Німецька книжкова премія 2024
Ранок, день, ніч… і знову ранок
Нетипова історія про любовний скам. Відверта автофікційна проза про найбуденніше, а тому найприватніше. Розповідь жінки-мисткині про своє життя, накладене на матрицю античного міфу, мапу зоряного неба й роздуми про межі віртуального і реального життя. Все це про роман «Привіт, доброго ранку, як справи?» Мартіни Гефтер, за який авторка отримала одну з головних літературних нагород 2024 року — Німецьку книжкову премію. Що це за літературний пазл і як його збирати докупи, спробуємо розібратися в рецензії.
Їй 55. Вона — перформерка і танцівниця, живе в Ляйпцигу, заробляє принагідними виступами, щодня наполегливо тренується, а також піклується про свого чоловіка — письменника з розсіяним склерозом, діагностованим іще далекого 2008-го. Він досі самостійний у найпростіших справах, може підігріти їжу й обслужити себе, їздить по дому на кріслі колісному й працює на комп’ютері. Ба більше, він видає книжки, отримує гонорари і навіть літературні премії, що суттєво поповнюють нестабільний сімейний бюджет. Але його стан поступово — і завжди несподівано — погіршується, тож ніколи не відомо, що чекає завтра. Зараз, приміром, він щодня мучиться від пекельного зубного болю, який ніяк не вдається вгамувати, а одного ранку більше не може зав’язати собі шнурівки на взутті. А ще йому потрібні щоденні ін’єкції препарату, про наявність якого постійно треба дбати. Як і про безліч інших побутових речей.
Вона — його єдина опора. Її звати Юно, або ж Юнона. Його, як підказує міф, — Юпітер. І, як і однойменний космічний апарат, ця Юнона теж кружляє по орбіті довкола свого Юпітера. Але чи збігається це з її земною траєкторією?
Щонайменше з часів пандемії ковіду жінка має проблеми зі сном. Точніше, в неї хронічне безсоння. Тож увечері, впевнившись, що чоловік заснув (хоча вони живуть в окремих кімнатах), вона до глупої ночі «залипає» в інтернеті. Але не просто скролить у соцмережах, а спілкується з так званими скамерами — інтернет-шахраями, які втираються в довіру до жінок (зазвичай певної вікової категорії), щоби потім під різними жалісливими приводами розкрутити їх на гроші. Фальшиві ідентичності й аватарки, вдавана віртуальна романтика, щедрі розсипи трояндочок, смайликів і ґіфок. І, звісно, незмінний бейзік інґліш для спілкування. Спершу це спілкування має місце лише ночами, але поступово починає відбуватися також удень і навіть зранку: «Привіт, доброго ранку, як справи?». Утім для Юно з її надміру впорядкованим життям це спілкування в якийсь момент стає чи не головною розвагою.
Звісно, ця комунікація від початку не виконує своєї головної мети, адже Юно чудово усвідомлює наміри вдаваних бізнесменів-удівців або позірних самотніх романтиків. Власне, вона їм радо підіграє, та й сама приміряє на себе різні ідентичності: то румунської власниці кінної ферми, то успішної бізнес-леді, що міняє коханців, як рукавички, й крутить романи відразу з кількома чоловіками. Коли ж спілкування набридає Юно, вона починає ділитися своїми роздумами, переповідає улюблені книжки і фільми, цитує вірші чи дає серйозні відповіді на формальні запитання. Закінчується це завжди однаково: в якийсь момент Юно просто дає шахраєві по той бік зрозуміти, що розкусила його. Зазвичай на цьому спілкування припиняється, а незнайомець назавжди зникає з чату. І так відбувалося аж до моменту, як з’явився Бену.
Ні, стосунки Юно з Юпітером не такі вже й кепські, як можна подумати. Вони досі однодумці й партнери, довіряють одне одному в більшості питань. Звісно, вона — його опора. І, скоріше за все, любов також (хоч його голосу в романі й не чути). Юно теж любить свого Юпітера і не може — та й не хоче — уявляти без нього життя.
