Пошук ідентичності, дому та безпеки в словацькому селі  Квірність за межами міста

Історії трансгендерних людей із сільської місцевості пронизані самотністю, болем та браком підтримки. Однак, вони суперечать міфологізованому уявленню, яке, на противагу утопічності міста, зображує село як обмежене місце, сповнене ворожості. Кукурудзяне село, село на воді та село в підгрибниці не лише завдавали болю респондентам, а й формували їх: вони стали джерелом ідентичності, спогадів, родини та безпеки. Це місця, які є домівкою, незважаючи на те, що не були створені саме для них.

Кукурудзяне село

Хоча за вікном лише травень, спека стоїть нещадна. Кросівки і торбинку з ранніми черешнями ми з Сабріною залишаємо на березі й заходимо в прозору воду. Її нескінченна блакить нагадує мені не стільки прісне озеро, скільки Адріатичне море, яке я пам'ятаю з дитячих відпусток. Різкий холод на розігрітій шкірі стає справжнім дарунком. Кожним кроком ми порушуємо досі спокійну поверхню озера. Його води обіймають наші вразливі тіла без розбору й утримують спогади крізь покоління. Скаламучену пам'ять супроводжують далеке гавкання пса і нерозбірливий голос сільського радіо.
 

Лише рівнина і кукурудза

Сабріну я помічаю на лавочці під розкладом автобусних відправлень на братиславській станції. Вона старанно виймає з букету зів'ялі тюльпани, що не пережили б майже годинної поїздки автобусом і прогулянки в спеку. Квіти вона дарує мамі на день народження, пояснює вона мені в автобусі. Панораму Братислави незабаром змінюють поля з ранніми культурами, галасливі трактори і білборди з інвестиційними пропозиціями та рекламою автомобілів. Ми їдемо до «кукурудзяного села» біля Сенця, звідки Сабріна родом і де провела більшу частину свого життя. Нині вона живе в Братиславі, а в село повертається лише у гості.

Покошені поля, перемежовані поодинокими деревами і оглядовою вежею, простягаються аж до обрію. Сабріна згадує моменти, коли долала їх на підборах, у сніг або підліткову жагу приватності й інтимності, що в селі була недосяжною. Автобуси і потяги до Братислави ходять нечасто, а виїзди до друзів і спільноти в місто вимагали чималого планування. Але гіркота в Сабріниному голосі швидко поступається місцем фамільярності, з якою вона милується квітучими рожевими клумбами сусідів, показує перебудовані будинки знайомих і розповідає сільські легенди, що вкорінилися в її пам'яті.
  Кукурудзяне село – це місце, де Сабріна як трансгендерна жінка почувається і вдома, і чужою водночас. Амбівалентне ставлення до села і хиткий, навіть після стількох років домінуючий, відчуттєвий образ дому формували і її шлях до трансгендерності. Питання розвитку ідентичності у зв'язку з простором стало ключовим у популяризації квір-культури в двадцятому столітті. Воно спирається на припущення, що квір-культура вкорінена в містах, урбанізмі та пов'язаній з ним анонімності, як пише американський науковець Джек Гальберстам. Такі простори, як бари, кав'ярні чи книгарні, історично ставали базою для колективної свідомості, активізму й спільноти.

Домінуючий наратив, що зберігається досі і який Гальберстам критично називає метронормативністю, міфологізує квір і транс людей у селі або в малих містах як застряглих у відсталому просторі, сповненому насильства та упереджень. Село таким чином перетворюється на своєрідний самотній замкнений простір, звідки ЛГБТК+ людина мала б вирватися за автентичністю й свободою, уособленими містом. До кукурудзяного та інших сіл я прийшов з вагою власних спогадів про зростання за межами міста і з наміром уникнути однобічності у зображенні квір-села.

