Що може дати зустріч поколінь між художницями? Де проходить межа між одкровенням і повторенням? Що важливіше – успіх чи автентичність? Це оповідання досліджує пастки професійної творчості, культурну втому та міжособистісну напругу на шляху до самовираження.
Зіна ще встигла трохи поправити на собі волосся і осмикнути светр, перш ніж Ґабі схилилася над камерою, щоб налаштувати різкість картинки й натиснути кнопку запису. Зіна стежила за кожним її рухом, викреслюючи подумки пункт за пунктом з уявного списку завдань, який цього разу виконувала не вона сама, а руки Ґабі.«Вікно б я зачинила вже в останню чергу», – хотіла прокоментувати Зіна їй під руку, але зрештою вирішила промовчати. Квартира виходила на шумну вулицю, але перед зйомками потрібно було провітрити.
Усім цікаво почути про той смішний випадок. Як там все почалося?
«Зіно, розкажи мені, як усе почалося?», – чує вона позакадровий голос Ґабі.
Зіна поки до кінця не зрозуміла, яку з історій Ґабі має на увазі, чи цю про діалог між поколіннями, чи радше ту іншу про неймовірно щасливу випадковість. Ґабі намагається бути радше цікавою, ніж вдумливою, а Зіна почувається не в своїй шкірі.
«Це було через кілька років після закінчення університету, на відміну від своїх знаменитих колегинь і особливо колег я довго не могла знайти собі місця. Я намагалася жити в Бельгії, тоді в Австрії, але зрештою повернулися сюди, головним чином через особисті обставини», – чує вона свій голос.
Ґабі виглядає нетерплячою, тож про нещасне завершення своїх стосунків за альпійськими горами Зіна їй краще не розповідатиме.
«Я працювала в шкільній їдальні й хотіла зняти квартиру чи радше кімнату, де би була моя майстерня, але щоб я в ній могла і жити», – Зіна задивилася кудись повз камеру.
«Я ходила дивилася різні варіанти, але нічого мені не подобалося, або коштувало дуже дорого, аж доки не натрапила на один цікавий варіант. Колишню галерею в будинку розділили навпіл перегородкою на дві довгі й вузькі кімнати. Одну здавали в оренду, а в іншій жила старенька жінка з зовсім сивим, але дуже кучерявим волоссям. Таке не часто побачиш. Ти колись помічала, як сивіє кучеряве волосся? Сіль з перцем. А в цієї жінки було густе, але повністю сиве волосся, – Зіні здалося, що її трохи занесло. Чи думала так і Ґабі? – Так я познайомилася з Антонією Гержмановою», – посміхнулася вона в камеру, але Ґабі на її посмішку не відповіла.
«Я переїхала в цю кімнату, це був десь 2005 рік, я прожила там рік і кожного дня рано-вранці бачила Антонію, яка йшла в кіоск по сигарети. Вона до мене ніколи не заходила, і я до неї теж ні. Гроші за оренду залишала їй в конверті на шафці для взуття біля дверей. Так минуло більше року, аж доки одного дня конверт лишився лежати в коридорі і на другий день, і на третій. Я пішла перевірити, чи все гаразд. До того часу я ніколи не заходила на її половину. Старенька невдало впала, якось дошкандибала до ліжка і хотіла почекати, доки переболять нога й крижі, – Зіна проковтнула слину й кинула погляд на Ґабі. Її обличчя трішки відтануло, але не виглядало розслабленим,
–
Так я дізналася про гобелени, над якими Антонія працювала цілими днями. Їх було небагато. Вона випрацювала собі таку звичку з того часу, як влаштувалася працювати кресляркою на Першому машинозаводі: приходила з роботи й ткала. Коли вийшла заміж й у них народився син, час на ткання лишався тільки пізно ввечері, тож її роботи отримали інше забарвлення, яке найкраще виглядає під точковим штучним світлом, бо час на роботу в неї був лише вночі. Тоді ж вона почала до своїх робіт додавати найрізноманітніші деталі, які тільки могла знайти вдома жінка, що має родину. Антонія, наприклад, закомпонувала в свої килими пасма дитячого волосся свого сина, яке в нього поступово темнішало, поношений дитячий одяг, клапті сорочок і брюк зі стрілками, які вона перешивала, більшість цього було звичайнісіньким мотлохом, але часом вона додавала й якусь рідкісну річ, артефакт». Зіна зупинилася, щоб прибрати з очей пасмо волосся, хоч потім до неї дійшло, що все одно в фільмі замість її голови будуть інші кадри – як камера повільно проїздить по гобелену, детально досліджуючи кожен його клинець.