Утім, реальність і особисті потреби Юно входять у дедалі гостріший конфлікт. І річ не лише в тому, що роль доглядальниці стає врешті надто обтяжливою. Зрештою, в щоденному графіку Юно досі вистачає часу на себе і на свій світ. Причому не тільки на вибагливі фізичні вправи й балетні тренування, а й на фланерування містом, поїздки в гори та місця дитинства, вечірки з колегами тощо — власне, на все, що Юно вважатиме за потрібне, адже Юпітер страшенно не хоче ставати тягарем і бажає своїй Юноні тільки найкращого.
Але відчуття клаустрофобії вдома тільки посилюється. Більше не допомагає навіть зоряне небо зі всіма сузір’ями, які Юно так добре знає і постійно роздивляється — хай і не наживо, а через мобільний застосунок. Зрештою, в сучасному місті забагато світла, щоби побачити в нічному небі справжні зорі.
Можливість буквальної і метафоричної втечі за межі чотирьох стін й стелі з невибагливою ліпниною дає жінці якраз спілкування в інтернеті. Юно виправдовує його для себе тим, що нібито провадить дослідження для свого майбутнього театрального проєкту. Сам цей проєкт, до речі, має доволі претензійну, як на 2023 рік, назву «Soft War» (хоча війна Росії проти України кілька разів виникає на новинному фоні). Власне, Юно не зовсім лукавить — вона і справді працює над задумом, що в майбутньому має шанс втілитися в театрі. Ще до Бену вона встигла перечитати й передивитися все, що знайшла про інтернет-шахраїв та їхніх жертв. Але саме цей експеримент, здається, давно вийшов за «лабораторні» межі.
Бену — юнак із Нігерії, ледь не вчорашній підліток. Як, до речі, й багато інших скамерів, які вдають із себе заможних старших чоловіків. Звісно, білих. Owen_Wilson223 з інстаграму відразу представився українцем (sic!), який тепер начебто живе в Остіні, штат Техас. У таку ідентичність може повірити тільки хтось із дуже відірваного від Європи континенту. Але коли скамерська афера не спрацювала, спілкування між Бену та Юно несподівано не урвалося. Ба більше — перейшло на інший рівень відвертості.
Відразу розчарую тих, хто сподівається еротичних пригод: до цього справа в романі не доходить. Ба більше, не доходить навіть до романтики, хоч у якийсь момент юнак і пише, що, мабуть, закохався. Та його повідомлення зависає в чаті без відповіді: таки забагато невідомих на одне невелике рівняння, аби йти на такий великий ризик. Але відчуття «метеликів у животі» у Юно та її хвилювання від звуку кожного нового повідомлення в чаті у певний момент аж ніяк не віртуальні.
До якої межі можна вірити скамерові, який начебто відкрив свою ідентичність і тепер спілкується з нею по відео? Чи Бену — справжнє його ім’я? Адже Бену — це ще й персонаж давньоєгипетської міфології, мешканець потойбічного світу і попередник Фенікса, який щоранку відроджується у вигляді чаплі. Чи не є його інтерес до реальної Юно просто черговою стратегією, аби врешті видурити в неї хоч якісь гроші? Жінка весь час намагається передбачити його поведінку, але раз за разом хибить.
Бену — молодий хлопець без грошей, що живе разом із мамою в убогій хаті, яку Юно бачить у зернистому зображенні на своєму екрані. Фактично до шахрайства він вдається від скрути — адже вибір способів заробітку в нього дуже обмежений. Іноді Бену виходить в ефір при свічках, адже щоденні блекаути — буденна реальність у його країні (привіт, іще одна несподівана міжконтинентальна асоціаціє). Що ми знаємо про нього ще? Бену доволі життєрадісний і безтурботний, не проти часом затягнутися косяком. Загалом справляє враження доволі милого юнака. А якось навіть з’являється на екрані зі своїм другом — обоє радісно гигочуть на камеру, але, здається, щиро, а не зневажливо. Тож спілкування триває, аж доки одного дня не вичахає.
