Ми не обираємо, де народитися, це просто стається. Парадоксально, але місце народження може стати для тебе найдорожчим, а народ, який мешкає у тій місцевості, — рідним. Та що робити, коли не можеш повернутися додому? Село, в якому жив, розташоване в країні, якої більше немає. А родина, що колись була твоїм мікросвітом, тепер розкидана по всій Європі. Як тоді означувати власну ідентичність? Саша Станішич написав автобіографічний роман про фантомний біль за фантомним домом — і гіркота від того аж ніяк не фантомна. Українською цей неймовірно поетичний текст звучить у чудовому перекладі Ганни Гнедкової, і він точно болюче резонуватиме нам — людям, що живуть в осерді війни.
Станішич С. Походження / Саша Станішич ; пер. з нім. Ганна Гнедкова. — Київ : Комора, 2025. — 368 с.
Починається «Походження» словом ziehen— від німецького «потягнути на себе». Мова стає дверима у світ— але чи можливо описати чужою говіркою місце, яке існує в іншому контексті, зокрема й мовному? Чи вдасться переконливо змалювати Боснію за допомогою лексем, яких там не почути? Або ж така оптика буде позначена відчуженістю, віддаленістю? Станішич бачить рідні місця водночас зблизька і здалеку, поглядом емігранта першого покоління, що не має шансів цілком інтегруватися у чужу спільноту, але водночас втрачає відчуття закоріненості у рідну: «Час від часу мене запитують, чи почуваюся я в Німеччині як удома. Я чергую “так” і “ні”», — зізнається оповідач. Втім, і в рідному селі він почувається як турист у шортах, що опинився під чужим фруктовим деревом. «Походження»— це шлях не так на малу батьківщину, як до самого себе, щоразу новою стежкою, але остаточною точкою завжди лишається гірське село Оскоруша. А ще «походження — це війна». Поєднане із біженством і тимчасовим незнанням місцевої мови воно означає низькокваліфіковану роботу і постійний страх депортації. Та повернімося до початку історії.
Перейми в Сашиної матері починаються, коли гримить грім, а вітер витискає із шибок скло. Буря віщує майбутній хаос війни, ріки крові і гучні вибухи — ми в Україні знаємо, як легко сплутати грозу з шахедом або й балістикою. Нена Мейрема, бабуся оповідача, ворожить онуку на майбутнє— розкидає боби, які підказують: хлопчик втратить усі зуби або в нього закохається старша жінка. Насправді і перше, і друге — по черзі.
У Стародавньому Єгипті квасоля вважалася потойбічним овочем, що віщує передчасну смерть. Геродот стверджував, що жерці намагалися якнайменше торкатися бобів, аби зберегти собі життя, коли клали їх у могили. Давні греки використовували боби як жереб, а римляни годували ними солдатів, аби ті були дужими і воювали затятіше. Хай що бачить Нена у розкиданих квасолинках, у культурі за цим овочем тягнуться асоціації з війною, смертю, потойбічним життям. Маленький Саша не вірить у війну, але вірить, що може обрати, які пригоди переживе. З-поміж усіх книжок найбільше він любить жанр «Choose your own adventure» — історії, де читач обирає розвиток подій. У таку історію оповідач зіграє з нами наприкінці, і кожен з альтернативних фіналів виявиться по-своєму логічним.
Улюблена уявна пригода Саші— як він долучається до футбольної команди «Црвена Звезда», «Червона Зірка». Не як футболіст (це не видавалося реальним навіть малому фантазеру), а бодай як фізіотерапевт, хранитель м’яча чи й сам м’яч. У часи краху соціалізму і посилення патріотичних рухів футбольний стадіон стає осередком націоналізму. Ми про це знаємо не з чуток: збереглися спогади наших письменників про відвідини матчів, де можна було щиро й безпосередньо прокричати все, що думаєш про росіян — наприклад, коли «Динамо» грало проти «ЦСКА». Так само, як у пізньому Радянському Союзі, футбол у Югославії напередодні розпаду стає місцем, де не діють заборони і цензура.