Родина понад усе

З Сабріною ми зупиняємося біля пошти без фіксованих годин роботи і з ґратами на дверях, поруч з якими здіймається травневе дерево (прим. перекладачки – йдеться про традиційне прикрашене дерево, що встановлюється щорічно до першого травня) з підвішеною пляшкою шампанського. Наприкінці вулиці стоїть будівля з великим написом СІЛЬСЬКА РАДА – KÖZSÉGI HIVATAL. Як і чимало інших родин у кукурудзяному селі, Сабрінина має угорське коріння: «Люди тут у селі – або моя родина, або якось з нею пов'язані, моя бабуся і її предки народилися на тій самій вулиці, де ми живемо тепер». Її першою мовою є угорська – мова без граматичного роду. У відсутності граматичного роду вона вбачає елемент свободи.
  Повз нас проїжджає автомобіль, який Сабріна миттю впізнає. Це авто її дядька. Вона наголошує на всюдисущості й важливості родинних і сусідських зв'язків у селі: тут вона завжди чиясь донька і до когось належить. Стосунки функціонують на рівні громади: «Коли тут печуть пиріжки, то ти завжди знаєш, що й тобі дістанеться. Коли настає сезон черешень і абрикосів – раптом маєш стіл, повний фруктів», – описує Сабріна. Водночас це означає втрату приватності: інформація і плітки про те, хто в чому одягнений, з ким зустрічається або кого тримає за руку, мандрують нерідко швидше за самих людей, що створює атмосферу нульової анонімності.

Ідентичність Сабріни ніколи не була повною таємницею. Через близькі дружні стосунки, манеру поведінки чи грайливість з гендерними ролями свою інакшість вона відчувала змалку – і з нею більшість її родини. «Незважаючи ні на що, він завжди наш», – казали. На думку Сабріни, спорідненість родин у селі нерідко перемагає нерозуміння інакшості чи упередження: «Навіть найзатятіший католик і старий чоловік починає приймати квір-людину, якщо вона в родині. Я знаю дуже мало родин, у яких щось трапилось і людина не була прийнята, незважаючи на проблеми».

Шлях до розуміння, однак, звивистий, а жити в малій громаді, де інакшість є аномалією, складно. Разом із Сабріною ми підходимо до огородженого будинку з доглянутим палісадником і вербою, про яку кажуть, що виросла з великоднього батіжка. Сабріна на мить зникає за хвірткою й повертається без букету, але з торбинкою черешень. Моніка – мама Сабріни – все своє життя прожила в кукурудзяному селі.

У зрілому віці вона пережила власний камінґ-аут і зараз живе зі своєю партнеркою. Саме через власний досвід вона завжди наголошувала Сабріні, що її місце – не в селі, і спонукала її переїхати. Сама вона пережила нерозуміння і осуд з боку сільських мешканців. Колись вона теж мріяла поїхатидо міста, але через зобов'язання вкорінилась і навчилась жити саме тут. Її робота, родина, минуле і громада – тут, у кукурудзяному селі. Прив'язаність до місця, серед іншого, обрамлена класовою належністю і незаперечно впливає на розвиток і проживання квір-суб'єктивності, як показують дослідження про квір-руральність.

«Як би це їй допомогло? Що б вона там робила? Все, що вона знає, пов’язане з цим місцем», –пояснює Сабріна рішення Моніки залишитися. Вона побудувала тут дім не лише для себе і своєї інакшості, а й для Сабріни, яка нині з гордістю носить її подобу.
 

Гість у рідному домі

Через скрипучу хвіртку ми входимо на сільський цвинтар. Надгробки прикрашають переважно угорські прізвища, подекуди трапляються й словацькі. Кілька нечитабельних, вкритих мохом надгробків мають на собі попередження про прострочені платежі, які уже нікому сплатити. За могилами стоїть пам'ятник жертвам світових воєн з угорським прапором на вінку і каплиця, яка ненадовго рятує нас від сонця. Всередині – вівтар і запилений набір святих образів з потрісканим склом і угорськими текстами. З Сабріною ми ділимося спогадами про підліткові поцілунки за сільськими костелами, на кшталт цього, – тоді це було для нас вершиною бунту і водночас необхідністю, бо нам нікуди більше було йти.

Через спеку на цвинтарі порожньо, і ми зустрічаємо лише старшого пана з тростиною. «Csókolom», –вітає його Сабріна. Я виказую свою чужість словацьким «dobrý deň». Вітання Сабріни означає старосвітське «цілую вашу руку» – між мешканцями села відчувається взаємна близькість.
  Сабріна покинула село ще до початку транзиції, переїхала до Відня, а потім до Братислави. Попри початковий страх втратити близьких, врешті наважилася на транзицію. Вона випромінює радість від можливості бути собою, коли дорогою до озера розповідає про спільноту, яку завдяки своїй відкритості змогла знайти. До кукурудзяного села, де її перестали впізнавати на вулиці, повертається зрідка – насамперед до колишнього дому, де завдяки мамі почувається прийнятою та в безпеці. «Моє відчуття дому пов'язане з людьми і ритуалами, які ми разом створюємо. З мамою, з бабусею. З подругою і простором, який ми колись разом створили у Відні. Це і був наш дім», – каже вона.