Юно теж обирає, якими фрагментами відкриватися новому другові. Вигідні ракурси на селфі. Нове тату. Спроби здаватися бодай трохи молодшою. Розповіді про власну творчість — і значно менше про сімейне життя. Хоча наявності Юпітера жінка не приховує.
Спілкування з Бену заохочує Юно більше дізнатися про Нігерію й Африку загалом. Адже чим обмежуються її знання? Тільки добіркою найзагальніших стереотипів і упереджень. (Це справедливо й щодо більшості з нас, хочеться тут додати.) Та врешті куплені й набрані в бібліотеці книжки на тему лягають стосиком у кімнаті Юно. Хтозна, чи прочитає вона все, що притягнула додому? Одним вольовим зусиллям не подолати ані багатолітньої історії, ані колоніальної спадщини, ані структурної нерівності. Та й власна сорочка врешті таки ближча до тіла.
Привілейоване громадянство робить Юно, «жінку за п’ятдесят», ідеальним об’єктом для інтернет-шахраїв із бідних країн, але водночас не нівелює її прекарного життя як мисткині без постійного заробітку. На одному з її тату зображено дику бджолу: істота, не підвладна капіталістичним відносинам, яка, на відміну від «свійських» бджіл, не працює на мед для інших — вона сама вирішує, що відбудеться з медом. По суті, це метафора того ідеального буття в мистецтві, яке колись уявляла Юно. В реальному житті фінансова вразливість виявляється для неї доволі гнітючим і неуникним тягарем, проте відмовлятися від свого «вільного» життя мисткині-фрилансерки вона не хоче. Звісно, її ситуація загострена і чоловіковою хворобою, що ще глибше втягує її в пекло німецької бюрократії — заради додаткових соціальних виплат від держави, без яких вони не зможуть давати собі раду. Як і без препарату, на який треба постійно подавати документи, щоб стан Юпітера не погіршувався ще стрімкіше. Або безбар’єрної інфраструктури, яка виявляється багато в чому дуже навіть «бар’єрною» і принизливою. Та й власний вік — безжальний до неї і як до жінки, і, тим паче, як до танцівниці (байдуже, скільки вона тренується і в якій фізичній формі лишається).
Невипадково улюбленим фільмом Юно є «Меланхолія» Ларса фон Трієра. Саме про нього вона наполегливо розповідає всім «своїм» скамерам (часом аж до оскоми часто). І хоч на іншому її тату — слово «Ейфорія», насправді світовідчуття Юно найближче якраз до настрою фільму нині опального данського режисера, що показує нам світ напередодні Апокаліпсису. Ні, не йдеться про бажання якнайшвидше вмерти — може, навіть навпаки. Адже врешті жага життя і творення в цьому тексті перемагають. Тож меседж роману виявляється доволі оптимістичним і часом не позбавленим гумору. Йдеться радше про базове усвідомлення: хай які будуть твої вибори й дії, кінець лишається незмінним. І він не такий далекий, як хотілося б сподіватися.
Що додає цьому романові особливої пікантності? Те, що це справді автофікційна проза. Інакше кажучи, в образі Юно доволі прозоро прочитується сама авторка, вже 59-літня Мартіна Гефтер. Вона — теж танцівниця, театральна перфомерка, а ще поетка і письменниця, яка багато працює з темами тілесності, вразливості, долання власних страхів і меж. Також і за Юпітером неважко побачити реального Яна Кульбродта — її чоловіка і доволі помітного німецького письменника, який справді має такий самий діагноз. Цікаво, що в своїй найновішій книжці «Текст каліки, або Про ходіння» Кульбродт теж тематизує досвід життя у власному хворому тілі. Відповідаючи на пряме запитання, Мартіна Гефтер зауважила, що її чоловік не матиме нічого проти, якщо його сплутають із Юпітером. Мовляв, йому ця ідея «навіть досить симпатична». І присутність Яна Кульбродта в залі під час вручення Німецької книжкової премії, мабуть, слугує тому підтвердженням.
