Як їжа стає надією  Смак добра

Сотні волонтерів в різних містах України щодня готують гарячі страви для людей, які постраждали у результаті російських атак. Під час війни їжа стає не лише фізичною необхідністю, а й моральною підтримкою.

Київ, 25–28 травня 2026 року.

Киянка Іра мала найдивніший обід у своєму житті. Вона тримала теплу пластикову тарілку з картоплею та куркою, яку їй майже силоміць підсунули волонтери, сидячи просто на асфальті навпроти своєї розбитої квартири. Разом із нею так само обідали двоє її сусідок із будинку в центральному районі Києва, який росіяни зруйнували ракетою: «Отакий ресторан маємо, з найгіршим видом у світі».

45-річна менеджерка Іра намагається гірко іронізувати, поки ДСНС розбирає завали її квартири. Кран зачепив чийсь холодильник, і той із гуркотом упав у руїни. Середнього під’їзду у будинку немає. Саме там і була квартира жінки.

«Ракета влучила просто в будинок, – говорить Іра. – Я обдзвонювала сусідів. Та одна так і не взяла слухавку. Вона загинула».

Жінка відставляє пластикову тарілку й намагається запити водою клубок, що підступає до горла. У ніч атаки з 23 на 24 травня вона виїхала з дому за 20 хвилин до комендантської години. Через постійні обстріли Лук'янівського району, де вона мешкає, жінка нещодавно вивезла свою кішку до сестри. Тварин важко евакуювати, коли летять ракети. Та тієї ночі сестри не було вдома, щоб доглянути за кішкою: «Я подумала, як вона буде сама під атакою. Та поїхала в останню мить до кішки. Думала, що їду її рятувати, а виходить, що вона врятувала мене». Врятована Іра дивиться, як ДСНС згрібає бульдозером рештки її життя. Від квартири не залишилося нічого: ані пам’ятних речей про дідуся, який жив тут 40 років тому, ані фото батьків, які ростили тут Іру, ані її зимових речей, ані її кухні, де вона готувала ранкову каву. Обід із тушкованої картоплі, курячого стегенця та салату став першим, що вона поїла за добу після масованої атаки на Київ. Теплу їжу для людей, які втратили все, у Києві привозять волонтери некомерційної організації World Central Kitchen (WCK) — це міжнародна гуманітарна організація, заснована у 2010 році іспано-американським шеф-кухарем Хосе Андресом (José Andrés). Її місія — оперативно забезпечувати гарячим харчуванням людей, які постраждали від воєн, стихійних лих та гуманітарних криз.

В Україні WCK почали працювати спочатку на кордоні з перших днів повномасштабного російського вторгнення у 2022 році. Вони годували українських біженців, які тікали з країни, охопленою війною. Та з часом їхня діяльність розрослася на всю країну. Організація співпрацює з місцевими ресторанами, волонтерами та благодійними фондами, доставляючи мільйони порцій їжі мешканцям прифронтових регіонів, переселенцям, лікарням і рятувальникам. Після російських обстрілів команда WCK також регулярно розгортає польові кухні та пункти видачі гарячого харчування для постраждалих. І на ранок 24 травня, після ночі, коли росіяни атакували Київ сотнями дронів і десятками балістичних ракет, волонтери WCK також розгорнули свої тенти у зруйнованих житлових кварталах. За даними мера Києва Віталія Кличка, ця атака забрала життя 4 людей, 16 були поранені. Та ще сотні людей по всьому місту залишилися без вікон, газу, електрики та води, а значить — без можливості приготувати собі гарячу їжу чи навіть просто зробити чашку чаю.

Мамо, я поїв і в касці

«Ми намагаємося бути там, де ми потрібні», – каже 33-річна тім-лідерка World Central Kitchen Дарія Волкова, наливаючи у тарілки гарячий суп.
До неї за їжею вже вишикувалася черга. У помаранчевому наметі, де розміщено кілька столів, на обід збираються цивільні із сусідніх зруйнованих будинків та співробітники ДСНС, чиє управління поряд було знищене майже повністю.

«Ми сьогодні надаємо гаряче харчування в центрі Києва. Вчора був масований обстріл столиці, наймасштабніший з початку вторгнення, дуже багато влучань. Оцінили ситуацію і вирішили, що треба сьогодні годувати людей. Тож маємо сендвіч та суп на обід, картоплю з куркою і салатом — на вечерю. Все дуже свіже, якісне, гаряче та смачне, – говорить Дарія, по черзі відкриваючи термобокси, з яких іде апетитний запах. – До речі, курка з картоплею і моя улюблена». На хвилинку Дарія посміхається та швидко повертається до роботи. Втомлені від розбору завалів рятувальники знімають важкі робочі рукавиці та беруть з її рук тарілки, що парують. Тут, усередині тенту, вони мають не тільки обід, а й довгоочікуваний перепочинок та шматочок нормального життя. За межами намету поки що панує хаос. Розбиті вікна, десятки автомобілів навколо, що перетворилися на обвуглені скелети, квітучі каштани та липи, вирвані з корінням, а на асфальті ще видно плями крові.