У півфіналі Кубка європейських чемпіонів у суперники «Зірці» дістається «Баварія», і просто у перерві між таймами починаються заворушення в Словенії й Хорватії. Поки «Црвена Звезда» представляє у змаганнях Югославію, сама Югославія розпадається на частини. І цей розпад не такий безболісний, як вихід колишніх радянських країн з-під влади Росії. Чимало родин змішаного походження, наприклад сербського і боснійського, не знають, як далі себе визначати, яка віра та національність є базою, ґрунтом, на якому вони стоять. Саша описує себе так:
«Я був дитиною багатонаціональної держави, плодом і символом віри двох людей, які, приваблені одне до одного, звільнилися в югославському плавильному котлі від обмежень різних походжень та релігій»
Втім, у часи розділення територій будь-які відмінності загострюються.
Наприкінці червня розгортаються перші воєнні дії. Спорт, що мав, на думку засновника олімпійських ігор сучасності П’єра де Кубертена, замінити поле бою, стає частиною протистояння: на стадіоні чути крики задавненої агресії та ейфорії, палають смолоскипи. Під час змагань між загребським «Динамо» і белґрадською «Червоною Зіркою» хорвати кидаються на сербів, серби на хорватів, в результаті сотні людей поранено — мирне змагання перетворюється на криваве бойовище. Розпад країни, звісно, веде до розпаду збірної у 1992-му. Замість футболістів новими зірками стають Мілошевич, Ізетбеґович, Туджман, кожен із яких зображає інший народ як ворога, а події минулого описує як образу честі:
«У 1991 році приналежність перетворилася на запальничку […] Будь-яке походження могло виявитися неправильним. І тоді спалахував вогонь».
Сашин досвід накопичується: дитинство у містечку на Дріні, квасолеві пророцтва, біло-червоний футбольний шарф у вікні, два хвилясті папужки і один хом’як на ім’я Індіана Джонс, пиріг та чорний чай із вчителькою англійської, родина у селі Оскоруша, війна.
29 листопада, у день створення Югославії, якої більше не існує, емігранти югослави, які більше не є одним народом, згадують власний досвід. Збираються у символічних місцях, пов’язаних із Югославією: роблять селфі в печері, де переховувався Тіто, смажать ягнят на горі Іґман, а ввечері замовляють хор, що співає героїчних пісень. Потім хтось виголошує промову про антифашизм. Всі, присутні на події, крім хору, народилися в Югославії, придбали там першу машину, вперше закохалися, та жоден не зможе там померти. Опинитися на межі історії, ще й на чужині, — важке випробування, адже емігранти зазвичай визначають себе через спільне коріння. Як визначити себе через те, чого більше не існує? Для цих людей роки правління Тіто були найкращими, і сучасне життя вони сприймають як перемогу пекла над раєм. Бабуся Крістіна до кінця життя триматиме портрет Тіто вдома— не тому, що він був хорошим керівником, а тому, що добре їв і піклувався про власну родину, а це найголовніше.
Оскоруша, рідне село бабусі Крістіни, розташована неподалік від Вишеграда, просто посеред гір. Із плином часу Оскоруша маліє, але тринадцять мешканців лишаться там до останнього. Їхні діти «не дбатимуть про них, їхні щастя та хрусткі суглоби». У цій картині, змальованій вже дорослим оповідачем, є щось глибоко міфологічне: останні люди Оскоруші лишаються хранителями традиції, відрізаними від решти цивілізації. Навіть їжа та питво там набувають магічних властивостей: cамогон сліпить зрячих і повертає зір сліпцям, м’ясо об’єднує мертвих та живих. Паркани не розділяють, поля лишаються необробленими — все втрачає свою ужиткову функцію, аби стати символом остаточного тріумфу природи. З посаджених рослин шанс вижити має хіба ожина, біблійний кущ. Існує версія, що неопалимою купиною, яка явилася Мойсею, була саме колюча ожина. Народ, що опинився посеред пустелі і визначає своє місце в історії, потребує орієнтирів, власного неопалимого куща, своєї ожини та полум’я навколо неї.
Оскоруша належить стихії вогню. Із хорватської її назва, Oskoruša, перекладається як горобина, і ягідний код тут також невипадковий: у багатьох міфологічних системах горобина є деревом вогню, пов’язаним із вогнедишним драконом, а ще це рослина війни, з якої добре виготовляти зброю. Неопалима купина — це перше. Війна — то друге. Дракони — третє. Щодо війни та вогню все прояснилося, а до чого тут дракони?
