Культура та війна  Поезія і кулі, пластик в окопах

З театральної сцени до лав армії. Олена Апчел роздумує про мистецтво, війну, трансформації в суспільстві, прийдешні виклики, європейські реалії та своє місце у всьому цьому.

Останні чотири роки ти працювала в Польщі та Німеччині, а кілька місяців тому повернулася в Україну.

Коли я повернулась в Україну, ще до початку служби, у мене було таке відчуття, що я ніби знову емігрувала. Життя було між Краматорськом, Харковом і Києвом, але насправді робила те саме, що до того: активістично-волонтерська діяльність. Просто додалося більше завдань і питань. Часто думаю, чи залишилася ще та критична маса свідомих посестер і побратимів з якими відбувається ця боротьба за майбутнє. І яке це майбутнє? Незалежне від кого і від чого?

Коли Україна виграє і переможе, це буде один з небагатьох прикладів, де постколоніальна країна змогла дати відсіч тирану, імперії. Мої французькі, німецькі чи австрійські колеги і коліжанки, які підтримують нас і, здається, розуміють, на рівні глибинних переконань з самого початку навіть не допускали ідеї, що ми можемо перемогти. Я пам’ятаю, як на початку повномасштабного вторгнення на восьмому році війни до мене підходили знайомі поляки і казали: «Дорога Олено, дуже тобі співчуваємо, гарна була країна. Колись моя бабуся там подорожувала». Тобто в нас не вірили. Ми дали відсіч, протрималися всупереч, тримаємося далі в нерівних умовах. Даємо приклад відваги, зрілості, професійності, швидко вчимося. Але надалі для навіть наших союзників це звучить нереально. Вони не вірять щоби могла перемогти така маленька країна в порівнянні до Росії, з такими великими внутрішніми проблемами — корупцією, меншовартістю, історією, толерантністю расизму, гомофобії, ейджизму, ксенофобії. Але цей сумнів переконує мене в тому, що перемога — це наш єдиний можливий шлях, який стане найважливішим деколонізаційним стрибком у цій частині Європи.

Краматорськ, Харків — це добре знайомі для тебе місця. Чи вони змінилися?

Дуже сильно змінилися. Як жартували деякі мої колеги: у 22-му Харків очистився від зла. На перший час з міста виїхали всі мажори, залишилися люди, які не могли пересуватися з якихось причин, і свідоме населення — військові, волонтери і волонтерки. Зовсім інший стан на дорогах, інші розмови в нечисельних відкритих магазинах. А зараз багато людей повертаються, а з ними іноді повертається хамство та нездорова зухвалість.

У Краматорську постійна небезпека, хоча місто живе і стало місцем зустрічі родин військових та волонтерським хабом. Але в Харкові також небезпечно. Щонайменше два-три вибухи на день. Це викликає не стільки страх, скільки злість, відчай від несправедливості. Але справедливості не існує, а несправедливість плинна. Як перші вісім років війни, коли я їхала додому у своє прифронтове містечко, де постійно щось «падало», а потім верталася в Харків, де було тихо і спокійно. А тепер у Харкові не тихо і не спокійно, але місто не здається: Літературний Музей, видавництво «Люк» і театр «Нафта» — в центрі опору.
 

Несправедливість не зникає.

Стараюсь не шукати справедливості. По Дніпру, Харкову, Запоріжжю прилітає частіше, просто тому що ці області поряд із Росією, недостатньо протиповітряної оборони. Тому що вона здебільшого в Київській області. Справедливіше не буде. Я думаю не варто давати собі привілей оцінювати чиюсь більшу або меншу включенність. Всюди є свої невтомні руки, які зараз продовжують щось фасувати, паяти, виробляти.

Ми можемо визнати, що Київ є більш буржуазним містом і що існує проблема з централізацією. Ми також можемо визнати, що Ізюм потребує більшої підтримки, ніж Калуш. Так, треба визнати, що біженці з першої фази війни, до повномасштабного вторгнення, були несправедливо позбавлені допомоги. Треба також визнати, що новостворений державний реєстр збитків позбавив мільйони людей, що постраждали у перші роки війни, підтримки, справедливості і гідності, бо заяви приймають тільки від тих, хто постраждав з дев’ятого і далі років війни. Тож найбільшим викликом для українців у майбутньому буде зрозуміти, як ми стали тими, ким ми є. І це як з перспективи гордості за наші досягнення та відновлення нашої ідентичності, так і з перспективи критичного, чесного погляду на самих себе. І тоді треба буде працювати з питаннями: що нам робити з незручною спадщиною? що робити з пасивним колабораціонізмом? як вибудовувати комунікацію з окупованим населенням? як не розділяти людей несправедливою оцінкою втрат? тощо.