До речі, престижна нагорода саме для такого тексту — це певною мірою і політичний жест. Адже це доволі компактний автобіографічний роман без особливо захопливого сюжету, але з подиву гідною готовністю оголити свій «справжній» внутрішній світ. Це розповідь про буденність, суперечливі емоції і тілесні випробування. Про життя, побачене очима мисткині середнього віку, ще й у вразливому становищі. Погодьтесь, звучить як квінтесенція всього того, що називають жіночим письмом (і то не завжди з позитивними конотаціями). Готовність відзначити саме такий текст — це і про сміливість журі визнати погляд жінки з її буденним життям не менш вартісним за художній голос авторитетного автора-чоловіка.
Показовим став конфлікт під час вручення, коли інший німецький письменник, Клеменс Маєр (до речі, теж із Ляйпцига), якого небезпідставно називали одним із головних кандидатів на нагороду, обурився кінцевому рішенню журі. Він демонстративно покинув церемонію, а потім додав куті меду емоційним інтерв’ю одному з німецьких видань. Мовляв, як узагалі можна порівнювати роман на майже тисячу сторінок, який поєднує різні історичні й проблемні пласти (це він про свій твір), з напівпрозовою лаконічною розповіддю про власне життя (а це, звісно про Гефтер)?
На жаль, подібний випад, за яким стояли й певні цілком об’єктивні економічні причини, тільки зашкодив письменницькій та суспільній репутації Маєра, а насамперед — неупередженій увазі до його справді вартісного роману «Проєктори». Та врешті ми отримали майже взірцевий конфлікт не лише чоловічого й жіночого письма, а й уявлень про літературу як таку. Тож чи існує «пріоритетніша» тематика? Чи впливає обсяг твору на його цінність? Чи мусить література бути «фікційною» (а якщо так, то наскільки), щоб її вважали справді літературою?
Звісно, все це радше риторичні питання, і жодна літературна премія не може дати на них вичерпної відповіді. Та готовність почути жіночий голос і відзначити нібито малопримітний жіночий погляд на світ не може не викликати симпатії. Адже щорічні премії — це завжди про реакцію тут-і-зараз, а не про те, який із романів читатимуть через умовні 20 років.
Вона — його єдина опора. Її звати Юно, або ж Юнона. Його, як підказує міф, — Юпітер. І, як і однойменний космічний апарат, ця Юнона теж кружляє по орбіті довкола свого Юпітера. Але чи збігається це з її земною траєкторією?
Звісно, ця комунікація від початку не виконує своєї головної мети, адже Юно чудово усвідомлює наміри вдаваних бізнесменів-удівців або позірних самотніх романтиків. Власне, вона їм радо підіграє, та й сама приміряє на себе різні ідентичності: то румунської власниці кінної ферми, то успішної бізнес-леді, що міняє коханців, як рукавички, й крутить романи відразу з кількома чоловіками. Коли ж спілкування набридає Юно, вона починає ділитися своїми роздумами, переповідає улюблені книжки і фільми, цитує вірші чи дає серйозні відповіді на формальні запитання. Закінчується це завжди однаково: в якийсь момент Юно просто дає шахраєві по той бік зрозуміти, що розкусила його. Зазвичай на цьому спілкування припиняється, а незнайомець назавжди зникає з чату. І так відбувалося аж до моменту, як з’явився Бену.
Утім, реальність і особисті потреби Юно входять у дедалі гостріший конфлікт. І річ не лише в тому, що роль доглядальниці стає врешті надто обтяжливою. Зрештою, в щоденному графіку Юно досі вистачає часу на себе і на свій світ. Причому не тільки на вибагливі фізичні вправи й балетні тренування, а й на фланерування містом, поїздки в гори та місця дитинства, вечірки з колегами тощо — власне, на все, що Юно вважатиме за потрібне, адже Юпітер страшенно не хоче ставати тягарем і бажає своїй Юноні тільки найкращого.
