Повільне подорожування  Подорож як частина вражень

Естер Добіашова розмовляла з мандрівницями та мандрівниками, які намагаються подорожувати не як усі – повільно. Повільна подорож – це поле можливостей для історій, про які навряд чи дізнаєшся під час польоту літаком. Зрештою, і сама авторка вирішила спробувати цей спосіб мандрів – і причини для цього були не лише екологічні. І чим усе закінчилося?

Може здатися, що доїхати з чеського Брна на Майорку й назад лише по суші й по морю – це затія складна й не надто зручна. Літаком я була б на місці за дві години. Проте мені хотілося поїхати у відпустку без перельотів, як це робить багато інших мандрівниць і мандрівників, які останнім часом у зв’язку з кліматичною кризою намагаються уникати подорожей літаком. Замість двогодинної подорожі на мене чекала щонайменше тридцять одна година в дорозі. Мета була ясна. Невідомість заворожувала вже в процесі планування траси.

Не сидіти ж мені в автобусі майже півтора дні, говорила я сама собі й шукала інформацію про всі міста, у яких автобус робив зупинки, а я могла вийти й поїхати далі наступним рейсом. Тож замість перельоту я проклала собі маршрут із зупинкою на прогулянку вуличками Флоренції, дводенним переходом національним парком Чінкве-Терре на італійському узбережжі й візитом до друга в Барселоні, де в мене була пересадка на паром до Майорки.

На Майорці на мене чекав семиденний похід у гори, а потім дорога назад – цього разу із зупинками в синьовежій фортеці Каркасон, оточеного валами містечка Авіньйон і похмурому Штутгарті. Замість одного острова я відвідала чотири різні країни, почула чотири мови, спробувала чотири місцеві кухні й відвідала друга, з яким ми познайомилися в попередніх подорожах. Ось так дорога стала цінною частиною подорожі, а не просто переміщенням між двома точками.

 

Робота в дорозі

Я спланувала свою подорож так, щоб вона припала на відрізок часу, коли я завершила працювати на попередній роботі й ще не почала працювати на новій. А от уродженець міста Пльзень Мартін Гитьга (42 роки) не уникає наземних переїздів навіть у службових відрядженнях. Ще кілька років тому він щонайменше тричі на рік їздив потягом до Грузії та Вірменії, де разом з іншими колегами з організації «NESEHNUTÍ» вів проєкти на підтримку громадянських ініціатив, які займалися вирішенням екологічних або соціальних проблем. Тепер Мартін допомагає в Україні, а час у дорозі сприймає як «бонусний додатковий час», коли він може читати, спати, доробляти роботу чи шукати інформацію про кінцевий пункт призначення.

Куди б Мартін не їхав – хай то буде Прага, Львів чи Стамбул – він завжди автоматично прокладає собі дорогу по землі. «Я вже не уявляю, як можна подорожувати інакше, тому мені навіть немає з чим порівнювати», – говорить Мартін. Коли на початку нашого століття він тільки починав їздити у свої перші мандрівки, перельоти ще не були настільки доступними як сьогодні – лоукостів ще не було чи принаймні він не знав про їхнє існування. Для молодого мандрівника з невеликим бюджетом дорога по землі тоді була, власне, єдиним доступним способом переміщення.

Мисткиня і мандрівниця Ева Яшкова (35 років) з Острави також поєднує подорожі з роботою, хоч і дещо іншим способом. На свою піврічну мистецьку резиденцію в Японії у 2015 році вона добиралася наземними шляхами – автостопом, автобусом, потягом і кораблем. Ева їхала через литовське місто Каунас і Москву, далі на неї чекали сім днів безперервної дороги Транссибірською магістраллю аж до Владивостока, де вона продовжила дорогу по морю через Південну Корею.

У довгій дорозі в потязі вона сповна усвідомила, що повільні переїзди пропонують набагато більше, ніж просто переміщення між двома місцями. Сім днів вона роздивлялася навколишню природу за вікном, пророщувала чечевицю, читала й розмовляла з людьми, які підсідали в потяг і знову з нього виходили. Вона єдина з цілого купе їхала всю трасу аж до кінцевої. Найбільше мене вразило особливе сприйняття часу: потяг проїздив через сім часових поясів, проте керувався часом московським. «Тож я була свідком ситуації, коли двоє людей одночасно чистили зуби – проте один тільки прокинувся, а інший збирався лягати спати», – розповідає Ева. Цей епізод став для неї найбільш пам’ятним прикладом відносності часу й того, що кожен з нас має свій власний ритм.

Подорожуючи потягом, вона зняла серію відеороликів з краєвидами за вікном і пришвидшила їх так, щоб це відповідало швидкості польоту літака. «Пейзажі перетворилися на абстракцію. Так само і наші враження при швидких переміщеннях зливаються у безформну суміш», – описує вона свій художній задум. «У Владивостоку все було під льодом, замерзли навіть хвилі на морі – там ніби зупинився час. А кількома днями пізніше в Південній Кореї вже цвіли сакури. Якби я подорожувала літаком, ніколи б цих контрастів не побачила».