Ми досі не пропрацювали значення Майданів у Сєвєродонецьку, Харкові, Дніпрі та Донецьку під час Революції Гідності 2014 року. Ми не вшанували сотні героїв та героїнь, які віддали там свої життя. Ми навіть не знаємо імен усіх цих людей. Ми дуже мало знаємо про героїв України, які загинули в перші вісім років війни в катівнях «Ізоляції» [Ізоляція — один з найбільших центрів сучасного мистецтва у Східній Європі, створений у стінах колишнього заводу ізоляційних матеріалів у Донецьку. У 2014 році, коли Росія окупувала Донецьк, він був перетворений на незаконну в'язницю та найбільший табір тортур у Європі — ред.], у Донецькому та Луганському слідчих ізоляторах. Ця проблема пригнічує багатьох українців і створює відчуття, що якщо ти мешканець столиці, то твоє життя трохи цінніше.

Ми знаємо Маріуполь, Бучу, Гостомель. Але ми погано знаємо назви Дмитрівка, Макіївка, Волноваха, Ясинувата, де також дійшло до трагедії. Це наша спільна риса — централізація досвіду.

У 2022 році ти поїхала на білорусько-польський кордон блокувати вантажівки, щоб зупинити імпорт російських і білоруських товарів.

Я приєдналася до представників Євромайдану-Варшава. Ця блокада мала величезний соціальний вплив, тому що привернула увагу, але вона не мала вагомого економічного впливу, тому що залишалися пороми, потяги, більшість товарів їхало на вантажівках, що належали країнам Європи. Ми тоді бойкотували компанію «Леруа Мерлен» у Польщі, але в моїй рідній Україні ці магазини продовжують працювати. Водночас, багато українських компаній не пішли з Росії. Мені важко зрозуміти дії пересічного київського бізнесмена, який заробляє гроші в Росії, хоча десь біля нього падають ракети. Що тут вже говорити про умовного бізнесмена з Франції чи Італії. Він не відчуває зв’язок із продажем своєї продукції чи використовуванням російського газу і російською кулею, яка пробиває в цей момент тіло мого побратима. А цей зв’язок очевидний, безперервний от прямо в цю мить.

Як можна вплинути на чийсь процес дорослішання? До 2014 року я працювала переважно в Росії, після 2014-го повністю припинила. Але кілька моїх колег продовжували їздити на фестивалі та робити спільні проєкти з росіянами протягом 8 років війни. А після 2022 року вони стали ще більшими патріотами, ніж я коли-небудь в житті, тому що бомба впала вже на їхньому власному подвір'ї. Ти можеш довго спостерігати, як насильник б’є людину, але викличеш поліцію тільки коли він вдарить безпосередньо тебе. Але якщо безвідповідально чекати, то потім ти просто можеш не встигнути попросити про допомогу.  

В одному з інтерв'ю ти розповіла, що після твоєї вистави у 2021 році хтось із глядачів запитав тебе, про яку війну йшлося. Це був іноземець. Натомість, коли ми спілкувалися з тобою на початку лютого 2022 року у Варшаві, я розповідала тобі, як я боюся, що почнеться війна. На що ти спокійно відповіла: «А що зміниться? Війна вже триває багато років».

В тобі я бачила повагу, емпатію, готовність швидко дорослішати в певних питаннях. Здатність трансформуватися, переоцінювати, просити вибачення і брати відповідальність — це диво. Але одночасно – це основа. Я сама, наприклад, пройшла шлях від неусвідомленої мізогінки до, певною мірою усвідомленої, феміністки. Я й гадки не мала, що роками мої судження про себе, про інших людей, про інших жінок, певні висловлювання і переконання були сексистською дискримінацією. Мені знадобилося кілька років якісної літератури, хорошої комунікації, круглих столів, де я здебільшого слухала. Потім багаторічні роздуми, дискусії, психотерапевтичні практики, щоб зрозуміти, що в мені було поховано, порізано, викривлено патріархальними моделями. Це боляче, коли значна частина населення твоєї країни не вважає, що те, що відбувається, є війною. Багато років.