Але відчуття клаустрофобії вдома тільки посилюється. Більше не допомагає навіть зоряне небо зі всіма сузір’ями, які Юно так добре знає і постійно роздивляється — хай і не наживо, а через мобільний застосунок. Зрештою, в сучасному місті забагато світла, щоби побачити в нічному небі справжні зорі.
Можливість буквальної і метафоричної втечі за межі чотирьох стін й стелі з невибагливою ліпниною дає жінці якраз спілкування в інтернеті. Юно виправдовує його для себе тим, що нібито провадить дослідження для свого майбутнього театрального проєкту. Сам цей проєкт, до речі, має доволі претензійну, як на 2023 рік, назву «Soft War» (хоча війна Росії проти України кілька разів виникає на новинному фоні). Власне, Юно не зовсім лукавить — вона і справді працює над задумом, що в майбутньому має шанс втілитися в театрі. Ще до Бену вона встигла перечитати й передивитися все, що знайшла про інтернет-шахраїв та їхніх жертв. Але саме цей експеримент, здається, давно вийшов за «лабораторні» межі.
Відразу розчарую тих, хто сподівається еротичних пригод: до цього справа в романі не доходить. Ба більше, не доходить навіть до романтики, хоч у якийсь момент юнак і пише, що, мабуть, закохався. Та його повідомлення зависає в чаті без відповіді: таки забагато невідомих на одне невелике рівняння, аби йти на такий великий ризик. Але відчуття «метеликів у животі» у Юно та її хвилювання від звуку кожного нового повідомлення в чаті у певний момент аж ніяк не віртуальні.
До якої межі можна вірити скамерові, який начебто відкрив свою ідентичність і тепер спілкується з нею по відео? Чи Бену — справжнє його ім’я? Адже Бену — це ще й персонаж давньоєгипетської міфології, мешканець потойбічного світу і попередник Фенікса, який щоранку відроджується у вигляді чаплі. Чи не є його інтерес до реальної Юно просто черговою стратегією, аби врешті видурити в неї хоч якісь гроші? Жінка весь час намагається передбачити його поведінку, але раз за разом хибить.
Бену — молодий хлопець без грошей, що живе разом із мамою в убогій хаті, яку Юно бачить у зернистому зображенні на своєму екрані. Фактично до шахрайства він вдається від скрути — адже вибір способів заробітку в нього дуже обмежений. Іноді Бену виходить в ефір при свічках, адже щоденні блекаути — буденна реальність у його країні (привіт, іще одна несподівана міжконтинентальна асоціаціє). Що ми знаємо про нього ще? Бену доволі життєрадісний і безтурботний, не проти часом затягнутися косяком. Загалом справляє враження доволі милого юнака. А якось навіть з’являється на екрані зі своїм другом — обоє радісно гигочуть на камеру, але, здається, щиро, а не зневажливо. Тож спілкування триває, аж доки одного дня не вичахає.
Юно теж обирає, якими фрагментами відкриватися новому другові. Вигідні ракурси на селфі. Нове тату. Спроби здаватися бодай трохи молодшою. Розповіді про власну творчість — і значно менше про сімейне життя. Хоча наявності Юпітера жінка не приховує.
Привілейоване громадянство робить Юно, «жінку за п’ятдесят», ідеальним об’єктом для інтернет-шахраїв із бідних країн, але водночас не нівелює її прекарного життя як мисткині без постійного заробітку. На одному з її тату зображено дику бджолу: істота, не підвладна капіталістичним відносинам, яка, на відміну від «свійських» бджіл, не працює на мед для інших — вона сама вирішує, що відбудеться з медом. По суті, це метафора того ідеального буття в мистецтві, яке колись уявляла Юно. В реальному житті фінансова вразливість виявляється для неї доволі гнітючим і неуникним тягарем, проте відмовлятися від свого «вільного» життя мисткині-фрилансерки вона не хоче. Звісно, її ситуація загострена і чоловіковою хворобою, що ще глибше втягує її в пекло німецької бюрократії — заради додаткових соціальних виплат від держави, без яких вони не зможуть давати собі раду. Як і без препарату, на який треба постійно подавати документи, щоб стан Юпітера не погіршувався ще стрімкіше. Або безбар’єрної інфраструктури, яка виявляється багато в чому дуже навіть «бар’єрною» і принизливою. Та й власний вік — безжальний до неї і як до жінки, і, тим паче, як до танцівниці (байдуже, скільки вона тренується і в якій фізичній формі лишається).
