Есе про темний бік оптимізму   Надія для страховиськ

Ми живемо в ілюзорному переконанні, що треба просто більше працювати й все знову буде добре. А що, як ця фальшива надія – це лиш пастка, яка утримує нас пасивними? Справжня сміливість у наш час починається не з віри в краще завтра, а з прийняття факту, що ніякий месія не прийде нас рятувати, вважає Станіслав Білер.

Не так давно були часи, коли фраза «Діти – наше майбутнє» була невід’ємною частиною суспільного й політичного колориту. Під лозунгом «Щоб тут хотіли жити й наші діти» починав колись давно свою кар’єру ліберальний проєвропейський олігарх Андрей Бабіш. Давно це було, дуже давно. Якщо бути точним, тринадцять років тому.

За цей час дітей стало менше, свої надії з ними вже майже ніхто й не пов’язує. Ми, хто вже більше років прожив як не дитина, ніж був дитиною, розуміємо, що з самого початку це був скам. Таким чином старше покоління перекидає відповідальність на молодше і робить вигляд, що хоче для нього найкращого. А насправді воно просто не думає. Ні, воно не хоче нічого поганого, просто не думає – в усьому, куди не кинься. Це я зрозумів уже зараз, тобто у віці, коли будь-що, що людина робить інакше, ніж учора, вважається доказом кризи середнього віку. Якщо ви починаєте бігати в двадцять років чи в тридцять, ви просто почали бігати. Якщо ж вам більше сорока – у вас криза. Якщо ви не почнете бігати, у вас теж буде криза. Криза настає, щоб ви не робили.

Ось ця криза посеред усіх інших криз, це самісіньке дно життєвого провалля, і є ідеальною вихідною точкою, звідки варто почати пошуки надії. Бо в цій точці ніякої надії немає. На дні провалля кожен сам за себе – у цьому полягає сутність цієї пастки. Пастки як такої. У ній ви озираєтеся за своїм життям і бачите, з чим не впоралися – а не впоралися ви зі всім. І бачите, що вас чекає попереду: старіння, біль, внутрішнє розкладання і смерть.

Ми сидимо й чекаємо

Нещодавно під час звичного думскролінгу в соціальних мережах персоналізовані алгоритми підсунули мені рілс зі Славоєм Жижеком. Його публічна самопрезентація, що складається з чіпляючих фраз й еджі тверджень, ніби спеціально оптимізована під розсіяну увагу наших умів, які перебувають у стані майже безперервної дисоціації. Жижек у цьому відосику стверджував, що надія може бути корисною лише ідіотам, тому що вона тримає нас у стані бездіяльності. Замість того, щоб самим намагатися щось змінити, ми в синдромі надії чекаємо, що ця надія якось матеріалізується, що хтось прийде, втілить її у життя і врятує нас. Тож ми сидимо і чекаємо, у той час як світ наближається до колапсу, от щось таке він говорив у цьому рилсі, який я запам’ятав, можливо, що й добре, а можливо, що й так собі. У кожному разі почав шукати, звідки ростуть ноги в цього твердження.

Десь у 2017 році Жижек видав книгу «Мужність безнадії». Назву він запозичив із інтерв’ю з італійським філософом Джорджо Аґамбеном, у якому той говорить: «… Дебор часто цитував лист Маркса, у якому той писав: ‘Безнадійний стан суспільства, у якому я живу, дає мені надію’. Будь-яке радикальне мислення завжди займає найекстремальнішу позицію відчаю. Сімона Вейль сказала: ‘Я не люблю людей, які зігрівають своє серце порожніми надіями’. Для мене мислення саме це й означає: мужність безнадії. Невже це не вершина оптимізму?»

Я не впевнений щодо вершини, проте трішки мужності ми б могли набратися, бо, зрештою, що нам втрачати? Хіба свої кайдани, як написали в маніфесті ті, кого любить цитувати не лише Славой Жижек. Доволі довго справджувалася теорія U-подібної кривої середньостатистичної задоволеності життям. Після відносно непоганих дитинства й молодості, коли людина доволі задоволена своїм життям, вона опускається на емоційне дно безнадії десь у віці 44-49 років, після цього рух кривої змінюється і рівень задоволеності знову росте, аж доки смерть його не зупинить. Однак останніми роками такий розвиток людського життя, що десятиліттями лишався незмінним, розбився.

