Свобода преси в Сербії  Гумовий кийок замість гучних заголовків

Ще ніколи ситуація зі свободою преси в Сербії не була такою критичною. Політики розпалюють ненависть, журналісти й журналістки постійно стають жертвами нападів. Крок за кроком держава розширює свій вплив. Тепер і без того невеликій кількості незалежних медіа загрожує ще одне суттєве скорочення.

Удар, схоже, влучив поліцейському в цивільному вбранні просто в обличчя. Його око посиніло й набрякло, по щоці стікає кров. Для сербського президента Александара Вучича цілком очевидно, хто так понівечив цього чоловіка під час антиурядової акції протесту в березні 2025 року. Під спільним селфі з лікарні, яке Вучич опублікував в Instagram невдовзі після інциденту, він пише, що на правоохоронця напали озброєні кастетами антиурядові демонстранти й демонстрантки.

Однак незабаром у мережі з’являються відео, які розповідають геть іншу історію. На кадрах видно, як поліцейський у цивільному забігає в шеренгу своїх колег у формі. Один із силовиків у повному захисному спорядженні б’є колегу в цивільному в обличчя, і той одразу падає. Незалежні медіа аналізують відео та реконструюють перебіг подій, і ось газета, що спеціалізується на журналістських розслідуваннях, оприлюднює аудіозапис телефонної розмови цього поліцейського, у якій той опосередковано підтверджує: його вдарив колега, а не демонстрант.

І хоча президент Александар Вучич і досі наполягає на версії, буцім на поліцейського напали антиурядові протестувальники та протестувальниці, ця справа стала показовим прикладом ролі незалежних медіа в Сербії. Що було б, якби ніхто не поставив під сумнів офіційну версію, не звернув увагу на суперечності та не провів власне розслідування? Хто б тоді взагалі контролював уряд Александара Вучича?
  Дедалі більше сербів і сербок ставлять собі ці запитання. Адже йдеться не просто про правду стосовно одного вечора, а про щось значно більше й принциповіше. Становище незалежної преси в Сербії за останні роки стрімко погіршилося. За журналістами й журналістками шпигують, їм погрожують і нападають на них, а медіакомпанії зазнають політичного та економічного тиску. В актуальному рейтингу свободи преси від організації «Репортери без кордонів» країна опустилася на 104-те місце — останнє на Балканах. За всю історію існування рейтингу, тобто від 2002 року, Сербія ще ніколи не мала таких низьких показників.

Як узагалі до цього дійшло?

Перцевий спрей і переломи

Мало хто знає про теперішню ситуацію з журналістами й журналістками в Сербії так добре, як Незалежна асоціація журналістів Сербії (NUNS). Вона є голосом та представником інтересів близько 2500 сербських медійників і медійниць. Щоби потрапити до офісу асоціації в центрі Белграда, тепер доводиться дзвонити у двері. «Віднедавна ми завжди замикаємося», — каже Марія Бабич. — З міркувань безпеки».

Над вулицями тремтить розжарене повітря — літня спека знову запанувала в Белграді. У приміщенні Бабич та її колега Раде Джурич розповідають, що за останні роки градус ворожості до журналістів і журналісток стрімко зріс. Як наукові співробітники/співробітниці та юристи/юристки, вони документують напади на медійників і медійниць; їхня база даних ведеться ще з 2008 року. Марія Бабич каже, що такої хвилі насильства проти преси — спроб залякування, погроз, фізичної розправи – вони ще не бачили. «Минулого року ми зафіксували 380 випадків – це рекорд. Але реальна цифра, ймовірно, значно більша, адже ми зареєстрували лише найважчі інциденти. На решту нам просто бракувало часу». Крім того, існує велика кількість прихованих випадків. Зокрема, журналістки рідше повідомляють про напади, побоюючись стати мішенню для ще більшої агресії.
  «Був момент, коли ми усвідомили: зараз нам нагальніше потрібні адвокати, ніж, наприклад, фахівці, які б розвивали журналістику як таку, — додає її колега Джурич, енергійно хитаючи головою. — Це красномовно свідчить про те, в якому становищі ми опинилися».

Три роки тому NUNS запустила гарячу лінію для екстреної допомоги. Кожен журналіст, якому загрожує небезпека або потрібна юридична консультація, може зателефонувати туди в будь-який час. Відтоді не минає практично й дня без дзвінків. Інколи телефони Бабич і Джурич розриваються від десятків звернень за добу. Так було, наприклад, у зв’язку з місцевими виборами на початку року.

У березні 2026 року в кількох громадах Сербії обирали нові міські та сільські ради. Для багатьох у країні це голосування стало лакмусовим папірцем: чи здатні принести результат тривалі протести проти уряду Александара Вучича та його Сербської прогресивної партії (СПП), що не вщухають від листопада 2024 року? Тож за виборами пильно стежила вся країна. На місцях тиск вилився в насильство.