Невипадково улюбленим фільмом Юно є «Меланхолія» Ларса фон Трієра. Саме про нього вона наполегливо розповідає всім «своїм» скамерам (часом аж до оскоми часто). І хоч на іншому її тату — слово «Ейфорія», насправді світовідчуття Юно найближче якраз до настрою фільму нині опального данського режисера, що показує нам світ напередодні Апокаліпсису. Ні, не йдеться про бажання якнайшвидше вмерти — може, навіть навпаки. Адже врешті жага життя і творення в цьому тексті перемагають. Тож меседж роману виявляється доволі оптимістичним і часом не позбавленим гумору. Йдеться радше про базове усвідомлення: хай які будуть твої вибори й дії, кінець лишається незмінним. І він не такий далекий, як хотілося б сподіватися.
Що додає цьому романові особливої пікантності? Те, що це справді автофікційна проза. Інакше кажучи, в образі Юно доволі прозоро прочитується сама авторка, вже 59-літня Мартіна Гефтер. Вона — теж танцівниця, театральна перфомерка, а ще поетка і письменниця, яка багато працює з темами тілесності, вразливості, долання власних страхів і меж. Також і за Юпітером неважко побачити реального Яна Кульбродта — її чоловіка і доволі помітного німецького письменника, який справді має такий самий діагноз. Цікаво, що в своїй найновішій книжці «Текст каліки, або Про ходіння» Кульбродт теж тематизує досвід життя у власному хворому тілі. Відповідаючи на пряме запитання, Мартіна Гефтер зауважила, що її чоловік не матиме нічого проти, якщо його сплутають із Юпітером. Мовляв, йому ця ідея «навіть досить симпатична». І присутність Яна Кульбродта в залі під час вручення Німецької книжкової премії, мабуть, слугує тому підтвердженням.
Показовим став конфлікт під час вручення, коли інший німецький письменник, Клеменс Маєр (до речі, теж із Ляйпцига), якого небезпідставно називали одним із головних кандидатів на нагороду, обурився кінцевому рішенню журі. Він демонстративно покинув церемонію, а потім додав куті меду емоційним інтерв’ю одному з німецьких видань. Мовляв, як узагалі можна порівнювати роман на майже тисячу сторінок, який поєднує різні історичні й проблемні пласти (це він про свій твір), з напівпрозовою лаконічною розповіддю про власне життя (а це, звісно про Гефтер)?
На жаль, подібний випад, за яким стояли й певні цілком об’єктивні економічні причини, тільки зашкодив письменницькій та суспільній репутації Маєра, а насамперед — неупередженій увазі до його справді вартісного роману «Проєктори». Та врешті ми отримали майже взірцевий конфлікт не лише чоловічого й жіночого письма, а й уявлень про літературу як таку. Тож чи існує «пріоритетніша» тематика? Чи впливає обсяг твору на його цінність? Чи мусить література бути «фікційною» (а якщо так, то наскільки), щоб її вважали справді літературою?
Звісно, все це радше риторичні питання, і жодна літературна премія не може дати на них вичерпної відповіді. Та готовність почути жіночий голос і відзначити нібито малопримітний жіночий погляд на світ не може не викликати симпатії. Адже щорічні премії — це завжди про реакцію тут-і-зараз, а не про те, який із романів читатимуть через умовні 20 років.