«Хтось сумлінно заповнює сімейний альбом, вважаючи це великою родинною цінністю. Ще хтось веде щоденник чи пише сімейну хроніку. Антонія ж створила неймовірні сторінки свого життя, які відображали її саму, її сім’ю, її друзів, час і середовище, у якому вона працювала. Водночас нічого з того, над чим вона систематично працювала упродовж десятків років, жінка ніколи не планувала виставляти напоказ. Коли я в неї запитала, навіщо вона це робить, вона лиш знизала плечима й сказала, що любить працювати ночами», – Зіна замовкла й задивилася в стелю.
«Її чоловіка вже не було в живих, син ще до революції емігрував до Німеччини, вони переписувалися, зідзвонювалися, але в гості один до одного не їздили. Я часто думала про те, що б сталося, якби Антонія тоді не впала й не отримала травму, яка зрештою була настільки серйозною, що остаточно підірвала їй здоров’я. Мабуть, я б до неї ніколи не прийшла. А потім, коли після смерті квартиру б звільняли від її речей, гобелени б опинилися на смітнику разом з пощербленими чашками й алюмінієвими приборами. Хіба б тільки вантажниками підпрацьовували мої колишні одногрупники, які б змогли посеред всього мотлоху розпізнати скарб чехословацького інформалізму», – Зінина спроба пожартувати лишилася без реакції.
***
– Привіт, – озвалося, коли Зіна повернула ключем у замку, та замість відповіді вона відразу впала на ліжко. Найбільше їй зараз хотілося залізти сховатися під важке покривало й холодну ковдру.
– Як все пройшло? – прозвучало зовсім близько біля Зіниного вуха. Карла вже бачила подібні сцени після приходу додому. Мало пройти трохи часу і Зіна дозволить себе обійняти, а потім так само гордо розпрямить плечі.
– Фільм буде нікудишній? – запитала Карла й теж закуталася в покривало.
– Він буде або працюючий, або якісний, або успішний, – Зіна затиснула пальці в кулак.
– А як тобі ця режисерка?
– Самовпевнена. Молода, мабуть. Робить ставку на успіх. Батьки мають три квартири в центрі й дачу в крконоських горах.
Карла загиготіла:
– Вибач, я ненароком.
– У мене в її віці не було нічого. Я була ніхто. Свою першу відеокамеру я намагалася виграти в телепередачі «Сам собі режисер». Мені було двадцять вісім і я була щаслива, що можу мити каструлі, варити кнедлі й брати залишки їжі з собою додому на вечерю. А в неї ідеальний макіяж, її хлопець чи батько приїхав по неї на «Теслі», а вчитися вона буде і в свої тридцять п’ять.
– Уже двадцять п’ять років пройшло, скільки можна це згадувати.
– Я ж не про гроші, – Зіна почала перевдягатися в домашнє, – мене бісить, що вона взагалі не хоче ризикувати, відкривати щось нове, при тому робить цей фільм як дипломну роботу в худінституті. Де хоч якесь експериментаторство? Де зухвалість? Усе безпечненько, приємненько, ніби її светр з дизайн-маркету.
Карла підсвиснула.
Вона б могла зараз з Зіною не погодитися, звинуватити її в тому, що вона ревнує до того, що Ґабі ще така молода, що в неї ще все попереду, і що зараз в ній говорить насамперед страх, що вона втратить статус першовідкривачки, свою колонію, якою вона зробила прижиттєвий доробок Антонії. Карла бажала Зіні успіху, але через певні риси характеру не могла змиритися з нещирістю і лицемірством, які вона бачила у всьому, що робила Зіна нібито для того, щоб вшанувати пам’ять про Антонію, але насправді лише щоб заробити статус для себе самої. Проте, як і завжди досі, вона придушила в собі емоції й пішла на кухню робити чай.
– Ти б могла піти зі мною варити їсти, ми тепер будемо ходити і в четвер, не тільки по неділях, – Карла спробувала змінити тему.
– Я пишу опонентські відгуки, – сказала Зіна в підлогу.
***
Карла з великою сумкою вимитих банок й переноскою, де лежало трохи прив’ялих овочів, протяжно задзвонила в дзвінок огидних дверей, обшитих коричневою оббивкою.
– Пожежа чи що, – пробурмотіли з іншого боку. Карла вищирилася в той самий момент, коли Кім взялися за ручку дверей. Вона делікатно усміхнулася, закліпала очима й зайшла повз Кім всередину.
– Я не встигаю. Зачекаєш?
Клара роздивлялася низьку, темну квартиру від стелі до черевиків, що валялися на підлозі.
– Що таке? Ти чого так дивишся?
– Та нічого.
