естетика
Тут хочеться жити! Культурні нотатки з німецьких цвинтарів

У пошуках епітафій для лінгвістичної колекції, пейзажів чи натюрмортів для власної макабричної галереї, просто в медитативному самітному блуканні — так тривають мої найкращі прогулянки вже кілька років. А віднедавна — власне, два роки тому, з початком наукових шукань у танатологічному дискурсі — вони стали ще й експедиціями. Я тафофіл: цвинтарі — найперша для мене принада будь-де у світі.

 

Так і тепер у Німеччині: два кладовища в містечку Ґіссен, де живу та працюю; два — в чепурних селах на околицях; і ось на черзі ще одне — найбільше в місті Марбург. Неозорими просторами й павутинням незліченних шляхів це місце вічного спокою до болю нагадує моє улюблене кладовище — Байкове в Києві. Та це, однак, чи не єдина їхня подібність.

Своє, рідне…

Байкове можна любити насамперед за товариство. Тут-бо всі свої: Рильський, Грушевський, Нарбут, Стус, Вірський, Саксаганський, навіть кенотаф Плужника — ціла плеяда прекрасних своїх, що завжди на тебе чекають. Чужих по духу просто мовчки минаєш. Закриваєш очі й на строкатість пластикових оздоб, недолугі іржаві ґратки, часто кітчеву помпезність нагробків, а подекуди й купи сміття. Є ж натомість затишні тінисті алеї, старовинні гробівці, модерновий крематорій і навіть монументальний шедевр «Стіна пам’яті» (щоправда, комуністи залили його бетоном — але це вже інша гнітюча історія). Байковому пробачаєш недосконалості, як і кожному кладовищу, до якого маєш сентименти. Надто ж це стосується нових українських цвинтарів: гнітючі — й тільки, вони є радше полями смерті, ніж парками пам’яті. І там, де мали б умиротворено спочивати духи й витати світлі спомини, нас, живих, зустрічає тільки гола цвинтарна скорбота — оце й увесь пейзаж.

Foto: Юлія Колісник © Instagram «macabre aesthetics»  

Мистецтво обживати смерть

До німецьких цвинтарів я можу бути об’єктивною, навіть об’єктивно суворою, однак для суворості, як на те, не знаходжу ніяких підстав. Цвинтарі в Німеччині — не просто місця поховань чи поля наукових шукань істориків. Пошанування пам’яті померлих тут є цілою системою культурної взаємодії, що часом досягає навіть мистецького розмаху. Під цвинтарною культурою в Німеччині розуміють комплекс знань та навичок у галузі похоронної обрядовости, ландшафтного дизайну, садівництва, каменярства і — що не менш важливо — соціального активізму. Фахівці дбають, аби красиво й доладно тут відбувався кожен етап: від траурних ритуалів, пов’язаних власне зі смертю й похованням, — до проєктування могил, включно зі створенням епітафій. Так, завдяки культурному підходові кладовище з місця скорботи перетворюється на естетичний соціальний простір, парк пам’яті, а отже, й історії — в широкому її трактуванні.
Інакше кажучи, цвинтарі Німеччини — це історія про життя. Ось я прямую собі вулицею — а назустріч мені звичайний міський автобус із незвичайним керунком: Friedhof (цвинтар). Логічно й іронічно — кінцева зупинка. Автобус привозить мене в якесь дивовижне палацоподібне місце: з колонами, балюстрадами, пальмами та трояндами… За ворітьми цього «палацу» — звивисті алеї, кучеряві дерева й чепурні могили, обвиті живоплотами. Живоплотами — і тільки! Жодних тобі ґраток навколо надгробків. Жовто кружляє листя… Погідна тиша… Богонатхненний макабричний пейзаж… Це кладовище, і тут хочеться жити.

