Фестиваль «Ake Dikhea?» у Берліні  Ромські митці на шляху до деколонізації кіноіндустрії

Міжнародний фестиваль ромського кіно «Ake Dikhea?» у Берліні розпочав важливу дискусію про зображення ромів у кіно й представив глядачам стрічки ромських авторів з усієї Європи. Як ми можемо очистити кінематограф від стереотипного зображення ромів і зробити його відкритим до різносторонніх перспектив ромських митців? Де проходить етична межа в документальному фільмі? Відповіді на ці питання намагався знайти Міжнародний фестиваль ромського кіно Ake Dikhea?, який уже ввосьме проходив наприкінці жовтня у Берліні.

Невеликий, але унікальний фестиваль, аналогів якому немає у світі – саме так представляє Міжнародний фестиваль ромського кіно «Ake Dikhea?» його директор Гамзе Битичі. Ми зустрічаємося в пістряво оздобленому фестивальному центрі в берлінській кав’ярні «Grüner Salon» поряд з кінотеатром «Babylon». «Я тут в ролі своєрідної баби-повитухи працюю, – говорить про себе Битичі. – Мені подобається, що я можу надавати простір для народження нових творчих задумів і співпраці». Фестиваль пропонує ромським і неромським кінотворцям зі всієї Європи унікальну можливість познайомитися, підтримати один одного й обмінятися думками та ідеями.

Приємна й підбадьорлива атмосфера фестивалю відчувається на кожному кроці. «Це найкращий нетворкінг, який я коли-небудь відвідав. І з професійного боку, і просто по-людськи, – говорить автор фільмів і сценаріїв Роберт Поупатко з ромського телебачення у чеському місті Брно «Tuke.tv». – Я їду з фестивалю з повним зарядом творчої енергії». Фестиваль, який цього року проходить вже ввосьме, представив глядачам понад двадцять коротких і повнометражних фільмів, зокрема і сильну секцію стрічок з ЛҐБТ-тематикою. Ромські кінематографісти були на фестивалі представлені здебільшого короткометражними фільмами. Наприклад, ромськомовний фільм мама режисера Алесія Арачі всього за сім хвилин екранного часу розчулив глядачів історією харизматичної дев’яносторічної ромської жінки, яка зі всією любов’ю в голосі переконує свого внука, що немає нічого поганого в тому, щоб бути ґеєм.

Режисер Сеяд Адемай у фільмі Deutsche Sprache, schwere Sprache заторкнув складну тему расизму, взявши на озброєння гумор, дотепні діалоги й оригінальну зав’язку, коли співак неонацистського гурту потрапляє в автоаварію й забуває свою рідну німецьку мову – відтепер він розмовляє лише арабською. Сирійський лікар, який мимоволі спричинив аварію, зрештою піддається на вмовляння співака й заново вчить його співати тексти його нацистських пісень.
«Фільм Адемаї якнайкраще ілюструє, як гірко-солодко почувається людина, яка в цій країні виросла й живе, але інші все одно сприймають її за якогось прибульця», – ділиться зі мною враженнями від фільму директор фестивалю Гамзе Битичі, родина якого змушена була через етнічні проблеми емігрувати наприкінці 80-х років з Косова до Німеччини. Він говорить, що сам став активістом вже у вісім років, коли боровся з німецькими органами, які намагалися його депортувати з країни.

«Бачити в фільмі когось такого самого, як ми»

Стереотипні й відверто негативні образи ромів у фільмах та телепередачах були типовим явищем у минулому, проте й сьогодні ситуація особливо не покращилася. «Останнім часом у Британії вийшло відразу кілька телепередач, де роми були зображені в доволі негативному світлі, – описує режисерка Міллі Купер. – У своїй творчості я намагаюся ламати цей неправдивий образ й показувати нас у звичайних щоденних ситуаціях».

Її короткометражному фільму Айс крим вдалося всього за кілька хвилин закохати публіку в історію маленької ромської дівчинки, яка вислизає з дверей свого будинку й вирушає навздогін мелодії машини, що продає морозиво. «У фільмі я хотіла показати, яким казковим було моє дитинство, і водночас розвінчати частину аж фанатичних упереджень про ромських дітей, про яких люди постійно говорять, що вони невиховані замазури, – описує Купер. – Зараз я сама працюю з тінейджерами з ромської спільноти й з спільноти ірландських кочівників, вони мені завжди говорять: „Ми ніколи не бачили в телевізорі когось такого самого, як ми“. Я хочу, щоб ромські діти могли впізнавати себе в героях моїх фільмів і рівнятися на них», – додає молода режисерка.

