Спорт під час війни  Грати, аби жити: як ветеран відроджує футбол в українському селі

У той час, коли професійні футбольні команди презентують Україну за кордоном, вдома, в невеликих селах та містечках, футбол часто — це не лише спорт, а й спосіб психологічної підтримки один одного.

Для європейського вболівальника український футбол часів війни — це матчі збірної за кордоном, важка логістика клубів у єврокубках та ігри під виття сирен. Але є інший, невидимий для телекамер рівень.

Це звичайний аматорський футбол, який допомагає вижити і не збожеволіти мешканцям невеликих громад.

Знайомтеся, Василь Гудков. Ветеран війни, батько-одинак і людина, яка повернула життя на закинутий стадіон у селі Піщана на Одещині.

Бляшанка замість м’яча

Василь, як і багато українців його покоління, має нелегку історію дитинства. Останні подихи СРСР, важкі 90-ті в незалежній Україні, несправедливість, економічні кризи та хвора матір — усе це пройшов і він. Посеред цього, футбол справді був відрадою.

«Це була справжня традиція, — згадує Василь. — Але не завжди було чим грати. Пам’ятаю, на перерві у молодших класах використовували залізну бляшанку замість м’яча».

У невеликих містах та селах футбол відчувається зовсім інакше. Тут грають не заради грошей, адже максимум, на який ти можеш розраховувати — це кілька мішків зерна від місцевого фермера-спонсора.

Тут немає слави — тебе ніхто не знімає на камери і не викладає в YouTube. І це навіть не про здоров’я — бо часто доводиться падати й збивати коліна на полях, які більше нагадують городи, де ще вчора садили картоплю.

Футбол в провінції — це про характер та щиру любов до гри. Тут вибудовувалася ціла ієрархія. «Шлях до сільської команди починався з подавання м’ячів. А ще ми тягали воду для гравців, — розповідає Василь про місцеву футбольну структуру. — Тільки спробуй не послухатися чи посперечатися зі старшими — миттю втратиш повагу. З часом, коли ми дорослішали, нас потроху підпускали до тренувань з основою. Тоді й починався золотий час, коли треба було доводити, на що ти здатен».

Сам Василь обрав не найбільш вдячну позицію — став на ворота. Зазвичай усі мріють бути нападниками — якщо заб’єш гол — ввечері в місцевому клубі будеш герой, куплять пива безкоштовно.

«Я був безстрашним, узагалі не думав про травми, а в провінційному футболі це вкрай небезпечно, — пояснює свій вибір воротар. — Цю відчайдушність помітив тодішній кіпер дорослої команди. Він і став моїм першим та єдиним тренером».

Позиція кіпера загалом не проста, а на такому рівні — тим паче. Як виручиш — не згадають, як помилишся — не забудуть. Утім, чимало футбольних знавців з регіону скажуть, що Вася — міцний воротар.

Війна і втрата

З віком юнацькі захоплення часто відходять на другий план. Почалося доросле життя: служба, створення родини, народження дитини та щоденні побутові турботи. Проте гра ніколи не зникала з його серця. Навіть покинувши рідне село, Василь продовжував виходити на поле, щоб просто почуватися живим. Першим переломним моментом для України став 2014-й рік — Росія окупувала Крим та частину сходу. Це шокувало усю країну і її футбольну частину теж.

Водночас Василь доєднався до армії та перебував в зоні бойових дій до 2015 року.

«Тоді війна відчувалася зовсім по-іншому, — згадує він. — Світ дивився на ці події не так, як зараз, після повномасштабного російського вторгнення».

Саме під час служби Василя наздогнала особиста трагедія — через важку хворобу померла його дружина. На руках залишилася неповнолітня донька. Він був змушений залишити військо і повернутися додому, щоб виховувати дитину самотужки.

«Не встиг її врятувати... — з болем каже Василь. — Дуже важко переживав цей період. Постійно працював, намагався максимально завантажити себе роботою, щоб просто не було часу думати».

Після цього Василь майже не займався улюбленим хобі. Футбол остаточно відійшов на інший план. Усі сили йшли на те, щоб поставити доньку на ноги.

Відродження

У 2020 році Василь остаточно повернувся до рідної Піщаної. Перше, що впало в око, — порожній стадіон. Футболу більше не було, село змінилося, а пандемія коронавірусу лише посилила цю ізоляцію.

Влітку він вирішив діяти: підняв місцеву молодь, ветеранів спорту, обдзвонив знайомих із сусідніх сіл — і організував перший за багато років турнір до Дня Незалежності. Без жодних офіційних посад Василь просто взявся збирати людей на гру.

«Я не міг дивитися, як село поступово вимирає, — пояснює він. — Дітям просто не було чим зайнятися.

Але незабаром усе перекреслило повномасштабне російське вторгнення. Перші місяці великої війни паралізували життя: люди намагалися зайвий раз не виходити з дому, діти ховалися від реальності в телефонах.

Така тиша тривала більше року. Навесні 2023-го Василь зрозумів: треба знову виходити на поле. Зібрав усіх, кого зміг — від школярів до найстарших чоловіків — і повіз команду в сусіднє село. Там уперше за час великої війни наважилися провести футбольні змагання пам'яті місцевого гравця.

Попри війну, людей зібралося чимало. І хоча команда Василя тоді не здобула призових місць, вона отримала дещо важливіше — емоції, які бодай на день повернули всіх до нормального життя.

«Той турнір був незабутнім, — усміхається Василь. — Чесно, я ніби молодість згадав. Усі були такі щасливі, в моїх хлопців знову горіли очі».

На цьому моменті я не витримую і виходжу з ролі відстороненого журналіста, адже сам був одним із тих хлопців на тому ж полі.
    Цей турнір став справжньою точкою неповернення. Незабаром ми зіграли товариський матч уже на рідному, сільському полі — і одразу ж здобули першу домашню перемогу.
 
Згодом у Василя з'явилася нова ідея — проводити матчі пам'яті полеглих героїв-земляків. Цей задум знайшов глибокий відгук серед односельців та родин загиблих. Перший такий турнір організували в Піщаній улітку 2024 року, і на нього з'їхалися команди з усіх найближчих сіл. Відтоді ці пам'ятні матчі стали традицією.

Дуже швидко ініціатива вийшла за межі громади. Вже влітку 2025-го команда Василя подолала понад 50 кілометрів, щоб зіграти на аналогічному турнірі на виїзді. Звісно, для таких поїздок треба було оновити екіпірування, щоб виглядати солідно.
  Поки що ця чорна, перешита форма не стала для нас щасливою — у ній ми ще не виграли жодного турніру. Хлопці жартують, що все через її похмурий колір.

Може здатися, що в провінції у футбол грають лише влітку. Але холод чи дощ тут нікого не зупиняють.
Узимку хлопці намагаються грати у футзалі. Але часто грати ніде: в селах придатні зали є лише у школах, куди зараз не пускають сторонніх через правила безпеки під час війни.

Але скільки там тієї зими... Щойно тане сніг — усі знову повертаються на сільське поле.

Такий собі коловорот футболу в природі.
 

травень 2026