Управління ДСНС у Київській області працювало на Подолі з 1979 року. Поки в будівлю прицільно не влучила російська ракета. Вона пройшла крізь два верхні поверхи й вибухнула на третьому. Саме там розташовувався колцентр управління. Тут оператори приймають дзвінки про пожежі, обстріли чи котів, що застрягли на дереві. Звідси координується робота в усьому регіоні. Зараз 28-річна Уляна, яка була на зміні в ніч атаки, розглядає оксамитову коробочку зі щойно отриманою нагородою «За відвагу в надзвичайній ситуації». Таку б пасувало поставити на робочий стіл. Та його тепер немає. Як і майже всього третього поверху, куди ведуть сходи з фотографіями Бучі, Ірпеня та пса Патрона на стінах.

«Я була вже добу на зміні, коли почалася атака, – розповідає Уляна. – Ми працювали зі сховища, через обстріли було багато звернень. Не могли зупинити роботу, навіть коли летіли ракети. Але тепер дуже хочеться спати».

З моменту атаки дівчина ще не відпочивала, як і більшість її колежанок. Серед операторок — усе молоді жінки. І весь час з початку атаки операторки відповідали на дзвінки. Та зараз мають годинну перерву, тож йдуть за гарячим обідом до помаранчевого тенту з банером WCK.

«В управлінні все розбито, тож ми не можемо закип’ятити собі чайник чи погріти їжу з дому. Не всі мають кошти на кафе, бо середній чек за один обід тут, у центрі Києва, становить 300–500 грн. А тут безкоштовна й гарна їжа. Для нас це дійсно підтримка», – каже Уляна, сідаючи за стіл із колегами. Поряд із нею рятувальник бере слухавку мобільного та на запитання мами, як він після атаки, віджартовується:

– Мамо, все добре, я поїв та в касці.

Дарія Волкова, яка теж чує цей діалог, щиро радіє. Для киянки головна мотивація працювати на роздачі їжі після безсонних ночей — саме такі життєві дрібниці. Коли люди навіть у розпал трагічних подій можуть поїсти, перепочити й мати сили пожартувати: ««Ми працюємо там, де ми найбільш потрібні. Годуємо людей там, де через обстріл немає світла, газу і можливості приготувати їжу. І часто людей просто охоплює таке безсилля — багато разів бачили це на місцях влучань. Ти підходиш до людини, пригощаєш їжею, говориш слова підтримки, іноді сам плачеш від того, що бачиш. Іноді людям дійсно треба поїсти, і коли їм фізично стане краще, їм і морально стане краще. І це моральна підтримка. Це як дати руку і сказати, що ти не один. Ми віримо, що їжа — це надія». Тільки на цій локації на Подолі команда волонтерів за день нагодувала понад 100 людей. А за 46 днів зимового блекауту WCK у Києві роздали 211 тисяч порцій гарячої їжі.

Борщ та підтримка

Їжу для гуманітарної організації готують місцеві підрядники з локальних продуктів. Це частина філософії WCK. І обіди, які роздають людям у Києві сьогодні, були приготовані зранку під Києвом, у Бородянці, на кухні місцевої кейтерингової компанії.

Тут з 8 ранку кілька жінок швидко й вправно шинкують капусту, чистять картоплю, ріжуть рибу та обробляють курку. Густий запах борщу, що закипає, змішується зі свіжим ароматом салату. На цій кухні апетит прокидається сам собою. «Ми готуємо смачну українську кухню. Всі страви прості, але водночас поживні. Пюре з хеком, рис із ковбасками, булгур із куркою, плов, ну і, звичайно, українські борщ та бограч, – каже власник кейтерингу «У Лаєрта» Лаєрт Арутюнян.

За спиною висить подяка від ДСНС України за роботу. Війна почала визначати життя Лаєрта ще з дитинства. Його батьки втекли з Баку у 1987 році, коли розпочалася перша Карабаська війна. І оселилися під Києвом. До повномасштабної війни Лаєрт мав у Бородянці два кафе. Під час боїв на Київщині обидва були зруйновані. Російська техніка рухалася повз дім Лаєрта, а родина чоловіка пережила в окупації голод. «Після того, як ми сиділи без хліба і майже без їжі, перше, що я зробив після деокупації Бородянки, – це розбив свою скарбничку. Там було відкладено 16 тисяч гривень. На ці гроші купив їжу, хліб, картоплю, і ми поїхали роздавати її людям, які пережили страшні голодні дні», – згадує чоловік, який є етнічним вірменином, але давно вважає себе українцем. У перший рік великої війни World Central Kitchen запропонували бізнесмену бути їх партнером. І так Лаєрт вже чотири роки готує для переселенців у модульних містечках під Києвом та постраждалих на обстрілах.

Картоплю з куркою, яка була першою їжею після атаки для Іри Косенко, приготували саме на кухні Лаєрта. «Після того, як побачила купу попелу на місці своєї квартири, відчула таке безсилля, що про їжу чи голод взагалі не думала. Але зараз розумію, що це дійсно смачно і що мені трохи легше. Приємно, що є ця допомога. Це дійсно підтримка, коли хтось піклується про те, щоб ти поїв і мав чисту воду», – каже Іра, витираючи сльози в куточках очей та намагаючись слабо посміхнутися.

червень 2026