У той час, коли професійні футбольні команди презентують Україну за кордоном, вдома, в невеликих селах та містечках, футбол часто — це не лише спорт, а й спосіб психологічної підтримки один одного.
— На вихідних граємо, шукаємо машини!
— Не піжонься!
— Усе, хлопці, я цим більше не займаюсь...
Для європейського вболівальника український футбол часів війни — це матчі збірної за кордоном, важка логістика клубів у єврокубках та ігри під виття сирен. Але є інший, невидимий для телекамер рівень.
Це звичайний аматорський футбол, який допомагає вижити і не збожеволіти мешканцям невеликих громад.
Знайомтеся, Василь Гудков. Ветеран війни, батько-одинак і людина, яка повернула життя на закинутий стадіон у селі Піщана на Одещині.
Василь Гудков (праворуч) після перемоги його команди на одному із турнірів. | Фото: © Приватний архів
Бляшанка замість м’яча
Василь, як і багато українців його покоління, має нелегку історію дитинства. Останні подихи СРСР, важкі 90-ті в незалежній Україні, несправедливість, економічні кризи та хвора матір — усе це пройшов і він. Посеред цього, футбол справді був відрадою.«Це була справжня традиція, — згадує Василь. — Але не завжди було чим грати. Пам’ятаю, на перерві у молодших класах використовували залізну бляшанку замість м’яча».
У невеликих містах та селах футбол відчувається зовсім інакше. Тут грають не заради грошей, адже максимум, на який ти можеш розраховувати — це кілька мішків зерна від місцевого фермера-спонсора.
Тут немає слави — тебе ніхто не знімає на камери і не викладає в YouTube. І це навіть не про здоров’я — бо часто доводиться падати й збивати коліна на полях, які більше нагадують городи, де ще вчора садили картоплю.
Футбол в провінції — це про характер та щиру любов до гри. Тут вибудовувалася ціла ієрархія.
Місцева команда в часи юності Василя. | Фото: © Приватний архів
Сам Василь обрав не найбільш вдячну позицію — став на ворота. Зазвичай усі мріють бути нападниками — якщо заб’єш гол — ввечері в місцевому клубі будеш герой, куплять пива безкоштовно.
«Я був безстрашним, узагалі не думав про травми, а в провінційному футболі це вкрай небезпечно, — пояснює свій вибір воротар. — Цю відчайдушність помітив тодішній кіпер дорослої команди. Він і став моїм першим та єдиним тренером».
Позиція кіпера загалом не проста, а на такому рівні — тим паче. Як виручиш — не згадають, як помилишся — не забудуть. Утім, чимало футбольних знавців з регіону скажуть, що Вася — міцний воротар.
Одна із перших воротарських форм Василя. | Фото: © Приватний архів
Війна і втрата
З віком юнацькі захоплення часто відходять на другий план. Почалося доросле життя: служба, створення родини, народження дитини та щоденні побутові турботи. Проте гра ніколи не зникала з його серця. Навіть покинувши рідне село, Василь продовжував виходити на поле, щоб просто почуватися живим.
Строкова служба в українській армії. | Фото: © Приватний архів
Водночас Василь доєднався до армії та перебував в зоні бойових дій до 2015 року.
«Тоді війна відчувалася зовсім по-іншому, — згадує він. — Світ дивився на ці події не так, як зараз, після повномасштабного російського вторгнення».
Саме під час служби Василя наздогнала особиста трагедія — через важку хворобу померла його дружина. На руках залишилася неповнолітня донька. Він був змушений залишити військо і повернутися додому, щоб виховувати дитину самотужки.
«Не встиг її врятувати... — з болем каже Василь. — Дуже важко переживав цей період. Постійно працював, намагався максимально завантажити себе роботою, щоб просто не було часу думати».
Після цього Василь майже не займався улюбленим хобі. Футбол остаточно відійшов на інший план. Усі сили йшли на те, щоб поставити доньку на ноги.
Відродження
У 2020 році Василь остаточно повернувся до рідної Піщаної. Перше, що впало в око, — порожній стадіон. Футболу більше не було, село змінилося, а пандемія коронавірусу лише посилила цю ізоляцію.
Влітку він вирішив діяти: підняв місцеву молодь, ветеранів спорту, обдзвонив знайомих із сусідніх сіл — і організував перший за багато років турнір до Дня Незалежності. Без жодних офіційних посад Василь просто взявся збирати людей на гру.
«Я не міг дивитися, як село поступово вимирає, — пояснює він. — Дітям просто не було чим зайнятися.
