Відновлення після втрати  Вдови та їхній сад життя

Як розмовляти з українськими вдовами, чиї чоловіки загинули на війні? Що сказати, а про що мовчати? Як вони переживають втрату? Де шукають сили, щоб не зійти з розуму? Як знаходять себе заново? Чи дозволяють собі знову кохати? На які теми вони не наважуються говорити? І що стається з тими, хто так і не піднявся?

Офіційної статистики щодо кількості вдів за час війни в Україні немає. У січні 2024 року тодішній Міністр оборони Рустем Умєров заявив, що держава має на обліку понад 35 тисяч сімей загиблих захисників (до яких входять і вдови). Експерти зазначають, що більшість вдів — у віці 30-45 років, понад половина мають дітей. Є й молодіші, а також ті, хто був у цивільному шлюбі (15-20 відсотків) — їх шлях до визнання та допомоги найскладніший.

То хто вони — українські вдови — і яку роль займають у сучасному суспільстві? Про це поговорили з Тетяною Ваценко-Бондаревою, головою громадської організації «Жити попри все», яка об’єднує вдів загиблих захисників України, та співзасновницею проєкту «Сад життя». Її чоловік Денис Бондарев, відомий актор-каскадер, загинув у травні 2022 року на Запорізькому напрямку. Тетяна важко переживала втрату, але її порятунком стала спільнота, де вона зібрала жінок зі схожою долею. Разом вони організовують терапевтичні ініціативи, наймасштабніша з яких — створення та догляд за спільним садом.

«Тут ми, як ніхто, розуміємо одна одну. І живемо попри все», — каже Тетяна. Наш розмова відбувається через відеозв’язок — вона щойно повернулася з Львівщини, де була модераторкою ретриту для українських вдів від благодійного фонду «Жива Надія».

Ви не лише живете, але й об’єднуєте тисячі жінок із схожою трагедією. Якщо повернутися на початок: що відчуває жінка в перші дні після звістки про загибель чоловіка?

Етапи горя існують, але вони суто індивідуальні. Це не лінійний маршрут. Усе залежить від того, наскільки ви були сплетені з цією людиною. Мої перші три місяці — прірва, яку я навіть не пам’ятаю. Травма була такою сильною, що мозок включив захист: я забула майже всі деталі нашого спільного життя з Денисом. Подорожі, розмови, свята — все спорожніло. Пам’ять поверталася повільно, роками. А ті незліченні нейронні зв’язки, що нас об’єднували, розривалися по живому. Я була на дні. Лише через спілкування з іншими вдовами я зрозуміла, що моє відчуття — не самотнє.

Що найгірше можна сказати людині у такому горі?

Я нещодавно підготувала «чорний список» фраз. «Я тебе розумію» (не розумієш). «Тримайся» (нема за що). «Живи заради дітей» (це тиск, а не допомога). «Ти ще молода, знайдеш собі когось» (це звучить, наче його можна замінити). Люди не злі — їх просто ніхто не навчив, що робити в таких ситуаціях, і це велика проблема нашого суспільства.

Необхідно запитати у вдови, чим ви можете допомогти, і обійняти, якщо вона не проти. Якщо у жінки є дитина, то близькі люди можуть взяти на себе частину турботи про неї. Також не завадить попіклуватися про якісь побутові речі. Мені, наприклад, мама готувала їжу, бо сама я була не в змозі.

А коли не знаєте, що сказати, тоді краще промовчати. Я і по очах бачила, що людині насправді дуже шкода щодо моєї втрати.

Хто чи що зазвичай стає першою опорою?

Родина та друзі, як би не хотіли, часто безсилі. Я була на межі — не в суїцидальному сенсі, а фізично: серце могло не витримати. Однак через місяць абсолютної прострації я зрозуміла: мій тоді 15-річний син не заслуговує втратити ще й матір. А потім я створила чат у телеграмі для вдів — до того часу вже знала багато таких жінок. Це став ще один рятівний круг. Там можна було плакати, мовчати або просто писати — і тебе слухали, не осуджуючи.