Але прірву між собою і селом вона відчуває досі. Почувається тут гостею. Це відчуття сягнуло кульмінації, коли приїхала у гості, і мама замість звичайної чашки зробила їй каву в спеціальній, яка зазвичай стоїть за склом серванту і дістається лише особливим гостям. Сабріна додає: «Села не створені для нас, і ще якийсь час не будуть простором, де ми почуваємось у безпеці. Але я думаю, що колись вони можуть стати таким».

Очерет шелестить на вітрі, вдалині гуде косарка. З Сабріною ми затихаємо і насолоджуємося холодною водою на ногах. Дім – це ступні на дні озера, торбинка черешень і розчинна кава в чашці Nescafé.

Село на воді

Звук води переплітається з музикою. Приглушені індустріальні біти авангардного попу Арки будять у мені і в Ані старий страх перед невідомим – неспроможністю узгодити власний ритм з оточенням. Ми спостерігаємо мерехтливий танець яскраво-зелених бабок над поверхнею річки і тиху симфонію річних трав, що хвилюються від руху зграї риб. Їхня сріблясто-луската поверхня відбиває сонячне проміння в екстатичному підводному рейві.
  Ми проходимо парком і повз костел, двері якого прикрашені білими і рожевими бантами на честь першого святого причастя. На спині я відчуваю погляди батьків, що надворі чекають на своїх дітей, і відчуваю полегшення, коли Ана веде мене вгору берегом на витоптану стежку, сховану між деревами. Вона відгортає з обличчя довге хвилясте волосся і, коли ми остаточно залишаємо мешканців її села позаду, починає розповідати про квір групу у більшому словацькому місті, частиною якої як трансгендерна жінка, що живе в селі на заході країни, вона ніколи не могла себе відчути.

Попри глобалізацію квір-ідентичності, якій посприяли широка доступність інтернету та ЛГБТК+термінології, локальність і в досвіді Ани залишається ключовою. Йдеться не лише про фізичне місце, але й про відчуття спільноти, що співтвориться через спільну повсякденність і стосунки. Ана відчуває, що без цього місця вона не була б тією, ким є сьогодні. Свою ідентичність відкрила завдяки дорослішанню в маленькій громаді між деревами, у саду і біля води. Так само, як це місце, відкрити свою ідентичність їй допомогли й інші квір-люди, яких вона зустріла під час навчання. Вони показали їй, що бути квір і вижити – можливо.

Трава навколо озера сягає нам по щиколотки. Ана виявляє, що її старі улюблені місця зникли під невгамовною зеленню або знищені. Ми проходимо повз сонну кішку, що лежить у траві і навіть наша близькість її не зрушить. Хащі довкола Ани, яка долає їх з безтурботною знайомістю, врешті відступають, і ми влаштовуємось на маленькому пірсі з видом на дачки.
 

(Не)видимість

Попри інтимний зв'язок Ани з середовищем села на воді, їй було важко знайти тут спільноту, квір-культуру та інформацію про транзицію Гендерну ідентичність вона досліджувала передусім через інтернет і музику співачки Арки. Її оточення про трансгендерність знало небагато – з медіа і сільських пліток – і навіть ця дещиця була оповита хмарою страху і напівправд. Як трансгендерна людина в селі, Ана перебуває у видимій і невидимій позиції одночасно. Її інакшість виділяється з натовпу і стає мішенню неприємних запитань чи нечуйних коментарів. Водночас вона описує болісний досвід, коли її ідентичність навмисно ігнорують: «Усі мене тут знають змалку, і попри зміну, мене не поважають і звертаються до мене неправильним ім'ям. Це боляче».

Дослідження про життя ЛГБТК+ людей у Словаччині 2022 року, проведене Ініціативою Inakosť, показало, що дискримінація і відчуття загрози залишаються значущою частиною життя ЛГБТК+ людей у Словаччині. Насилля через сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність зазнали 43 відсотки респондентів, причому найвразливішою групою були трансгендерні люди. Дослідження також вказало на поширеність дискримінації в публічному просторі, школах і на робочих місцях та на погіршення суспільного сприйняття ЛГБТК+ спільноти.

