.

Як у таких умовах ти справлялася з власним его? Що ти відчувала, коли траплялося щось, із чим ти була не згодна?

Це було непросто. (Сміється). Я намагаюся бути дуже обережною у висловлюваннях, адже розумію, що моє слово може мати більшу вагу за голос інших. До того ж у мене були високі очікування від нашої спільної роботи, і не всім було легко з цим змиритися. Та попри це всі рішення ми приймали разом.

Що стосується грошей, то я розуміла, що ці кошти вже не повернуться до мене, і мене це не турбувало. Ще до купівлі Ле Берке я чула історію про одного хлопця, який подав до суду на свою спільноту через гроші, які він у неї вклав, бо йому не подобався напрямок її розвитку. Йшлося про значну суму, яку спільнота не могла йому повернути. Тоді я пообіцяла собі, що ніколи не стану такою людиною.

Звісно, інколи я почувалася розчарованою — мені здавалося, що люди не сприймають наш проєкт достатньо серйозно. Але, можливо, так мені здавалося саме тому, що я жила разом з ними. Сьогодні, коли вже проживаю окремо, я на відстані сприймаю зовсім іншу енергію і динаміку в спільноті – мабуть, це найкраще рішення.

Лише на новому місці в Л’Амбас я зрозуміла, що це погана ідея, коли власник живе разом з спільнотою. Це приносить чимало різних проблем. Проте на відміну від інших спільнот на наших плечах не лежав тягар іпотеки чи кредиту. У всьому є свої плюси й мінуси.

Якщо так задуматися, у Франції не заведено говорити про те, що в кого знаходиться у власності чи скільки в нього є грошей – і це заважає нам колективно боротися з соціальною несправедливістю. У нашому альтернативному ліво-орієнтованому середовищі, де багато хто ледве зводить кінці з кінцями, тема грошей — ще більше табу. Але якщо ми хочемо і надалі робити хороші речі й боротися проти несправедливості, нам потрібні ресурси. А поки ми уникаємо розмови про гроші, знайти спільні рішення непросто.

Ти б могла коротко описати життя в Ле Берке, доки ти там жила?

Ми вирощували овочі, розводили курей і овець. У нас була власна броварня і пекарня. Ми заготовляли дрова для опалення. Окрім каштанів і пива, ми нічого більше не продавали — усе вирощене й виготовлене залишали для власних потреб.

Яка філософія чи переконання керували вашим бажанням робити все саме так?

Ми прагнули бути максимально самодостатніми й екологічними. Не використовували хімікати, намагалися самі заготовляти насіння й використовували біологічні добрива. Використовувати мулів для польових робіт теж було доволі очевидним рішенням, адже ця місцевість — гориста й терасоподібна. Люди тут традиційно працювали з тваринами аж до того часу, коли їх замінила техніка, після чого подібні практики майже зникли.

Дитинство в Парижі дало мені зовсім інші знання, аніж ті, що мені справді знадобилися. Мої предки володіли багатьма корисними вміннями, але сучасне суспільство тримало мене осторонь цього світу. Я не знала нічого про їхнє життя. Я не вміла розпалити вогонь, не розрізняла рослини в лісі. Нам довелося заново вчитися багатьом базовим речам. Ми припускалися низки помилок, але водночас нас дуже надихала ідея, що одного дня ми зможемо жити, не залежачи від великих спільнот.

Щодня ми користуємося речами, про походження яких навіть не замислюємося. Все настільки просто: натискаєш на вмикач — і вмикається світло, хоча ти не знаєш, звідки береться електрика. У мене було відчуття, що нам потрібно повернутися до основ: «Нам холодно — треба піти по дрова й зігрітися. Якщо нам усе ще холодно, що ще ми можемо зробити?» Коли починаєш мислити так, речі набувають зовсім іншої цінності. Це нелегкий шлях — навпаки, ти починаєш усвідомлювати, скільки енергії та праці стоїть за всім, чим ти користуєшся. І це також питання соціальної справедливості: розумієш справжню ціну праці, від якої залежиш. Якщо ти чогось не зробиш сам, це доведеться зробити комусь іншому.

Чому два роки тому ти покинула Ле Берке й започаткувала новий проєкт?

Ле Берке обмежувало мене. Я хотіла робити більше культурних подій, а для цього мені потрібен був більший простір. Мені хотілося більше працювати зі звичайними людьми. Ле Берке – це дуже крутий альтернативний простір, але з часом я усвідомила, що якщо ми справді хочемо змінити світ, нам потрібно довести, що наші ідеї та спосіб життя підходять для всіх, а не лише для окремої групи людей. Наше нове місце — це колишній ресторан, і воно працює зовсім інакше, ніж альтернативна спільнота. Сюди приходять інші люди, наприклад фермери з навколишніх сіл — вони відвідують наш театр, і нам це дуже подобається.

Ще одна причина – це зміна клімату. У Ле Берке стало надто спекотно для вирощування зернових, з яких ми варили пиво, тому ми шукали більш родючі землі. Але я чудово розумію, що від кліматичних змін не втечеш — нам потрібно шукати способи, як адаптуватися до нової реальності.

Як функціонує нове місце?

Я наразі залишаюся його власницею. Спочатку планувала зробити все так само, як у Ле Берке, але зараз для передачі нерухомості у власність фонду склалися не найкращі умови. Можливо, пізніше — побачимо. Мені складно змиритися з цією ситуацією. Поки що ми принаймні створили спільну асоціацію, яка займається організаційними питаннями та життям спільноти.

Основна діяльність — це культурні події?

Культурні події допомагають нам показати світу, що можна жити інакше — самодостатньо і ближче до природи, навіть якщо це виглядає так, як наше вчорашнє відкриття ресторану.

Яке, до речі, вдалося на славу! Прийшло дуже багато людей ззовні. Тобто вас тут сприймають позитивно?

Тут нам справді було легше, ніж у Ле Берке. Недовіру висловлювало хіба що керівництво села, зате сусіди виявилися дуже привітними. Багатьох людей я взагалі не знала. Вони починають цікавитися, що ми робимо, і їм все подобається.

березень 2025