На самісінькому дні люди не стали менш нещасними, за це можете не хвилюватися. У набагато гіршій позиції опинилися підлітки й молодь. І поки що взагалі не зрозуміло, чи, опинившись на самому дні кризи середнього віку, можна й надалі втішати себе думкою, що все в житті ще налагодиться. Зовнішні обставини – починаючи з воєн, приходу до влади правих екстремістських сил, житлової кризи чи інфляції та закінчуючи потенційно руйнівним впливом штучного інтелекту, що поглинатиме робочі місця й наші мозки, або кліматичною кризою – не залишають нам великої надії. А найголовніше: ось ці діти на самому дні кризи швидше за все – ваші. У радше поганому ніж хорошому телесеріалі жахів «Ззовні» (в оригіналі «From») ідеться про загадкове місто – хто до нього заблукає, не може знайти дороги назад. Люди туди заблукують невипадково – місто спеціально розставляє пастки, щоб подорожні звернули в неправильний бік. Місто тероризують загадкові нічні монстри, які відповідають за зменшення чисельності міста й адекватність виживших. У першому сезоні в місті опиняється сім’я з дітьми. В одній з перших серій дружина переживає нервовий зрив, коли її чоловік десь удвадцяте говорить, що все буде добре. Вона кричить на чоловіка, що хоче від нього почути, що він усвідомлює, що відбувається навколо, де вони й що з ними зараз сталося. Його фраза, що все буде добре, сигналізує їй, що він зовсім нічого не розуміє і вона лишається в цій ситуації, у цьому моменті сама. Якщо ви хочете вижити в місті з нічними страховиськами, вам треба зрозуміти й прийняти той факт, що ви знаходитеся в місті зі страховиськами.

На думку Аґамбена, кожна епоха випромінює сяйво свого офіційного наративу, яким осліплює сучасників. Щоб зрозуміти сучасність, потрібно вміти відійти вбік і побачити темінь нашого часу, а в цій темряві відчути світло, яке до нас звідкись – з нашої власної присутності – намагається проникнути.

Привиди вчорашніх певностей

Ось це приблизно той мовний зворот, у якому з песимізму, що виростає з колапсу теперішнього, можна висікти щось, що, можливо, є навіть не надією, а радше можливістю надії. Але для цього потрібно відмовитися від фальшивих надій про те, ніби достатньо трішки піднатужитися і все знову стане добре, як колись. Бо саме те, як ми робили «колись», і привело нас туди, де ми знаходимося зараз. Минуле – це не золотий вік, а причина сучасної темряви, у якій колишні певності перейшли в категорію надії, чогось, що можна досягти лише ціною надзусиль і за умови великого везіння (чи наявності родинної спадщини).

У цю категорію поступово перейшли всі речі, які раніше вважалися певно даними. Такі категорії чи цілі як освіта, кар’єра, житло і сім’я були на перший погляд однією цілісною масою, коли «достатньо» було йти по протоптаній стежці й старанно виконувати завдання, мов у дитячій чи рольовій грі, – і в кінці можна було отримати гарантії якогось звичайного життя з передбачуваною роботою/кар’єрою, квартирою чи будинком на передмісті, міфічною родиною, соціальним і економічним підйомом й забезпеченою старістю з доступною медициною у світі, де регулярно чергуються чотири пори року. Нічого цього більше немає. Це фактично зомбі категорія, давно мертва скринька, яка розсиплеться на порох, як тільки ви спробуєте об неї спертися.

Власне житло стало для частини моєї генерації й майже всіх молодших генерацій фішерівською примарою, яка переслідує нас з минулого й наганяє страх. Те, що було стабільним і міцним, перетворилося на химеру, яка лякає нас наяву і уві сні. Я точно знаю, що ще вчора повсюди були квартири з цегли та інших міцних матеріалів, а вже сьогодні – це абстрактна категорія. Інвестиційний продукт, куди хтось вкладає гроші – і чим гіршою є ваша житлова ситуація, тим вищу ціну ці гроші мають. Економічна система не лише в цьому сегменті стала суцільним жахіттям, яке навіть має графічне вираження. Зарплати в ньому ростуть набагато повільніше, ніж піднімаються ціни на квартири та оренду. Якщо вчора в вас не було грошей на житло, завтра ситуація буде ще гіршою.

