Краматорськ — місто побачень  Кохання на лінії фронту

Для всього світу Краматорськ на сході України давно асоціюється з війною, обстрілами та постійною загрозою окупації. Однак для тисяч українських пар це місто за 15 кілометрів від лінії фронту стало місцем зустрічей і прощань, смутку та щастя.

«Квартира ваша. Світло є, якщо не переб’ють. Укриття у нас немає, але тут ніхто не ховається, всі звикли. Єдиний нюанс — там попередні орендарі залишили дещо після себе. Маю надію, вам не буде заважати», — Сергій дзвенить ключами, відкриваючи двері зйомної квартири у Краматорську. Жити в готелях на сході небезпечно — для росіян це об’єкти знищення. Бізнес у нього йде непогано. Квартира, яку здає приїжджим подобово, ніколи не пустує.

Темний коридор, маленька кухня, заурядна зала і яскрава пляма на столі — великий букет з рожевих троянд та орхідей. Свіжий та дорогий. Те саме «дещо», що залишили після себе попередні гості.

Те, що хтось покинув цю рожеву хмаринку в сірій краматорській панельці, дивує. Та для Сергія це звична історія: «Здебільшого здаю квадратури сімейним парам. Військові, що воюють тут, мають занадто короткі вихідні, щоб з’їздити додому. Тож їхні дружини приїздять до них з усієї країни — з Києва, Львова, Житомира. А іноді й з-за кордону. А дорога назад — довга і важка, тож квіти лишають тут».

Через посилення обстрілів у Краматорську не працює залізничний вокзал. Захистити колії стає майже неможливо. Тому потяги тепер курсують тільки до кордонів Харківської області. Великі промислові виробництва звернули основні цехи. А школи й дитсадки давно закриті. Найбільше місто українського Сходу, де живе приблизно 80 тисяч мешканців, не є типовим депресивним прифронтовим населеним пунктом. Воно виглядає контрастно. З одного боку — тут розбито половину всіх багатоповерхівок. З іншого — в місті активно розвивається малий і середній бізнес. Кафе, магазини, квіткові крамнички, ювелірні салони — забивають вікна фанерою після обстрілів, але продовжують працювати. І рушієм цього розвитку є не тільки війна, а й кохання. Бо Краматорськ з початку повномасштабного вторгнення став містом побачень.

Прощання

Біло-синій автобус гуманітарної місії стоїть на автовокзалі Краматорська кілька хвилин. Водій поспішає. Попереду в нього складний та небезпечний маршрут до містечка Барвінкове на Харківщині, звідки тепер їздять евакуаційні потяги. Половина цього маршруту проходить у тунелі із протидронових сіток. Трасу прострілюють російські дрони, і тонкі сітки — єдине, що відділяє людські життя від смертоносної зброї.

«Їдемо за 5 хвилин, здавайте багаж, займайте свої місця» — водій нервує та допомагає вантажити важкі сумки пенсіонерам та жінкам з дітьми, які назавжди лишають рідне місто. Альоні немає чого здавати в багажне відділення. Дівчина приїздила в Краматорськ з невеликим наплічником і з величезним очікуванням зустрічі. Андрій до останнього тримає її за руки, ніжно цілує її замерзлі щоки, губи та ніс, щось шепоче на вухо. Обидва з усіх сил намагаються не плакати. «Я вперше була в Краматорську та й взагалі на сході. Та вже ніколи не забуду це місто», — каже 23-річна Альона. Вона живе в Полтаві, ще навчається і підпрацьовує асистенткою в стоматологічній клініці. З холодним, обстріляним сходом її пов’язує тільки одна, але надважлива ниточка, — Андрій. З хлопцем, що тепер служить у ЗСУ, вони познайомилися пів року тому на роботі, коли він ще був також стоматологом. Тепер Андрій базується в Краматорську та воює на східному напрямку. Війна інтенсифікує все, чого торкається — і розвиток відносин, і кохання.

«Ми не знали, чи відпустять мене додому на Новий рік. Та на Різдво я мав три вихідні, і Альона вирішила приїхати до мене сама. Вона дуже смілива. Дуже. Навіть батькам не сказала, що їде на лінію фронту. Сьогодні вночі стріляли. Альона такого ніколи не чула — я одягнув на неї навушники й увімкнув музику на найвищий рівень гучності, щоб вона могла заспокоїтися. Та весь час був поруч», — розповідає хлопець.

Три дні вони провели разом, майже не виходячи зі зйомної квартири в спальному районі. Андрій купив квіти та замовив їжу. Йому не хотілося ризикувати безпекою дівчини та гуляти містом, по якому майже кожну ніч прилітають ракети та «Шахеди».

Час минув швидко. І от двері автобуса зачиняються. Альона більше не стримує сліз. Андрій сумнішає. Краматорськ з міста побачень знову стає для нього лінією фронту.

Зустріч

У гуманітарного автобуса в день кілька рейсів. Він не тільки відвозить людей із Краматорська, але й забирає пасажирів з київського потяга у прифронтове місто. Цей зворотний рейс на залізничний вокзал заздалегідь прийшов зустрічати 22-річний киянин Олександр. Вже другий рік він воює на сході та базується в Краматорську. І останнім часом до нього раз на місяць приїздить кохана Юля. От і сьогодні він вже виглядає автобус, тримаючи в руках букет рожевих троянд.
  Юля виходить із автобуса з широкою посмішкою, довгими розкиданими по плечах кучерями та обручкою на правій руці. Нещодавно Саша освідчився їй. Тож тепер пара планує весілля влітку.