У 1980-х в Оскоруші жило близько сотні людей: один грав на гуслях, інший проводив вечори за доміно, ще один вирізав із воску драконів. В одній із хат Саша, який приїхав провідати бабусю, бачить фігуру у золотому німбі, що цілить у дракона,— той вигинається в обороні, б’ється, смикається. Про свого брата, який пішов у гори, Ґавріло Станішич, один із старійшин села, каже:
«Сретоє тепер годує драконів…».
Рептилії оточують Сашу від самого дитинства. Так, зайшовши одного ранку у курник, він бачить на помості змію. Батько цілить тій у голову каменюкою. Хлопчик торкається луски і з подивом розуміє, що змія не холодна, а тепла. Отже, в її жилах тече вогонь. Символізм цього епізоду зрозумілий: батько — то Георгій, а змія— справжній дракон. У наступному епізоді ця сама гадюка сидить уже в кроні горобини: вогняний звір на вогняному дереві.
Оскоруша — село, засноване трьома бунтівними братами, один із яких вкрав у османського воєводи чи то коня, чи то жінку, чи то коштовності, а далі піднявся у повітря, аби оглянути місцину. Тут ми вже розуміємо, що це не троє братів, а один дракон, і не коня чи жінку він вкрав, а таки золото. Саме село засноване драконами, тому змії там безсмертні: якщо розіб’єш одній голову каменем, на її місці виросте інша. Станішич описує міф «про пращурів і нащадків», тобто про братів-драконів, про яких «ніде не згадувалося». Всі сучасні мешканці села — і живі, і мертві, і ненароджені — є родичами або принаймні якось пов’язані між собою, а отже, й з драконами. Ґавріло, провідник, пояснює Саші, хто він, такими словами: «Я Ґавріло. Ми з тобою родичі — я міг би тобі розказати, наскільки близькі, але краще покажу», — і вказує на могильні плити.
Сашина бабуся Крістіна з року в рік переповідає ту саму історію: зникнення дідуся Перо пов’язане з драконами— древніми, печерними, перевертнями, зміями-поетами. Георгій полінувався вбити всіх, тому дракони і далі підпалюють сміття, розфарбовують вогнем ніч, крадуть блискучі речі, збираються біля Вогняних скель. А ще дракон — це історія як така:
«У його зіницях — жовтий вогонь століть, у його очах фабула»
Наприкінці роману бабуся сміливо сідає на дракона, а тоді одна з голів промовляє: «Я з російської легенди про дракона, мене взагалі не повинно тут бути», — український читач як ніхто розумітиме, до чого тут російська рука голова.
Ще один маркер історії — їжа: олімпіада 1984 року у Сараєво асоціюється із фаршированими перцями. 2009-й, коли бабуся веде онука в Оскорушу, — з пакетами з харчем, що їх притягнув Крістіні знайомий поліціянт. Гостини у пані Марії викликають у пам’яті смак ожинового пирога. А відвідини кладовища, де майже на кожній могилі написано «Станішич», — з тонкими скибками вудженого м’яса, хлібом та ананасом зі шнапсом.
Вода із криниці, побудована Сашиним прадідом, стає причастям, способом долучитися до великої родини. Наповнивши пляшку з криниці, оповідач міркує, чи тепер він теж місцевий, чи досить цього, аби стати частиною Оскоруші. Випивши води зі старої криниці, Крістіна і Ґавріло занурюються у спогади — це вода пам’яті. Пам’ятати слід насамперед мертвих: прабабу й прадіда Сульйо і Румшу, бабусю Нену, найдобрішого дідуся у світі Мухамеда, незграбного танцюриста діда Петара. Про мертвих в Оскоруші не кажуть погано, особливо при них, тобто на кладовищі. У 2009-му, коли Саша відвідує село, найсвіжішим небіжчиком є Мирослав Станішич — вкрай пунктуальний чоловік, який точно передбачив власну смерть, пречудово грав у доміно і навчив отару овець жити самостійно, аби ті не пропали після його смерті.