Цей нібито природний механізм, який особливо в Чехії набув монструозних розмірів, наглядно ілюструє набагато абстрактнішу проблему, тобто як так сталося і досі стається, що значна більшість багатства опиняється в руках все вужчої групи людей. Особливо актуально це для Чехії, яка посідає одне з провідних місць за рівнем майнової нерівності, – і найкращим цьому свідченням є процвітаючий прошарок чеської олігархії. У вульгарному залишку випливає, що якщо економічне зростання продовжуватиметься по сучасній траєкторії й за тих самих умов, то все багатство буде й надалі розподілятися нерівномірно. Усе більше посилюватиметься акумуляція влади й багатства на найвищих щаблях. У сучасному світі мантра про «працювати більше, щоб чогось досягнути» є не більш дієвою, ніж якби кріпак з ХVI століття намагався розбагатіти, зранку до ночі гнучи спину на панській ниві. Однак незабаром і ситуація з роботою може змінитися… Бурю на ринку праці збурює розвиток штучного інтелекту, який збирається стерти з мапи цілі професії без необхідності кимось їх замінити. Велика частина освіти й спеціальностей перетвориться на хобі, а титули бакалавр і магістр матимуть таку ж вагу, як зараз титул князя чи герцога. Відмінність полягатиме лиш у тому, що після колапсу феодалізму в останніх залишилися більші чи менші статки, надбані кількастолітньою каторжною працею підданих. А вам же лишиться кусень паперу в тубусі, якщо тільки ви його знайдете. І те, і інше може послугувати екстравагантним капелюхом.

Про клімат я не хочу навіть згадувати. Якщо людина в 2026 році не сприймає цю проблему серйозно, то ніякі додаткові тексти її не переконають. Питання року звучить так, чи цього року ми поб’ємо всі кліматичні рекорди на дуже багато чи лише на трохи. На сцену інтенсивно повертається питання колапсу Гольфстріму, темні прогнози щодо якого датуються вже починаючи з 2050 року, коли може сповільнитися чи й повністю зупинитися циркуляція теплої і холодної води, яка розносить по світу не лише мікропластик та вічні хімікати, а й сприятливі для Європи температури й опади.

Усе буде добре

Величезні переміщення й концентрація влади та багатства, дефіцит житла й перспективи на роботу на фоні клімату на межі колапсу – ось те середовище, у якому ми хочемо знайти надію. Надію, що хтось витягне нас з болота й перенесе кудись у безпечне місце. Що хтось вимкне цей фільм жахів, де ми опинилися дійовими особами. Проте ані ви самі, ані будь-хто у вашій досяжності не тримає в руках пульт від цього телевізора. Цей пульт кудись закотився, провалився в дірку в дивані чи, в інший простір, у світ за дзеркалом, програма зависла вже назавжди. Зачароване коло, з якого неможливо вийти. Діти й підлітки бачать світ, у якому їм доведеться жити, і в результаті цього зіткнення з реальністю маємо переповнені психіатричні лікарні й психологічні консультації. Насправді ж психічний зрив і гостре відчуття тривоги є цілком розумною та адекватною реакцією будь-якої людської істоти, наділеної розумом і почуттями. Патологічна реакція – це коли ми намагаємося шукати рішення де завгодно, тільки не в корені проблем, наприклад, вигадувати, що діти не достатньо загартовані чи надто ранимі, і чи не допоможе їм, якщо ми відберемо в них телефони й виженемо на вулицю під колеса автомобілів.

Чеська держава на піку свого історичного благополуччя та багатства допустила колапс системи дитячої психіатричної та психологічної допомоги. Якщо дитина зламає ногу, ви поїдете в лікарню, де їй накладуть гіпс, або ж викличите швидку допомогу. Якщо ж у вашої дитини станеться нервовий зрив, вона завдаватиме собі тілесних поранень чи в крайньому випадку вчинить спробу самогубства, ви дізнаєтеся, що вам нікуди їхати й нікому подзвонити.

Практично весь цикл дитинства в межах державних інституцій побудовано неправильно. Це постійна боротьба за місце – у яслах, у садочках, у школах, і наостанок – виснажливий бій на вибування за вільні місця в гімназіях. Бій, що виснажує і батьків, і дітей. І все це заради освіти, хоча насправді ніхто вже не знає, до чого саме вона має готувати. Від старої концепції про виховання й освіту як підготовку до майбутнього майже нічого не залишилося. Зараз це вже заяложена фраза, яка нікого ні до чого не готує, бо ми вже – або ще – не знаємо, до чого нам треба готуватися. Залишилося лише мотиваційне гасло: «Продовжуйте далі, усе буде добре».