Щодо того іноземця, то він підійшов до мене після вистави «Крешани», створеної у 2021 році, в якій є епізод про українських жінок в армії. Він щиро запитав, про яку війну йдеться. Пересічний європеєць приблизно так само співчуває процесам у Ємені, Лівані, Афганістані, Україні та Сирії. Я це розумію, тому шукала слова, щоб пояснити, що війна у 2021 році все ще триває, що люди гинули на фронті у 2017-му році, у 2018-му році, у 2019-му році, люди гинули під час ковіду і гинуть зараз.

Реальність, з якою ти зараз, ймовірно, маєш справу в Польщі, вже докорінно відрізняється. Дипломатична, роз'яснювальна робота, яку небагато хто з нас проводив до 2022 року, стала доступною і зрозумілою для багатьох людей після лютого 2022 року.

У 2021-2022 роках ти очолювала відділ соціальних програм у Варшавському Nowy Teatr, а восени 2022-го працювала співдиректоркою Theatertreffen в Берліні — найбільшого театрального фестивалю німецькомовного простору. Це дві різні країни, дві різні мови. В Україні вже немає такого виклику.

Українська мова є моєю повсякденною лише 11 років. Я була зросійщеною юнкою. Коли війна почалася, стала вчити українську. Вчила декілька років на платних курсах. Перейшла спочатку на неї в публічному просторі, а потім і в побутовому. Українська стала моєю сестринською мовою. Зараз більше не думаю російською навіть у складних ситуаціях, але можу забувати українські слова, коли швидко говорю. І коли дуже злюся, або дуже щаслива – теж переключаюся на материнську. Я перебувала у конкретних невеликих групах, здебільшого навколомистецьких або освітніх, у Польщі та Німеччині, тож знаю ці країни саме з цього боку. Була шокована, коли дізналася, що в німецькій політиці так багато націоналістів, тому що я з такими людьми не стикалася. І звикла, що це нас зазвичай звинувачують в націоналізмі, з нашими максимум 3-ма процентами за всю історію виборів. Але це лише черговий російський наратив, в який повірили в Європі. Так само, як і в Польщі, у моєму колі друзів не було нікого, хто б підтримував «Право і справедливість», радикальні ідеї особливо щодо володіння чоловіками права на жіноче тіло, мене вражали своєю середньовічністю.

Але через кроскультурність моєї роботи зустрічала багато людей з різних вікових груп, з бізнесу, освічених і неосвічених, мешканців сіл і міст. Я помітила, що порівняно з Чехією, Литвою чи Польщею, де я також працювала, німецька інтелектуальна, мистецька, культурна та журналістська бульбашка є більш русофільською. З різних причин: багаторічний бізнес, неправильне трактування процентного співвідношення участі українців і росіян в Другій світовій війні, постімперіалістична солідарність, залежність від російських грошей тощо.

Міф про велику російську культуру все ще живий у Німеччині. Я теж належу до покоління, яке піддалося цьому міфу. Але теж до покоління, яке вирвалося із співзалежності з тираном. І моя нинішня байдужість до російської культури пов'язана з посттравматичною зрілістю, і усвідомленням, яку шкоду мені завдали росіяни. Якщо дивитися на Росію об'єктивно, то можна легко побачити всю цю глорифікацію підлості, особливо формулу спокути [рос. — покаяния]. Вони збудували квазірелігійну конструкцію, яку містифікували в мистецтві: ти покаявся, і все буде тобі прощено. Це означає, що замість причинно-наслідкових формул відповідальності, понесення покарання, відшкодування завданої шкоди, за яким може слідувати прощення, є тільки каяття. І все. Мене така філософія, література чи театр жодним чином не приваблює. А німців — дуже. На жаль, не тільки їх.  

Чи є це каяття особливо характерним для російської культури?

Це елемент, яким захоплюється весь світ. Ця загадкова російська душа. Це смішно і дивно, адже німецький театр — багаторівневе, повномасштабне, критичне, політичне мистецтво. І в той же час ці нащадки великих філософів і композиторів якимось чином схвалюють безкарність, дають мовчазну згоду на покуту як єдину вимогу для прощення гріхів. Можливо, це відбувається тому, що вони самі не мають такого привілею і живуть у суспільстві, де треба відповідати за свої вчинки.

