Для всього світу Краматорськ на сході України давно асоціюється з війною, обстрілами та постійною загрозою окупації. Однак для тисяч українських пар це місто за 15 кілометрів від лінії фронту стало місцем зустрічей і прощань, смутку та щастя.
«Квартира ваша. Світло є, якщо не переб’ють. Укриття у нас немає, але тут ніхто не ховається, всі звикли. Єдиний нюанс — там попередні орендарі залишили дещо після себе. Маю надію, вам не буде заважати», — Сергій дзвенить ключами, відкриваючи двері зйомної квартири у Краматорську. Жити в готелях на сході небезпечно — для росіян це об’єкти знищення. Бізнес у нього йде непогано. Квартира, яку здає приїжджим подобово, ніколи не пустує.Темний коридор, маленька кухня, заурядна зала і яскрава пляма на столі — великий букет з рожевих троянд та орхідей. Свіжий та дорогий. Те саме «дещо», що залишили після себе попередні гості.
Те, що хтось покинув цю рожеву хмаринку в сірій краматорській панельці, дивує. Та для Сергія це звична історія: «Здебільшого здаю квадратури сімейним парам. Військові, що воюють тут, мають занадто короткі вихідні, щоб з’їздити додому. Тож їхні дружини приїздять до них з усієї країни — з Києва, Львова, Житомира. А іноді й з-за кордону. А дорога назад — довга і важка, тож квіти лишають тут».
Через посилення обстрілів у Краматорську не працює залізничний вокзал. Захистити колії стає майже неможливо. Тому потяги тепер курсують тільки до кордонів Харківської області. Великі промислові виробництва звернули основні цехи. А школи й дитсадки давно закриті.
Квітковий магазин Краматорська із забитими після обстрілу вітринами | Фото: © Олексій Філіппов
Прощання
Біло-синій автобус гуманітарної місії стоїть на автовокзалі Краматорська кілька хвилин. Водій поспішає. Попереду в нього складний та небезпечний маршрут до містечка Барвінкове на Харківщині, звідки тепер їздять евакуаційні потяги. Половина цього маршруту проходить у тунелі із протидронових сіток. Трасу прострілюють російські дрони, і тонкі сітки — єдине, що відділяє людські життя від смертоносної зброї.«Їдемо за 5 хвилин, здавайте багаж, займайте свої місця» — водій нервує та допомагає вантажити важкі сумки пенсіонерам та жінкам з дітьми, які назавжди лишають рідне місто.
Протидронні сітки над дорогою, що веде в Краматорськ | Фото: © Олексій Філіппов
Військовий Андрій проводжає кохану Альону на автовокзалі Краматорська | Фото: © Олексій Філіппов
«Ми не знали, чи відпустять мене додому на Новий рік. Та на Різдво я мав три вихідні, і Альона вирішила приїхати до мене сама. Вона дуже смілива. Дуже. Навіть батькам не сказала, що їде на лінію фронту. Сьогодні вночі стріляли. Альона такого ніколи не чула — я одягнув на неї навушники й увімкнув музику на найвищий рівень гучності, щоб вона могла заспокоїтися. Та весь час був поруч», — розповідає хлопець.
Три дні вони провели разом, майже не виходячи зі зйомної квартири в спальному районі. Андрій купив квіти та замовив їжу. Йому не хотілося ризикувати безпекою дівчини та гуляти містом, по якому майже кожну ніч прилітають ракети та «Шахеди».
Час минув швидко. І от двері автобуса зачиняються. Альона більше не стримує сліз. Андрій сумнішає. Краматорськ з міста побачень знову стає для нього лінією фронту.
Військовий Андрій проводжає кохану Альону на автовокзалі Краматорська | Фото: © Олексій Філіппов
Зустріч
У гуманітарного автобуса в день кілька рейсів. Він не тільки відвозить людей із Краматорська, але й забирає пасажирів з київського потяга у прифронтове місто. Цей зворотний рейс на залізничний вокзал заздалегідь прийшов зустрічати 22-річний киянин Олександр. Вже другий рік він воює на сході та базується в Краматорську. І останнім часом до нього раз на місяць приїздить кохана Юля. От і сьогодні він вже виглядає автобус, тримаючи в руках букет рожевих троянд.
Олександр та його кохана Юля | Фото: © Олексій Філіппов
«Якщо коханого відпустить командир. І якщо не буде сильних боїв», — з сумом додає 22-річна киянка. Юля працює стюардесою потягів «Укрзалізниці». І колись саме її потягом був «Інтерсіті+», що курсував між українською столицею та Донецькою областю. Часто його називали — «потяг на війну».