– Нічого?
– Мені здавалося, ти виглядаєш якось інакше, – Карла не могла перестати моргати.
– Як інакше? Вищими? – Кім засміялися і зникли в кухні, де булькотіла велика каструля повна квасолі.
Вищими, ну звісно, провальний геппенінг на акції протесту на початку весни, низка ангажованих людей, які довго переминалися з ноги на ногу, слухаючи промови, а потім хтось приніс ходулі й Кім не злізали з них аж до завершення мітингу.
– Я її замочую, попередньо проварюю, усе роблю, як написано в рецепті, але все одно не встигаю.
Насправді ж Карла запам’ятала Кім не вищими, а радше драматичнішими, імпозантнішими. Коли вони вказали на неї довгим пальцем з ще довшим, темним, загостреним і звуженим нігтем у черзі в клуб, навколо якого ще досі витав андеграундний етос. Ходили сюди, щоправда, здебільшого лише такі люди як Карла та її друзі. Через певні риси характеру Карла не могла змиритися з тим, що їхні спогади про життя між двадцятиріччям і тридцятиріччям ставали все дикішими, пафоснішими, роздутішими. Вона відчувала, що все це через старіння і ностальгію, але пригадувати минуле їй було нецікаво. Вона знала, що вже не молода, але не хотіла відмовлятися від речей, які їй приносили радість.
Тоді вони стояли посеред зими в безкінечній черзі перед неосвітлюваним входом в клуб і жест Кім призначався ексклюзивно для неї. Вона ще озирнулася на Зіну, але Кім зневажливо фиркнули, тому що Зіна зробила все можливе, щоб ніхто не зміг пропустити повз вуха її зневажливе питання: «А де були всі ці люди, коли менти розганяли останній сквот?»
Зіні довелося заплатити немалі гроші за вхідний квиток, тоді як Карла пішла разом з Кім і всі перед ними розступалися, звільняючи дорогу. А коли Карла пригадала, що саме Зіна сказала про сквотерок і сквотерів після того, як вони попросили допомогти їм заплатити штрафи за проступки, її анітрохи не мучила совість, що вона на Зіну не почекала.
– Це Xiu Xiu? – Карла розчула музику крізь булькотіння квасолі. Кім ніяково на неї поглянули й пішли з кухні. Карла спершу знічено дивилася на каструлі, а потім пішла за Кім.
– Можна? – Вона привідчинила двері в кімнату, яка слугувала спальнею, кабінетом, вітальнею і майстернею, де Кім саме намагалися позакривати вікна на екрані комп’ютера. Музика перестала грати.
– Шкода, – сказала Карла.
– Я б ніколи не подумали, що тобі подобаються Xiu Xiu. Тобто я розумію, що ти їх ще застала. Боже, що я зараз вержу…
– Все нормально, я ровесниця Анджели Со.
– От тільки ніхто не знає, коли вона народилася.
Запанувала зніяковіла тиша.
Карла розглядала кімнату; вона бачила шовкотрафаретні авторські плакати, тату машинку з купою узорів татуювань, колажі, швейну машинку й викрійки, в’язане пончо, кислотно кольорові гачковані сумки, великий стаціонарний комп’ютер, купу касет, синтезатор і гітару з тремпінгським ременем навколо грифу.
– Гарний узор, – махнула вона рукою в бік інструмента. Кім намагалися вимкнути комп’ютер. – Вибач, мені не треба було за тобою йти – без запрошення, – Карла говорила дуже м’яким голосом, а навколо очей у неї позбиралося багато дружніх зморшок.
– Боже, це ти вибач, я мелю такі ейджистські нісенітниці, – Кім розвели руками й пішли назад у кухню. Карла видалася за ними слідом, але не поспішала. Вона розглядала старанність кожного мазку на папері, гору книжок з підкресленими рядками, зошитів, списаних сторінок – весь цей хаос окремих деталей, з яких складався унікальний всесвіт, що простягався далеко за межі бридких оббитих дверей.
– Це були не Xiu Xiu, – сказала Карла над булькаючими каструлями.
– Ні. Але я ще над нею працюю, – прозвучало впевнено від Кім.
– Та хіба треба чекати, поки все буде готово, щоб виставити роботу напоказ, – сказала б Зіна.
– Та хіба взагалі треба виставляти свою роботу напоказ, – сказали б Кім.
Цю статтю опублікували в рамках проекту PERSPECTIVES – нового лейблу для незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. JÁDU реалізовує цей проект, який співфінансується ЄС, разом з шістьма іншими редакційними командами з Центрально-Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut. >>> Дізнайтеся більше про PERSPECTIVES
березень 2025