Водночас ці росіяни, яких європейці класифікують як «хороших росіян», «протирежимних лібералів», не хочуть брати на себе відповідальність за свою бездіяльність з огляду на те, що робить Кремль. Вони намагаються відмежуватись від «поганих» росіян, але грають у гру «гарячої картоплі», квапливо перекладаючи відповідальність на інших. Шовіністи в білих рукавичках.

Вершиною російського протесту є стояння в черзі до могили або до виборчої дільниці. За 11 років війни вони провели лише один єдиний антивоєнний марш у Берліні в 2024 році. І то на ньому не спромоглися на слова адекватної солідарності і співчуття, на слова вибачення і відповідальності, а плакалися про себе і свої біди. Були дні, коли ми з тобою могли побувати на трьох антивоєнних маршах у двох різних країнах в один день. Я навіть не хочу обговорювати, наскільки жалюгідні російські ліберали. Тому мрія про російське спасіння — це неймовірно інфантильна формула безвідповідальних політично людей, яких ми називаємо резидентами, пост-резидентами Російської Федерації, або російськими лібералами. Але проблемою залишається те, що вони не просто нікчемні, вони дуже шкідливі, бо інституції Європи від страху перед кремлівським злом, вбачають в них антипод, дають їм фінансування і навіть не усвідомлюють, яке вишукане зло вигодовують.

Ми живемо у світі, який пройшов через урок Руху #MeToo — трансфеміністичну революцію. Зростає усвідомлення того, що великі наративи зазвичай є результатом ієрархічного тиску та патріархальних відносин. І тут раптом маленька країна, яка веде визвольну боротьбу, каже: росіяни крали досягнення інших народів протягом усієї своєї історії. Не тільки українського, а й якутів, бурятів, тувинців, монголів, удмуртів, мордвинів, білорусів, євреїв. Але чомусь прізвища Чайковський, Чехов, Достоєвський, Тургенєв слугують для німців стовпами самоідентифікації.

У приватних розмовах я чула, навіть від людей, близьких до німецького міністерства освіти, що вони не допустять «кенселінгу» великої російської культури. Щоразу, коли німці та німкені вступали зі мною в подібну дискусію, я відчувала, наскільки це несправедливо, адже я могла б провести цю годину, розповідаючи про творчість Богдана-Ігоря Антонича, Леся Курбаса, театру «Березіль», Маріупольської платформи «ТЮ», Українського Інституту, театру «Варта», Ніни Хижної, Мар'яни Садовської, Гогольфесту, театру «Лесі», Андрія Жолдака, Наталки Ворожбит, Рози Саркісян, журналу «Люк», Альони Каравай та багатьох інших. Я не зустрічала багато людей, які б насправді цікавилися тим, про що українці та українки говорять інструментами візуальних мистецтв, літератури чи театру. Їх цікавило, чому ми не говоримо про російську культуру.

Можливо, це перший крок? Коли мене запитують, що робити з Достоєвським, я пояснюю, що, адже ви не читали ні Тараса Шевченка, ні Лесю Українку, а це лише найвідоміші імена в українській класичній літературі. А кого ми читали з польських авторів? Я не хочу більше витрачати свій час на російську літературу.

Я думаю, що формула для розуміння — це звільнення простору і присвячування часу. Час — дуже вагомий аргумент. Ми далі читаємо колонізаторську літературу Великої Британії чи Німеччини – Кінга, Гьоте. Знайомство з текстами Шекспіра, Хемінгуєя, Лондона, Байрона — це ознака хорошого смаку і освіченості. А коли мова йде про хорватську, казахську чи угорську класику, то ми поводимося так, ніби достатньо однієї книжки. І це в найкращому випадку. Я нещодавно отримала збірку чеських п'єс. Читаю її і згадую, що колись читала текст Вацлава Гавела про період дисидентського опору. Тоді мені здалося, що цього достатньо, щоб зрозуміти Чехію. У нас досить егоїстичне мислення. Менш впливова країна — значить, менше треба читати. Це дуже шовіністично.