«Я їздила в рейси майже кожного тижня. Та жодного разу не виходила в місто. Краматорськ завжди обмежувався для мене залізничним вокзалом та видами з вікна. Я не знала, чи це місто взагалі гарне, чи ні. Воно здавалося похмурим та промисловим», — пригадує.
За іронією долі, Юля стала їздити в Краматорськ тоді, коли в прифронтове місто перестав їздити її потяг. Тепер вона, як звичайна пасажирка, добирається до Харківської області, а далі автобусом — до коханого через тунелі з протидронових сіток.
«Коли це місто стало для мене містом побачень, я його відкрила з нової сторони, — говорить дівчина, — Виявилося, у ньому є гарні кафе зі смачною кавою. І в нас є улюблене місце для прогулянок — парк Вернадського з великим прапором.
Цієї осені росіяни намагалися дронами знищити жовто-блакитний прапор, про який розповідає Юля. Символ української державності на 80-метровому флагштоку, який є найбільшим у Донецькій області, встановили в центральному парку міста ще до вторгнення. Його видно з усіх точок Краматорська. І це місце дійсно стало орієнтиром для зустрічей в українському прифронтовому місті.
Парк Вернадського із українським прапором в Краматорську | Фото: © Олексій Філіппов
Кав’ярня в центрі Краматорська | Фото: © Олексій Філіппов
Спогади
До Алеї Героїв з українськими прапорами Богдан підходить кульгаючи. Його права нога коротша за ліву на п’ять сантиметрів, коліно більше не згинається. «Та диво, що взагалі вдалося врятувати», — зізнається.
Колишній військовий Богдан біля стели Донецької області | Фото: © Олексій Філіппов
«Лежав в окопі п’ять годин після пострілу снайпера, ногу вивернуло в інший бік. Нас крили артою, тоді вже і FPV з’явилися, не було змоги евакуювати поранених. У тому окопі назавжди лишилися двоє хлопців».
Богдан малослівний. Війна змінила не тільки його здоров’я, а й характер. Будівельник із маленького селища на Дніпропетровщині, після вторгнення приєднався до Нацгвардії, у боях на сході втратив багатьох друзів. Раніше він подовгу бував у Краматорську. Нині приїздить у прифронтове місто тільки у справах. З того часу, як пішов із армії, росіяни окупували на Донеччині ще кілька міст.
Сьогодні чоловік приїхав на схід, щоб підвезти свого родича. Та окрім нього взяв із собою дружину — блакитнооку 32-річну Оксану. Поки чоловіки прощаються, жінка відкриває карту Deep State на телефоні й з подивом каже чоловікові, що це вже зовсім не тил. Та навіть знаючи, що її від росіян відділяють менше 20 км, Оксана все одно поїхала б. За цю війну жінка віднайшла в собі сміливість, про яку не знала раніше.
«Наше кохання за час війни навіть стало міцнішим, — говорить Оксана. — Ми стали більше цінувати одне одного та час разом. Я їздила до чоловіка у прифронтові міста. Розуміла, що йому складніше вирватися додому, ніж мені приїхати. І я ніколи не боялася за себе — більше за нього».
Оксана та Богдан біля стели Донецької області по дорозі в Краматорськ | Фото: © Олексій Філіппов
«Я б дуже хотіла, щоб ці місця побачили люди, які живуть далеко від війни, не зважають на тривоги й яким здається, що війна ніколи не прийде до них, ніколи не перейде далі цієї межі — далі Донецької області», — каже жінка й міцно стискає руку Богдана.
Оксана та її чоловік — не єдина пара, чиї стосунки, як не дивно, зміцнила війна.
Священник Православної церкви України, військовий капелан отець Діонісій не служив цієї зими Різдвяні служби — святкування у Слов’янську, Краматорську та Дружківці були заборонені через небезпеку обстрілів. Однак він часто проводить обряди вінчання.
«Фронт усе ближче, але життя триває навіть тут, — переконаний отець Діонісій. — І я часто проводжу і хрестини, коли дорослі військові вирішують охреститися, і вінчання, коли пари, що були багато років у шлюбі, вирішують засвідчити свої відносини перед Богом. Дружини приїздять до військових сюди — в Краматорськ і Слов’янськ, і я їх вінчаю. Це нормальна реакція людей на ненормальні обставини, в яких вони опинилися».
Розбитий житловий будинок в центрі Краматорська | Фото: © Олексій Філіппов
Цю статтю опублікували в рамках проекту PERSPECTIVES – нового лейблу для незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. JÁDU реалізовує цей проект, який співфінансується ЄС, разом з шістьма іншими редакційними командами з Центрально-Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut. >>> Дізнайтеся більше про PERSPECTIVES
січень 2026