Ви згадали про межу фізичного виживання. Наскільки поширена така ситуація серед жінок, що втратили коханих?

Це мертва статистика, яку ніхто не веде офіційно. Але зі спілкування із сотнями дівчат ми знаємо: бувають випадки, коли серце жінки буквально зупиняється через кілька днів після звістки. Стаються і суїциди. А ще горе «запускає» онкологічні захворювання. Це страшні реалії, про які суспільство говорить надто мало.

Трапляються й конфлікти між вдовами та матерями загиблих — іноді втрата перетворюється на бійку за право страждати сильніше. Дві різні категорії болю стикаються — і травмують один одного ще більше.

Що ще, крім спілкування з вдовами, допомогло вам робити кроки назустріч життю?

Дорога. Мені була потрібна постійна рухома точка: потяги, автобуси, зміна пейзажів за вікном. Я просто блукала містами України. Це була усвідомлена втеча від себе — і на той момент рятівна.

Перед першими в житті новорічними святами без Дениса я втекла на півроку на один з Канарських островів — Гран-Канарію. Там океан, про який ми мріяли разом. Я намагалася сховатися від атмосфери «свята без нього». Там мені допомогла місцева українська діаспора та влада — вдалося організувати фотовиставку. Я знайшла 15 вдів, які надали світлини разом із чоловіками та портрети вже самотніми. Під кожним фото — їхня історія. Різниця між знімками колосальна: у погляді жінки після втрати читається горе, яке ні з чим не переплутаєш. Також на острові я брала участь в заході, присвяченому річниці повномасштабного вторгнення. Робила відео про свою історію. В залі була повна тиша, а потім до мене підходили незнайомі люди зі сльозами на очах. Світ не байдужий. Просто часто люди не знають, як підійти або що сказати.

Тривалі подорожі Україною і світом, спілкування з різними людьми, звісно, займали мій час, але я все одно забула себе. Півтора року не могла відповісти на питання «хто я?». Я була лише «вдова». Усі мої особисті здобутки, розвиток, інтереси — зникли. Я себе повністю обнулила.

Як із цього «обнулення» з’явилася потужна спільнота та ідея «Жити попри все»?

Парадоксально, але допомагаючи іншим, я почала рятувати себе. Це стало моєю потребою. Почала вести прямі ефіри в телеграмі, ми разом читали терапевтичні книги, як-от «Життя після смерті» Артура Форда. Дівчата пізніше казали, що ці стріми витягували їх з прірви в ті моменти, коли вони вже не могли дихати.

Згодом почали зустрічатися офлайн, проводили арт-терапії — разом з художником Олегом Юровим створювали картини. Їх потім виставили на одному з київських фестивалів. Малювання дійсно потужний інструмент у терапії. Навіть звичайні картини за номерами допомагають — я зараз бачу, як змінювався мій стан від першої до останньої роботи: кольори світлішали, сюжети поступово змінювалися на більш позитивні.

Завдяки спілкуванню, зустрічам я зрозуміла: якщо залишилася жива, то недарма. Маю щось робити, щоб Денис мною пишався. Так і з’явилася офіційна громадська організація «Жити попри все».
 

Вашим головним проєктом став «Сад життя». Як виникла ідея?

Вона народилася після розмови з моєю подругою Ольгою Журбою, яка теж стала співзасновницею проєкту. Її загиблий чоловік Роман до фронту займався вирощуванням троянд і обіцяв, коли повернеться, посадити для неї ціле поле квітів. Ольга поділилася зі мною цією мрією. Це був поштовх. Ми побачили метафору: провести пам’ять через життя, через природу, що розквітає знову й знову. Домовилися з професійною ландшафтною дизайнеркою Оленою Вальжик. Вона безплатно розробила концепцію саду та детальний план, а також особисто приїжджає на кожну толоку, щоб керувати процесом. Ось так утрьох ми й займаємося справою.