І це велике щастя — переставати бути зверхньою і шовіністичною. Я хочу витрачати час на читання кенійської поезії, чилійської драматургії. Мені цікаво, як і коли народився монгольський національний театр. Ми проходимо через багато проблемних фільтрів одночасно. Деієрархізація, депатріархалізація, деіндустріалізація. І ми не знаємо, чим закінчиться комерціалізація і тотальний контроль над інформацією, який вже нам загрожує.

Німці є заручниками свого почуття провини, тому будь-яка пропозиція кенселінгу росіян і російської мови сприймається як форма расизму. Мене багато разів звинувачували в расизмі. Як людину з ромо-гагаузько-грецько-україно-російським корінням.  

Тебе також неодноразово звинувачували в націоналізмі.

Мій націоналізм у цьому випадку є політичним і визвольним, багатонаціональним і мультикультурним. У Польщі в якийсь момент я вже міцно стояла на ногах зі своїм знанням мови, її багатством. У Німеччині я використовувала англійську, яку не дуже добре знаю, тому багато жестикулювала, що могло виглядати агресивно. Однак мої невербальні та вербальні реакції здаються німцям посттравматичними. Для них кожна емоційна реакція — це результат травми. Вони нас трактують так: якщо це реакція травми, то значить слухати тебе не варто. А я вважаю, що будь-яку травму можна трансформувати в посттравматичне зростання. І ця зрілість може бути не просто повчальною, вона може стати взірцем резільєнтності. Втім важко вчитися у того, кого ти не вважаєш суб’єктним. Але це їхні проблеми. Багатьом у Європі ще прийдеться пройти свій шлях зрілості. Багато хто з нас готовий ділитися досвідом, а досвіду за ці 11 років ми набули колосального.

Через кілька місяців я вивела формулу, що йдеться не про повне скасування російської культури, а про більш складну структуру. Перше — це пауза. Дати можливість іншим культурам, які були знищені або привласнені росіянами, видихнути, проявити себе. Друге — не створювати спільних майданчиків з Росією. Україні вони не потрібні. Як тим, хто вцілів, нам не потрібно шукати зв'язки і відновлювати контакти з росіянами. Взагалі. Нам потрібна справедливість, репараційна політика і щоб вони від нас відстали. Все.

Завдяки протестам ми протягом року блокували багато російських імен на фестивалях, у виданнях. Зараз Берлін практично став центром так званої ліберальної російської інтелігенції. Це імперіалістична інтелігенція. Я кажу німцям, що Берлін десятиліттями вже був окупований росіянами. Тут засилля російських компаній, галерей, видавництв, ресторанів, клубів, готелів. Вони контролюють дискурс і грошові потоки.

Наративи, які просувають росіяни, не лише антиукраїнські, вони одержимі ідеєю поневолення всього світу з усіма його напрацьованими домовленостями і правилами. Українці також несуть за це відповідальність. Ми мало співпрацювали з Європою, нас небагато в європейських університетах. У нас була Революція на Граніті, потім Помаранчева революція, далі Революція Гідності, а згодом війна. Наша економіка хитка. Росіяни давно зайняли всі ніші в Німеччині. Наша відсутність прямо пропорційна агентурній присутності російських товаришів, олігархів та інтерпретації культури, як інструменту захоплення уваги та ресурсів у Європі. Звичайно, я перебільшую, не аж так все погано. Існує багато американських і канадських університетів, які займаються дослідженнями України, наприклад, Університет Делавера чи Університет Торонто (University of Delaware, University of Toronto). Іван Гомза розробив спеціальний курс для Virginia Commonwealth University і багато інших прикладів. Але це не тенденція, це винятки. Наша відсутність прямо дорівнює агентурній присутності російських товаришів, мажорів і загальній інтерпретації культури як захоплення уваги та ресурсів у Європі.

Як відреагували твої неукраїнські друзі на твоє повернення в Україну?

Кілька польських сердечних подруг часто пишуть мені і піклуються про мене, як сестри. Однак для більшості моїх закордонних знайомих моє повернення було нерозсудливим. Вони не розуміють, чому я це зробила, коли в мене було все: документи, контракти, житло, робота, багаторічні проєкти. Коли я питала своїх польських подруг, чи стануть вони захищати Польщу, якщо на неї нападуть, вони говорили радше про еміграцію, аніж про те, що захищатимуть дім. Звісно, цього не можна передбачити, поки не опинишся віч-на-віч із загрозою. Ми також мало знали про себе.

