Журналістика та цифрові технології  «Алгоритми не мають ніг»

Українські медіа зараз проходять серйозне випробування. Традиційні редакції намагаються вижити між порожніми бюджетами та конкуренцією з Telegram, поки штучний інтелект переписує правила гри. Чи загрожують алгоритми авторській оптиці? Та яким буде медіаландшафт після війни? Про ці процеси говоримо з Наталією Стеблиною – професоркою кафедри журналістики та соціальних комунікацій Донецького національного університету імені Василя Стуса.

Ця розмова відбулася у перерві між парами. Щойно ми дискутували про те, як проводити захист практичної підготовки магістрів-журналістів – онлайн чи очно. За кілька хвилин фокус змістився до значно ширшого питання: що взагалі залишиться від нашої професії, коли дедалі більше роботи виконуватимуть алгоритми?

Які ключові процеси зараз визначають обличчя українських медіа? Де тут винятково наш, локальний контекст, а де – відгомін глобальних трендів?

Ключові процеси – це, безперечно, наслідки повномасштабного вторгнення, бо все, про що ми зараз будемо говорити стосовно проблем в українських медіа, викликано саме цим. Це скорочення рекламного ринку, зменшення фінансування. Це також обстріли, під які потрапляють редакції.

Те саме з Telegram. Ми розуміємо, що його популярність викликана загальносвітовою тенденцією до цифровізації медіа. Але в Україні Telegram став надпопулярним саме через повномасштабне вторгнення, і тому нинішня масштабна конкуренція між традиційними медіа і Telegram – це наш локальний контекст.

Я мала досвід викладання у німецькому виші (Європейському університеті Віадріна – ред.). І коли дала студентам завдання знайти новину, вони відкрили саме сайт видання, у нас же певна когорта студентів відкрила б, насамперед, Telegram. Нестача фінансування, зокрема, закінчення грантів від USAID, викликає залежність від влади та джинси. Крім того, Україна тривалий час живе без виборів, що також певним чином впливає на не дуже хороші тенденції для медіа, хоча ми розуміємо, що вибори зараз проводити неможливо.

Якщо ж говорити про глобальні тенденції, вони чудово окреслені у щорічному звіті Digital News Report від Reuters. Головне – люди все більше споживають новини із соцмереж, а не заходять напряму на новинні сайти.

Для України це теж характерно. І це не дуже хороша тенденція. Коли людина заходить на сайт – вона сконцентрована на пошуку новин. У соцмережах новини споживаються впереміж із розважальним контентом: котиками, ДТП, постами про дні народження. Щоб вижити там, журналістам доводиться зменшувати відсоток серйозних новин на користь розважальних. У підсумку це впливає на те, наскільки масова аудиторія взагалі розбирається у світових подіях.

Ще дві світові тенденції – це збільшення споживання відеоформату та падіння уваги до новин загалом – близько третини людей у світі взагалі ними не цікавляться. В Україні цей відсоток менший, бо через війну ми вимушені стежити за подіями постійно, але втома все одно відчувається. І останнє – це глобальне падіння довіри до медіа як інституції, що є тривожним сигналом для демократії.

Слухаючи ці цифри, складно не думати про реалії невеликих міст. Коли ти працюєш у локальному виданні, світові тренди стикаються з дуже прагматичною реальністю: браком рук, мізерними бюджетами та постійною спокусою просто передрукувати пресреліз.

Де за таких умов проходить межа між вимушеною оптимізацією ресурсів і реальною деградацією якості контенту?

Мені здається, що це взаємопов'язані речі. Є дуже чудова книжка Ніка Девіса «Новини з пласкої землі», де він прямо каже: фінансів у редакціях стає все менше, і це відображається на якості. Про яку якість можна говорити, якщо в регіональному медіа, яке взагалі не має фінансування, працює одна людина?

Український медіаринок аномально роздроблений порівняно з країнами ЄС. В умовній Вінниці може бути більше п'яти великих онлайн-видань, а в Одесі – понад десять, і всі вони друкують плюс-мінус однакові новини, конкуруючи за мізерні бюджети. Це спадок минулих років, коли місцеві бізнесмени створювали власні медіа для впливу на політику.