Якщо вже летіти літаком, то за чимось вартісним

Як і багато інших мандрівників, які ухвалили рішення не подорожувати літаком, Мартін Гитьга пояснює своє рішення насамперед вуглецевим слідом перельотів. Наприклад, у Європейському Союзі літак викидає у повітря у п’ять чи навіть шість разів більше CO₂ на пасажиро-кілометр (викиди від перевезення кожного пасажира на один кілометр) порівняно з потягом. На практиці це означає, що, наприклад, за 1700-кілометровий переліт з Праги до Барселони виділяється приблизно 330 кілограмів CO₂ на одну особу, тоді як за дорогу поїздом — близько 50 кілограмів. Мартін говорить, що летіти літаком доцільно лише тоді, якщо людина залишиться на новому місці на довший час. Тож коли йому захотілося побачити Колумбію, він скористався літаком – проте в Латинській Америці провів пів року.

З подібними думками за океан полетіла й Ева Яшкова, переїхавши зі своїм чоловіком на два роки до Канади. До Чехії вони не поверталися навіть на Різдво, щоб звести польоти до мінімуму. По Північній Америці пара подорожувала виключно автостопом, автобусами чи потягом, як були звиклі з Європи чи Азії. Коли Ева планує спільну подорож з друзями, то зустрічається з ними вже у місці призначення – так само робить і Мартін Гитьга.

Набагато суворіші правила щодо нелітання має Вікторка Рис (36 років), мандрівниця та високогірна туристка. Упродовж останніх дев’ятнадцяти років вона сумарно провела в подорожах понад чотири роки – пройшла всю карпатську дугу та весь Кавказ аж до Азербайджану. За все своє життя вона купила авіаквиток лише одного разу, коли в Андалузії отримала серйозні опіки й не могла продовжити подорож наземним шляхом.

Однак зараз Вікторка ставиться до свого еко-рішення не літати дещо критично. «Оскільки я подорожую наземним шляхом уже понад дев’ятнадцять років, то зараз я зрозуміла, що вже отримала від цього досвіду все, що тільки можливо, дізналася все, що могла дізнатися, і зараз опинилася на етапі, коли нелітанням сама себе заганяю в клітку», – говорить мандрівниця, додаючи, що вже довший час їй кортить пройти Середню Азію, куди зараз по землі майже неможливо дістатися. Через Росію вона з моральних переконань їхати не хоче, а інші дороги – або немислимо складні й довгі, або закриті.

«До того ж своїм нелітанням я особливо й не допомогла екології – ще жоден літак через мене не скасував свій рейс і не лишився на землі. Я також не знаю нікого, кого мені вдалося б переконати припинити літати чи принаймні заохотіти літати менше. Це був шлях у нікуди, проте мені особисто це рішення дало дуже багато», – говорить Вікторка. Жінка додає, що зараз думає над тим, щоб знову полетіти – не на короткі відстані, куди можна дістатися і по землі, і не на кілька днів, але, наприклад, на пів року до Південної Америки, адже дорога на кораблі туди приносить набагато більше шкоди екології, ніж переліт. «Дуже неправильно, що потяги – дорогі, а літаки – дешеві. Проте це політична проблема. Якщо переносити її вирішення під особисту відповідальність людини, це не принесе помітного результату».

До схожого висновку дійшов і Мартін Гитьга, коли порівнював ціни на квитки й авіаперельоти у 2025 році: «Зворотний авіаквиток з Праги до Барселони коштує 100 євро, квиток на автобус коштує близько 220 євро, а на потяг – приблизно 300 євро». Як і Ева Яшкова, Мартін вважає несправедливим, що авіаквитки коштують дешевше, ніж потяги чи автобуси – і все одно намагається подорожувати наземними шляхами, навіть якщо інколи це означає комбінувати потяг і автостоп.

На різницю в цінах суттєво впливає саме налаштування правил у транспортній системі. Авіакомпанії можуть собі дозволити продавати дешеві квитки ще й тому, що, на відміну від автобусних чи залізничних перевізників, не повинні сплачувати акцизний податок на пальне. Згідно з результатами аналізу екологічних організацій, такі податкові пільги в ЄС у 2014 році принесли бонус у розмірі десятків мільярдів євро. Різницю ще більше поглиблюють державні дотації для аеропортів та низькобюджетні бізнес-моделі авіакомпаній.

Уміння домовлятися руками й ногами

Ніхто з мандрівників не плекає ілюзій, що довгі подорожі по суші підходять усім без винятку. Окрім високої ціни, Мартін Гитьга говорить також про складну систему європейської залізниці, де часто потрібно комбінувати кілька проїзних квитків, щоб дістатися до пункту призначення. Проте Ева Яшкова з ним не погоджується і говорить, що раніше з пересадками все було ще складніше й у дорозі потрібно було багато імпровізувати. Сьогодні у світі існує безліч мобільних застосунків, які значно спрощують процес планування поїздки. Для тих же, хто лише хоче спробувати мандрувати по суші, вона рекомендує почати з міжнародного квитка Interrail.