Однак ми боремося не лише за територію. Колись я була на званій вечері з українками, які вже багато років живуть у Німеччині. Там в розмові прозвучала теза, що можна уявити собі майбутнє, в якому українцям, можливо, доведеться залишити частину території, щоб зберегти Україну. У цьому колі були люди зі Львова та Києва. Але чи можу я, людина з Донецька, з Криму, ставитися до свого дому як до території, чи потрібна мені Україна без цього? Яку я особисто зберігатиму Україну, якщо моя Україна буде віддана як розмінна монета? Ми боремося за людей, за право на існування, за нашу державність, історію. Ми боремося за могили наших матерів і гідність полеглих у боях. Боремося за землю, яка пережила голодомор 22-го, а потім 32-го років минулого століття. Там де зараз демаркаційна рана нашої лінії фронту, саме на тій землі сто років тому люди гинули цілими селами. Практично вся моя родина загинула в перший Голодомор. Ми боремося за всіх активних, свідомих громадян та громадянок, які в окупації. Бо росіяни можуть їх без слідства спіймати, катувати і вбивати. Щодня я думаю про десятки моїх друзів, які живуть під окупацією і переховуються, не маючи можливості втекти. І про тисячі наших в'язнів, яких роками утримують за проукраїнську діяльність. Саме тому я нікому не дозволю називати ці землі «територіями». Це наш дім, з нашими людьми.  

Ти зараз в армії.

Так, я приєдналася до Сил Оборони України, підписала контракт. Пройшла різні навчання, вже була на ротації на Донеччині. Це не просто, але я це знала. Втім окрім ворога зовнішнього, на жаль, є дуже багато внутрішніх ворогів. Одночасно я змушена, як і тисячі наших захисниць, зіштовхуватися із певними проявами сексизму. Я викладала в академії, захищала дисертацію, працювала в театрі, там теж постійно треба було доводити, що жінка може щось робити, бо система патріархальна, особливо в закладах культури. Але тут в армії — це набагато концентрованіше. Дехто адаптується. У моєму підрозділі переважну більшість становлять чоловіки. Крім мене, є лише одна дівчина. Вона в армії вже шість років, і їй так само важко. Вона про це не говорить, але видно неозброєним оком. Це не тільки про принизливі жарти, це і про неможливість кар’єрного росту, про позитивну дискримінацію і про відкриту агресію. Але ми це проходимо, бо солідарність з тими, хто вже давно у війську і відповідальність – зараз пріорітетніші. Щоб триматися, я практикую іронію, щоб не зламатися, я фільтрую гнів з психотерапевткою, намагаюся підтримувати зв’язки з подругами, які розділяють мої цінності. Але все це дуже впливає на мотивацію.

Маю впевненість, що разом із дискусіями про безпеку і повагу, які виникають на фоні питань про дискримінацію жінок, піднімаються більш глибокі і важливі тези — взагалі про гідність людську, про ставлення до всіх, не тільки жінок, на достойному рівні. Якби з цими питаннями на освітньому рівні працювали б не тільки номінально (бо існують закони і заняття з гендерної рівності), але по-справжньому на практиці відбувалися б якісні зміни, що народжували б повагу до жінок, особливо до доброволиць, то величезна кількість українських жінок пішли б служити в армію. Саме сексизм їх стримує. Для мене дуже важливо, що я добровільно приєдналася до опору в найважчий для України час.

Я бачу, що жінки в армії ефективні завдяки потужній підтримці своїх близьких. Це дає відчуття потужного тилу і відчуття безпеки, що відкриває потенціал бути уважнішою, відважнішою і ефективнішою. У мене такого фундаменту, на жаль, немає. Моя родина не зі мною в цій боротьбі. Але зі мною мої подруги і друзі. І це потужна сила підтримки. Деякі мої колежанки вважають, що я була б більш корисною в культурній дипломатії, в мистецтві. Я і сама це розумію. Але що означає бути більш корисною? Я займаюся політичним, критичним, соціально відповідальним мистецтвом і хочу жити відповідно до своїх цінностей. І цінності мої про те, що не можна стояти осторонь і жити своє краще життя. Хоча, на жаль, в армії твої цивільні досягнення зникають.

А що цінується?