Траплялися безпрецедентні випадки. Наприклад, поблизу виборчої дільниці № 34 у місті Бор, що на сході Сербії, невідомі влаштували засідку на групу журналістів. Нападники заповзялися гамселити одного з кореспондентів. Помітивши, що інший журналіст знімає це на камеру, вони накинулися й на нього. Чоловік намагався втекти, проте зловмисники наздогнали його аж у річці й продовжили жорстоко бити, зламавши йому вилиці. Обом потерпілим довелося звернутися за медичною допомогою до лікарні.

На інших виборчих дільницях також виникали небезпечні ситуації. Журналістів і журналісток обприскували перцевим спреєм, переслідували та били, у них відбирали й розбивали мобільні телефони та камери, проколювали автомобільні шини.

У звіті Інституту дослідження журналістики Reuters пізніше підсумували: під час муніципальних виборів у Сербії рівень насильства щодо представників преси виявився настільки безпрецедентним, «що країна перетворилася на одне з найнебезпечніших місць у світі [для журналістів і журналісток] поза зонами активних бойових дій».
 

Цькування ЗМІ — справа першої особи

Це насильство починається не на вулицях, а значно раніше.

Щомісяця Фонд Славка Чурувії публікує звіт про політичний клімат навколо медіа. Адже політики повсякчас цькують журналістів і журналісток, ображають їх і всіляко намагаються дискредитувати їхню роботу. Проурядові ЗМІ миттєво підхоплюють ці настрої й, своєю чергою, атакують незалежних колег, які критикують уряд. Фонд Чурувії не має ресурсів для комплексного моніторингу, тому аналізує тільки три таблоїди з великим накладом та публічні заяви десяти провідних політиків. Проте навіть за таких обмежень щомісяця фіксують понад 100 погроз на адресу журналістів і журналісток. «Якби ми мали ресурси, щоб відстежувати все сказане, рахунок ішов би на тисячі», — переконана представниця фонду Івана Стефанович.
  Президент Александар Вучич зробив боротьбу з критично налаштованими журналістами і журналістками своєю особистою справою. Минулого року він тиснув на прокуратуру, вимагаючи жорсткіше розслідувати діяльність опозиційних медіа. Саме тому організація «Репортери без кордонів» називає його «ворогом свободи преси». Вучич не гребує абсурдними заявами — наприклад, нібито журналісти й журналістки прагнуть повалити владу. Інші високопосадовці називають журналістів і журналісток «терористами», «комахами» та «нацистами». Ба більше, пресу неодноразово звинувачували у причетності до змови з метою вбивства президента та його родини.

«Такими нападками політики систематично створюють ворожу атмосферу навколо журналістів. Таким чином вони нормалізують ненависть до репортерів, особливо до тих, хто висвітлює події критично», — каже Стефанович. Погрози розправою для багатьох журналістів і журналісток, які працюють у незалежних від держави ЗМІ, уже майже стали буденністю.

«Уряд вибудував наратив, буцімто журналістика — це брудна професія, а медійники завжди відпрацьовують чиїсь гроші й ніколи не діють в інтересах суспільства», — обурюється Стефанович. За результатами останнього опитування Інституту Reuters, серби опинилися серед респондентів із найнижчим рівнем довіри до медіа: пресі вірять заледве 22 відсотки. Водночас майже дві третини опитаних непокоються через те, що медіа поширюють неправдиву або викривлену інформацію.

Фонд, який відстежує ці тенденції в країні, названо на честь журналіста Славка Чурувії. За відкриту критику державного апарату та тогочасного керівництва країни його розстріляли 1999 року біля власного будинку в Белграді. Загибель Чурувії стала символом нищення свободи преси в Сербії.

Минуло двадцять років, перш ніж імовірних винуватців нарешті засудили. Проте 2023 року апеляційний суд знову виправдав цих чоловіків. І хоча Верховний суд згодом визнав, що апеляційна інстанція припустилася помилок під час винесення виправдувального вироку, рішення залишилося чинним: за це вбивство так нікого й не покарано.
  «Ця безкарність за злочини проти журналістів і журналісток триває й донині», – наголошує Стефанович. Наприклад, у 2025 році сербська прокуратура розпочала розслідування у 140 справах щодо нападів на працівників і працівниць преси. Проте обвинувальними вироками наразі завершилися лише три з них.