Неоднозначні враження

Питання зображення ромів у фільмах було одним із ключових на цьогорічних фестивальних дискусіях. Неоднозначні відгуки й критику отримали навіть деякі фестивальні фільми, зняті здебільшого чеськими та словацькими авторами. У програму потрапили фільми, які не лише не позбулися багатьох расистських упереджень, а навпаки в своїх посилах лише посилювали їх. На кількох показах ромські автори навіть демонстративно вийшли з кінозалу.

Однією з таких контроверсійних стрічок була документальна хроніка Томаша Винікала Друзі в ґетто, знята в проблемному районі чеського міста Пршеров. «Ключову роль у фільмі відіграє етика зображення. У той самий момент, коли людина бере до рук відеокамеру, вона бере на себе й відповідальність за зняте», – ділиться своїми думками членкиня фестивального журі й засновниця ромського телеканалу «Tuke.tv» Аліца Зіґмунд-Геракова.

«Я вважаю документальний фільм Друзі в ґетто проблемним, оскільки в ньому не всі епізоди були погоджені з протагоністами. У чеському середовищі це доволі часта річ, коли чеський документарист починає працювати з темою, не знаючи при цьому ромського середовища. Роми відкриваються йому, впускають його в своє життя. Після зйомок режисер їде геть, будує свою кар’єру, а люди й далі лишаються жити в пастці бідності. І хоч такі фільми привертають до ромської теми трохи суспільної уваги, проте позитивного ефекту для ромської спільноти здебільшого не приносять», – пояснює членкиня журі Аліца Геракова.

У кінцевому результаті такі фільми доволі часто більше розповідають про своїх авторів, що стоять за камерою, ніж про самих протагоністів. Подібну думку висловив у своїй фінальній промові на церемонії оголошення переможців один з членів журі Крістуф Горват: «На фестивалі ми бачили фільми, які залишили після себе неоднозначне враження. Ми симпатизували головному героєві, але водночас нас дратував стиль роботи авторів фільму. З іншими членами журі ми часто задавалися питанням, що принесла участь у зйомках протагоністам фільму, у який спосіб співпрацюють автори фільму з протагоністами. Чи справді ми бачимо з їхнього боку розуміння теми й щирий інтерес, чи протагоністи для авторів фільму – це просто предмет для зйомок?»

Кіно як дзеркало суспільства

Окрім етики зображення в документальному кіно, на фестивалі говорили й про інші теми. Доволі неоднозначно була прийнята на фестивалі перша серія телевізійного серіалу Івета чеського режисера Яна Гржебейка та сценариста Петра Колечки, автора популярного чеського телесеріалу Мост!. Головна героїня, ромська дівчина Івета, яка переїздить зі східної Словаччини в столицю, де знайомиться зі світом модельного бізнесу, – образ цілком комплексний і харизматичний. За словами акторки Алжб’єти Ференцової, це взагалі доволі переломний момент, коли в головній ролі словацького серіалу зображено ромську героїню. Разом з тим гумористичні сцени в серіалі побудовані на стереотипах, а окремі діалоги в першій серії серіалу балансували, за словами глядачів, на межі прийнятного.

«На мою думку, цей серіал писався насамперед для білого глядача, про ромського глядача автори при цьому не думали, – говорить режисер і сценарист Роберт Поупатко, який вийшов з залу на показі Івета. – Мабуть, це вже просто невід’ємна частина життя рома. Завжди будуть зніматися фільми, які в нашій спільноті будуть сприйняті або позитивно, або негативно, або ж розділять глядачів на два полярні табори. Та все ж я переконаний, що ми, ромські автори, не можемо мовчати, ми повинні пропонувати конструктивну критику й ініціювати фахові розмови про те, що добре, а що погано», – додає він.

Багато-хто з авторів найбільше цінує цей фестиваль саме за те, що він надає простір для обміну критичними думками. Директор Гамзе Битичі про фестиваль говорить як про «сміливий простір», де можна ділитися своїми неоднозначними враженнями й говорити про те, як далі деколонізувати кіноіндустрію.

Організатори фестивалю вважають обнадійливим сигналом той факт, що кожного року вдається збільшувати участь саме ромських авторів. З кожним роком голос і перспектива ромських кінотворців стає сильнішою. «Будучи ромами, ми постійно зустрічаємося з проявами неповаги до себе. Мабуть, єдиний спосіб, як ми це можемо змінити, це давати ромам можливість самим розповідати свої історії», – роздумовує режисерка Міллі Купер над поступовою трансформацією кіноіндустрії.

січень 2025