Жорсткість, професіоналізм, фізична сила. Вміння виконувати накази і не ставити запитань. Що ж, це чоловічий світ, постійне міряння силами. Війна страшна, сумна, брудна і неекологічна. Ти півжиття сортуєш сміття, а потім втрьох проводиш п'ять ночей в бліндажі — навколо сотні пластикових стаканчиків, куль, згорілого спорядження. Тварини в стані шоку. Зайці, ховрахи, птахи. Розгублені домашні собаки, здичавілі хаскі і чихуахуа, бігають зграями і їдять один одного. Це дуже апокаліптична картина. Проте ми знаємо, що такою, на жаль, є ціна війни, і винні в цьому росіяни.

Ти звертаєш увагу на те, що українське суспільство достатньо зріле для того, щоб отримувати інформацію про реальні втрати, проблеми. Водночас телебачення не збирається скасовувати «Єдиний марафон», який після вторгнення об'єднав мовлення всіх телеканалів.

Я не дивлюся телевізор вже багато років. Недавно мені випала нагода подивитися його кілька вечорів. Думаю постійно, чому моє покоління, яке працює в театрі, візуальному мистецтві, журналістиці, культурології, не робить все можливе, щоб формувати українське телебачення. Це теж наша відповідальність. Мені здається, що якби почали серйозно розмовляти з українськими громадянами і громадянками, революції «поверніть радісну новину» точно не було б.

Я часто думаю про виклики, які з'являться після перемоги України. Думаю, ми частково ефективно впораємося з фізичною інвалідністю наших громадян та громадянок, можливо, навіть станемо провідною країною в питаннях інклюзивності, протезування і реабілітації. Але є виклики, з якими ми, можливо, не зможемо впоратися — психічні розлади, посттравматичні синдроми, травми після пережитого насильства, нерівність в отриманні відшкодувань, стигматизація. Ми досі не знаємо, як будемо працювати з місцевим населенням на окупованих територіях, особливо з дітьми, які 10 років виховувалися під впливом російської пропаганди. Що ми будемо робити з людьми, які нелегально поселилися в наших будинках і квартирах, переселенців з різних регіонів Росії? Депортуємо їх, заберемо назад їхнє майно, набуте під час окупації, чи ні? Судитимемо їх? Занадто зухвало думати про це до перемоги. Але проблематизація цієї перспективи необхідна як повітря.

В документальному українському фільмі «20 днів у Маріуполі», який отримав премію «Оскар», показано зокрема поліцейського, який зробив усе, щоб вивезти знімальну групу з Маріуполя. Він хотів, щоб світ побачив те, що там відбувається. Ми, громадяни України, не можемо перестати підтримувати нашу армію і змиритися зі злочинами росіян.

Важливо, що цей фільм переміг. Його побачить більше людей, і ця трагедія стане для них реальнішою. Звичайно, перші 20 днів у Маріуполі — це не другі 40 днів, не найстрашніші 83 дні і так далі. Трагедія, яка там зафіксована, лише привідкриває те, що відбувалося під час окупації Маріуполя. Але, на міжнародних фестивалях документального кіно, де могла б бути категорія «Права людини», де показували історію сім'ї з Ємену, сім'ї з Кабула і 20 днів у Маріуполі — ми стоїмо зі своєю війною через кому з усіма іншими війнами у світі. Що, з одного боку, дуже справедливо. Але водночас несправедливо, що Європа досі не хоче свідомо визнати, що ця війна — це війна в Європі.

Одночасно багато українців не бачать зв'язку між собою і цією боротьбою. Вони не готові жертвувати своїм добробутом. За моїми спостереженнями, волонтерами стають і служать добровільно саме ті люди, які менш фінансово спроможні. Люди з високими доходами долучаються до допомоги і боротьби, але значно меншою мірою. Вони вже пізнали хороше життя і хочуть його зберегти за будь-яку ціну. Це цікаво і страшно, бо підтверджує тезу про те, що війна — для бідних. Тобто люди, які мали важче, бідніше життя, зараз воюють за право на безпечне життя людей, які відчули на собі його блага. Але, звичайно, є винятки і їх багато.  

Ти зростала на Донеччині. Чи залишилося там щось від того місця, яке ти пам'ятаєш?