І хоча Стефанович бачить багато паралелей із небезпечною ситуацією для журналістів у 90-х роках, вона зазначає, що, на відміну від тих часів, зараз жоден журналіст/журналістка не загинув. «Принаймні поки що, — уточнює вона і тричі стукає кулаком по дерев’яному столу. — Але за нинішньої атмосфери це, мабуть, лише питання часу».
 

Повна лояльність

Однак є й журналісти та журналістки, які мають змогу працювати практично без перешкод.

У Сербії є два суспільні телерадіомовники, які вважаються надзвичайно лояльними до уряду. Хоч вони й фінансуються коштом збору за телерадіомовлення, але крім цього отримують кошти від реклами та від держави, яка й без того має значний вплив через процедури призначення на ключові посади. А ще існує безліч приватних медіа, які здебільшого належать прихильникам і прихильницям уряду або членам їхніх сімей. За оцінками експертів, близько 90 відсотків медіа таким чином перебувають під державним контролем.

«Вони є частиною системи, яку створила влада, щоб залякати кожного, хто думає інакше або ставить уряду незручні запитання», — каже Івана Стефанович. Ті, хто публічно виступає з критикою, нерідко стають жертвами наклепницьких кампаній у проурядових медіа.

Так сталося, наприклад, зі студенткою Ніколіною С. Її заарештували під час протесту в серпні 2025 року. Пізніше Ніколіна С. розповіла, що начальник поліції бив її по тілу та голові, а також погрожував зґвалтувати — звинувачення, які Міністерство внутрішніх справ заперечує. Однак громадське обурення цією справою зрештою стало таким значним, що навіть деякі проурядові ЗМІ підхопили ці звинувачення. І проілюстрували свої репортажі оголеним знімком дівчини. Ніколіна С. намагається протидіяти публічному приниженню й подає заяву до поліції. Однак вилучити фотографії з публічного простору вже неможливо.

Хоча проурядові медіа користуються значно меншою довірою, ніж незалежні, вони стали для держави важливою опорою у впливі на громадську думку. Тому уряд заграє з цими медіа, надаючи їм ексклюзивний доступ до спікерів та інформації. А також підтримує їх фінансово, наскільки це можливо.
 

Державні рекламні бюджети, державні ґранти

Натомість саме місцеві медіа часто мають кошти лише на те, щоби протриматися до наступного місяця. «Вони ледь тримаються на плаву», — каже Івана Стефанович.

Через цю постійну боротьбу за виживання для місцевих журналістів і журналісток багато чого відійшло на другий план: йти в ногу з новими тенденціями, розвивати нові навички чи навчати молодих журналістів і журналісток — на все це часто немає ресурсів. Якщо проти редакції подають позов, це може означати фінансовий крах, бо грошей не вистачить навіть на судові витрати. «У Сербії дуже легко потрапити під суд за що завгодно», — попереджає Раде Джурич із NUNS. Журналістська асоціація протягом останніх років спостерігає, що позови, вочевидь, почасти свідомо використовуються для усунення критичних редакцій — так звані Strategic Lawsuits against Public Participation (Стратегічні позови проти участі громадськості), скорочено SLAPP. «З кожним опублікованим матеріалом нам погрожують судом», — зазначає, наприклад, Боян Елек із розслідувального медіапорталу KRIK у розмові з International Journalists’ Network.

Дозволити собі критичну журналістику — справа не з дешевих. Зокрема й тому, що саме проурядові медіа найчастіше отримують щедрі державні кошти на рекламу. Навіть приватні рекламодавці, побоюючись можливих негативних наслідків для свого бізнесу, часто відмовляються розміщувати рекламу, в незалежних медіа.

До цього додається й непрозорий конгломерат загальнонаціональних та регіональних медіафондів, фінансування з яких розподіляється через публічні конкурси. Ці субсидії з’явилися після масштабної медіареформи, що відбулася десять років тому. Відтоді муніципалітетам і державі заборонено володіти власними медіа чи фінансувати їх на постійній основі. Натомість вони оголошують ґрантові конкурси, на які медіа можуть подавати заявки. Це має на меті насамперед підтримку контенту, що служить суспільним інтересам. Щороку через різні конкурси по всій країні розподіляють ґранти на суму близько 1,5 мільярда динарів — це приблизно 13 мільйонів євро. Теоретично це мало б забезпечити виживання й невеликим медіапідприємствам та редакціям, які створюють дорогий у виробництві контент або проводять журналістські розслідування — тобто формати, які інакше важко утримати з економічної точки зору. Однак на практиці ці фонди стали ще одним інструментом, за допомогою якого уряд підтримує саме ті ЗМІ, які забезпечують йому вигідне висвітлення подій. Наприклад, минулого року в Белграді найбільше коштів дісталося саме таблоїдам, які найчастіше порушували Кодекс журналістської етики.