Разом з тим Ева також звертає увагу на неприємності, з якими не дасть ради ніякий застосунок: це запізнення рейсів на кілька годин, відчеплення вагонів чи оголошення незнайомими вам мовами. «Я навчилася завжди брати з собою великі запаси води, фруктів та горіхів. Часто в потягах не продають нічого веганського», – говорить вона.

Окрім цього, наземні подорожі, насамперед по азійських країнах, часто вимагають уміння домовлятися жестами чи сумішшю мов, а також не боятися виглядати трішки диваком.

Автобуси – це для всіх, окрім мене, очевидно, аж останній можливий вибір. Хоча у мене був з ними лише позитивний досвід (якщо не рахувати незручностей, пов’язаних з браком місця для ніг), проте і цей вид подорожей має свої підводні камені. У рейсових автобусах часом буває, що не працює туалет і водії зупиняються на заправках, або не працює електрика (а розетки про всяк випадок взагалі повиривані), що не надто приємно в перспективі п’ятнадцятигодинового переїзду. Особливо якщо ти розраховуєш, що в автобусі зможеш зарядити телефон чи павербанк.

За словами Вікторки Рис, важливий не тільки транспортний засіб, а й країна чи те, хто саме по ній пересувається. «Молодій з виду жінці, яка часто ходить пішки в гори чи їздить автостопом, загрожує зовсім інший набір небезпечних ситуацій, ніж старшому чоловікові, який потягом подорожує по туристичних пам’ятках», – пояснює мандрівниця. Її саму в подорожах звинувачували в шпіонажі, поряд з нею падали бомби, а одного разу жінку навіть викрали під час подорожі автостопом. Разом з тим Вікторка наголошує, що це були радше винятки. Коли я запитую її, чому вона готова йти на ці ризики заради бюджетних подорожей, вона відповідає:
«Я цим займаюся, бо мені в житті потрібні пригоди, рух і контакт з природою. Життя в дорозі означає для мене набагато більше, ніж життя на одному місці, воно дає мені відчуття плідно проведеного часу. Знаходячись на одному добре знайомому місці, можна запросто промарнувати купу часу. Більшість людей не настільки безголові й допитливі, як я, тож малоймовірно, що з ними станеться щось подібне. Що ще важливо: приязність, гостинність і привітність місцевих у більшості країн переважують усі проблеми».

Прожити подорож

Повільна подорож для мене – це також і сповільнення думок. У той час як більшість моїх співпасажирів, стиснувши зуби, перетерплюють довгу поїздку в автобусі, я цілеспрямовано роблю її приємнішою – залишаю собі на дорогу улюблені подкасти та статті, використовую час для медитації чи просто байдикую, чого вдома не можу собі дозволити. «Дорога в потязі дозволяє мені також підсумувати враження й попрощатися з місцем, де я провела довший час», – додає Ева Яшкова. «Якби я летіла літаком, то невдовзі вже стояла б в аеропорту в Празі, і після повернення додому всі одразу розпитували б мене: “Ну що, як там було?” У мене б не було часу осмислити пережите й налаштуватися на зміну середовища».

У дорозі Ева також любить спостерігати, як змінюються краєвиди й люди. На півночі Туреччини її вразили безкраї чайні плантації, а ще вона любить згадувати один довгий день у Казахстані: «Ми їхали багато годин по дуже монотонних пейзажах – усюди була лише пустеля й каміння, і раптом я побачила верблюда. Я підскочила й почала показувати на нього пальцем з вікна – такі моменти буквально виривають тебе з буденності», – сміється вона й зараз, згадуючи здивовані обличчя попутників. «І це не тільки візуальний досвід: частиною подорожі є також запахи й смаки. Пам’ятаю, як у поїзді в Узбекистані до вагона зайшов чоловік, увішаний рибою. У всьому вагоні відразу почало смердіти рибою, а він усе кричав: “Риба, риба, риба, риба!”» – сміється Ева.

За словами Еви, у поїздах зав’язуються особливі знайомства. «Ти цілими днями знаходишся в товаристві абсолютно незнайомих тобі людей: увечері ми розповідаємо одне одному історії, а вранці прокидаємося поруч. Потім ми прощаємося, щоб більше ніколи не побачитися – а я все одно досі цих людей пам’ятаю», — каже вона. Наприклад, із подорожі зі Стамбула до Бухареста вона запам’ятала турецько-українську родину, яка хвилювалася, чи пропустять їх через кордон. «Ми говорили сумішшю мов, ділилися їжею й разом переживали їхні страхи», – розповідає вона. Усім відлягло від серця, коли на кордоні сім’ю пропустили далі, після чого вони це разом з Евoю відсвяткували. «Я також люблю прокидатися в поїзді, — усміхається Ева. – Увечері я засинаю, а вранці прокидаюся вже в іншому пейзажі й милуюся тим, як сонце, що сходить, розфарбовує все навколо. Оці миті я люблю найбільше».

Квітень 2026