Але незабаром усе перекреслило повномасштабне російське вторгнення. Перші місяці великої війни паралізували життя: люди намагалися зайвий раз не виходити з дому, діти ховалися від реальності в телефонах.
Така тиша тривала більше року. Навесні 2023-го Василь зрозумів: треба знову виходити на поле. Зібрав усіх, кого зміг — від школярів до найстарших чоловіків — і повіз команду в сусіднє село. Там уперше за час великої війни наважилися провести футбольні змагання пам'яті місцевого гравця.
Попри війну, людей зібралося чимало. І хоча команда Василя тоді не здобула призових місць, вона отримала дещо важливіше — емоції, які бодай на день повернули всіх до нормального життя.
«Той турнір був незабутнім, — усміхається Василь. — Чесно, я ніби молодість згадав. Усі були такі щасливі, в моїх хлопців знову горіли очі».
На цьому моменті я не витримую і виходжу з ролі відстороненого журналіста, адже сам був одним із тих хлопців на тому ж полі.
— Звісно, пам’ятаю! — сміється.
— У твого тата взяли якісь списані комплекти і скомбінували: жовтий низ та синій верх, у кольори національного прапора.
— Це стильно та сильно?
— Точно! Щоправда, номери на деяких футболках повторювалися, а на деяких їх узагалі видно не було.
Василь та його хлопці. Євгеній, автор цієї статті, стоїть шостий праворуч. | Фото: © Приватний архів
— У мене теж дуже теплі спогади про той матч, — додаю я. — Ми ж тоді серйозно програвали, але змогли зробити камбек. Наші крики, мабуть, аж у сусідньому селі чули. Пам’ятаєш?
— Звісно! Ви ж усі «теплі» були після гри, — сміється він. — Гостям не давали додому поїхати, кричали: «Ура! Ура!».
Згодом у Василя з'явилася нова ідея — проводити матчі пам'яті полеглих героїв-земляків. Цей задум знайшов глибокий відгук серед односельців та родин загиблих. Перший такий турнір організували в Піщаній улітку 2024 року, і на нього з'їхалися команди з усіх найближчих сіл. Відтоді ці пам'ятні матчі стали традицією.
Дуже швидко ініціатива вийшла за межі громади. Вже влітку 2025-го команда Василя подолала понад 50 кілометрів, щоб зіграти на аналогічному турнірі на виїзді. Звісно, для таких поїздок треба було оновити екіпірування, щоб виглядати солідно.
— Ой, у нас із формою завжди одні хохми, — усміхається. — На одному з турнірів літній чоловік, колишній тренер, запропонував продати нам комплект. Ми ж якраз хотіли оновитися, тож почали збирати кошти.
— Пам’ятаю, що всі потроху скидалися, так?
— Так. А залишок суми додала дружина загиблого воїна... Ми їй дуже вдячні, адже грали турніри і на честь її чоловіка.
— А пам'ятаєш, чому на тій формі був логотип політичної партії?
— Ну, так уже вийшло, форма ж була вживана, — розводить руками Василь. — Довелося ту назву партії заклеювати та зафарбовувати маркером. А ще вшивати футболки, бо на багатьох хлопців вони були завеликі.
Нова-стара форма. | Фото: © Приватний архів
Може здатися, що в провінції у футбол грають лише влітку. Але холод чи дощ тут нікого не зупиняють.
— Давай згадаємо, як ми пізньої осені поїхали на турнір, не маючи навіть повноцінних одинадцяти гравців? — нагадую я.
— Це коли моя шістнадцятирічна Настя під кінець на заміну вийшла, бо більше просто нікому було грати? — сміється він.
— Ти ж тоді хлопців із сусідніх сіл назбирав.
— Назбирав... Як згадаю той склад: найстаршому — 52 роки, наймолодшому — 15. А погода яка! Дощ ллє, газон — суцільний город, усі по вуха в багнюці.
— І нащо ми туди поперлися?
— Ну, попросили ж сезон закрити, — усміхається воротар. — Але тоді всі круто віддалися на полі, що не кажи.
Узимку хлопці намагаються грати у футзалі. Але часто грати ніде: в селах придатні зали є лише у школах, куди зараз не пускають сторонніх через правила безпеки під час війни.
Але скільки там тієї зими... Щойно тане сніг — усі знову повертаються на сільське поле.
Такий собі коловорот футболу в природі.
Цю статтю опублікували в рамках проекту PERSPECTIVES – нового лейблу для незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. JÁDU реалізовує цей проект, який співфінансується ЄС, разом з шістьма іншими редакційними командами з Центрально-Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut. >>> Дізнайтеся більше про PERSPECTIVES
травень 2026