До речі, це ж моя сфера, адже працюю у локальній журналістиці. І фактично пишу сам на громаду людей, яка перевалює за 200 тисяч. Проте це не окрема редакція, а саме гіперлокальна мережа.

Це те, до чого потрібно рухатися. Ви ніби один, але за вами десятки таких самих журналістів з інших невеликих міст. З яким ви контактуєте та створюєте контент. Тому рішенням для маленьких редакцій, особливо гіперлокальних та районних, яким виживати найважче, могло б стати об'єднання для створення спільного крутого контенту.

І саме в умовах нестачі людей і грошей редакції дедалі частіше звертаються до технологій. ШІ обіцяє те, чого сучасним медіа найбільше бракує: швидкість і можливість робити більше меншими силами. Але разом із цим виникає інше питання – чи не почне оптимізація поступово замінювати саму журналістику?

Штучний інтелект у редакції: помічник чи загроза для авторів?

ШІ може написати стандартну новину, перекласти текст або розшифрувати інтерв'ю. Значно складніше – змусити його помітити те, чого немає в транскрипті чи пресрелізі. Саме на цій різниці і триматиметься цінність авторської журналістики.

Коли тексти стають дедалі більше згенерованими або згладженими алгоритмами, що втрачає читач і чи помічає він цю стерильність?

Читач, споживаючи виключно згенерований текст, однозначно втрачає безпосередній досвід, взаємодію з креативним контентом, унікальну експертизу автора. Але чи помічає він це? Складно сказати без соціологічних досліджень.

Мені хотілося б вірити, що помічає. Зараз до штучного інтелекту ставляться досить критично. Люди все ж хочуть читати живих авторів. Уявімо сайт, який чесно повісить дисклеймер: «Всі наші тексти згенеровані ШІ». Мені здається, такий ресурс дуже швидко втратить читачів.

Як журналісту в таких умовах зберегти власну авторську ідентичність і чи залишиться на неї попит у ринку швидких новин?

Журналіст ніколи не зможе обігнати штучний інтелект у швидкості. Тому треба зрозуміти свої конкурентні переваги. Машина не замінить унікальної нішевої експертизи. Наприклад, якщо людина глибоко розбирається у регіональному футболі, на який мало хто звертає увагу, вона завжди виграє.

Головна зброя – це унікальність погляду та креатив. Їх потрібно тренувати найбільше. На жаль, студентам, які зараз приходять у професію, це дається важко. Вони довіряють дослідження алгоритмам, не тренуючи навичку працювати з масивами даних, доводити гіпотези чи шукати власні формулювання під час написання.

З якими спостереженнями та викликами стикаються молоді медійники на старті: чи допомагає їм ШІ швидше увійти в професію, чи, навпаки, створює ілюзію компетентності?

Він безперечно допомагає швидше. Якщо порівняти тексти студентів 5 років тому і зараз – це просто прірва. Раніше мені надсилали матеріали з купою стилістичних і орфографічних помилок. Зараз тексти ідеально вичищені, бо студент прогнав їх через ШІ.

Я з того покоління, яке ще встигло писати наукові роботи без ШІ. Але, чомусь впевнений, що будучи студентом перших курсів сьогодні, – з радістю б звернувся за допомогою до алгоритмів.

У цьому пастка. Як спортсмен щодня тренується, щоб тримати м'язи в тонусі, так і медійник має постійно навантажувати мозок. Журналісту потрібно вміти працювати в умовах невизначеності, говорити в етері, миттєво ставити гострі запитання. Делегуючи все алгоритмам, молодь втрачає цю хватку. Я б радила спочатку зробити дослідження і написати текст самостійно, а вже потім дивитися, як ШІ може його покращити. Він має бути асистентом, а не милицею. Наталія Стеблина визнає, що певна криза з появою ШІ дійсно з’явилася, і б'є вона одразу по кількох фронтах. З одного боку, трапляються парадоксальні історії: один із її знайомих помітив, що редактори майже перестали критикувати його матеріали, щойно він почав проганяти їх через ШІ. Здавалося б, це успіх, але насправді такий підхід страшенно демотивує автора – виникає відчуття, що твій власний голос більше нікому не потрібен.