Foto: Юлія Колісник © Instagram «macabre aesthetics»
Кладовище, прикметно, зветься новим, чого аж ніяк не завважиш без інфодовідки: надто вже елеґантно воно виглядає. А я звикла, що вдома такі лише старі, і то вельми поважні цвинтарі. Тепер знаю, що буває інакше. Здається, про всі цвинтарі — від столичних до містечкових та сільських — тут дбають однаково. Усюди є хатинки зі садовим реманентом і каплички або зали для прощання. Поміж могилок усюди майорять строкаті лійки — бо з чого ж інакше поливати квіти й живоплоти?
  Нагробки задекоровані так само живими віночками (не гнітючими пластиковими вінками!), лампадками, мініятюрними фігурками янголів чи сердець. Колодязі для поливу того життя обвиті плющем, викладені гарним каменем. Повсюди ростуть якісь чудернацькі гриби й бігають кролики (про нашестя вічно голодних вуханів застерігають навіть спеціальні таблички). А от білочкам можна все! Для них тут навіть облаштовано драбинки до водопою — фантастика. Чи видно бодай якісь ознаки занепаду? Треба ще пошукати… Занепад зазвичай приходить туди, де маліє турбота, а в Ґіссені навіть могили не мають шансів бути занедбаними. Про дуже старі й старовинні дбає адміністрація; а новочасні могили, власне, місця під них — взагалі здаються в оренду, і це не жарт. Не раз мені траплялися оголошення-нагадування про необхідність продовження терміну оренди до такого-то й такого числа, інакше місце підлягає зачищенню. Суворо? Зате дисципліновано, а від того — завжди чисто й облагороджено. Такі-от реалії цвинтарного побуту.
 

Foto: Юлія Колісник © Instagram «macabre aesthetics»

Коли культура в надійних руках

Очевидно, така охопна й різнопрофільна робота в царині цвинтарної культури мусить мати підтримку з боку держави. І Німеччина тут є чудовим прикладом. Кампанія зі збереження нематеріальної спадщини цвинтарної культури (Immaterielles Erbe Friedhofskultur) є масштабною мережею дієвців у галузі. Керівний орган цієї мережі — так званий Кураторій (das Kuratorium) — подав заявку на включення цвинтарної культури Німеччини до загальнонаціонального реєстру нематеріальної культурної спадщини. У 2020-му році заявка була схвалена Німецькою комісією ЮНЕСКО, й невдовзі Конференція міністрів освіти офіційно внесла цвинтарну культуру Німеччини до реєстру нематеріальної культурної спадщини.
Foto: Юлія Колісник © Instagram «macabre aesthetics»
Головне завдання Кураторію — зробити цвинтарі видимими, зняти з них стигму смерті й донести до суспільства ідею їхньої культурної цінності. Для цього Кураторій сприяє дослідженням у галузях культурології, психології та культурної освіти й постійно розширює сферу своїх повноважень. З червня 2022 року Кураторій нематеріальної спадщини цвинтарної культури офіційно визнано також навчальним закладом, рівень кваліфікації якого не поступається іншим державним формам освіти.
Ба більше: кожен охочий може стати амбасадором цвинтарної культури, подавши відповідну заявку. Ці положення ретельно прописані в Хартії цвинтарної культури (CHARTA Friedhofskultur), яку підписали всі провідні установи німецьких кладовищ восени 2021 року. Вона роз’яснює також правила та обов’язки щодо цвинтарів, яких мають дотримуватися всі підписанти — а це як юридичні, так і фізичні особи.
До речі, і ті, й інші, і взагалі всі зацікавлені цвинтарною тематикою мають також чудову можливість передплачувати журнал Friedhofskultur (Цвинтарна культура). Це нішеве видання, дуже популярне як серед фахівців, задіяних безпосередньо в ритуальній справі, так і серед просвітників, які працюють у танатологічному дискурсі культури.
Ясна річ, я передплатила журнал і вирішила подати заявку на амбасадорство, щойно дізналася про таку можливість. Бути не лише колекціонеркою епітафій, дослідницею кладовищ, а й цілою амбасадоркою цвинтарної культури, а отже, членкинею спільноти дієвців та просвітників у цій царині — матиму за честь. І, звісно, такий досвід, такі знання потрібні нам загалом і мені зосібна — для України, для рідних цвинтарів, для культурного поступу рідних живих і світлої пам’яті рідних померлих. Для нашого Дому, який хочеться облагородити за найкращими світовими взірцями. Бо квітнути повинні навіть кладовища. На те ж бо ми й люди Культури.


Foto: з архіву Юлії Колісник ©