Це тема для окремої розмови, яка може тривати кілька годин. Коли я бачу терикони, то розумію, що сумую за ними. Як можна сумувати за неорганічним штучним утворенням? Але дитячі очі не бачили нічого іншого. Навесні 2022 року неподалік від Вугледара мені запам'ятався образ ковили [вид рослин, поширений у таких регіонах, як східно-південна Україна, особливо Крим, Донецька та Луганська області, Східна Європа — ред.]. Суцільне поле дуже високої трави з широким листям. У цих місцях гуляє сильний вітер через перепад тиску. І це виглядає як танець зеленої волохатої води.

На Донеччині дуже спекотно, я взагалі не вважаю її сходом. Я завжди ставився до цього місця як до півдня. Пам'ятаю гаряче повітря на початку літа, коли воно навіть починає жовтіти. У липні в Донецькій області трава вже жовтнева. Для мене завжди був контраст, коли я приїжджала на північ Київщини чи на Львівщину, де все зеленіє до жовтня, а тут, коли вона вигоріла в травні, ніхто не дивувався.

Я півжиття соромилась того, що я родом з Донецької області. З іншого боку, я люблю і поважаю це місце, і завдяки війні переосмислила свою ідентичність. Я давно попрощалась з рідним домом, але не можу собі уявити, що до кінця життя не відвідаю могили моєї мами, бабусі, прабабусі, прадідуся. Не погоджуюся з таким майбутнім. Я вже 11 років щодня думаю про дім. Згадую деталі, кольори, запахи. У моєму будинку живуть окупанти. Вони сплять на наших ліжках. Навіть вигнавши їх, я не зможу там жити. Але я маю право розпоряджатися своїм будинком. Я можу особисто підпалити його і стерти пам'ять про цих потвор. Це моє право, і ніхто не може його в мене забрати.

Для нашої землі характерна відсутність тяглості. Особливо на півдні та сході України все, що розповідає нам про попередні покоління, було спалено, репресовано, вивезено, поховано, вкрадено. Коли в сім'ях і будинках по той бік Дніпра зберігаються справжні вишиванки від прабабусі або книги від прадіда, як у деяких моїх знайомих, — для жителів Донеччини це немислимий привілей.

У певному сенсі Донеччина — це земля, яка постійно оновлюється, тільки цього разу це відбувається дуже дорогою ціною крові, забрудненням землі, на якій сотні років нічого не буде рости. Тепер, коли я їжджу на ротації, у мене в кишенях завжди є насіння. Трава, квіти — я йду і наївно сію. Щоб один такий кратер від ракети чи міни знову ожив, потрібно багато часу і зусиль. Я усвідомлюю, що може марно, але сію.

Ти маєш величезний творчий доробок — режисура в театрі, перформанси, академічні публікації, кураторська робота, фестивальна діяльність, багаторічна участь у мистецьких лабораторіях та стажуваннях, дослідницька, лекторська та модераторська діяльність. У травні 2024 року ти була режисеркою культового концерту «Усі вірші» українського письменника Сергія Жадана, який зібрав 8 000 глядачів у київському Палаці спорту.

Декілька місяців тому ми зустрілися з Сергієм і він попросив стати режисеркою його поетичного концерту. Я не знала, як себе вмовити знову повернутися до режисури, бо останні роки майже вся моя увага і діяльність були поєднані з військом, а кожна мистецька подія ставала компромісом, але надважливим, бо культура це також наша обороноздатність. Я погодилася. Створення поетичної події, яка б об'єднала стадіон, було викликом. Під час напружених репетицій за день до концерту, між повідомленнями від технічних служб, до мене доходили новини з мого рідного Харкова. Поезія і вибухи. Поезія і вибухи. Тіло тремтіло. Треба було керувати процесом. Це було складно. З однієї сторони, я перебувала в своїй стихії, бо вмію і люблю, а як виявляється, ще й скучила за сценою. З іншої — біль за кожну покалічену війною долю змушував знову і знову повторювати собі: «Ти робиш недостатньо». Але під час концерту, коли я оберталася на зал, бачила стривожені, уважні і вдячні очі сотень глядачів і глядачок. Тоді мені спало на думку, що в ці часи нам залишається битися і слухати поезію, писати і битися, створювати перформанси, малювати і танцювати, видавати книги і битися. І я дякувала і дякувала тисячам відважних чоловіків і жінок, які боронять наш дім, поки ми можемо слухати різке і пронизливе слово і бути досі живими на своїй землі.

січень 2025