«Якщо коханого відпустить командир. І якщо не буде сильних боїв», — з сумом додає 22-річна киянка. Юля працює стюардесою потягів «Укрзалізниці». І колись саме її потягом був «Інтерсіті+», що курсував між українською столицею та Донецькою областю. Часто його називали — «потяг на війну».

«Я їздила в рейси майже кожного тижня. Та жодного разу не виходила в місто. Краматорськ завжди обмежувався для мене залізничним вокзалом та видами з вікна. Я не знала, чи це місто взагалі гарне, чи ні. Воно здавалося похмурим та промисловим», — пригадує.

За іронією долі, Юля стала їздити в Краматорськ тоді, коли в прифронтове місто перестав їздити її потяг. Тепер вона, як звичайна пасажирка, добирається до Харківської області, а далі автобусом — до коханого через тунелі з протидронових сіток.

«Коли це місто стало для мене містом побачень, я його відкрила з нової сторони, — говорить дівчина, — Виявилося, у ньому є гарні кафе зі смачною кавою. І в нас є улюблене місце для прогулянок — парк Вернадського з великим прапором.

Цієї осені росіяни намагалися дронами знищити жовто-блакитний прапор, про який розповідає Юля. Символ української державності на 80-метровому флагштоку, який є найбільшим у Донецькій області, встановили в центральному парку міста ще до вторгнення. Його видно з усіх точок Краматорська. І це місце дійсно стало орієнтиром для зустрічей в українському прифронтовому місті. Олександр забирає у Юлі важку сумку та віддає букет квітів. Взявшись за руки, пара йде, щоб провести кілька днів разом, не звертаючи уваги на війну та обстріли. На завтра вони вже запланували попити кави в центрі міста, у кав’ярні, на дверях якої написано: All we need is love and victory.

Спогади

До Алеї Героїв з українськими прапорами Богдан підходить кульгаючи. Його права нога коротша за ліву на п’ять сантиметрів, коліно більше не згинається. «Та диво, що взагалі вдалося врятувати», — зізнається. Сьогодні 32-річний чоловік одягається у зручний спортивний одяг. Піксель він зняв майже два роки тому після поранення в боях за Серебрянський ліс.

«Лежав в окопі п’ять годин після пострілу снайпера, ногу вивернуло в інший бік. Нас крили артою, тоді вже і FPV з’явилися, не було змоги евакуювати поранених. У тому окопі назавжди лишилися двоє хлопців».

Богдан малослівний. Війна змінила не тільки його здоров’я, а й характер. Будівельник із маленького селища на Дніпропетровщині, після вторгнення приєднався до Нацгвардії, у боях на сході втратив багатьох друзів. Раніше він подовгу бував у Краматорську. Нині приїздить у прифронтове місто тільки у справах. З того часу, як пішов із армії, росіяни окупували на Донеччині ще кілька міст.

Сьогодні чоловік приїхав на схід, щоб підвезти свого родича. Та окрім нього взяв із собою дружину — блакитнооку 32-річну Оксану. Поки чоловіки прощаються, жінка відкриває карту Deep State на телефоні й з подивом каже чоловікові, що це вже зовсім не тил. Та навіть знаючи, що її від росіян відділяють менше 20 км, Оксана все одно поїхала б. За цю війну жінка віднайшла в собі сміливість, про яку не знала раніше.

«Наше кохання за час війни навіть стало міцнішим, — говорить Оксана. — Ми стали більше цінувати одне одного та час разом. Я їздила до чоловіка у прифронтові міста. Розуміла, що йому складніше вирватися додому, ніж мені приїхати. І я ніколи не боялася за себе — більше за нього». Усе, що Оксана бачила на сході разом із чоловіком, назавжди залишиться з нею як дуже важливі спогади їхнього спільного життя: стела Донецької області в прапорах, блокпости, розбиті обстрілами будинки.

«Я б дуже хотіла, щоб ці місця побачили люди, які живуть далеко від війни, не зважають на тривоги й яким здається, що війна ніколи не прийде до них, ніколи не перейде далі цієї межі — далі Донецької області», — каже жінка й міцно стискає руку Богдана.

Оксана та її чоловік — не єдина пара, чиї стосунки, як не дивно, зміцнила війна.

Священник Православної церкви України, військовий капелан отець Діонісій не служив цієї зими Різдвяні служби — святкування у Слов’янську, Краматорську та Дружківці були заборонені через небезпеку обстрілів. Однак він часто проводить обряди вінчання.

«Фронт усе ближче, але життя триває навіть тут, — переконаний отець Діонісій. — І я часто проводжу і хрестини, коли дорослі військові вирішують охреститися, і вінчання, коли пари, що були багато років у шлюбі, вирішують засвідчити свої відносини перед Богом. Дружини приїздять до військових сюди — в Краматорськ і Слов’янськ, і я їх вінчаю. Це нормальна реакція людей на ненормальні обставини, в яких вони опинилися». Цієї зими в Краматорську не замовкають сирени повітряної тривоги. За тиждень — від Різдва до Нового року — росіяни понад 70 разів обстріляли Донецьку область. За даними місцевої влади, за цей період загинуло шестеро людей, ще 21 — зазнали поранень. Радіти життю в таких умовах важко. Та мешканці прифронтового міста навчилися. В центрі Краматорська після чергового нічного обстрілу у квітковій крамниці забивають фанерними листами розтрощені вікна. Коли приміщення знову стає герметичним, продавчиня пані Олена вмикає невеликий обігрівач та впускає у квітковий магазин погрітися трьох вуличних собак. Ставить їм миски з їжею та поспіхом гладить. Часу в жінки небагато. Треба замовляти нову партію квітів. «В нас завжди найсвіжіші троянди і їх завжди швидко розкуповують», – каже вона та виставляє ніжні букету у вцілілу скляну вітрину крамнички.

січень 2026