Проте досвідчені медійники бачать ситуацію інакше. За спостереженнями експертки, серед профі панує радше зацікавленість: для них алгоритм – це не загроза, а довгоочікуваний шанс скинути з себе нудну рутину і нарешті звільнити час для справжнього креативу.

Але спрощення рутинної роботи впливає на вміння працювати з першоджерелами, верифікувати факти та ставити критичні запитання в полі. Як бути тут?

Правильне використання алгоритмів справді звільняє час. Але ж і ШІ треба перевіряти! Він може видати вам посилання на якісь першоджерела, які виявляться хибними або вигаданими.

Тут відбувається підміна понять: люди починають надмірно довіряти згенерованому і лінуються самі йти до оригінального джерела. Рутину машина зробити може, але фактчекінг, верифікацію та вміння ставити критичні запитання кожен журналіст, особливо початківець, зобов'язаний тренувати виключно сам.

Якщо алгоритми закривають базову аналітику, переклади та новинну стрічку, де саме залишається незамінне місце людини в медіа?

Я б не сказала, що алгоритми закриють усю новинну стрічку. Зробити рерайт пресрелізу – так, ШІ з цим впорається. Але ж хороші новини – це не рерайт, це очі та ноги журналіста.

Мені б хотілося, щоб алгоритми робили технічну роботу, а живі репортери працювали в полі і відчували, що справді болить людям. Навіть з перекладами ШІ справляється не ідеально – він не завжди вловлює тонкі нюанси, у яких часто криється найголовніше. Тому незамінне місце людини в медіа – це круті нарисові формати, глибокі інтерв'ю, емпатійна комунікація, гостра публіцистика та аналітика складних проблем.

Які навички стануть критичними для українського журналіста в найближчі 2-3 роки, щоб залишатися затребуваним?

Я не думаю, що за два роки база якось докорінно зміниться. По-перше, потрібна глибока експертиза у своїй темі. По-друге, вміння пропонувати неочевидні теми. По-третє, розуміння своєї аудиторії.

Дуже важливими залишаються мови. Оскільки Україна рухається в ЄС, нам потрібна не лише англійська, а й мови наших країн-сусідів для досягнення порозуміння. Ну і найголовніша навичка, яку не здатен імітувати жоден алгоритм, – це журналістська етика. Вміння діяти професійно, не нашкодити суспільству, захистити джерела.

Яким ви бачите найімовірніший сценарій розвитку української журналістики в найближчій перспективі: глибша поляризація на дешевий згенерований контент і нішеві якісні медіа чи виникнення зовсім нових форматів?

Формати будуть різними, але я можу точно сказати одне: коли війна закінчиться, Telegram втратить свою надзвичайну популярність. Його нинішнє зростання тримається на потребі в оперативних сповіщеннях про обстріли та відключення світла. Як тільки цього стане менше, так звана «телеграм-журналістика» почне падати.

Аудиторія мігруватиме у відеоформати та соцмережі. Якщо тенденція до споживання контенту з соцмереж збережеться, на нас чекає ще більша поляризація, інформаційні бульбашки, розквіт дешевого згенерованого контенту та фейків.

Але українська журналістика має перспективне майбутнє, бо наші фахівці довели свою унікальну стійкість. Якісні нішеві видання та загальнонаціональні гіганти продовжать існувати. Власне, без них сучасні Telegram-канали просто зникнуть, адже більшість їхнього контенту – це крадіжки та передруки саме з цих медіа. Хотілося б, щоб соціальні мережі стали більш регульованими та цивілізованими, а традиційні медіа посилювалися, спираючись на якість, стандарти та етику.

Час перерви вичерпано, треба повертатися до роботи. На мій телефон приходить сповіщення з одного із Telegram-каналів про новий жовтий рівень небезпеки, але це не завадить сісти писати черговий репортаж для локального видання.

жовтень 2026