Нам виділили територію близько 0,85 гектара з двома озерами на території Національного музею народної архітектури та побуту України імені Пирогова в Києві. Наразі засадили приблизно третину площі, але вже маємо понад десять тисяч рослин. З них половина — цибулинні: крокуси, нарциси, десятки сортів тюльпанів, які нам допомагають саджати партнерські організації. І, звісно, сотні троянд — понад 40 сортів. А ще у нас є унікальні для України дерева — катальпи. Їх разом із кленами та акаціями прислали благодійники з Нідерландів, з розплідника Ebben. 38 дерев заввишки 7–8 метрів везли 13-метровими фурами.

Як працює Сад на практиці? Хто приходить на толоки?

Толоки — це серце проєкту. Щоразу збираються вдови, дружини діючих військових, ветерани, волонтери, звичайні небайдужі кияни. Часто приєднуються команди соціально-відповідальних компаній. Вони не лише фінансують закупівлю саджанців, а й привозять своїх співробітників з лопатами, тачками, сапами. Це важливо, бо чоловічої сили на земляних роботах завжди не вистачає. Партнери, як-от розсадник «Сонцецвіт», допомагають із рослинами безкоштовно або за значно нижчими цінами.

На толоках ніхто не мовчить. Це простір, де можна говорити про наших чоловіків — не як про статистику, а як про живих людей. Де можна поплакати й отримати обійми від тих, хто справді розуміє. Це місце сили, наповнене любов’ю.

Хто така — українська вдова?

Це сильна жінка, яка не вибирала цю силу. Це життя попри все: попри нищівний біль втрати, попри чорну прірву горя. Спочатку це лише існування, день за днем. Але з часом вона знаходить у собі ресурси, повільно відроджується і виходить на новий етап. І тоді — може змінювати світ не силою відчаю, а силою любові, яка лишилася в її серці назавжди.

Які найбільші виклики стоять перед проєктом «Сад життя» зараз?

Наша головна потреба — система крапельного поливу, яка коштує близько півмільйона гривень. Без неї ризикуємо втратити все, що з таким трудом виростили, особливо влітку. Тому активно шукаємо спонсорів. Крім того, хочемо розвивати сад як місце для реабілітації: проводити терапевтичні прогулянки не лише для вдов, а й для ветеранів, переселенців.

Виглядає, що ви формуєте не просто групу підтримки, а нове суспільне явище. Як ви бачите роль вдів сьогодні?
Ми точно перестали бути невидимими жертвами. Ми — виражена ланка суспільства, яка хоче і буде жити. І наша місія зараз — формування нової, здорової культури пам’яті. Не через чорну хустку чи змагання, у кого більший пам’ятник. Не через слова «він загинув як Герой» — це лише остання сторінка його історії. Пам’ять має бути про те, ким вони були. Професіоналами, батьками, друзями. Наш «Сад життя» саме про це — він буде живим спадком, а не кам’яним обтяженням. Це не цвинтар, куди приносять вінки. Суспільна пам’ять не повинна бути місцем для вимірювання горем.
 

Якою, на вашу думку, має бути пам’ять саме про вашого чоловіка?

Інколи здається, що я роблю замало, коли інші добиваються табличок і перейменувань вулиць. Але потім розумію: Денис би мені за таке «по шапці дав». Він був не військовим, а воїном по життю, в професії, надзвичайно турботливим чоловіком і батьком. Ми познайомилися, коли мені було 15, а йому 19. Одне ціле, але кожен — особистість, яка вчила один одного. Зараз, коли його вже немає, я часто помічаю, як його настанови, поради, принципи проявляються в мені і в синові.

Тому я хочу, щоб про нього пам’ятали не з офіційної статистики, а через якісні, життєві проєкти, як наш «Сад» чи «Жінки-Фенікси» — він збирає історії жінок, які втратили чоловіків на війні, і з якими я хочу співпрацювати. Це правдивіше за будь-який граніт.