Поки переважно риторичні спроби якнайшвидше запровадити у школах використання штучного інтелекту нагадують стратегію, згідно з якою ми збільшимо кількість уроків плавання, щоб підготувати дітей до підвищення рівня Світового океану в майбутньому. Уроки вестимуть вчителі, які не вміють плавати.

Магічне мислення – наш новий розум

Світ став настільки абсурдним, що реальністю стають самі конспіраційні теорії, як ми побачили на прикладі так званих «файлів Епштейна». Світ упевнено котиться на зустріч кліматичному армагеддону, тому що порятунок планети поставить під загрозу квартальне зростання корпорацій і статки найбагатшого одного відсотка планети. Замість того щоб рятувати світ, ми привітали на ньому першого доларового трильйонера – вічно обдовбаного соціопата з ультраправими поглядами Ілона Маска, якого інвестори буквально закидали грошима, тоді як у Білому домі засідає якась рідкісна мутація прогресуючої старечої деменції та небаченої досі форми нарцисизму, якій всі навколо поклоняються.

Політики люблять повторювати, що реальність треба прийняти такою, як вона є, цим самим завуальовано говорячи, що вони з нею нічого не можуть вдіяти. Тим не менше сама вказівка є доволі точною, потрібно тільки серйозно до неї поставитися. Прийняти реальність, якою вона є, означає перестати обманювати себе, що якщо піднатужишся, то побачиш світло в кінці тунелю. Як вже десь пояснював уже тут згаданий Жижек, швидше за все це будуть фари зустрічного поїзда. І чим більше ти старатимешся, тим швидше він тебе переїде.

Вище згаданий селянин із XVI століття знаходив відраду у вірі в магічний світ та здійснення пророцтв, що визволять його з-під гніту, змінять хід історії та встановлять справедливість на землі. Час від часу ці пророцтва навіть справджувалися, коли реальна влада на якийсь час опинялася в руках підданих. Саме тому, як пише Сільвія Федерічі у своїй книзі «Калібан і відьма», новоутвердженому раціоналізму потрібно було знищити цю магію і замінити її наглядним переліком імовірностей, «перевага якого з погляду капіталізму полягає в тому, що дозволяє передбачати лише таке майбутнє, що рахується з регулярністю і незмінністю діючої системи, тобто майбутнє, яке нічим не відрізнятиметься від минулого і в якому жодні принципові зміни ані революції не впливатимуть на процес прийняття рішень окремою людиною».

Фондові ринки в такому світі зростають без огляду на війну в Україні, на них ніяк не позначаються геноциди в Газі чи в Судані, кліматичний колапс чи кількість самогубств серед підлітків. Усе це не має значення. У нашому мисленні вкоренилося як єдина можлива форма раціональності й здорового глузду непохитне переконання, що за будь-яких обставин ми повинні й далі рухатися тим самим шляхом, що й учора. У такому світі простіше змиритися з кінцем світу, ніж уявити кінець… самі знаєте чого. Вважається, що якщо людина розумна, вона повинна змиритися. Ви топитеся в годинах понаднормової роботи, яка нікому не потрібна. Протримайтеся ще трохи – невдовзі вас замінять роботи. Ось у такому світі ми розводимо спекуляції про те, що ж не так з нашими дітьми. Ми інтеріоризуємо зовнішнє божевілля й шукаємо порятунку в психотерапії, бігу пересіченою місцевістю, езотериці чи культі особистісного зростання. Якщо ви близькі до нервового зриву, то це не у вас проблема. Якщо ви сумніваєтеся в своїй адекватності, то це результат неадекватності нашого світу. Втратити розум означає зберегти його.

Надія нізвідки не прийде й нічого не буде добре, доки ми не погасимо світло налобних ліхтариків, з якими розгублено блукаємо в темряві на дні провалля. Погасіть блукаючі вогні й дозвольте темряві поглинути себе. Зір поступово звикне й почне прояснюватися. Ви давно знаєте, що треба робити. Страховиська в темряві – це ми самі.

липень 2026