Вже згаданий Петар «Перо» Станішич, чоловік Крістіни і дідуся Саші, довгий час лишається порожнім місцем, виколотою точкою, прізвищем у рахунках за електроенергію. Для Станішича-молодшого важливою метою подорожі є спроба зрозуміти дідуся, чий образ сконденсувався до пляшки коньяку, коробки з-під взуття, світлин, трьох піджаків, списку покупок, свідоцтв, подяк, партійного квитка, армійського службового посвідчення. Для Саші його дідусь — блідий привид минулого, а от для Крістіни її чоловік досі існує:
Все, що достеменно можна сказати про Перо, — він був єдиним істинним вірянином у родині, тільки його вірою була перемога соціалізму.
Сашина мама, Петарова донька, у соціалізм не вірила, але вивчилася на викладачку марксизму. А вірила вона радше у час, що чітко відміряє періоди прибуття батькового потяга (Перо все життя пропрацював гальмувальником), а ще у раціональність як головний принцип ухвалення рішень. Подолавши перешкоди соціального походження, вона вступила в університет і заснувала бізнес. Та історія тягнеться за тобою, як довга відірвана нитка, тож через мусульманське ім’я матері родина змушена покинути Вишеград, коли там починаються релігійні чистки. Так сім’я опиняється у Гайдельберґу — місті зі смаком шоколадного морозива, де вздовж річки гуляють студенти філософії, фасади з пісковику завжди делікатно пофарбовані, а черга в супермаркеті розмовляє сімома мовами.
Безробітна гайдельберзька молодь тусить на заправці АРАЛ, де п’є лейменське пиво й обговорює теніс. Бути боснійцем і біженцем у місті невигідно всюди, крім академічного середовища, де за це можна отримати кілька додаткових балів в очах студенток філософії. Якщо порівнювати кожне місто з людиною, каже Станішич, то «Гайдельберґ — це хлопчик із Боснії, якого дівчина навчає німецької мови на виноградниках Еммертсґрунду». Саша зависає поміж двох світів: він не знає німецької достатньо добре, аби з кимось здружитися або по-справжньому закохатися, і водночас його рідні місця задалеко, а з часом юнак усвідомлює, що додому вони не повернуться.
Та місяці минають, словниковий запас більшає, Станішич опановує плюсквамперфект і береться читати газетні історії, а згодом і створювати власні. Як і всі звичайні підлітки, він мріє грати на гітарі і співати пісні Nirvana, зустрічатися з гарною рудоволосою дівчиною, не бути «югославом і біженцем». Задля останнього Саша придумує собі альтернативну ідентичність — «словен». Словенія менше потрапляє до газетних заголовків, тож Станішич сподівається, що його сприйматимуть «як лижника, а не як жертву». Втім, згодом у юнака з’являються друзі в інтернаціональній школі— Войтек, П’єро, Рагім, Ріке, Оллі, Еміль,— і зникає потреба придумувати собі альтернативну біографію. Натомість він береться за історії.
Література стає для Саші замісною активністю, способом імітувати взаємини із родиною, що залишалася у Вишеграді і селищах поблизу. Можливістю говорити із бабусею, яка мало що пам’ятає, всюди шукає сестру та свої окуляри. Коли Саша бачить бабусю востаннє, у 2018-му, в будинку для літніх, він розповідає тій історію про жінку, яку ховали, та виявилося, що вона жива і дуже сердита. Це стає світлим прощанням з іншою живою і сердитою жінкою на ім’я Крістіна. Останній розділ стає метатекстуальним квестом, подорожжю читача, розділеною пригодою, де знайшлося місце і бабусі, і драконам.
Як і в книжках іншої великої центральноєвропейської авторки Ольги Токарчук, у «Походженні» Станішича носійками тяглості є жінки. Тож коли помирає жінка, з нею відходить вагома частка історії. Так роман починається з того, що Сашина бабуся визирає з вікна і бачить на вулиці маленьку дівчинку — себе саму у дитинстві. Та поки вона спускається, дівчинка кудись зникає. Пам’ять слабне, спогади розчиняються у тумані часу. Наприкінці священник служить літургію, племінник несе хрест, труна дещо криво, однак плавно опускається в могилу. Старше покоління відходить у минуле, серед них — і драконовершниця Крістіна. А що лишається молодим? Пам’ятати і писати свої історії. Що і робить Саша.