Іноді навіть умови публічних тендерів спеціально підлаштовують під проурядові медіа. Так, розслідування Balkan Insight, проведене в лютому, показало, що в конкурсному оголошенні для краю Воєводина було чітко розписано кількість цифрових фотоапаратів, відеокамер та дронів, які мали надати претенденти й претендентки, — включно з точними вимогами до ваги камер у грамах та максимальної швидкості польоту дронів. Натомість інші критерії, як-от досвід зйомки та монтажу відео, не були обов’язковими. За дивним збігом обставин, саме такі камери мала сестра Неманьї Старовича, міністра з питань європейської інтеграції. Будучи єдиною претенденткою, вона зі своїм новинним порталом Gradske.info згодом і виграла цей проєкт.

Розпродаж свободи преси

Не є таємницею, що останні незалежні медіа, яким попри економічний тиск, політичне втручання, нерівні ринкові умови, судові позови та напади якось удається триматися на плаву, для уряду як кістка в горлі.

Минулого літа з’явилися перші ознаки того, що сербський уряд намагається ще більше посилити свій контроль над останніми незалежними медіа. Тоді один із розслідувальних порталів опублікував аудіозапис розмови, що просочився в мережу. На ньому спілкуються генеральний директор державної компанії Telekom Srbija Володимир Лучич та Стен Міллер, генеральний директор United Group, до якої на той час ще входили різні незалежні медіа, зокрема N1 та NovaS. Співрозмовники обговорювали можливе скорочення та політичну переорієнтацію медіапідрозділу United Group. Крім того, з розмови випливає, що президент Вучич вимагає замінити керівницю медіанапряму United Group. «Я розумію, що президент зателефонував вам і дуже розлючений, — каже Міллер у цьому аудіофрагменті. — Я зроблю все, щоб вам допомогти».

Згодом United Group підтвердила автентичність телефонного дзвінка, але наголосила, що репліки були вирвані з контексту. Однак керівницю медіапідрозділу, про яку йшлося в розмові, за кілька місяців справді звільнили. А після тривалих дискусій наприкінці травня United Group продала свої критичні медіаресурси. Новим власником стала інвестиційна група Alpac Capital, чий очільник вважається близькою довіреною особою колишнього прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана. Кілька років тому Alpac Capital вже викупила мережу Euronews, і відтоді медіакомпанію постійно критикують за те, що вона перебуває під впливом правоконсервативних кіл. Чи може тепер таке статися і в Сербії?

Щойно про продаж стало відомо загалу, у країні здійнялася хвиля бурхливої критики. Нові власники називають цю угоду звичайним бізнес-рішенням. Публічно вони запевняють, що журналістська незалежність буде збережена. Але чи є це реалістичним?

«На прикладі Вучича та його спроб підім'яти під себе United Group ми бачимо, що він не потерпить жодного критичного голосу – хай яким тихим він був би і хай яке незначне охоплення чи вплив мав, — каже Івана Стефанович. — Він веде тотальну війну проти медіа».

Дослідниця переконана: якщо так триватиме й надалі, цілі регіони Сербії опиняться в інформаційному вакуумі. «Навіть у засадничих темах, які безпосередньо зачіпають повсякденне життя людей — як-от охорона здоров’я, інфляція чи корупція — їм бракуватиме надійної інформації. А це змінює характер їхньої участі в суспільному житті, впливає на вибір під час голосування і створює сприятливе підґрунтя для будь-яких маніпуляцій».

Однак, хоча є чимало причин опустити руки, Марія Бабич, Раде Джурич та Івана Стефанович не здаються. Вони вважають, що влада недооцінила один важливий чинник — той, що й їх самих щоразу дивує та вселяє надію: для багатьох журналістів і журналісток їхня робота — це не просто професія, а справжнє покликання.

Асоціація журналістів прогнозувала, що кількість її членів зменшуватиметься, і що насамперед молоді медійники й медійниці йтимуть із професії. Проте сталося навпаки. «Позитивний вплив саме молодих журналістів і журналісток на висвітлення актуальних подій просто неймовірний. Їм удається фіксувати моменти, до яких великі ЗМІ не мають доступу. Завдяки цьому вони показують світові, що відбувається насправді», — зазначає Бабич.

Не здаються і малі видання. Деякі місцеві журналісти й журналістки змушені працювати на іншій роботі, щоб вижити, але після закінчення зміни продовжують наповнювати свої новинні сайти. «Іноді ми й самі не розуміємо, як їм це вдається, — каже Джурич. — Але вони тримаються».

Доки існують такі журналісти й журналістки, які продовжують свою справу попри всі перешкоди, не збираються відступати і ті, хто їм допомагає. «Ми будемо боротися за них», — запевняє Джурич.

липень 2026