На нестачу інформації про гормональну терапію (ГТ) і психічне здоров'я – одну з проблем, згаданих у дослідженні, – Ана наштовхнулась під час власної транзиції. Її основними джерелами були онлайнові спільноти і словацькі ЛГБТК+ платформи. Фахівців поблизу вона не знайшла. Весь процес був важким і виснажливим: «В одній клініці мені сказали, що для мене немає місця і щоб я телефонувала кожні три місяці. Все відкладалося і відкладалося, і мене охоплював відчай», – з гіркотою згадує Ана вплив браку допомоги і спільноти на її психічне здоров'я. Попередні дослідження показують, що у ЛГБТК+людей спостерігається висока поширеність симптомів депресії, тривожності та інших психічних проблем, що виникають через міноритарний стрес і нестачу медичної підтримки. Нині Ана вже зробила перші кроки транзиції і бажає, щоб знайти афірмативний підхід до догляду за квір- і транслюдьми було не так важко.
 

Словацька і ніяка більше

Ми замовкаємо і спостерігаємо за вужем, чиє хвилясте тіло миготить у воді перед нами. Неподалік пливе пара лебедів з лебедятками, що попереджально шиплять на нас і розкривають крила. Хоча й викликаний потребою захистити, їхній гнів заразний. Гнів Ани спрямований на політичну ворожість до квір- і транс людей і спроби визначати стать як бінарну категорію. Ана працює як мисткиня і свій гнів спрямувала в інтермедіальний проєкт під назвою «Словацька і ніяка більше» – за висловом МартіниШимковічової (SNS), міністерки культури і торішньої переможниці антипремії Інституту прав людини «Гомофоб року». За словами директора ІПЛ Петра Вайзенбахера, «поширення ненависті, гомофобії, а також расизму і антисемітизму – це, мабуть, основні робочі інструменти міністерки».

Словацький державний прапор у руках Ани пройшов трансформацію. Рожевий, блакитний і білий оксамит – кольори транс прайд-прапора – замінили традиційний словацький триколор. Використання оксамиту відсилає до спадщини Оксамитової революції: «Суспільна трансформація ніколи не є завершеною історичною подією, а постійним процесом. Реконструйований вигляд державного прапора підкреслює крихкість і піддатливість символів, які нерідко сприймаються як незмінні або недоторканні», – пояснює Ана.
  Але процес виготовлення потайки відображає і міжгенераційну напругу, що переплітається з турботою: саме руки Аниної матері зшили прапор. Попри крихкість розуміння і складне спілкування, вони знайшли спільний інтерес і взаємну підтримку в підготовці цього проєкту, а також у спільному виборі імені «Ана» під час поїдання полуниць у альтанці.

Лебеді врешті втрачають до нас інтерес і відпливають. Ана заявляє, що попри всі перешкоди і плани поїхати, вона не може уявити, як переживала б транзицію деінде – не в селі на воді, де вперше усвідомила свою інакшість, вперше почула тони музики Арки і вперше відчула себе собою. На місці, яке завжди залишатиметься її домом, де б вона не перебувала.
 

Село в підгрибниці

«Ти знав, що деякі гриби мають більше ніж 17 000 статей?» Тобі походить з родини грибників. З дитинства він пам'ятає кошики, повні лисичок, боровиків і печериць, які дідусь приносив з недалекого лісу. Вони сушилися на сітчастих столах просто у дворі, а взимку плавали у різдвяній капусниці. Він згадує, як вони разом прогулювались через луки, скроплені ранньою росою, шукали сліди лісової звірини в м'якому лісовому ґрунті і раділи кожній знахідці – навіть якщо вона була отруйною або підточеною. Нині дідуся вже нема, і грибарську естафету перейняв батько. Тобі з усмішкою показує мені фотографію у рамці, де позує з особливо великим боровиком.

Сьогодні ми вирушаємо з кошиком замість грибів по бузину. Вона росте вздовж спокійної асфальтованої дороги, якою прогулюються переважно люди з собаками і подекуди проїжджає трактор, що прямує на недалекі поля. У повітрі пахне скошеною травою і квітучою бузиною, яка пізніше піде на сироп і яку роздадуть родині. Тобі виростав здебільшого в селі, що лежить нижче за течією річки Ваг під Малими Карпатами. Через село проходить головна дорога, з якої вибочують кілька бічних кривих вулиць з приватними будинками, костелом, будинком культури і сільрадою, що одночасно є і поштою, і архівом, і студією манікюру.