У вашій великій спільноті ви, напевно, стикаєтеся з темами, про які не говорять відкрито. Наприклад, нові стосунки чи секс після втрати.

Секс — це одна з найболючіших і найтабуйованіших тем. У наших закритих розмовах вона дуже актуальна. Багато вдов перестають сприймати себе як жінок, відчувають провину за фізіологічні потреби. Тіло може реагувати несподівано: на ранніх стадіях горя дехто відчуває сильне сексуальне напруження, і це лякає.

Жінки пишуть мені особисті повідомлення навіть з думками на кшталт «видалити органи, щоб не відчувати». Приходиться пояснювати: це нормальна реакція психіки, у цьому немає вашої вини. Шляхи бувають різні: від альтернатив типу секс-шопів до нових стосунків.

Дехто починає нове життя дуже швидко — виходять заміж за кілька місяців, народжують дітей. Не беруся судити, можливо, так їхня психіка намагається вижити. Важливо зрозуміти себе та знайти свій спосіб, можливо, з фаховою допомогою.

З якими практичними труднощами стикаються вдови після втрати?

Найкритичніше — коли стосунки не були офіційними. Потрібно доводити через суди, що ти не «випадкова жінка». Це принизливо і виснажливо. Я особисто пройшла цей шлях, і коли виграла суд, — купила дві обручки й офіційно змінила прізвище.

Багато хто втрачає годувальника і залишається з дітьми у фінансовій прірві, особливо якщо з формальностями вийшла накладка (мова йде про державну допомогу у разі загибелі чоловіка — 15 млн грн. — ред.). Державна допомога є, але її треба вміти отримати. Наше завдання — не падати в позицію вічної жертви, а вчитися бути самостійними. Допомагаючи одна одній, ми знаходимо вихід.

Від таких труднощів і внутрішнього болю можна потрапити в клінічну депресію.

Важливо розділяти горе та клінічну депресію, це не обов’язково одне й теж. Горе — це природний процес, який може стати поштовхом до депресії — хвороби, коли механізми мозку ламаються. На жаль, зі мною це сталося. Я можу функціонувати, сміятися, керувати проєктами, але нічого особливого не відчуваю. Ні радості, ні задоволення від обіймів з улюбленим собакою. Самостійно з цього не вийти, тому я звернулася до психіатра й зараз приймаю антидепресанти.

Моя порада жінкам у подібному стані: не соромтеся, просіть фахової допомоги. Зараз я живу «попри все», але із захворюванням, яке треба лікувати.
 

Ви думали про можливість нових стосунків? Що для вас зараз означає «дозволити собі жити»?

Я часто кажу дівчатам у спільноті: ви маєте право народити ще одну любов. Це не зрада. Це як з дітьми: народження другої дитини не означає, що ти менше любиш першу. Так і тут.

Денис і наші 20 років разом — це вічне тепло в мені, мій фундамент. Але я — жива жінка і без опори мені дуже важко. Складно було самій собі в цьому зізнатися. Але це і є той самий «дозвіл» — усвідомити, що можна любити пам’ять і одночасно відкритися для нового.

Я лише нещодавно наважилася зняти його жетон, який носила 3,5 роки. Він — знак його загибелі. А я обіцяла йому жити яскраво. Отже, треба було зробити цей символічний крок. Як перехід від пам’яті про смерть до пам’яті про життя. Зараз я одягаю жетон в поїздки, ніби для захисту. Але постійно ношу інші прикраси — ті, що він дарував мені за життя.

Не хочу бути вічною жертвою-вдовою. Я прагну бути живою, здоровою жінкою, яка кохала, втратила, вистояла й готова жити далі. І дівчатам постійно це повторюю. Бо це останнє, що ми можемо зробити заради пам’яті про наших чоловіків.
 

січень 2026