Потреба в підтримці

Батькова рідня живе тут вже кілька поколінь, і більшість з них зосереджена безпосередньо тут. Вони живуть і старіють поряд з деревами, посадженими ще їхніми предками, і з дружніми родинами, з якими розділяють повсякдення і історію. Їхня взаємна переплетеність сама нагадує міцелій. Тобі додає, що в цій переплетеній мережі поширюється не лише підтримка і мандрівна іконка Богородиці з місцевого костелу, а й плітки і обмови.
  «Я відчував, що моя ідентичність для деяких – просто пікантна подробиця. Коли ще підлітком признався подрузі, що я не гетеросексуальний, вона одразу сказала мамі, а мама – всій вулиці. Попри те, що я тих людей особисто не знаю, вони раптом дізналися про мене як про того «голубого». Я тоді справді боявся, що це потрапить не в ті вуха і наражатиме мене на небезпеку або пліткування», –каже, обрізаючи бузину. Тоді він вирішив звернутися по психологічну допомогу – що аж ніяк не було простим завданням. Знайшов психологиню в невеликому місті поблизу села, де тоді жив, але замість розуміння вона здивувала його молитовником і гомофобними настановами.

Він також згадує недавній досвід з іншою психологинею, яка відмовила йому в доступі до транзиції, стверджуючи, що він втратив би стосунки і любов, якби її пройшов. Це нечуйне й небезпечне твердження його приголомшило, попри те, що він не вважав його правдивим. «Не лише тут в окрузі, а й у Словаччині загалом, на жаль, мало психологічної допомоги для ЛГБТК+ людей. Якщо ми хочемо жити тут повноцінно, нам потрібно більше підтримки», – каже він.
 

Життя в тиші

З кошиком, повним бузини, ми прямуємо вниз берегом до потічка, що роками стає дедалі сухішим. З високої трави у висохлому руслі на нас дивиться родина нутрій. Ми доходимо до нижньої межі села –впізнаю її лише за словами Тобі і позаростаними іржавими рейками, якими, вочевидь, роками не проїжджав жоден потяг. Зовні нічого особливого, але Тобі дивує мене несподіваною історією цього місця. Колись, за молодості його бабусі, тут біля залізничної станції жила пара чоловіків, про яких шепотіли, що вони інші. «Вона казала, що вони ходили на роботу, до костелу і обробляли поля, як усі інші. Нічим особливим не вирізнялися, але всі знали, що вони партнери», – згадує Тобі слова бабусі. «Квір-люди в селі були завжди».

Ми разом уявляємо, яким мав бути тоді квірне життя у тиші і на узбіччі – географічному і суспільному. Життя в тиші є для Тобі причиною, чому він поїхав, і чому повертається. Відчуває, що про свою ідентичність тут не сміє говорити вголос і що тут він не може надто відверто виявляти себе. Прийняття – чи змирення? – сталося в тиші: на родинних святах перестали зневажливо і взагалі говорити про квір-людей, а сусіди перестали питати, коли Тобі нарешті знайде собі когось. Вони вважали за краще не знати узагалі. У домі після камінґ-ауту і підстриженого короткого волосся панувала задушлива тиша ще кілька тижнів. Повідомлення від кількох друзів ставали дедалі рідшими і врешті затихли. А ті друзі, що залишились, поступово роз'їхалися до більших міст – навчатися, працювати або бути частиною квір-спільноти.
  Але тиша полів за будинком, висохлого потічка і лісів з грибами – це те, що Тобі досі шукає. Ці місця, куди він ходить змалечку, є для нього безпекою, коли потягом з міста повертається до села в підгрибниці: приводить сюди подругу, нових друзів, пса і часом батьків, з якими вони прокладають шлях один до одного. Ми йдемо витоптаною стежиною між деревами до ставка, ще сухішого, ніж потічок, де в дитинстві він знайшов черепаху, пізніше – усамітнення у своїх перших квір-стосунках, а врешті – простір для роздумів над транзицією, подалі від очей села.

Крізь дерева сонце падає на обличчя Тобі. Кошик з бузиною він відкладає на поспрейований мур, що відмежовує дорогу і ліс.

червень 2026